Втікати

Богдан Лепкий

Гайдуки знайшли пригоже місце, щоб переправитися через річку. Переїхали, сюди й назад, впевнилися, що лід крілкий і без прорубів, – вертають.

Дивує їх, що сани не доїхали ще до річки. Гукнули раз і другий. Ніхто не відгукнувся. Заіржали їх коні, але четвірня від панських залубень іржанням не відповіла.

Стривожені, пустилися чвалом.

Недалечко від того місця, де відлучилися, побачили сани без коней і зв’язаного візника в рові. Розкнеблювали йому рот, розв’язали руки й ноги, – прийшов до себе й розказав пригоду.

Що ж тепер?

Радяться. Найпростіша річ вертати в Батурин і розказати правду.

Коли б не Любов Федорівна, зробили б це. Але вона з них шкуру зняла би. Тільки хлопів, і дали панночку, пірвати! Сказала би, що в змові з тамтими були.

– Не вертати нам, панове-товариші, до нашого пана, – озвавсь візник. – Краще зачепитися за сухі гілляки та закостеніти тут.

– А що ж тоді?

– Тікати?

– Куди?

– Туди, куди другі тікають, – на Січ.

– А в тебе ж коня нема.

– Нема, так буде. Щоб ми тільки до червоної коршми добрались. Я з тамошнім коршмарем не віднині знайомий. У його, в тайнику, все декілька коней стоїть, – крадених. Він за наших два дасть три своїх, бо наші коні не які-будь.

– Аз тими кралями що нам робити? – спитав котрийсь, показуючи на сани.

– А ти що хотів з ними робити? Чуєш, як хропуть? Вони й до рана не пробудяться. Здорово випили!

– А якщо замерзнуть? Все-таки християнські душі.

– Хай би ті християнські душі не пили були, як у чорта на хрестинах. Не бійся, не замерзнуть. Тепло вбрані, і буда яка!

– Ще їх вовки з’їдять.

– Не вовки їх, а вони вовків з’їли б. Та це ж відьми! Та й куди вовкам добратись до них? Дверці до буди сильно замикаються, а віконця малі, куди влізуть?

– Значиться, тікаємо?

– Авжеж, що не чекаємо!

– А як нас зловлять і поставлять перед Любов Федорівну?

– Зловлять, зловлять! Якось других не ловлять, що пішки втікають, а нас кінних мали би зловити? Як довго ми на гетьманщині, так довго ми Кочубеєва служба, а там, – ми вольні, будемо промишляти, там уже нашому братові добрі люди поможуть.

І рішилися втікати. Краще пробувати щастя, ніж самохіть лізти чортові в зуби.

Закляли Любові Федорівній, її відьмам післали добре побажання до буди, той, що мав найсильнішого коня, взяв візника перед себе, і доручили себе братові рідному, зеленому лугові та вірній сестриці – діброві. Пустилися в напрямі червоної коршми.

За годину доїдуть до неї, проміняють коней, покріпляться і друмхнуть у дальшу дорогу.

Тільки закуриться за ними!

Гей воле, воле, широкеє поле.

Оставайся, поза нами, нещасная доле.

Остань поза нами, з нашими панами,

Розвернися, біле поле, морем перед нами.

Та хоч море – горе (на те воно й море),

Ніхто тебе не зневажить і спини не споре… Гей!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Мотря: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 270 – 272.