27. Войнаровський і Обидовська
Богдан Лепкий
Чим ближче шведсько-козацька армія підходила під Батурин, тим важче Войнаровському ставало на душі.
Ще поки день, поки біля дядька увихаєшся, прикази його сповняючи, поти й часу на чорні думки нема.
Але як настане ніч, як гетьман піде в свою відпочивальню і все кругом заспокоїться, лиш варти перекликуються, лиш іноді кінь який заіржить або заманений вояками пес, задерши голову на небо, жалісно завиє, тоді й кинуться на тебе найусілякіші мислі й обсядуть твою голову, як гайвороння придорожну вербу.
І чого ти не добачив за днини, те побачиш тепер, мов на долоні.
Не лиш минуле, але й майбутнє. Минуле сумне, а майбутнє тривожне. Сумної матері невеселі діти…
Даром ліжко, так дбайливо Кендзеровським постелене, з лебеденими пуховиками, з біллям, що пахло фіалками батуринських гаїв, манило гетьманського небожа до себе. Даром моргала на його хрусталева чарка, налита янтарним вином, тулячися до старої мохом оброслої пляшки, – Войнаровський не спішився на сон.
Краще сидіти біля печі і вдивлятися в жар, ніж качатися по ліжку серед безсонниці.
У світлиці було зимно. Вперше цеї зими затоплено тут нині. Він пильно сухих докидав дровець і думав. Поліна сичали, пускаючи з себе сік, ніби сльози, котрими вони благали в огню милосердя, але цей безпощадно поти лизав їх своїми полум’яними язиками, поки й вони не спалахнули. А тоді й пожирали самі себе.
Отак якась незрима рука й людей кидала у воєнну пожежу. Не один, може, таки і благає пощади в безсердечного бога війни, а не вблагавши, спалахне завзяттям і – згорить. Душа, як з комина дим, поснується вгору, у невідоме, а на паленищу тільки пригорща попелу залишиться. А хосен? Хіба цей, що розігріється піч і в світлиці потеплішає на декілька годин.
Це тепло – то спомин лицарських учинків, пам’ять про славні побіди або про чесні погроми.
Зимно було би людям без лицарського сяєва.
Тому-то, мабуть, і докидає судьба щораз то нові поліна до огнища, котре й не вигасає ніколи, лиш потухає іноді скриваючи в попелищі жевріючі іскри…
Гетьманський небіж не був із найзавзятіших. Його ум радо повертався до книжок, до мистецтва, до культурного життя. Тужив за миром, котрий дає людині розвинути сили духу й зазнати солодощів життя. Часи, коли кождий із нас почуває охоту до лицарських подвигів, коли його фізичні сили шукають нагоди, щоб виявити свою спроможність, лежали вже за ним.
І в походах бував, і з усякими орудками посилав його дядько. Не можна сказати, щоб осоромив себе, але й героєм не зробився, добув добре ім’я, а не голосну славу, хоч би таку, якою славився поміж простим народом Семен Палій-Гурко.
Що Войнаровський доброго не зробив би, йшло на рахунок Мазепи, а йому приходилось гордитися своїм дядьком, а не собою. Мазепа – сонце, а вони його сателіти. Хоч сонце вже й на склоні, за яку годину, може, й погасне, а все-таки всі дивляться на його. А як зайде, хто його зна, може, й темно зробиться на Україні. Може, щолиш тоді усякий зрозуміє тую ясність і теє тепло, що випливали з нього.
Войнаровський почував себе покривдженим.
З далеких закутин його свідомості стали висуватися усякі сумніви, починалася самокритика вчинків, зводив порахунки з собою. Шукав за тими les bons principes, котрі він утратив, через що може бути втрачена не тільки його молодість, але й найкращі літа мужеського віку, які саме переживав тепер.
Спроневірився собі. Душа тягнула його в один бік, а він пішов у другий. Душа бажала собі тихого семейного життя, дружини, дітей, хазяйства на невеликому, але свойому маєткові, а він дав себе заманити славі, осліпив його блеск дядькової булави, почесті, маєтки, значіння. Кинув тихе для голосного, вигідне для блискучого, мале для великого. Одно втратив, а чи друге здобуде? Бог його зна.
Зневіра підкрадалася до нього.
На боротьбу з нею виступало почуття справедливості.
Був по крові найближчим до старого гетьмана. Міг йому правду сказати. Чому не сказав? Орлик хитався, він – ні. А як захитався коли, то тільки в собі, на зверх не виявляв того хитання ніколи. Ніколи не супротивлявся дядькові, радше підбивав його в небезпечному намірі. Невже ж бракувало мужеської відваги, боявся втратити любов гетьмана? А може, надія, що одідичить колись по ньому й булаву, і маєтки, і – велике славне ім’я, осліпила його?..
Світлиця огрівалася, огонь розгорювався, робилося ясно й тепло.
Почуття справедливості побіджувало.
Зрозумів, що вина була по його боці. Добровільно пішов до гетьмана, а раз це сталося, так і відстатися не могло. Забажав великого, так тоді про мале забути годиться. Громадянин узяв верх над приватною людиною, нехай же вона тепер мовчить. Громадянинові треба добро громадське мати на оці, не своє. Не збільшати ж йому і так великого числа тих українських вельмож, що у приваті по самі уші сидять і вилізти з неї ніяк не можуть.
Каганець біля ліжка погас, світлиця тільки відблисками з коминка, ніби легкою загравою далекої пожежі, озарювалася. Войнаровський докинув нових дровець… Кому заманулося історичного життя, хай про щастя особисте забуде. Одного з другим-погодити важко… Переходив по черзі щонайважніші появи з історії України і впевнювався в тому. Дорошенко в рішаючий момент жінку спасати побіг. І її не врятував, і занедбаного надробити до смерті не міг.
Забути, забути про себе, бо це одинокий спосіб, щоб не бути забутим… Похилив голову і попав на хитку лінію між явою і сном. Затиралися межі часу й простору. Пригоди з дитячих літ перепліталися з подіями останніх днів. Нагадувалися давні, колишні бажання, щоб батько поїхав собі кудись геть надовго і щоб він міг свобідно бігати, досідаючи, якого йому завгодно, коня. Пригадалося, як перший раз побачив дядька, як приглядався його блискучій булаві і просив, щоб йому таку купили… І сувора бабка Магдалина гладила його по голові, і з Мотрею на Великдень перший раз христосувався. А вчера був в короля Карла на обіді, проти нього по другому боці стола сидів. Королеві так смішно волосся на високому черепі торчало… А Батурин Меншиков облягає.
Пустив воло уяві, і – вона несла його заячими слідами.
Заячі сліди на білих снігах, великих, безконечних, як на Сибірі… Як на Сибірі…
І нараз почув, що мороз перебіг йому по спині. Здригнувся і широко відкрив повіки.
Перед двором почувся тупіт кінських підков, кількох верхових причвалало. Мабуть, поспішалися сильно, бо аж до хати чути було, як сопіли коні.
Щось незвичайного… І нараз захотілося спати. Кинутися на ліжко, накритися з головою і, не дожидаючи новин, положитися.
«Ні. Не годиться. Треба довідатися, що таке». Почуття обов’язку побідило втому. Хотів вийти на подвір’я, але між тим хтось, не стукаючи в двері і не питаючися дозволу, увійшов у його квартиру. Войнаровський глянув. Перед ним стояв молодий козак. В темній світлиці годі було пізнати, хто це такий, бо багрові блиски тільки чоботи його золотили.
Козак був невеличкий ростом, кожушок з футряним, високо поставленим ковніром закривав лице, чоботи на шведський спосіб, геть поза коліна, сильно засніжені, – більше нічого не завважав Войнаровський. Та що це за сміливість, в таку пізню пору вдиратися до хати, де ночує гетьман! Хто того козака впустив, де була сторожа? Як вогники, займалися й гасли питання.
А може, це підступ який, заговір?
Коли б не те, що боявся розбудити гетьмана, подзвонив би на чуру, а так підступив тільки до загадочного гостя і півголосом спитав:
– Ти хто? Гість мовчав.
– Ти хто? – повторив голосніше і підступив ще кроком ближче, майже лице в лице.
Замість відповіді почувся силуваний регіт:
– Ха-ха-ха!
– Цить – гетьмана розбудиш!
– Ха-ха-ха! Та й налякався пан Андрій!
Пан Андрій?.. Це знайомий голос. І Войнаровський ухопив дивного гостя за оба рамена, силкуючись вглянути йому в очі.
Але гість відвертав від нього голову.
– Що за простацький звичай так нахабно поводитися з людиною? Плі конфіданс, ке ля знайоманс, – руки геть, мосіє Войнаровський!
Голос був хоч змінений, але знайомий. Невже ж це?..
І Войнаровський не втерпів. Обличчя з ковніра, як горіх з лушпини, добув, глянув і аж зжахнувся: перед ним стояла Обидовська.
– Ганно!
– Андрію!
Зніяковіли. Радість, здивування, тривога…
– Ти звідкіля?
– З другого світу.
– Ради Бога, тихіш, бо дядька збудиш. До кого прийшла, пощо?
– До тебе, щоб… – нараз захиталася і мало не звалилася з ніг.
Войнаровський вхопив її на руки і заніс на фотель, на котрім сам перед хвилиною сидів. Не пручалася, не боронилася, давала з собою робити що хотів. Порозтинав щільно защібнутий кожух, поздирав рукавиці зі студених, мов з леду витесаних рук, вхопив чарку і насилу вливав крізь дрібні, зціплені зуби те вино, що для його наготовив був Кендзеровський.
Гостя все ще не давала знаку життя. Чи з великої втоми обімліла, чи продрогла і в теплій хаті в обморок попала, чи по дорозі на москалів наскочила і ранено її?
Того останнього боявся Войнаровський найгірше. Пальцями по вбранню і по тілі перебігав, але нігде сліду кулі, ані ніякої рани, на щастя, не завважав.
Хотів кликати Кендзеровського, та понехав ту гадку. Гетьманський покоєвий набігався весь день і, мабуть, спить так твердо, що його й добутися нелегко, а до того, хто його зна, може, приїзд пані Обидовської треба буде в тайні тримати?
На всякий спосіб незручно, щоб її застали в квартирі Войнаровського, серед ночі та ще обімлілу. Бог вість, які чутки пішли би по таборі…
Засунув двері від сусідніх світлиць і вискочив на ганок. За хвилину вернув з повними пригорщами снігу. Рощібнув сорочку й натирав снігом груди.
– Ганно, ради Бога, що тобі? – благав, припадаючи до неї.
То снігом тер, то поцілуями розгрівав дрібні студені руки.
– Ганно, Ганнусю!
А вона голову безсило на поруччя поклала, тільки дві хвилі золотистого, буйного волосся пахучими струями поплили.
Від тих пахощів п’янів… Щось забутого, чарівного, навіки втраченого верталося до нього, хтось пісню в його душі співав, від якої збожеволіти можна, хтось дурманом напував його…
Забув про похід, про короля Карла, про дядькову булаву, про весь світ і прилип своїми гарячими устами до її студених.
Спинився час, світ оповився блакитним туманом, – нічого не було.
– Це ти, Андрію?
– Я, Ганно, як тобі?
– Добре, краще й не треба.
– А може, тобі ще вина.
– І без вина я п’яна. Стривай, не йди! А то зі мною знову станеться щось таке погане, – полечу кудись. Але ж бо перестрашився пан Андрій!.. Прости!
– Що це ти, Ганно! – і знову її уст хотів своїми шукати.
– Ні, ні, досить! Не годиться доброго зловживати, – наскучить.
І гладила його по висках, ніби хотіла впевнитися, чи це він.
– А посивіла тая головка? – питалася.
– Не знаю. В зеркало не дивлюсь. Я не жінка.
– Треба дивитися, Андрію, треба. Наслідник гетьмана Мазепи мусить бути такий гарний, як він.
– Не дбаю.
– Треба, Ганна того хоче. Та чого це в тебе так темно? Невже ж вашу милість навіть на свічку не стати? Так скоро зубожів утікач?
– Чури будити не хочу, хіба дровець до печі докину.
– Докинь, Андрію, докинь, най подивлюся на тебе, чи постарівся, чи відмолод.
– Ні те, ні друге, – для тебе я все такий самий.
– Ах, як же ви легко брешете, мужчини!
– А жінки?
– Ми?.. Як Бог дасть, – і всміхнулася, а разом з нею всміхнувся до Войнаровського весь світ.
Скоренько поправив у печі і знову припав до неї. Вдивлявся в сині великі очі, в білі лиця, в діточу усмішку на устах.
– Чого так видивився на мене, не бачив мене?
– Як ти змарніла, Ганно! Тільки ті очі світяться…
– Як у вовчиці.
– Щось також! Такі великі, гарні, до Мотриних подібні!
Відтрутила його.
– Так йди собі до Мотрі! Для вас що найкраще – то Мотря.
– Ти її сестра.
– Так що? Вона Мотря, а я Ганна. Цілувати одну, а думати про другу, гарно так? По-лицарськи це? Це ж ошука!
– Та що це ти! – почав, але вона не дала йому прийти до слова.
– Так, так. Всі ви влюблені в Мотрю. І гетьман, і Чуйкевич, і ти – всі. Дурійка якась найшла на вас з тією Мотрею.
Закрила очі руками і вдавала, що плаче.
– Але ж, Ганно, я люблю тільки тебе, люблю, що й виповісти не вмію.
– Бідний мій! Навіть балакати не навчили!
– А ти все до насміхів скора. Приманиш, а тоді насмієшся і відтрутиш. Сама не знаєш, чого хочеш.
– Знаю.
– Не знаєш.
– Знаю!.. Я хочу любові великої, сильної, як смерть.
– Власне, так люблю тебе.
– Ха-ха-ха!
– Цить!
І усміх угасив поцілуєм.
– Але тобі переслатися б треба. Ти втомлена.
– Не хочу спати. Жити хочу. Розумієш? Жити!
– Жити, – повторив глухо за нею.
– Пересидимо нинішню ніч. Добре? А може, ти сонний?
– Ні. Нас тут усіх безсонниця напала.
– Нечиста совість спати не дає.
– А в тебе яка?
– Це моє діло. Лиши мене!
– Але ж, Ганно!
– Йди геть! Йди, притулися до подушки, заплющ очі, може, Мотрю побачиш.
– Ганно!..
Довго не міг заспокоїти її. Схвильовані нерви гуляли. Ледве вблагав, щоб випила чарку вина дополовини, решту випив він, «щоб знати її гадки».
– І знаєш?
– Знаю.
– Які ж вони?
– Що це вино краще розгріває від моїх поцілуїв.
– А щоб ти знав. Поцілуї слаблять, а вино силу мені вернуло. І якщо ти мені не радий, то я знову можу сісти на коня і поїхати геть.
– Боже ти мій, я вже й забув, коли радів так, як нині, – з тобою.
Задумалася.
– А коли-то ми в останній раз балакали на самоті? – спитала.
– Давно, – відповів, зітхаючи. – Ще за нашого першого життя.
– А невже ж то ми живемо вдруге? – питалася.
– Для мене перше життя було, поки ти не віддалася, – тоді прийшла смерть, а нині ми починаємо жити наново.
Відвернулася від нього:
– Не нагадуй, знаю сама!
– І любила його?
– Кого?
– Чоловіка.
Мовчала хвилину.
– Він був добрий.
– І чесний і хоробрий, знаю, знаю, але чи любила ти його, питаюся.
– Він пропадав за мною.
– А ти?.. Чому не відповіш на питання?
– Поміж мною і ним все наша перша любов стає.
Войнаровський задумався.
– І за мною вона теж, як тінь, снується.
– Мститься, бо ми зневажили її.
– Карає нас.
– Кажуть, гріх не любити того, кому присягала, а я гадаю, що куди більший гріх не присягати тому, кого любиш.
– Ти поповнила гріх.
– А ти, Андрію, ні?
Потонули в гадках… За дверми почувся шорох. Наслухували хвилину.
– Мабуть, дядькові якась гадка до голови прийшла, встав і записав собі, щоб не забути дорана. В нього це часто буває.
– Якби не та булава, не боліла б голова.
– Хто її запопав, той спокій попроїдав.
– А все ж таки для неї ви жертвуєте усім. Для неї й ти, Андрію, жертвував нашою любов’ю.
Хотів перечити, виправдуватися, – не давала.
– Ах, кинь ті викрути! Знаю, гетьман шукав для тебе жінки між княжними, та не без твоєї згоди.
– Може, – а все ж таки я не вженився донині, а ти – Обидовська,
– Бо Обидовський сватів прислав, а Войнаровський тільки гарні слівця підсилав до мене. Мусіла я волю батьків сповнити.
– Як Мотря.
– При чім тут Мотря? Мотря нікого не любила, лиш свою мрію, химеру, а я любила тебе й люблю. Не перебивай. В ту пору, коли тобі грозить небезпека, хочу бути при тобі, не так, як Мотря, що Чуйкевича з гетьманом пустила, а сама залишилася в Батурині, Бог вість чого.
– Дивно, як гарні жінки не любляться, – навіть сестри.
– Тільки мужчини так люблять жінок, що похибок їхніх не бачать. Я Мотрю люблю, але знаю, що вона непритяменна.
– Може, якраз тому й подобається мужчинам.
– Так було тоді сватів до неї післати; мати, певно, вибрала б тебе, а не Чуйкевича. Чому не післав?
– Чому? Бо я любив Мотрину сестру, Ганну.
– Ні, бо ти – баба. – Войнаровський здригнувся. Але вона вже вспіла притулитися до нього й щебетала, як дитина. – Та який би він не був, цей пан Андрій, Ганна його любить. Вона їхала до нього, лід на Десні тріщав, московські кулі свистали, а Ганна про ніщо не дбала. Пан Андрій не покине Ганни, правда?
Не відповідав, лиш притулив її до себе і слухав того щебетливого голосу, як співу.
Метелиця гула, сніг шибки у вікнах обліплював, ніби зима замурувати тих двоє хотіла й відділити від світу.
Нараз Ганна, зміняючи голос, спитала:
– Чого це люди такі дурні?
– Дурні?
– Так. Хоч би й ти, Андрію. От одружився б був, любив би жінку, а вона тебе, плекав діток…
– І помер смертю чесного чоловіка.
– А хіба на війні краще?
– Обов’язок, Ганно.
– Чому якраз на тебе цей обов’язок паде?
– Хтось же мусить його сповнити, хтось мусить послухати голосу землі.
– Той голос страшний!
– Могутній.
– Заглушує голос серця, робить варварами людей. Не люблю його, ненавиджу війни, хоробрості, лицарства, я люблю чоловіка.
– Яка ж ти не подібна до Мотрі!
– Я жінка і тільки жінка, котра слухає голосу серця. І цей голос привів мене до тебе.
– Бідна, чому ти послухала його?! Ти Кочубеївна, а Кочубеї підуть тепер в ласку в царя. Могла підскочити високо.
– А так низько паду… Правда?.. Ні, Андрію. Обійдеться циганське весілля без марципанів. Хочу бути з тобою, з гетьманом, з вами. Хочу з своїми жити і вмирати.
– Вмирати? Тобі це слово не до лиця, Ганно. Ти така свіжа, чорнобрива.
– Як кукла.
– Ні, як весна, як саме кохання. Тобі лиш жити й любити, а в нас не радість, а тривога, а перед нами не життя, а смерть, – пустиня.
– І так балакає той, що по Мазепі булаву має носити. Соромся! Я такого не хочу. Давай вип’ємо вина: за кращу долю, за надію, за наше друге життя. Хай завтра світ в безвісті провалиться, ми нині веселими будьмо. Пропадай горе, веселися доле! Ось тобі мої уста, бери, цілуй, цілуй!
Метелиця ущухла, сніг на шибках рожевів, ніби це не сніг, а платки вишневого цвіту до шибок поприліплювалися.
– А про Батурин ти не чувала, Ганно? – спитав по хвилині він.
А вона відповіла:
– З Батурином, мабуть, погано, Андрію.
– Не на гаразд покинули ми його.
– Ой ні! Проїздом чула я, як там сильно гармати грали, город горів. Така горяч била, як з пекла.
– Чорти облягають Батурин, а як добудуть, то пекло з нього зроблять.
– Там мати з Мотрею, а ми тут, а батько… – І очі прикрила рукою.
– Батько благую часть ізбрав, – гадав потішити її. А вона кинулася йому на шию і – розридалася. – Чого ж бо ти? Цить, дядька розбудиш! Сталося. Мабуть, так Бог хотів. І не відстанеться. Сама ти перед хвилиною казала, щоб понехати чорні думки, цить!
– Благай дядька, принаглюйте короля Карла. Як же так, оставили гатьманську президію і не поспішаються!
– Поспішаємо, Ганно, але ж ти не забувай, що це не полк, а велика армія, з табором, з лазаретами, з гарматою. І над королем ми не маємо сили, над ним ніхто сили не має.
– Так чого тоді в’язалися, чого переходили Десну? Треба було наладити з царем.
– Не нам знати, що треба. Це щолиш для наших нащадків ясним стане. Гей, коли б то цей розум наперед мати, що опісля.
– А мають же його великі люди.
– Буває, але рідко. Errare humanum est.
– Страшно! – і притулилася до нього, як перестрашена дитина. – Страшно мені. Вважається, що Батурин добутий, руйнують його, людей ріжуть, катують.
Не заспокоював її, знав, що слова тут безсилі.
– Що вони переживуть, перестрадають, заки погибнуть… Коли я доїздила до Десни, за мною гонили москалі, кількоро їздців, от-от і зловлять. Саме тоді наткнулася я на наших. Між ними одна дівчина була, гарна, як образ. Відстрілювалися ми вкупі. Аж один і каже до мене: «Всім нам не спастись. Переходьте ви на другий бік, а ми спинятимемо погоню. Ви до гетьмана, значиться потрібніш!». Жалую тепер, що згодилася, але я не Мотря, лицарського духу не маю. Спасала життя, незважаючи на них. В половині річки озирнулася я, – Їх не було!..
– Погибли або москалі в полон забрали.
– Їх життя на мою совість паде. Страшно!
– Тепер совісті нема, – тепер війна, а війна безсовісна.
– Жаль тієї гарної дівчини; над нею москалі будуть знущаться.
– Це, мабуть, тая вихрестка з Гірок, що в Мручкового осавула влюбилася. Але як же ви аж за Десною зустрінулися?
– Бо я до Гірок пішла, а не заставши вас, назад через Десну вертала.
– А вони?
– Вони до Караївки доїздили, як на них москалі наскочили. Втікли за Десну і там-то на отсей московський відділ наткнулися, що за мною гнався.
– Москалі, значиться, добре бережуть Десни.
– Собаці перескочити важко.
– А все ж таки на великий бій не зважуються. Перше знесилити хочуть.
– Я так само гадаю. Так що ж! Тут король Карло вожд, не ми.
– Боюсь, щоб вождем не було безголов’я.
В світлиці стали майоріти стіни, образи, меблі. Щолиш тепер побачив Войнаровський, яка збідована була його несподівана гостя. Біла, аж зелена, очі запали глибоко, уста полиняли.
– Ти мусиш переслатися, Ганно.
– Де? Тут у тебе, може, ще й на твойому ліжку? Ні за що! Вже ранок. Чуєш, будиться табор, незабаром і гетьман встане, може, король скаже в похід трубити. Хто би там спав! Підемо, Андрію, підемо визволяти Батурин.
В її голосі чути було якесь неприродне подражнення, якийсь хоробливий прибій енергії; якого Войнаровський перше в неї не помічав. Ганна все творила контраст до своєї сестри Мотрі. Її називали ранньою зорею. Хто не зустрінувся з нею, не побалакав кілька хвилин, піддавався її веселій вдачі. Навіть найсумнішого спосібна вона була розвеселити, так радісно світилися її великі сині очі, і так щире, по-діточому всміхалися свіжі малинові уста. І нікому не навкучила Ганна тією поранковою веселістю, бо нікому не накидалася своїми смішками, – була весела, врадувана світом, людьми, собою, не тому, щоб подобатися, а тому, бо такою її Бог сотворив.
І такою знав її мало що не від дитини Войнаровський. Жевжиком дражнив колись, пізніше називав підхопнем, а ще пізніше поранковою зорею.
А вона, дівчинкою бувши, казала йому «пан Андрій». Пан Андрій вусатий, пан Андрій кирпатий, «я пана Андрія не люблю».
Але Войнаровський знав, що воно так не є.
Не раз, як балакав з покійним Кочубеєм за обідом, в їхньому дворі в Батурині, а Ганна вишивала до церкви рушник, чув, як її очі, замість по шитві, по його устах блукали.
Озирнувся – Ганна паленіла, кидала роботу і вибігала в город, «бо в хаті скучно, як у чернечій келії».
Не раз хотів побалакати з нею «на розум» – годі було. І як тут тобі з дитиною балакати «на розум»?
Пощо бентежити її, пощо виривати з того райку, в якому вона літала, мов пташка, і цвіла, ніби квітка?
І такою дитиною дожила Ганна Кочубеївна до двадцяти літ.
«Пан Андрій» ходив між тим у всілякі походи, дядько вживав його не раз до різних довірених політичних послуг, декілька літ не довелося бути в Кочубеїв, а як тогідь приїхав з дядьком до Ковалівки, Ганна була вже Обидовською.
Привіталися чемно, ввічливо, як звичай велить, але не балакали на самоті, бо «пан Андрій» не був з тих, що радо баламутять чужих жінок, і не мав звички скакати в гречку. Гадав, що давня любов, коли й була в неї, так вивітріла; рана від стрілки Купідона заблизнилася, і нема ніякої потреби роз’ятрювати її наново. Коли б інші часи, то, може б, і скортіло, бо чоловіка все до гріха тягне, але серед теперішніх турбот про великі і великоважні діла Войнаровському було не до того.
Аж нині вона з’явилася неждано, нагло, як привид… Ганна!.. Жевжик, підхопень, поранкова зірниця…
– Про що так задумався пан Андрій? – спитала, ніби на грішному ділі приловила його.
Махнув рукою.
– Кажи про що чи про кого думав?
– Про тебе і про себе, – відповів.
– І видумав що?
– Невже тут що видумати можна? Війна про нас думає, кого пожерти нині, а кого залишити до завтра на обід.
– Боїшся війни?
– Я?
– Та ж не я, бо що тут про жінок казати, коли мужчини бояться?
– Ні, Ганнусю, не боюся я ні війни, ні нічого. Тільки жаль мені тебе, і Мотрі, і багато таких, як ви, хоч, може, й не таких гарних.
– Пан Андрій – пан! Без компліментів розмови не знає.
– Ні, Ганнусю, не компліменти мені на гадці, а жаль за серце стискає. Змарнієте ви, зів’янете, не розцвівшися вповні. Дика сила знівечить Божу красу, московські копита столочать пишні понад Сеймом левади, їх тупа сокира зрубає вишневі батуринські садки, виполошить солов’їв з бузкових корчів, і здивовані зорі даром шукатимуть чарівної принади тамошніх маєвих ночей.
– Гарно балакати вмієш.
– Сумно.
– Бо сумна наша доля, Андрію… – і задумалася. – Але на те ми й українське жіноцтво, – додала по хвилині.
– В тім-то й наша біда, – завважав він. – Скити вас поривали, десять давали за доброго коня, всякі погані азіати лізли до нас, як безрога в город, і рили.
– І риють.
– Всяка наволоч дика ловила вас, як рибу в неводи, набирала повні судна й везла до Кафи, до Генуї на світові торги, за добрі гроші продавала, бо ви гарні й вірні… Тільки й вашої слави.
– Тільки нашої слави.
Замовкли, ніби думками побігли по шляхах минулого, і згубилися на них, і не могли себе знайти. Аж знайшовши, зраділи й обіймалися очами.
– І що? – спитала вона.
– Що?.. Пригадалося мені одно оповідання… Відкашельнув, нервово погладив чуба і розказував:
– На берегах німецького моря чув я його.
– Кажи.
– На острові, що Ругія зветься, по другому боці від Аркони, над берегом стояла висока скеля. Під тою скелею у печері морські розбишаки жили. Нападали на кораблі багатих купців, вбивали їх і ділилися добичею.
Сказавши, задумався, ніби жалував, що почав оповідати.
– І що дальше? – спитала, й зіниці її спалахнули нараз. – Кажи ж бо!
– Одного разу прибрали вони до рук корабель якогось франконського купця. Цей поміж жемчугами та золототканими паволоками, поміж бісерами й ізмарагдами віз перлину, від усього цього узороччя собі дорожчу, – дівчину варязьку, чудової краси.
– Знаю, знаю, – мало не сплеснула в долоні. – І ватажок, добувши той корабель, кинув дівчину в море, – правда?
– Ні, Ганно. Послухай. Він при поділі добичі челяді своїй віддав усі скарби, всі жемчуги й паволоки золототкані, а для себе лиш тую дівчину оставив. Човном удвійку до печери з корабля вертали. Була ніч. Імлою вповивалося море. Він одною рукою веслував, другою горнув її до себе. Кріпко… Не пручалася. Давала робити з собою, що хотів. Аж нараз похитнувся човен, сплеснула хвиля ї…
– І дівчина кинулася в море!
– Не вгадала. Це він коміть головою полетів, друлений її сильними руками.
Ганни веселе лице споважніло. Поранкова зірниця хмариною затягнулася.
– А гарний він був, цей ватажок піратів? – спитала зітхаючи.
– От бачиш, які ви! Чи гарний був? Тобі жаль його, а вона не жалувала. Для неї він був ворог, що поневолював її.
– А купець – ні? Чому ж вона його не вбила? Це ж був купець, що невольницями торгує, може, й старий, і поганий, а ватажок, все-таки ватажок.
– Бо тамтого не могла вбити, а того могла і вбила.
– А чи вернула до своїх?
– Про те вже казка не балака, але на всякий спосіб не осталася в неволі, і як поневолив її хто навіки, то хіба море, стихія, щось велике і непереможне.
Ганна не вдоволилася тією відповіддю. Як цікава дитина, питалася дальше.
– А може, Герта взяла її до себе і жрекинею у своїм храмі зробила?
– Ти і про Герту чувала?
– Чула чи читала.
– Правда, вас і по-німецькому вчили. От бачиш, понятливі ви, багаті, гарні, а яка ваша доля?
– Ти нині, Андрію, мабуть, лівою ногою з ліжка встав, таке щось сумне розказуєш і сердишся. Не таким я тебе застати сподівалась, не таким! – докоряла йому, а він цілував її холодні руки і заспокоював:
– Ані лівою, ні правою, Ганнусю, бо я зовсім не лягав. Зжахнулася.
– Не треба того робити. Не треба. Дай мені руку, що більше такої дурниці не зробиш. Вам тепер годиться бути виспаними, сильними, на все готовими. Безсонниця знесилює тіло, робить його охлялим, а в безсилому тілі і дух не бодрий. Як же ви діло поведете?
– Прикажи снові, щоб на кождий твій заклик прийшов. Ночі такі довгі, а думок так багато, як мухи в пекарні влітку, так вони тобі в лобі гудуть. Збожеволіти можна… Зніжніли ми, Ганно, спаніли. Не маємо того гарту, що треба. Тут треба людей давніх, жилавих, щоб не чули болю, щоб серце вміли жменею зціпити: «мовчи!» А ми того не вміємо, Ганно. Ми вже європейцями стали, а за порогом Азія. Там ще скити, гуни, фіни, монголи, все перемішане, як у відьминім казані, з котрого тобі вискакує не чоловік, а прямо чортячий пасинок якийсь, антихрист, як каже народ.
– Крячеш, Андрію, крячеш.
– Радніше б я, Ганно, соловієм співав, але не можу. Перед дядьком бадьорого вдаю, перед Орликом у личині ходжу, а так хоч перед тобою хочу душу відкрити, бо ти для мене була все образом щирості. Сама щирість. Ти щирість, а Мотря загадочність. Вечірня й рання зірниця… Не знаю, звідки ви такі гарні взялися, хоч зітхай і молися до вас, до одної після суєти цілоденної, а до другої на заранку днини… А яка ваша доля?
– Яка? Яка? – сердилася Ганна. – Така, як Бог дав, як у книзі життя стояло. І тільки. Покоритися треба, Андрію, покоритися і на Бога упованіє возложити.
– Фаталізм! З-над Інду чи з-над Гангу безсилим вітром повіяло на мене, таким, що в’ялить і переносить у нірвану, як же нам бадьорими бути?.. Це ви, а що ж про других казати?
– А хіба ж ми з іншого тіста, ніж другі?
– Ви інші. Ти – радість сама, веселість, а Мотря – сила, бунт. А все ж таки обі за нелюбів пішли.
Ганна повернулася до вікна. Войнаровський ніби не бачив того. Не знав чому, але замість розважити гостю, ранив її словами, ніби і радість якусь чув, що її це болить.
– За нелюбів пішли, і яка ваша доля, і яке їх щастя подружнє? Не бажав би я собі такого. Ні, ні, ви ще невольницями остались. Перше продавали вас по Синопах, Кафах і Генуях, а нині торгують вами вдома. Приїжджає купець, добиває торгу і бере. Трохи сліз, трохи лебедіння, потерликають музики, поскачуть свахи і вже тебе запаморочили навіки, вже тобі голову, як курці, закрутили, шусть йому під крило, на маєш, бери, вона твоя, на весь вік, аж до гробової дошки. Ось яке-то ви упованіє воскладаєте на Бога!
– Та яка ж тобі нині, Андрію, муха на ніс сіла? Дай віджену.
– Не муха на ніс, а змія в серце впилася. Мушу сказати, що чую.
– А чому не говорив перше? – спиталася, і тим простим питанням рот йому затулила.
Понурив голову і мовчав. Могла тепер перейти до атаки, могла йому кидати докорами в лице, прибити до землі, знівечити. Не хотіла. Жалувала його. Відчув це, і йому зробилось жаль Ганни. Здивувався, як він міг бути таким жорстоким. Це ж дикість – знущатися над людиною, і то саме в цей момент, коли вона дала тобі доказ своєї любові.
Притулив її руки до уст.
– Не гнівайся на мене, Ганно. Я сам не знаю, що мені таке. Важко! Ходжу, мов по кораблі, котрим хитає буря. Всьо колишеться, зривається і летить у безвість. Жаль того світу, що валиться. По нім прийде другий, може, й кращий, так все-таки тамтого жаль, бо ми свою цеглину доклали до нього, у ньому частина нашої душі. Лихий я сам на себе за той жаль, котрому піддаюся. Лихий на себе і на вас, на жінок.
– А при чім же тут ми?
– Яке їхало, таке здибало, які жінки, такі й ми. Ви дітей приводите на світ, виховуєте їх.
– А ви їх вбиваєте, розкидаєте їх голови буйні віл одного моря до другого, від гір до гір.
– Самі вони кидають собою, яку у падачці, а на нас тільки відповідальність паде, бо ми – провідники народу! А які ми там провідники, Ганно? То тільки так здалеку і збоку здається, а всередині інакше. Як зірветься бурун, – його сила, не наша. Не раз я у боях бував, знаю. Невже ж був такий вожд, щоб не бажав побіди? А бажав, так значиться, і все своє уміння, всі свої сили туди поклав, щоб побідити. А тут тобі один курінь, часом одна чета не сповнить приказу, і побіду лихий взяв. Хтось завинив, а на тебе відповідальність паде. Особливо в нас, бо в нас послуху нема, в нас що голова – то розум, і один від другого мудріший. От і тепер. Морока з королем. Гадали ми, що він,діставши кілька тисяч свіжого чоловіка і наситивши своїх голодних шведів, гураганом на відбій Батуринові понесеться. А під ним хоч огонь пали. Раком до Батурина лізе. Мабуть, якісь свої плани має. Може, вони й добрі, та не для нас. Його армії відпочинку треба, а нам під ногами земля горить. От воно як.
– Так принаглюйте його, Батурин у великій потребі, Бог вість що з ним!
– Принаглюйте! Легко сказать. Коли б він бачив, що наше військо нечисленне, але духом сильне, то, може б, і числився з нами, а так…
– Або що? – спитала тривожно.
– Те, що жінки не виховали своїх дітей у великій любові до власної землі, не влили в їх серця бажання власної волі, котра може бути тільки у власній державі, більш нічого, тільки те. І тепер «єден до Caca, a другі до ляса…».
– Що? – аж крикнула з тривоги.
– Переходять до Петра, – доповів глухо Войнаровський.
– До Петра, – повторила, мов за мамою дитина. – До Петра переходять?
Войнаровський підсунув їй крісло. Сіла.
– Пе-ре-хо-дять, – лебеділа.
– Так, переходять, Ганно. Старшини, а за ними й козаки, і не буде нам щастя, поки не виросте таке покоління, що про перехід навіть подумать не посміє, поки не виросте покоління сміливе, веселе, для котрого бажання буде законом, котре схоче бажати і вмітиме постояти за здійснення своїх бажань. Ви того не вміли. А бачиш, тая дівчина чорноока, тая вихрестка, що до Мручкового осавула прилипла, вміє; вона любить, хоче щасливою бути і буде. Побачиш, що буде.
– Дай їй, Боже, – відповіла Ганна, вдивляючись у вікно, крізь котре видно було дерева, срібнопухим інеем укриті. Як духи, як видива, майоріли вони на сірому небі, і весь світ виглядав Ганні, ніби якесь видиво того світа, що прийде колись, коли вже нас не буде.
І буде він, як казка, казка майбутніх днів. І не буде в ньому тієї кривди, тієї зневаги, отсього понівечення краси, отсеї наруги над людиною, які тепер завелись повсюду. А будуть ті люди такі якісь інші, такі якісь гарні, як оці дерева, срібнопухим інеєм покриті…
Втомлена дорогою, розбурхана розмовою з Андрієм, піддавалася чарівній принаді цих привабливих думок, пускала руки по собі, як птаха притомлені крила, кидалася на хвилі думок, – несіть мене… Аж нараз на виднокрузі ніби хтось небо мечем перерізав. Блиснула червона смуга, і білі дерева стали багровіти, багрою обливалася уся комната.
– Пора мені! – промовила Ганна, встаючи і позіхаючи після недоспаної ночі.
– Куди? – спитав Войнаровський.
– Це вже моє діло. Не буду ж я тут королівського змилування ждати… Не бійся, – заспокоювала його, – до Петра не перейду. Ласки, якою він обласкав родину покійного Кочубея, не прийму.
– Так куди ж ти тоді підеш?
– Туди, де Мотря, мати, де мої молоді літа, – у Батурин!
– Ти збожеволіла, Ганно! – відповів різко Войнаровський. – Кругом москалі, як вовки, як шакали, снуються, я не пущу тебе!
– Так ходи зі мною. Ходи! Або переб’ємося разом, або… Не доповіла.
– Ні, ні, так не можна. Так годі. Треба усім нам іти вкупі, як не зі шведами, так з гетьманом, під його бунчуком.
Говорячи це, думав. Думав, як відтягнути Кочубеєву доньку від її божевільного наміру.
– Ганнусенько, ти не підеш. Я того не хочу. Ти останешся. За годинку побачишся з дядьком, розкажеш йому про Батурин. Я певний, що твоє оповідання рішить. Він піде, не оглядаючися, на шведів. Піде на побіду або на певну смерть. А ми з ним.
Вдивилася, ніби не вірила, що балакає щиро.
– За годину? Так я за годину приїду. Тепер він їй не вірив.
– Куди ж бо ти? Посидь краще в мене, ти здорожена, продрогла.
– Піду до своїх людей. Скажу, щоб були готові. Як дядько не рішиться зараз іти, піду сама.
– Де ж твої люди?
– Недалеко відсіль, на фільварках.
– Так… – І вбирав шубу. – Проведу тебе.
Ішли алеєю, облиті багрою сходячого сонця.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Полтава: історична повість. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 166 – 184.