4. Смерть гетьмана Мазепи
Микола Лазорський
Не тільки малому Орлі, а й старшим утікачам та нічна мандрівка в невідомі краї видалась зловісною й без краю страхітливою. На кожному кроці їх підстерігала біда, а часом і неминуча смерть. Тільки обережність пана Мировича та великий досвід сотника пана Хлюпала раз у раз рятували немічних жінок та переляканих дітей від пасток, наставлених ворогом на всіх шляхах. Перед ними була темна ніч та невідступне підстерігання, за ними – сполохи великих пожеж й грізні гарматні вибухи. Коли проскочили вже в турецькі степи, усіх злякала таємно-понура темна порожнеча. І Мирович і Хлюпало боялись не за себе, боялись вони за дітей, за жінок, якими вони зараз опікувались та мусили за всяку ціну привезти в безпечне місце. Пан Хлюпало наказав лазутчикам оглянути найближчі кордони під короною Речі Посполитої, але вони зараз же натрапили на пікетників з війська полковника Скоропадського. Тоді Мирович махнув у Буджацькі степи так розпачливо, ніби кидався у безодню: знав бо добре, що міг натрапити на татарів, від яких уже годі вирватись.
Через тиждень виснажені й вкрай налякані втікачі були вже в Яссах. Валаський господар Бранкован милостиво дав усім притулок, а козакам наказав розташуватись табором в околицях міста. Тут утікачі трохи спочили, але скоро довідались про страшну біду – розгром шведського війська й усіх козацьких полків. Московський цар гнався за недобитками аж до Переволочни.
За два-три дні потому в тих же Яссах гарцювали козацькі сотні, йшли виснажені шведські фузилери, польські крилаті гусари з регіменту польського гетьмана Казимира Сапєги, королівська обслуга й, нарешті, їхав у берлині сам король Карл XII, генеральний писар Пилип Орлик, Сапєга з сином Станіславом Понятовським, генерал Андрій Войнаровський та ще права рука гетьмана полковник Андрій Горленко й полковник Григор Герцик. Хоч старий гетьман і мчав вихром на доброму огирі, але його набагато не стало: Мазепу, майже непритомного, козаки зняли з коня й обережно поклали в ліжко. З того часу він уже не підводився, хоч біля нього й упадали лікарі та вся обслуга: гетьман умирав на очах. Не допоміг і його побратим – шведський король, який хоч і сам був поранений, та все ж потішав старого гетьмана обіцянками розгромити Москву за допомогою турецького султана.
Гетьман тільки посміхався у вуса та шепотів:
– Буде так, як накаже Пан Бог… В Його святих руках спочиває все…
Одного погожого ранку він покликав усіх старшин, спокійно попрощався та причастився Святих Тайн. Тоді кивнув осавулу Хлюпалу й віддав до рук маленьку скриньку.
– Зумій передати Мотроні Кочубеївні, – шепнув на вухо, коли той прихилив голову, – їй вручи і скажи… скажи, що наснажувала вона мене на великі чини… Не судилося врятувати рідного Краю… на то Божа воля… Де малий Орля? – повів він очима.
– Благословляю… – прохрипів він, коли Орлю підвели до ліжка. – Молодим… молодим в руки шаблю… хай вони виганяють москаля…
Він важко дихав, тоді глянув на генерального писаря й кинув:
– Ти… берись за діло… навчиш Орлю і…
Він не доказав: через п’ять хвилин гетьмана не стало.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 13 – 14.