Зарослими шляхами

Богдан Лепкий

На небі місяць май, а сонце гріє, як уліті. Трави повиганяли в хлопа, будяччя розрослося, як гай.

Та від того тільки кінським ногам деяка прохолода, а в козаків, хоч вони до сорочок пороздягалися, піт цюрком ллється.

Найкраще б перележати жару десь у балці, або в комишах над ставищем, або між розвалинами хат (їх чимало тоді попадалося по дорозі) і щолиш вечірком їхати дальше. Та годі! Чуйкевич поспішався. Совість не давала йому вважати на власні вигоди більше, ніж на службу.

В гетьманській військовій канцелярії праці повні руки. Творяться нові військові частини, полки виступають у похід, – війна!

Це одно, а друге – тепер і вднину не дуже-то безпечно, а ніччю їхати – про те, не маючи відповідного конвою, і не гадай!

Полтавщина гуділа. Десять років гуляв тут Лебедин, наганяючи козацьким старшинам і багатішим хуторянам великого страху. Якраз тепер його й приборкали трохи, але спокою все-таки нема. Як гриби по дощі, виростають свавольні купи і тривожать спокійних людей.

До того якраз із Полтавського полку вийшло чимало посполитого люду на Самару, де завелася Вільна Свобода, про яку по цілій Полтавщині ходили всілякі легенди, хвилюючи і без того вже збентежені війною уми.

Маємо гинути в походах або під нагаями царських посіпак, так краще тікаймо в світ за очі!

Навіть на запорозьких землях розплоджувалися ватаги всіляких гультіпак, що, кинувши свої рідні гнізда, готові були до всього. «Лучше псу муха, як поза уха», – казали, пускаючися на непевне діло. Сміливий ватажок, донський отаман Кіндрат Булавін, який, покладаючися на розпучливе невдоволення московського народу, підняв проти царя червоний прапор бунту, виростав в очах невдоволених українських селян у месника-героя. Ждали, щоб він появився у Гетьманщині і зробив усякому панству кінець.

Тому-то не було як Чуйкевичеві оглядатися, чи сонце дуже припікає, чи ні, треба було поспішатися, щоб щасливо вибратись на певнішу дорогу. Цілком певної тоді не було, і ніхто, виїжджаючи з хати, не знав, чи верне до неї.

А все ж таки, коли він другої днини, геть уже з полудня, побачив перед собою заїзний двір з ганком на тесаних стовпах, від котрого холодна тінь спускалася на спалену сонцем землю, і коли почув запах цвітучої липи і гул гамірливих бджіл, не устоявся проти спокуси і поступив туди.

Козаки порозкульбачували коней і поклалися горілиць на мураві, любуючися тінистою прохолодою. Чуйкевич сів за столом під липою і казав собі подати зимного пива.

Принесла його хазяйка, жінка не стара ще й доволі гарна собою: повновида, рум’яна, зі сміливим поглядом раз сумно-мрійливих, то знову весело-палких очей. Непевні часи і небезпечний, хоч дохідний, промисел виробили в ній тую сміливість, яка й пробивалася в її рухах і в мові.

Пізнавши в гостю знатного козака, присілася на краєчку лавки і почала розмову.

Чуйкевич не дуже був щедрий на слова, але й нечемним теж не хотів бути. З розмови довідався, що вона вдовує, що чимало всіляких охотників підлабузнюються до неї, але й одного мужа досить. Тепер вона почуває себе, як перепілка в стерні. Богу подякує, як дітей виведе в люди. «Часи ж які, Матінко свята, які тепер часи!»

І почалися зітхання-нарікання, що доброго чоловіка тепер зі свічкою шукай, що життя людське втратило всяку ціну, що зайвий гріш треба перед ближнім, як пес кістку, в землю загрібати та ще дивитися на всі сторони світу, чи не підглядає хто зависливими очима. Коли б не челядь вірна, не сини, що підхоплюються уже, і не сама вона, що й фузію вміє до ока прикласти, то, мабуть, і завтрішньої днини не дожила б. Наскочать, як татари, нароблять бешкету, кровопроливства, костеломства і – поминай, як звали!

Вона теж нарікала на царських ратників, що не лиш харчі і пашу, де яка є, забирають, але й людського життя не шанують. Кажуть, що в одному селі дітей у якусь повітку зігнали й підпалили – прокляті!

І в словах хазяйки звучав невисловлений жаль до гетьмана, що на таке свавольство дозволяє.

– Чекав народ на конець світа, – казала, мрійливо споглядаючи своїми карими очима, – а тут, бач, і цього ратунку нема. Краще хай би світ у безвісті запався, ніж має творитися таке беззаконня.

Чуйкевич потішав її, як міг, зсилаючися на милосердя Боже і на розум гетьманський.

– Гетьман, – казав, – про людей своїх дбає, а тільки люди не вміють чи не хочуть постояти за ним, як стояли колись за батьком Богданом. Бунтацією та недовольством усяким заколот великий чинять, доливаючи оливи до огня.

Ще Чуйкевич свого пива не допив, як від поля надтягнулася ватага, душ кільканадцять, не то козаків, не то селян. Бог вість що таке. Вели сліпого діда-бандуриста. Перед воротами пустили його.

– Ано, чи попаде? – гукали.

– Казав сліпий, – побачимо! – відповів дід, кийком шукаючи воріт.

Ніяк не міг попасти, і ватага реготалася з нього. Аж хазяйка взяла діда за руку і провела в двір.

– Година тобі щаслива, – дякував її дід, – щоб ти бачила сонце, світ і діти перед собою, щоб була гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля.

– Недобре ти хазяйці желаєш, діду, – почав хтось із гурту, – бо який хосен землі з того, що вона багата? Пани багацтво деруть, а люди з голоду мруть.

Ватага зависливими очима гляділа на козаків у білих сорочках і на старшину, що під липою в холодку попивав пиво.

Розтаборилися осторонь на мураві кругом сліпого діда.

– Ануте, покажи, що вмієш! Дід бандуру строїв.

– Сумної чи веселої вам?

– Смутку і так багато на світі, веселої грай!

Ой була Парася,

Медку напилася

І в садку-холодку

Спати поклалася.

Хазяйка, щоб не слухати непристойної пісні, пустилася в хату. Але її здержали на ходу.

– Як же це? Не вгостиш нас, хазяйко? Хазяйка обіцяла дати по чарці.

– По обіцянку на скорій клячі поспішайся, – гукнув молодий парубок, зірвався на рівні ноги, заіржав, як кінь, і побіг за хазяйкою по горілку.

Дід кінчив пісню, як-то Парасин сват, з кінця Ігнат, припав до пазухи і відганяв мухи.

Дід підморгував і підпригував, рухами доповідаючи слова, а слухачі тішилися, не знати, чим більше, піснею чи дідом.

Випивши по чарці, розказували всячину – хто кого перебреше. Той парубок, що іржав до горівки, плів небилицю про те, як то він черешню з власного уха їв. Ще дитиною запхав собі до уха кістку черешні. Тягнув батько, тягнула мати, і тітки, й сусідки, і ціла громада, так кістка вилізти не рада. Аж пішов він у похід, ранили його, і без пам’яті цілий місяць пролежав. Будиться, глядить, а над ним черешня шумить і ягоди рум’яні, ніби губи в Парані. Виросла псяюха йому з правого уха.

– Ну і що?

– А що ж би, ягоди з’їв, а з черешні зробив хлів, свинюшню для таких свиней, як ви!

– Ну, це ти вже, небоже, здорово пробрехався, – почав другий, – бо нема такої голови, щоб у ній дереву корінь пустити. Але що сватові сестри моєї покійної зовиці виросла гречка на пиці, то це так. Він сім літ не мився, а на восьмий впився, від неділі до неділі спав і не будився. Аж збудила мила. Боже, твоя сила, ані сіяв, не орав, гречка зародила… На руках, на ногах, навіть на спині, чиста, кажу вам, гречка.

Деякі з Чуйкевичевих козаків поприсувалися ближче, щоб слухати небилиць.

Розказував їх народ, що не мав уже чим журитися, ні хати, ні жінки, ні дітей, ні пана, гуляй, душе п’яна, від ночі до рана!

Сміялися з себе і з цілого світу. Не боялися ні царя, ні Бога, про гетьмана навіть не згадуй.

Тільки один мовчки сидів, ніби він зроду сміятися не вміє. Того на решето брали.

– Знаєте, що робив Онисим? – питався котрийсь, показуючи на мовчаливого товариша.

– Нічого мудрого, але розказуй вашець!

– Отож, як грабували ми недавно наше містечко, каже жінка до нього: «А піди-но ти, Онисиме, може, що притащиш; із одежі або з харчів, що б не було, придасться, бо біда вовком свище. Дітиська їсти плачуть, а нема їм що до рота ткнути». Пішов наш Онисим, не було його два дні, а на третій притащив – знаєте що? – дитину! Дівчинку-дволітка, не знати навіть чиє – людське, панське чи, може, жидівське? «Плакало, – казав, – поміж трупами, змилосердився та й забрав».

– Свої діти мав, так знаю, що таке дитина, – боронився Онисим.

– А в мене нікого нема, – озвався дядько, чорний, як циган, і засвітив очима. – Сам, як палець, тільки помста ходить за мною.

– І це дружина, якщо другої Бог не дав.

– Як дивлюся на людські достатки, як вони з жінками й дітьми у вигодах живуть, то такий мене жаль за серце стискає, що або їм кінець, або мені.

– І чому б то багачам з бідними не поділиться?

– Захотів молока від бика.

– Попроси в жука меду.

– У них і серед зими не випросиш леду.

– Багач глухий, коли кажеш: дай, а скажи: на, то вчує

– Багача просити, що глухому пісню співати.

– Вмерлого не розбудиш, багача не допросишся, його не проси, а сам бери, що візьмеш, те й твоє.

На Чуйкевича поглядали з-під ока. Якийсь сміливий весельчак на череві підповз до нього.

– Мабуть, гарне пиво, – почав.

– Нічого собі, – відповів Чуйкевич.

– Спробував би, так грошей чортма.

Чуйкевич казав і йому дати мірку. Цей випив і, витираючи вуса, похвалив:

– Є ще гарні пани на світі!

– Лучаються, – відповіли йому, – та мало.

Веди мене, поводир,

Де дівчата роблять пир,

Отам мене поцілують,

Пампушками нагодують! Тю! –

співав сліпець, але його мало хто слухав. Хто хропів, хто кулакувався з сусідом, деякі в кості грали. Зірвався один.

– Пускайте мене, не витримаю довше, Бога нема, чорта нема; є тільки чоловік-звір, ходімте!

Насилу посадили його на місце.

– Розжалобився, як вовк над поросям, – казали. – Куди підеш, ну, куди ти, недотепо, підеш? Сиди між добрими людьми, де не проженуть.

– Це такий, – пояснював Чуйкевичеві весельчак, що йому жінку й дітей перегнали кудись, не знати де. Багато тепер нещасливого народу.

– А ще більше дурного, – завважив Чуйкевич. Той глянув на нього з-під ока:

– Ваша милість не тутешні, мабуть.

– По чім гадаєш?

– Тутешні нашого брата за чоловіка не мають, – а присуваючися ближче, додав: – Чоловікові з очей видно, що в нього на душі. Якби ваша милість у погоню за такими, як отсе ми, пускалися, то не сиділи би під липою, а засілися б десь поза углом. Наш брат свого ворога, як пес нюхом, здалеку чує.

Чуйкевич заспокоїв його, казав, що в його дійсно друге діло, і питався, що це за люди і чиї.

– Свої та Божі. Невмоготу довше страдати; тікаємо.

– Куди?

– Куди Бог дасть. У Вільну Слободу, на Запорожжя, на Дон, куди нас ноги понесуть, а очі попровадять, щоб тільки вирватися звідси…

В громаді зашуміло. Сварилися. Одні радили не відбігати далеко й дожидатися приходу Булавіна, другим спішно було до нього. Наскучило песяче життя: утеча, скитальство, жах перед погонею.

– Ходімте, – казали, – а то нас опісля не приймуть або, як чернь, поженуть перед собою.

Сварка до бійки доходила.

Люди, зацьковані, легко вибухали гнівом і зганяли його на собі, скакали до очей. Ось-ось і почнеться кровопролитство і костеломство, як хазяйка казала.

Та до того не дійшло. Піднявся цей чорний, як циган, і блиснув грізно очима.

Тишина…

– Товариші! – почав. – Голото бездомная, сироти безріднії, брати мої біднії! Послухайте правдивого слова. Киньте сварню, до ладу привикайте, до послуху людського. Без послуху і діла нема. Отаман колоту не дозволяє, за бешкет смерть. Походний отаман жадає, щоб ви десятками зібралися, вибираючи собі старшин. Виберіть же й собі отамана.

– Циганові отаманом бути! – закричали кругом. – Циганові!

Поклонився їм.

– Поки гурт не зросте вдесятеро, поведу вас. Але ж вважайте: за непослух смерть!

– Хай буде! – відповіли йому.

– А тепер прочитаю вам, що Булавін пише. – Витягнув із-за пояса шматок паперу і став читати, ніби кулями в уши сипав: – «Отамани, молодці, дорожні харцизи, вільні усякого стану люди, злодії і розбишаки! Хто захоче з походним отаманом Кондратієм Булавіном погуляти по чистому полю, красно походити, з’їсти і випити смачно, на добрих конях поїздити – то забирайтесь до мене у вертепи самарські!»

Перервав, обкидаючи громаду очима.

– Всякий ласий на чужі ковбаси, – озвався хтось із гурту.

Циган спалахнув:

– Котрий це?

Винуватець підняв руку вгору:

– Я.

– Чого?

– Бо всякий влесливими словами приманює нашого брата до себе, а опісля – дзуськи! Добре чужими руками жар загрібати.

Та ще він і не сказав того, як циганова рука звалила його, ніби пень сокира. Обіллявся кров’ю.

– Так кождому буде, хто важиться торочити чортзна-що.

Покараного обливали водою, але ніхто не встоював за ним.

Циган письмо за пояс назад сховав.

Чуйкевич зразу догадався, що це один з агентів, котрих сотнями розсилав Булавін, поширюючи бунтовливі відозви по Україні.

«Який народ! Жаль, що на власну руку починають… Віз, котрого колеса обертаються кожде в інший бік».

Нараз свист, ніби хтось шилом в ухо кольнув. Циган зірвався перший.

– За мною!

І ватага хильцем висунулася з подвір’я, тікаючи перед погонею. Остався тільки дід.

Ніби байдуже пригравав на бандурі.

Гуляй, доню, не бороню,

Хоч би до неділі,

Та дивися, щоб вернула

У сорочці білій…

«Розігралося наше море, – говорив до себе Чуйкевич. – Чуда Божого треба, щоб утихомирити його».

Знаючи життя панське-старшинське, а також козацьке-молодецьке і приглядаючися до того, що творилося між людьми посадськими й волосними, як вони, відірвавшися від землі і роду, робилися елементом на все спосібним і до всього готовим, він бачив небезпеку, дка грозила Україні, і сильно турбувався нею.

Як у хмару, в Батурин в’їздив.

Дивився на замок гарний-гарний, та повищерблюваний зубами часу, на вали, що поприсідали, на гармати, в котрих навіть на «віват» добре не стрілиш, – пригадав собі свари й коверзи старшинські, і так важко зробилося йому на серці, що коли б не гадка про Мотрю, то, може б, і собі кинув усе і втікав на Запорожжя.

Мотря не пускала…

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 61 – 69.