7. Королева благословляє шлюб Орлика
Микола Лазорський
Біля дверей королеви він смикнув шовкову з китицею сонетку. Двері відхилила графиня Дентевіль і з ласкавою усмішкою пропустила до будуара, завішеного наполовину важкими штофними шторами.
– Королева хоче говорити з ясним паном, – шепнула статс-дама й зараз же відслонила портьєру. – її величність трохи нездужає…
– А-а… то, може, другим разом, – теж шепнув пан генерал Орлик.
– Ні, наполягає бачити ясного пана зараз-таки, але не знає, як довго триватиме розмова.
– Я постараюсь скоротити, – всміхнувся пан Орлик. – Адже говорити буде лише королева, – і він вступив до покоїв.
Королева напівлежала в широкому кріслі, обкладена пуховими подушками. У світлиці чувся дух оцту й лаванди, біля неї сиділа герцогиня Габріела Віллар. Королева – бліда і майже немічна – звела очі й мляво всміхнулась гостю. Пан генерал Орлик низько схилив голову й тільки тоді помітив маленьку з довгими пальчиками ручку: він обережно діткнувся руки, мов найдорожчого фарфору, й легенько уцілував долоню за новою модою. Королева жестом запросила сідати й зараз же спитала:
– Ясний пан, чула я, хоче осісти в Лоррейні на стало?
– Так, ваша величність.
– Після шлюбу, – мило всміхнулась королева й додала: – Я дуже рада за вас й за мою найкоханішу порадницю статс-даму графиню Єлену Дентевіль. Обом бажаю щасливої долі і хочу сама бачити панство на рушниках. У нас, в Польщі, на шлюбі так роблять, як і в Гетьманщині, – молодих ставлять на рушники. Який то милий звичай у наших землях, адже правда, мило!
– Я тішусь тим, що маю нагоду у Франції, моїй другій батьківщині, виконати побожно обряд мого краю, де я народився, – тихо мовив генерал Орлик. – Ваша величність, чуєтесь недобре? – обережно питав гість, пильно приглядаючись до личка хорої королеви.
– Так… трохи. То більш нерви шкодять, через годину-другу буде краще, казав мій лікар. Може, ясний пан допоможе, щоб я одужала ще швидше, – всміхнулась вона сумовито.
– Від щирості ладен служити вашій величності, щоб бодай улегшити всякі болі…
– Красно дякую, я потребую направду вашої, ясний пане, допомоги, не знаю тільки, чи легко все те буде зробити вам.
Пан генерал Орлик схилив голову.
– Адже ясний пан після вінця їде до палацу Дентевіль, до Лоррейна? – питала чомусь королева.
Пан Орлик знов схилив голову, стараючись вгадати, чого хоче королева.
– Там, у Лоррейні, в своєму палаці живе мій коханий ойтець, – шепнула королева. – Ясний пан стане правдивим сусідом мого ойця, і я хотіла би, щоби ви обидва були добрими зичливими сусідами… тільки й того: тоді я одужаю напевне.
Низько схиливши голову, пан Орлик пильно слухав, але з усього видно було, як та просьба його збентежила.
– Ойтець мій два дні тому писав, – мляво шептала королева, – як йому завдає великого жалю неприємна пригода, що сталася колись межи вами, – і вона благально глянула на гостя. – Він просив простити невільний гріх й бути йому тим, ким ясний пан був йому раніш, – сином й лагідним сусідою.
Вона знов благально глянула на гостя й поклала ручку на його шитий золотом рукав. Пана Орлика така дивна просьба, така адорація «рідного батька» вкрай збентежила. Він ще нижче схилився й ніжно вцілував руку безпорадної королеви.
– Я теж прошу ясного пана забути прикрість і помиритись, – просто сказала вона.
– Ваша величність! – зворушливо мовив він. – Ваша просьба – для мене закон, ба навіть більш того, бо я й сам катуюсь з великого жалю, що так поспішився з осудом того, котрого й зараз вважаю за свого ойця. Сподіваюсь благополучно прибути до Лоррейна, щоб швидше побачити милу мені людину й уклонитись правдивому королю Речі Посполитої, кинутому долею в чужий край на вигнання. Зроблю все так, як того бажає ваша величність.
– Дякую, сердечно дякую… – шепнула королева й упала на подушки.
Герцогиня Віллар кілька разів махнула рукою й кинулась оправляти подушки та підносити солі знесиленій королеві.
Так було укінчено аудієнцію графа Орлика у тої французької королеви, долею якої глибоко журився гетьманич на вигнанні.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 153 – 155.