6. Адвокат Григорій Степура
Іван Корсак
Осіннім досвітком, ледве розтанули сутінки, підсилені густим, що пахнув зів’ялим листям, туманом, у двері постукали. «Хто ж би то такий ранній», – подивувався Модест Пилипович, що вже поснідав і лаштувався в гімназію.
На порозі стояв немолодий священик, добряче посріблений сивиною.
– Я отець Макарій, з Ковельщини, – мовив гість несміло, як школяр, не зовсім певний у власній відповіді. – Ви мене, звісно, не знаєте… Чи не зміг би пан Левицький, якщо не поспішає, вислухати?
– Та проходьте, – Модест Пилипович насупив брови, але не за те, що гість заявився отак зарання, а за прохальний школярський тон його. – Може чаю чи кави , або з дороги поснідаєте?
Священик втомлено присів, подякувавши за пропоноване.
– Я вже правлю три десятки літ в цій парафії, і батько мій в ній правив… Прикрого, здається, нікому на зерня дрібне не вчинив, політики бокував, нікуди не пхався. Хіба зрідка, коли попросять, в «Просвіту» заходив. Щось розказував з минувшини нашої, від Володимира Святителя до часів козаччини, чого ще не призабув.
Гість передихнув і почав перебирати й шелепати в сумці якимись паперами, врешті вийняв одного, з казенним гербом.
– А оце негадано, як грім в Різдвяні свята, кличуть мене у суд… Я, мовляв, люд проти польської влади налаштовую, бунтую навмисне народ, то на мене штраф накладають, та як не перестану, то ще покладуть навіть більшу кару. Сперш я не стямився просто від такого наглого лиха, коли ж спам’ятався, то зир у судовий зал – там одні осадники скучкувалися, може десятків зо двоє, отак посміхаються хитро та перемигуються. Коли ж почули про розмір штрафу, то тільки в долоні плеснули.
Гість простягнув той казенний папір Модесту Пилиповичу.
– А щоб такий штраф сплатити, то хату й подворицю, ще й землю мав би продати… Коли ж плеснули у долоні, я всеньке уже зрозумів. Осадники давно намовляли, аби ту землю їм збув за безцінь, але ж то неможливо, парафія в нас небагата, землиця мою сім’ю підгодовувала, дякувати парафіянам, помагали її впорядковувати… То ж такий хитрий хід осадники вигадали, ще й лапувку, казали люди, судді таку нишком дали, аби не міг встояти від спокуси… А до вас піти, даруйте мороку, парафіяни наші нараяли, пам’ятають ще старші, як в молодості ви їх лікували.
Модест Пилипович довго й прискіпливо вичитував той казенний папір, а врешті простягнув його назад гостеві.
– Навіть не знаю, чим тут помогти, я ж тільки лікар і вчитель, – Левицький дивився, як осувається обличчя священика по його словах, набігає тінь розпуки і відчаю, зеленої безнадії захистити себе і свою сім’ю. – Але є в мене товариш, що в цьому тямить поважно, Степура Григорій, він адвокат вельми чіпкий… З обіду, бо мушу в гімназію, давайте в нього зустрінемось.
Був то земляк Левицького, подоляни обоє, Модест Пилипович з Вихилівки, а Григорій Калістратович з-під Кам’янця. Але не лише земляцтво зв’язувало їх, в часи молодої української волі Степура став першим комісаром УНР на Поділлі, згодом губернським комісаром Слобідської України, піднявши повстання, вдруге комісарує на подільських землях. Та й у Луцьк Левицький потрапив завдяки Степурі, то він виклопотав місце викладача в українській гімназії, коли Господарча академія в Подєбрадах сипатися почала, захлинаючись від нестачі коштів. Сперш навіть розмістилася сім’я Модеста Пилиповича в свого земляка і товариша, згодом, як знайшли помешкання, то в гості до Григорія Калістратовича охоче приходив.
– Цього разу домашні пиріжки, рецепт власний, на жаль, досі не патентований, – жартувала господиня, припрошуючи і пригощаючи.
А по вечері під бандуру співали українських народних пісень, гарно і до ладу виходило в цього дуету – пані Степура в свій час закінчила Одеське музичне училище.
Від лихих вітрів, що на українську гімназію знімала і кружеляла ними нерідко влада, правничою стіною доводилося уберігати заклад Григорію Калістратовичу.
По обіді Левицький з отцем Макарієм зустрілися у Степури.
Адвокат довго читав судову ухвалу, вичитував, мовчки водячи папером очима, видавалося, впоперек, вздовж і навскосець, хіба тільки на зворотний бік аркуша не заглядував.
– Хитро писали крючкотворці, – врешті сказав Григорій Калістратович, мов то було єдиним вислідом його вивчення. – Гадаю, тут свідків підібрано таких самих непорядних, що від сказаного на слідстві побояться уже відступити. Не певен, що на Волині цю ухвалу нам вдасться якось перекинути – якщо дійсно була лапувка, то досі тим хабарем поділитися встигли. От що: чи не поїхати нам, Модесте Пилиповичу, у Варшаву? Прикиньмо бо, хто з наших старих колег підсобити здатен…
І вони взялися перебирати імена давніх своїх знайомих по уенерівських часах, перебирали, мов на долоні непровіяне зерно з-під молотарки, відсовували полову і щупле та хирляве в один бік, а зерня добрі і непобиті – в інший.
– До Романа Смаль-Стоцького, гадаю, найкраще, – наполіг врешті Левицький. – Він не тільки поважна постать, професор Варшавського університету, секретарює в Українському науковому інституті та є редактором там видавництва, він свій у клубі «Прометей»… Не закинув, говорять, нашу справу, клопочеться досі нею.
Отець Макарій було посунув руку в кишеню по гаманця.
– Звісно, то мають бути мої витрати.
Григорій Калістратович тільки очі примружив, мов хто перед ним порізав вельми кріпку і ядучу цибулину.
– Отче, ви десятки літ прощали всі прогріхи людям, то може і нам на один більше проститься.
Модест Пилипович знав, що Смаль-Стоцький підтримує добрі стосунки з багатьма найвпливовішими особами у варшавській еліті, в тім числі з Тадеушом Голувко, що очолював тоді прометеївський рух – перше об’єднання поневолених Москвою народів, що втрапили в радянську загородь. А ще Левицькому були знані слова Голувки, мовлені після ризького договору:
«Ми зрадили українців, які були нам вірними братами у трагічні дні. Продовження війни тільки на два тижні і військові підрозділи Петлюри були б у Києві. І тоді Йоффе не тільки погодився б проводити спільні переговори з нами і представниками Петлюри, але була б визнана незалежна Україна. Й тоді йшлося б про рятування самої більшовицької держави».
Відомо також було, хто і яку позицію займав 7 грудня 1919-го, коли в Бельведерському палаці Пілсудський розпочав переговори з Петлюрою о пів на дев’яту вечора, а завершили їх о п’ятій годині ранку, хто складав текст телеграми в перші дні травня двадцятого року, надіслану Юзефом Пілсудським Симону Петлюрі:
«Відбувається боротьба за нашу і Вашу свободу проти спільного ворога… Я переконаний, що порозуміння між Українською та Польською Республіками, закріплене спільною боротьбою, принесуть славу і довгий добробут обом народам».
Хоч і кажуть, що двічі в одну річку немислимо увійти, але три дні, проведені Левицьким і Степурою у Варшаві, зустрічі з тими, хто поруч ішов в найстрімкіші роки, стало поверненням в таке недавнє і таке далеке уже річище – там чиста вода струменіла, не замулена, не скаламучена очікуваною вигодою чи буденною користю, іржею кар’єри чи ще ницим якимось дріб’язком, там просто була джерельна вода; то правда, що текло те річище неймовірно прудко, на згинах породжуючи чорні вирви і круговерті, з яких вже ніхто не вернувся… Тих, хто вже не повернеться, і згадали вони в час варшавських зустрічей.
А тижнів за три в двері Левицького досвітком знову постукали.
– Я не відаю навіть, як вам подякувати… Скасували ту справу, а суддю, подейкують, навіть кудись переводять, – казав отець Макарій тим самим тоном засоромленого учня, що кається і картає себе за невивченого урока.
За поміччю до Григорія Степури Модест Пилипович звернувся не лише як до приятеля, і не тільки як до чіпкого адвоката, що рідко програвав справи; він просто знав його як людину, яка не гнулася ні під якими лихими і колючими вітрами – їх таки вистачало на це покоління.
Якось випогодилося зранку 28 лютого 1918-го, заіскрились під сонцем сніги, чию чистоту цнотливу псували хіба плями порохової кіптяви та попелу, що відносив вітер із пожарищ, які тихо знімались над містом і відносилися вітрами. На околиці Кам’янця-Подільського, рухаючись колонами, сходилося два військових угрупування. З Кам’янця ішло чотири сотні смаглявих бійців, назустріч підходило військо під жовто-блакитними прапорами.
На міській межі вони зустрілися.
– Раді вітати українську армію, – виступив від вояків з міста полковник. – Більшовиків з Кам’янця вибито. Командир Третього мусульманського батальйону Кавказького корпусу князь Ігор Комнен-Палеолог.
– Спасибі вам, князю, – зняв шапку Григорій Степура, що входив на чолі українського війська, і вони обнялися. – Спасибі вам і вашим воякам. А рештки більшовицьких відділів, гадаю, впродовж трьох днів спільними силами роззброїмо і розформуємо.
Як тільки складаються долі…
За дорученням українського командування князь прибув у Кам’янець раніше, він зумів знайти спільну мову з бійцями мусульманського батальйону – татари, що переважали тут, щиро повірили в українську справу, яка могла б їм дати достойне прийдешнє; щедротами російської імперії вони достатньо були вже нагодовані. Батальйон перейменували в Окремий мусульманський табір, він непідкупно й сумлінно робив своє діло. Згодом у посвідці полковникові І.Комнен-Палеологу губернський комісар Г.Степура з чистим сумлінням напише:
«Його заслуга полягає в тому, що з приходом української влади до Кам’янця дав до її розпорядження цілком сформований батальйон під своєю командою і працював з владою в тісному контакті і що батальйон був сильною і надійною військовою частиною».
А Григорію Калістратовичу, вперше призначеному губкомісаром ще 9 листопада 1917 року, знову довелося засукати рукави до господарки у краї – від налагодження узвичаєного життя на Поділлі до порятунку культурницького надбання. Порятунку, наскільки можна відновити понищені бібліотеки, порізані ножами й багнетами картини… Разом з відділом охорони пам’яток старовини і мистецтва Генерального секретарства справ освітніх УНР вельми тішився він, що не дали згинути відомій картині Г.Семирадського «Танець серед мечів», відправили твір у Київ – тільки не знав Григорій Калістратович, що опиниться картина врешті у Третьяковській галереї…
Вельми ж потребувало мозолів поруйноване і пограбоване, аби хоч трішки пригасити той жах, що йшов слідом за червоним фронтом. Надивився на нього Степура достатньо, і бачене ним частенько таки співпадало з описом, залишеним у щоденнику Ісааком Бабелем, який проходив цим краєм разом з Першою кінною армією Будьонного. Одеський інтелігент, що чомусь воював за червоних, який починав писати французькою, вніс неабиякий вклад в російську літературу (росіяни таки не забули повернути борг, розстріляли у сороковому), міг дозволити собі розкіш не лукавити сам із собою у тих потаємних, писаних здебільшого поспіхом, нотатках:
«Наштадив сидит на лавке – крестьянин захлебывается от негодования, показывает полумертвого одра, которого ему дали взамен хорошей лошади.
Приезжает Дьяков, разговор короток, за такую-то лошадь можешь получить 15 тысяч, за такую – 20 тысяч. Ежели поднимется, значит это лошадь.
Берут свиней, кур, деревня стонет.
…Захватили обоз 49-го польского пехотного полка. Дележ под окном, совершенно идиотская ругань, притом подряд, другие слова скучны, их не хочется произносить, о ругани, Спаса мать, гада мать, крестьянки ежатся, Бога мать, дети спрашивают – солдаты ругаются. Бога мать. Застрелю, бей.
Страшная правда – все солдаты больны сифилисом. У Матяж, выздоравливает (почти не лечась). У него был сифилис, вылечил за две недели, он с кумом заплатил бы в Ставрополе 10 коп. серебром, кум умер, у Миши есть много раз, у Сенечки, у Гераси сифилис, и все ходят к бабам, а дома невесты. Солдатская язва. Российская язва – страшно. Едят толченый хрусталь, пьют не то карболку, размолоченное стекло. Все бойцы – бархатные фуражки, изнасилования, чубы, бои, революция и сифилис.
О женщинах в Конармии можно написать том. Эскадроны в бой, пыль, грохот, обнаженные шашки, неистовая ругань, они с задравшимися юбками скачут впереди, пыльные, толстогрудые, все б…., но товарищи, и б…. потому, что товарищи, это самое важное, обслуживают всем, чем могут, героини, и тут же презрение к ним, поят коней, тащат сено, чинят сбрую, крадут в костелах вещи, и у населения.
Мы отъезжаем, его ведут дальше, парень с хорошим лицом за его спиной заряжает, я кричу – Яков Васильевич! Он делает вид, что не слышит, едет дальше, выстрел, полячок в кальсонах падает на лицо и дергается. Жить противно, убийцы, невыносимо, подлость и преступление.
Ездим с военкомом по линии, умоляем не рубить пленных, Апанасенко умывает руки. Шеко обмолвился – рубить, это сыграло ужасную роль. Я не смотрел на лица, прикалывали, пристреливали, трупы покрыты телами, одного раздевают, другого пристреливают, стоны, крики, хрипы, атаку произвел наш эскадрон, Апанасенко в стороне, эскадрон оделся, как следует, у Матусевича убили лошадь, он со страшным, грязным лицом, бежит, ищет лошадь. Ад. Как мы несем свободу, ужасно. Ищут в ферме, вытаскивают, Апанасенко – не трать патронов, зарежь. Апанасенко говорит всегда – сестру зарезать, поляков зарезать.
Униатский священник в Баршовице. Разрушенный, испоганенный сад, здесь стоял штаб Буденного и сломанный, сожженный улей, это ужасный варварский обычай – вспоминаю разломанные рамки, тысячи пчел, жужжащих и бьющихся у разрушенного улья, их тревожные рои.
Здесь вчера были казаки есаула Яковлева. Погром. Семья Давида Зиса, в квартирах, голый, едва дышащий старик-пророк, зарубленная старуха, ребенок с отрубленными пальцами, многие еще дышат, смрадный запах крови, все перевернуто, хаос, мать над зарубленным сыном, старуха, свернувшаяся калачиком, 4 человека в одной хижине, грязь, кровь под черной бородой, так в крови и лежат. Евреи на площади, измученный еврей, показывающий мне все, его сменяет высокий еврей. Раввин спрятался, у него все разворочено, до вечера не вылез из норы. Убито человек 15 – Хусид Ицка Галер – 70 лет, Давид Зис – прислужник в синагоге – 45 лет, жена и дочь – 15 лет, Давид Трост, жена – резник.
Ночью наши грабили, в синагоге выбросили свитки Торы и забрали бархатные мешки для седел. Ординарец военкома рассматривает тефилии, хочет забрать ремешки. Евреи угодливо улыбаются. Это – религия.
Все с жадностью смотрят на недобранное, ворошат кости и развалины. Они пришли для того, чтобы заработать.
. Разговор с комартдивизионом Максимовым, наша армия идет зарабатывать, не революция, а восстание дикой вольницы.
Это просто средство, которым не брезгует партия.
Наверху не разрушение, а обыск, все стулья, стены, диваны распороты, пол вывернут, не разрушали, а искали. Тонкий хрусталь, спальня, дубовые кровати, пудреница, французские романы на столиках, много французских и польских книг о гигиене ребенка, интимные женские принадлежности разбиты, остатки масла в масленице, молодожены?
Отстоявшаяся жизнь, гимнастические принадлежности, хорошие книги, столы, банки с лекарствами – все исковеркано святотатственно. Невыносимое чувство, бежать от вандалов, а они ходят, ищут, передать их поступь, лица, шляпы, ругань – гад, в Бога мать, Спаса мать, по непролазной грязи тащат снопы с овсом.»
А в самому Кам’янці щоденний лемент жіночий, арешти, грабунки і розстріли. Затямилася вельми людям чекістка Фаня Гурвітц, що прокидалася вранці, потягувалася спросоння і журитися бралася:
– І чого це мій маузер досі не снідав?
Вони й відходили так, як приходили, випало дивом, що Бабель залишив картинку про місце, де в кількох кілометрах Григорій Калістратович купив два гектари землі і збудував невеликий дім, і де довгими зимовими вечорами з Модестом Пилиповичем обговорювали тепер уже польські, а точніше українські справи за нових, зовсім не схожих обставин…
«12.9.20. Киверцы
Утром – паника на вокзале. Артстрельба. Поляки в городе. Невообразимое жалкое бегство, обозы в пять рядов, жалкая, грязная, задыхающаяся пехота, пещерные люди, бегут по лугам, бросают винтовки, ординарец Бородин видит уже рубящих поляков. Поезд отправляется быстро, солдаты и обозы бегут, раненые с искаженными лицами скачут к нам в вагон, политработник, задыхающийся, у которого упали штаны, еврей с тонким просвечивающим лицом, может быть хитрый еврей, вскакивают дезертиры с сломанными руками, больные из санлетучки.
Заведение, которое называется 12-ой армией. На одного бойца – 4 тыловика, 2 дамы, 2 сундука с вещами, да и этот единственный боец не дерется.»
Не сприйняла душа Григорія Калістратовича уряду Скоропадського, мировим суддею був у рідному селі Жванець. Маючи досі уже в публіцистиці ім’я, бо немало друкував свого в тогочасній пресі під псевдонімом «Жванченко-Подністряк», взявся за написання історії рідного села. То були чи не найщасливіші дні його життя – мандрівка у часі до перших поселень, а вони ще були за два -чотири тисячоліття до Різдва Христового, подорож вверх і вниз століттями, мов у казковому ліфті…
Йому вживу бачилося, як пораються біля гончарних печей його прадавні непосидющі предки, який гарний збан народжується в руках древнього майстра (може й Жванець від слова «збан»?), і ті миловидні вироби йдуть не тільки у власний ужиток, а й сплавляються по воді торгівцями, що -згодом іменуватиметься чужинецьким химерним слівцем «експорт»… Не відірватися від сторінок подій часів Хотинської битви, прослідкувати як звідси, з-під Жванця, Богдан Хмельницький іде в Переяслав, бо з Москви уже під’їжджав Бутурлін, направляється гетьман назустріч невидимій на позірний погляд трагедії, що третє століття проте триває…
Ось і дописано останній аркуш, він лежить перед Григорієм Калістратовичем, помережаний впоперек і навскоси правками, жовтавий, дешевенький аркуш, бо де в такий час добрий буває, – він по грошах дешевенький, а насправді за працею, за матеріалом, що збирався багатьма роками, такий дорогий душі Степури. Залишається тільки видати, та знову не випадає, знову кличуть його до державних справ – може буде коли нагода видрукувати, а як не судить доля, то хтось із добрих людей через десятиліття чи ще колись там, віддасть до набору…
Та й тут, у Луцьку, видати свою книгу руки якось не доходять – занурився у свої адвокатські клопоти, а ще як голова батьківського комітету української гімназії вважав би гріхом цуратися громадської справи.