40. Мручко охороняє гетьмана

Богдан Лепкий

Протягом кількох днів Мручкові люди такий йому курінь побудували, що шведи аж здивувалися. Від півночі до половини вкопаний у землю, від полудня стіни цілі, а в стінах гарні вікна і двоє дверей. Одні до його світлиці й сотенної канцелярії, другі до кватири для людей. Мручко не відступав від роботи. Увесь час рубав, тесав і приказував, як, що і куди робити.

– Чисте новосілля, – жартував собі, – тільки хазяйки нема.

– Оженись, сотнику! Мало то в Бендерах гарних жінок?

– Мудрагелі мої! – крутив головою Мручко. – Хотіли б мати вигоду. А не дочекаєте ви того, Мручко недурний: старої не хоче, а молодої боїться. Так тоді підождемо.

Підсміхалися з нього.

– Чого смієшся? – гримав на них, підкручуючи вус поза вухо. – Гадаєш, старий, нема коли чекати? Синоньку, та я ще не одного з вас за пояс заткну. Ануте, попробуймося!

Ожив і повеселів, бо мав ціль перед собою – пильнувати гетьманської особи.

Робив це діло, забуваючи про себе і про ввесь світ.

Звичайно ранком, коли вже Ганна Обидовська встала і Войнаровський був біля гетьманської постелі, коли довірені люди з Мручкової сотні, виспавшися і поснідавши гаразд, варту круг намету тримали, він лягав у своїй кватирі на ослоні під вікном і засипляв твердим, коротким сном. Так само після обіду. А зате ночі або перестоював коло намету, або пересиджував на лавці під своїм куренем, кажучи, що сон його не береться і тому з зорями розмовляє. Дехто й справді вірив, немов то Мручко вміє з зір ворожити, а старшини звали його астрологом. Не перечив, а декому буцімто й ворожив – то полковницький пірнач, то гарну дівчину, по посидіння на колі: як кому і як коли.

– Ах, я вас зі щирого серця позастромлював би на колики, – казав до тих, що здіймали спір, кому після Івана Степановича гетьманом бути. – Хоч як їх, чортових дітей, доля била, а все-таки розуму не навчила. Які були діди, такими вийшли і внуки. Діди за булаву голови собі розчереплювали, і внуки теж. Покаяніє якесь з оцим народом поганим!

І недаром сердився Мручко, бо з кожною дниною тая розтіч дійсно росла. З кожною дниною виразніше розколювали табор натроє, на прихильників Орлика, Войнаровського і Горленка. Гурти тії вовком дивилися на себе, сварилися, а то й зчепилися так, що доводилося силою розділювати і гостро карати, бо де гетьман стоїть, там бешкетів здіймати невільно.

Чулося в повітрі тую бурю, яка зривалася звичайно, коли булава мала переходити з рук до рук. Перед гетьманом доводилося не одно затаювати, щоб не дратувати його і не вганяти в гіршу недугу. Він уважався вождем, давав прикази, розпоряджував усім, а на ділі старшини робили що хотіли. Запорожці трималися окремо і, як тільки була нагода до якої шарпанини, то не прогаювали її. Коли б не кошовий, якого вони слухали й шанували, і не шведи, якими їх лякали, то вже не раз прийшло б було до великого. Мручко зі своїми людьми являвся тоді тою основою, на якій тримався табор. На нього можна було числити, як на чотири тузи, і він ніколи не завів. А скільки разів між запорожцями й козаками приходило до непорозуміння, він біг і робив лад, бо запорожці нікого із гетьманців не шанували так, як старого Мручка.

Він знав їх, як лихий шеляг, і вмів уговкати як не поважними словами, так жартами і приговірками.

Але зате, як, утомлений цілоденною біганиною і гарканиною, сяде, бувало, під своєю «хатою» і задумається, то аж тоді важко йому зробиться на душі. І ніхто навіть не догадувався, як то веселий і жартівливий Мручко тяжко журився за всіх і за вся. А найгірше боліла його тая козацька розтіч, яку за своїх молодечих літ бачив і яка лишилася донині. Руїна, руїна і ніщо, лиш руїна. Що за двадцять літ збудував Мазепа, те знову валилося нараз і розліталось.

Які ж тоді вигляди і сподівання на майбутнє?

Гетьман не сходив Мручкові з гадки. Жалував його не як свого рейментаря, лиш як людину близьку собі і дорогу, яку постигло велике горе. Двадцять літ невтомної праці, і нараз – усе розвівається, мов степовий туман. Гетьман без землі і без війська, непевний завтрашньої днини, зданий на ласку короля, султана і сераскіра, за нього йдуть торги, а його люди за насліддя по нім жеруться.

Зубами скреготав з жалю і зі злості.

Тривога, щоб турки не схопили гетьмана, як опир, переслідувала Мручка. Нікому з тим не звірювався, таїв це в собі, сам себе гриз. Аж одної днини прийшло йому до голови, що гетьмана можуть вороги отруїти. Того вже не міг затаїти в собі, мусів з кимсь поділитися. А з ким же б то, як не з Обидовською? Полюбив її, як рідну доньку, і як тільки міг побачитися з нею і побалакати хоч хвилину, то користав з доброї нагоди.

– Пані! – казав, сідаючи під своїм куренем на лавці. – Ви не смійтеся з мене, але я вам щось мушу сказати.

– Кажіть, сотнику!

– Боюсь, щоб які шельми не підсипали чого ясновельможному.

Аж скрикнула:

– Що вам до голови приходить?

– Боюся, й годі! Найкраще готовіть ви снідання та підвечірки самі, а кухаря з обідами та вечерями то я вже допильную. Мусить мені сам кожної страви спробувати, поки гетьманові подасть.

– А схоче? Не наробить бешкету? Не пожалується гетьманові?

– Я вже з ним, моя пані, побалакаю. Не бійтеся. Як Мручко скаже йому «мусиш», так він знатиме, що мусить, бо як ні, так знати було б, що не має чистої совісті. А до гетьмана йти він не посміє, бо я маю догляд над наметом і передо мною прийшлося б йому відповісти.

Обидовська вийшла; Мручко в зорях читав… Астролог!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. З-під Полтави до Бендер: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 205 – 207.