Несподіваний гість

Богдан Лепкий

– Тіточко! Пощо пригадувати минуле? Лишім це питання. Давайте турбуватися живим!

– Не все, що пройшло, те вже й прогуло. Не раз минуле від теперішнього живіше. Я мерців не викликую з гробу, про живих нагадую тобі. Вони люблять тебе, Мотре. Тужать за тобою, добра тобі бажають.

– Хто такий?

– Хоч би перший Чуйкевич.

– Чуйкевич? – І Мотря тільки рукою майнула…

Вони сиділи в городі під великою липою, над котрою, ніби невидима музика, бреніло безліч комах.

Пополуднє було погідне і тепле, аж душне тою томлячою весняною задухою, коли родючу силу землі почувається так, як ніколи.

– Буйні ceгo року трави, – завважила Мотря.

– І збіжжя, славити Бога, гарні. Кажуть, давно не було такого врожаю, – додала Марія Федорівна.

– Де кум, де коровай. Куди там жнива, тітусю! Ще й весняні бурі не прошуміли.

– Відверни їх, Господи, від нас!

А подумавши хвилину, Марія Федорівна спитала:

– Не скучно тобі, Мотре?

– Мені? Чи не скучно? Ні, тітусю.

– Сидимо вдвійку, як черниці, безвихідно й безвиїзно. Зимою сніги нас задувають, весною сади зеленими мурами замикають, світа Божого не бачимо. Мені то нічого, бо я стара, чого мені більш захочувати? Але тобі, Мотре! Тобі якраз пора жити, втішатися й впиватися насолодою життя.

– Я щастям п’яна, така п’яна, що й протвережуватися не хочу.

– Дуриш себе.

– Їй-Богу, не дурю, тітусю. Гляньте, яка кругом краса. Як зелено, цвітисто, пахучо. Нагадується казка про заворожену царівну.

– Тільки царевич не приїжджає, дитино.

– Не викликуйте вовка з лісу. Приїхав би і попсував би мені мій райок.

– Не вік так раювати, дитино. Годі Метрі Кочубеївні в тому безлюддю до сивої коси сидіти. Бачу, тобі все ще Бахмач не вивітрів із голови.

– Не знаю. А невже ж це погано? Ох, коли б ви, тітусю, знали, як там гарно було, коли б ви знали!

– То не починала б тієї розмови, правда?

– Не по-чи-на-ли б.

– А все ж таки почала я її, і не раз пічну, бо жалую тебе. Жалую такої пишної вроди і такої доброї душі. Чому ти не маєш бути щасливою, як другі?

– Бо я не така, як другі, тому й щастя моє інше. Не для всякого таке саме щастя.

– А яке ж воно для тебе?

– Таке, як я пережила, тітусю. Іншого й не бажаю.

– Себто тобі тепер хоч у черниці?

– Чого це зараз у черниці? Невже ж і в широкому світі не можна добре свій вік пережити? Чесно, корисно, навіть славно. Гадаєте, що я тут, у тій самотині, скучаю?

– Як же й не скучати, Мотре?

– Отже, бачите, що ні. Цікавлюся, що робиться в світі, а як вісток нізвідки нема, піклуюся городом, садком, хазяйством. Іноді Любов Федорівна, як буря, налетить, наробить гармидеру, весь двір стурбує, догори дном переверне, а як від’їде, то знову маєш роботу, заки все на своє місце повернеш. І так якось воно живеться, щоб дальше, щоб з дня на день, поки не станеться щось нового.

– Гадаєш?

– Вірю, тітусю.

Вона встала, випрямилася і, вдивляючися понад верховіття садів, казала:

– Принишкла земля, причаїлася, зриву жде. І він буде, великий зрив, диводив. Апокаліпса святого Івана. Гадаєте, я п’яна? Ні, я безталанна силою духу, котрий невідомого слуха і крізь мале й ледаче величне бачить і втішається, а вам ввижається, немов то Мотря плаче.

Притулилася до Марії Федорівни, як колись дівчинкою малою, і, підводячи свої великі, ніби здивовані очі на її тихі, принишклі зіниці, впевняла її, що Мотрі добре, спокійно, весело і що вона другого життя навіть не бажає.

Але Марія Федорівна заодно перечила головою. Казала, що не йме Мотрі віри, що Мотря скриває свою тугу перед нею, ставлячи вроджені гордощі вище власного щастя.

– А так робити не годиться. Чоловік раз жиє на світі. Раз він молодий, одною весною цвіте. А там гаряче літо, і сльотлива осінь, і довга біла зима. От що! Не марнуй життя свойого, Метре!

– Спокійні будьте, тітусю! Безслідно зі світа не зійду. Не знаю, які ті сліди остануться за мною, але я чую, що по хмарах не ходжу. Я не метелик і не птаха, тето, я людина, дивна й химерна, але людина!

– Яке ж те життя, без мужа і дітей? Досить одної сивої коси в роді.

– Може, й мені доведеться посивіти зарання, – га, що ж, велике діло! Що там тіло, щоб серце не зімліло… Знаєте, тітусю, іноді мені так важко, так важко, що й виповісти не вмію. Жаль батька, мами, вас, себе, всіх жаль. Чому ми не такі щасливі, як могли б бути при наших маєтках і урядах, чому ми одні другим затруюємо життя?

– А Чуйкевича тобі не жаль? – спитала нараз тітка.

– І Чуйкевича іноді жаль, але це лиш хвилина. Бо зараз погадаю собі, що є куди більше горя на світі, що кервавиться земля, що пропадає добро, слава, що, значиться, треба забути про себе, про своє мале горе, а турбуватися великим, не треба щастя загребущими руками тільки для себе горнути, бо хтозна, чи воно щастя. Нагорнули мої батьки всякого добра, і невже ж вони щасливі?

Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі голова в золотім сяєві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Федорівни замітно виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе, як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею і вона пестилася.

– За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння отсе. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт.

Марія Федорівна глянула й перехрестилася.

– Дякуємо тобі, Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсилаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя.

Заскрипіли ворітця, і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.

– Хто це?

– Хтось чужий, бо лаяли собаки.

– Та, мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися.

– Побачимо.

Так гарно було в городі в це тепле, весняне підвечір’я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.

Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверима від городу.

Марія Федорівна руку над очі поклала і крикнула:

– Чуйкевич!

В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей, навіть на хуторі, де скучно за людьми.

Мотря не рушалася з місця.

Свіжовиструганою стежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок кроків на три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.

– Доземний поклін, милості вашій, Маріє Федорівна, і вам, Мотре Василівна! – промовив різко, але чути було, що голос його злегка дрижав, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.

Марія Федорівна встала й простягнула руку до нього.

– Слихом слихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати.

Чуйкевич поцілував руку Марії Федорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.

Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чупринкою потряс.

– Давно не бачилися, – вітай! – сказала Мотря і теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав і до уст підніс: «Чи вільно?»

Мотря подивилася на нього.

– У вас у статиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи зблизька?

– Від гетьмана лист до генерального судді возив, а вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові.

– І добре зробив, – озвалася тітка, – а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у нас?

– Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі.

– Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми.

– Мотря Василівна теж?

– Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію.

– Бодай би вас Бог милував, – вмішалася Марія Федорівна. – Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, – бачиш? – і сідай з нами.

Чуйкевич послухав.

– Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся.

Чуйкевич присунувся ближче.

– От, тепер-то я й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів.

– Краще кажіть, що постарівся. Вже й сиві волоски попадаються.

– Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!

– Здалеку, шановна Маріє Федорівна, з самого Києва.

– Що ж там гетьман?

Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в воздусі висіло і кождий при всякій зустрічі питався його: що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не дригнула на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру. Її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була, як перше, і, може, ще краща від колишньої Мотрі.

Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.

– Чогось ти мені забуваєшся, козаче! – сказала, похитуючи головою. – Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?

– Недавно його милість з Жовкви вернув.

– З Жовкви? – спитала Мотря. – Що ж він там робив?

– Цар на раду воєнну кликав.

– Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось великого цар готує.

– Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти.

– І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому.

Мотря слухала вважно. Чуйкевич говорив дальше:

– Кажуть, бурлива була тая рада. Говорять, ніби цар гетьмана обидив…

Мотря спалахнула.

– Обидив? Як?

– Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернув і нарікав на невдячність царя.

– І що? Що дальше, говори! – наглила Марія Федорівна.

– І – ніщо. Помирилися якось.

Всі троє на хвилину замовкли.

– По-ми-ри-ли-ся…

– Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернув. Дальше фортецю будує.

– Таж її ще тогідь збудували! – завважила Мотря.

– Не хоче наша земля слухатися царських інженірів, – пояснював Чуйкевич. – Ті окопи, що їх насипали тогідь, поосувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться.

– Навіть коней козацьких обезсилює цар, – і Мотря жалісно зітхнула. – Видно, хоче він, щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома лишив і висотує з них жили, хто ж тепер стане супротивлятися йому?

– Хіба запорожці, – завважила тітка.

– Запорожці гетьмана не люблять.

– Хто тобі це, Mотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко – умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів будують, починаючи від печерського містечка аж наниз, до Дніпра.

– Боже, скільки роботи! – аж скрикнула Марія Федорівна.

– Ще й якої! Третина козаків злягла. Гинуть від тяжкої праці, а ті, що ще живуть, останню одежу продають із себе, щоб прохарчуватися. Вдень працюють, а вночі нищими по дворах ходять, милостині благаючи. Ось як доробилися ми на царській службі.

– Доробилися, – глухо повторили жінки.

– І цікаве от що, – розказував дальше Чуйкевич. – Як розкопували печерську гору, то великий скарб знайшли.

– Скарб?

– Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу.

– Хіба що земля змилосердиться над нами, – з жалем промовила тітка.

Мотря заперечила її.

– Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній не гідні. Ми не діти її рідні, а пасинки якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, подло!

Кров підступила її до лиць, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення Пречиста, а буйну, грізну, несамовиту.

Марія Федорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку.

– Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб ніяк не було, – приговорювала, жартуючи. – Що в нас погано, це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир…

– Злетяться круки на жир…

– Mотре, Mотре!

Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю.

– А може, ти, Мотре, не рада? – питався, беручи її за руку. – Говори щиро. Якщо ти не можеш покійно дивитися на мене, то піду собі геть, і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу.

Говорив м’яко, не по-козацьки, так що Марія Федорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпеливості набереться. Жалувала його.

Мотря отямилася.

– Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя – неприкаянна.

Оперлася плечами об липу і дивилася на зорі. Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші…

– Ось яку гарну нічку посилає Господь, – почала тітка. – Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю.

І пішла.

Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви рисував. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей із неба, спитала:

– А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть?

Чуйкевич дальше шаблею по стежці водив.

– Доводилося мені битися зі шведами, і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождові свой ому і за ним по славу, як птахи у вирій, летять. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома лишили, але трусів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, подло…

– А їх король?

– Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий.

– Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті… Багато їх, тих лицарів шведських?

– В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять.

– Як то собак?

– А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить.

– І не втече?

– Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає.

– В них собаки, а в нас? – і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.

Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.

Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.

І, забуваючи про все, він, дивлячись їй просто в очі, спитав:

– Мотре, а що ж буде з нами?

Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.

Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:

– Що буде з нами, питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі.

– Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов нігде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре.

– Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?

– Навіть після того.

– Правду кажеш?

– Як на сповіді святій.

Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гілками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.

Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:

– І не соромно тобі гетьманову коханку любити? Чуйкевич і собі з місця зірвався:

– Мотре, – прошипів, – уразила ти мою найболючіщу рану!

Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.

– Прости! – промовила Мотря, простягаючи до нього руку. – Я по щирості спитала.

– Мотре! – почав з жалем Чуйкевич. – Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої. Серце моє між гетьманом і тобою, як між молотом і ковалом, лежало.

– І ти видержав удари?

– Я переміг свій біль… Я не можу тебе не любити.

– Дивно!

– Сам собі дивуюся, Мотре.

В дворі запалювали свічки. Незабаром тітка покличе на вечерю.

– Знаєш що? – почала нараз, зміняючи свій голос, Мотря. – Говорім як приятелі, тямиш, ти обіцяв моїм приятелем бути.

– І буду.

– Так тоді, будь ласка, скажи мені, Іване, чого ти хочеш від мене, чи почути правду, чи щоб я дурила тебе й себе?

– Правди хочу, Мотре.

– Правди? Так тоді знай, що я вже нікого кохати не можу.

– Гетьмана любиш?

– Люблю свою мрію, а більше не питай.

Зорі заглядали їм в очі, тишина заспокоювала їх серця.

– А все ж таки, щоб не було тобі гірко від’їздити від мене, знай, що негідної не любиш. Якою я приїхала в Бахмач, такою від’їхала з нього. Зрозумів?

Чуйкевич кріпко стиснув її руку.

– Спасибі тобі, Мотре!

– Сплетням не вір. Не могла я стати дружиною Мазепи, але ж і коханкою його не хотіла бути. Від’їхала від нього. Я хотіла, щоб гетьман всеціло посвятився справі. Розумієш мене?

– Розумію.

– Так тоді хіба можемо йти в хату. Між нами скінчені порахунки.

Мотря справді пустилася йти, але Чуйкевич задержав її:

– Стривай! Послухай і мойого слова.

Посадив її на лавку, сам стояв, стискаючи шаблю.

– Щирий друг говорить до тебе, Мотре. Найщиріший у світі. Не одну ніч передумав він про тебе. Не один раз тікав перед очима твоїми, бо спокою йому не давали. Смерті в боях шукав, смерть не приймала його. Мабуть, нам долі своєї не минути… Так тоді покорімся їй.

Слухала спокійно і вважно. А він говорив дальше, ніби з другого берега гукав, крізь бистру річку кохання, котре втікало від них.

– Для обоїх нас життя – одна мука. Тобі мати не дає спокою, а мені ти! Пощо воно?

– Гадаєш – краще покінчити з життям? Чуйкевич зжахнувся.

– Бог мені свідком, що такої гадки я не допускав до голови ніколи!

– А що ж тоді?

– Що?.. Позвать, – хай подумаю, як тобі це сказати. Казатиму звичайно, без афектів, розум пущу до слова, не серце… Поки ти не віддашся за мене, Мотре, поти Любов Федорівна робитиме пекло – тобі, батькові і – йому.

– Гетьманові, гадаєш?

– Так, йому. А сама ти сказала, що гетьманові треба тепер спокою, щоб він всеціло міг посвятитися справі.

– Так, сказала я це.

– Так тоді й бачиш. Любов Федорівна не стане впівдороги, дальше коверзуватиме проти гетьмана і попсує діло. Не гнівайся, що так про твою маму кажу.

– Кажи!

– І гетьман, поки ти не віддашся, не покине гадки про тебе. Шукатиме шляхів, щоб дозвіл на вінчання добути. Спутаєш йому руки, Mотре, а ти того, мабуть, не хочеш.

– Ні, я того не хочу, Іване.

– Так тоді – кругом нас зачарований круг, з котрого тільки один вихід бачу.

– Який?

– Будь дружиною моєю. Кохання не жадаю від тебе, хоч, правду кажучи, і надії не трачу, що заживеш зі мною і полюбиш мене. Я ж не осоружний тобі. Кажеш: «Мрію кохаю». Знаю її. Це і моя мрія. Вона з’единить нас – побачиш. Маючи одну ціль перед собою, попрямуємо до неї, як добрі други, а може, може, згодом і любов прилучиться до нас.

У бузку залящав соловій, задрижали зорі, озвалися жабами озерця. Місяць випливав на небо. На ганку появилася чорна стать Марії Федорівни:

– Іване, Mотре, будь ласка, на вечерю!

– Підемо! – відповіла Мотря.

– Ходім.

І вони йшли поруч себе, несучи в серцях своє життєве питання.

– Що ж ти, Мотре, на те? – озвався перед сходами Чуйкевич.

– Дай подумати хвилину, – відповіла спокійно Мотря.

– Коли можу сподіватися отвіту?

– Завтра вранці, а може, ще й нині. Не знаю. І увійшли до хати.

За вечерею Чуйкевич розповідав про війну. І тітка, і Мотря цікавилися Альтранштадтським миром. Знали, що Август відрікся там королівської корони, від Чуйкевича довідалися, що, крім того, написав власноручне письмо до Лещинського (розуміється, на бажання Карла), в котрім поздоровляв його як нового, законного короля. Та ще зірвав Август союз із Петром і дав Карлові слово, що заплатить контрибуцію, не буде нападати на шведів і проти них не буде з ніким шукати ворожих союзів.

– А чи додержить слова? – спитала Мотря, котрої прихильність була по стороні короля Станіслава.

Чуйкевич похитав головою.

– Яке там у політиці слово. Роблять те, що мусять. Август дає слово, а його сторонники в Любліні зговорюються з Петром.

– І до чого договорилися польські пани з царем?

– До того, що коли війну виграє Петро, то знову посадить Августа на престолі, а вони за те мають помагати йому побити Карла.

– Пани б’ються, а на хлопах шкура тріщить, – завважила тітка.

– Що тріщить, це правда. В Московщині чеканять тепер низькопробну монету – життя дорожіє. На млини, на рибні ловлі, на заїзні двори, навіть на домовини наложили налоги, – на домовини! Хоче хлоп бороду носити, так плати 30 рублів, себто п’ятнадцять червінців. Тютюн, сіль, смола, поташ, навіть сало – це монополії царські. І жий там бідному чоловікові, як хоч! Цар три міліони річно потребує, з того 80 відсотків на війну. Легко сказати – три міліони, а звідки їх узять?!. Не даш – кари які! За що-будь ніздря виривають, колесують, шкварять на вільному огні. Не знати, де страшніше: на війні чи в краю?

Жінки сумно головами хитали.

– Ось яким добром хочуть ущасливити нас. А народ ніби того й не бачить.

– Народ – не дивниця, але старшини! – поправив Чуйкевич. – Старшини розбираються в ділі. Кождому відомо, що діється в Москві, а вони ніби не бачать. Якось воно буде, гадають.

– Так буде, що знову край переміниться в пустиню. Знову лиш димарі говоритимуть про колишні свободи, і села, і черепи людські з німим докором глядітимуть чорними очодолами в наше веселе небо.

– І воно вже нашим не буде, – з жалем доповіла Мотря. – На українські дикі поля чужинці гайворонами нахлинуть і заведуть свій лад, свою мову і звичаї, а про наше життя тільки сумний спомин остане.

– А все із-за нашої незгоди. Дав нам Господь землю велику й багату, ніби рай, та не вложив у серця наші справжньої любові до неї.

Зажурилися журбою великою, ніби в хмарах сиділи.

– Переїздив я раз, – розказував Чуйкевич, – повз хутор один. Як мальований стоїть. Балка, озерце, гайок. Видно, люди роботящі жили. Поле справлене, тини попідчинювані, навіть млинок є. Тільки людей немає. Мужчини на війні, молодих жінок кудись пігнали, хутір – смуток один. Шукають мої люди, чи не заховалася де яка жива душа, у погребі або в потайнику якому, – нема. Аж діда старого знайшли, але не живого, тяжко покалічений був і ошпечений погано. Та ще в кущах дитинку малу побачили. Сиділа над нею собака, шкіра й кості, і пильнувала дитину. Приступить не давала. А коли мої люди взяли тую дитину, то прикро було дивитися, як собака припадала до них, виляла хвостом, руки їм лизала, ніби прохаючи, щоб кривди дитині не робили.

– У звірів милосердя більше, ніж у людей!

– Звіра плекай, так він прив’яжеться до тебе, а в людей тільки помста одна, вдяки немає.

– Їду я раз, – розказував Чуйкевич дальше, – понад річкою якоюсь. Вечір гарний такий, теплий. Скупаюся, гадаю собі, ціле тіло – порохи, піт, незгоєні рани. Треба знати, що тоді купіль значить! Вліз я у воду, дивлюся – ігі, примар якийсь, чи що? Русалки чи живі дівчата? На другому березі річки кілька їх, то виринають, то потопають у воді. Але так якось мертво і німо, хоч би тобі одно словечко сказали. Підпливаю – а це повішені на гілках дівчата. Гілки нагинаються над воду, і вони поринають, знімаються гілки вгору, і вони з ними летять, ніби підпригують вгору, молоді, гарні – тільки жий!

На столі смачна страва стигла. Даром Марія Федорівна казала наготовити її. Страва до губи не йшла.

– Раз знову, заблудив я в степу, з дороги збився, знаєте, як воно буває. Трави високі, тільки небо бачиш; ніби море кругом тебе шумить. Нас тільки кількох, усі не з тих сторін, ніч настигає – роби що хоч! Виїхали ми на могилу якусь, могила невисока, недалеко зазриш. Ночі чекаємо, щоб за зорями йти. Коли отсе з трав люди виринають. Наші-таки. П’ятьох козаків-молодиків, ще їм і двадцять літ немає. Пібралися за руки і ніби в танку степом бредуть, прямо на нас. Також диво якесь! П’яні, чи що? Аж підійшли – глядимо, а в них, де очі, там рани одні… Повилуплювали їм очі і так у степ пустили. Вертайте до своїх.

Марія Федорівна руками уха затулила:

– Досить, Іване, досить. Ради Бога, мовчи!

Її волосся, здавалося, ще гірше побіліло, а вбрання зробилося ще більше чорне. По зів’ялому обличчю котилися сльози, як горох.

Мотря сиділа витягнена, мов струна. Уста затулені, під очима тіні, від чого очі казалися ще більшими, ніж були. Чоло біле, як стіна, груди то підносяться, то опадають. Брови, ніби дві хмари насуваються на себе, – зударяться, і блискавки вискочать з-під них.

– Іване! – озивається нараз.

– Що прикажеш, Mотре?

– Відповідь тобі подаю: так…

– Так?

Чуйкевич встав, підійшов до неї і простягнув руку.

– Значиться, згідна стати моєю?

– Дружиною, – доповіла Мотря.

Марія Федорівна терла очі рукою. Сон це чи ява? Збентежена і зворушена оповіданнями Чуйкевича, не могла перейти від смутку до втіхи. Уста ломилися, очі кліпали безрадно, лиця кривилися, аж головою вдарила об стіл і заридала.

Обоє молоді прискочили до неї.

– Тітко, тітусю, чого це ви? – цілували її руки, Мотря устами припала до її зимного чола:

– Благословіть!

Марія Федорівна очі вгору зняла і руки на їх голови поклала:

– Благословлю вас на долю й недолю. Бог нехай провадить вас.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 44 – 57.