Чомусь

Михайло Харишин

Зістарілися молоді мої батьки,

Якось так несподівано, раптово,

Вже татові дедалі важче йти,

І мамина взнаки дається втома.

Чомусь не видно блиску в їх очах,

Пропала десь гаряча вдача,

Все рідше сон приходить по ночах,

І все частіше хочеться поплакать.

Якось відходять непомітно навіки

Їх друзі, недруги, знайомі,

Ідуть у вічність болісно близькі,

З якими разом крокували, як по полю.

Життя, здавалось, пролетіло наче мить,

І ніби відбувалося все вчора,

Як молодими мріями прожить

Сто літ у щасті, без печалі, і без горя.

І як дорослими ставали дітлахи,

В яких усю вкладали, певно, душу,

І як вони в світ полетіли, мов птахи,

І як стрічали на воротах уже внуків…

Чомусь раптово так зістарились батьки.

Чи не тому, що здавшись у полон рутині,

Ти забував нерідко всі шляхи

До дому отчого, що жде тебе й понині.

Що відкладав на потім тії дні,

Ту зустріч з мамою, щасливу ту хвилину,

Коли ти з татом міг посидіть у дворі,

Пожартувати, як мала дитина.

Не забуваймо про своїх батьків,

Ніколи, де б нас не носила доля,

Бо пройде час, наступлять наші дні

Своїх дітей вже зустрічать, з порога.

24.03.2010, Кишинів