2. Полтава
Микола Лазорський
Коли ординців було розбито на Синіх Водах і хан Батий втік аж за річку Волгу, наші пишні степові простори стали залюднювати два великі українські магнати, звитяжці татарських орд – князі: Михайло Глинський та Олександр Вишневецький.
Ще Михайлів дід старий князь Глинський дуже заохочував поспільство заселювати родючі українські степи, підпомагав реманентом і, головне, давав вольності. Але люди все ж не квапилися, бо хоч Батий і втік, так лишилися кримські ординці, уламок від Батиєвої Золотої Орди. Осіли вони по сусідству від Степової України і часто-густо нападали на мирне населення разом зі своїми ханами. Осідали хіба що сміливі, ласі тільки на волю. Ці степовики, або, як їх тоді називали, «уходники», ризикували життям, а все ж «уходили» далі й далі аж в так зване Дике Поле, заорювали там все нові й нові займища: де серед степу маячила одинока тополя та стирчав почорнілий димар, то вже була ознака, що тут осів займанець, провів свіжу борозну на займанщину.
Сам князь Михайло ще більше дбав про заселення степових просторів: за його часів тих займищ було вже й досить густо. Він же клопотався і про укріплення великих селищ та міст від навали ординців. Сам він осів у своєму огородженому валами з гаківницями маєтку «Глинському» над річкою Ворсклою, недалеко від Полтави (стара назва – Олтава). В околицях того старого міста вже стояли високі дерев’яні (рублені) вежі, на яких повсякчас вартувала варта сміливих козаків. Було воно обкопане ще глибокими рівчаками, повними води. Всередині міста були ще підземелля, де переховувалися жінки, діти і старі, немічні; всі чоловіки й парубоцтво були завербовані на війну з напасниками-татарами. До сховищ складали і провіант: печений хліб, пшоно, питну воду в барилах, хустки перев’язувати поранених, запасну зброю навіть і тоді, коли було все тихо.
– Запас біди не чинить, – казав досвідчений князь. – Сховище знадобиться он як і для людей, і для харчів, і для зброї. Береженого й Бог береже, – і побожно хрестився, поглядаючи на вежі, чи пильно чатують вартові: за непослух чи лінощі суворо карав пранкгером (ганебний стовп з киями): такої вже був вдачі.
Полтава тої сивої давнини була, так би мовити, передовим форпостом проти диких татарських орд і першим містом, яке постачало на острів Хортицю (на Дніпрі) новонародженому Запорізькому війську не тільки борошно, сало та крупу, а й мушкети, пістолі, гаківниці, мущирі, списи та шаблі. Бо в самому місті жили всякі ремісники, що вміли і шапки робити, і чоботи тачати та й робити всяку зброю або лагодити ту заморську, що її вже було добуто у турків-яничарів, ляхів та волохів. Січ була вже склепана такими збанітованими козаками-князями, як Байда-Вишневецький, Дашкович або й непогамований заводіяка Самійло Зборовський. То був грубий, жорстокий вік, який і породжував несамовито-загонистих вояків, що вміли мірятись силами і з яничаром, і з польським драгуном-крилатим, і з самим турком-османом.
Другим колонізатором був староста Канівський та Черкаський – Олександер Вишневецький, магнат і нащадок Володимира Великого. Оселився на Лубенщині в кінці XV століття. За його часів залюднено Засульську та Запсьольські округи. Колонізація зростала з року в рік і йшла назустріч до вже заселених пунктів Заворсклянського регіону. Розгорнуте на широку скелю заселювання земель магнатів Вишневецьких йшло ліпше, бо землі ті лежали ближче до опірних пунктів (Київ, Канів, Черкаси) та далі геть від лячного тоді Дикого Поля. На тих широких просторах стараннями нових магнатів й розквітали такі міста та промислові осередки, як Лубни, Ромни, Прилуки, Золотоноша. Все довкілля обсаджено було селами та багатими хуторами з давніх-давен. Самі Вишневецькі осіли на стало в Лубнах, звідки й керували своїми добрами, що сягали аж по річку Ворсклу. Полтава вже тоді увійшла в орбіту економічних та культурних зв’язків тих Лубен, що згодом стали центром духовного життя всієї Вишневеччини, як тоді називали весь той край.
Селяни та всякі «займанці» стали звикати до тих розкошів в степах й ні об чім не журилися. Були такі сміливі, що вже просувалися й ближче до татарських кордонів, хоч і поглядали з острахом на те таємниче Дике Поле: адже ще діди та й батьки добре пам’ятали тих кримських та буджацьких номадів, знали й менглі-гіреєвських татарів, які вже не тамували несамовиту жадобу до здобичі й заганялись було навіть під самий Київ, топтали пшеницю на Волині та Поділлі і гнали у невір-землю білий ясир – красунь-подолянок.
Але в ці дні в степу ще було тихо, і ординці тільки придивлялись здалеку, нікого не чіпали. Степ кохався в розкошах своєї краси і мовчав…
Не забували тільки старі козаки, сивоусі старшини. Всі багаті села та слободи було обкопано глибокими канавами, огороджено тинами та плотами, склепано добре товариське військо, записувались туди й сімейні, і парубки. На старшин вибирали таких, що добре знали військову муштру та вміли орудувати мушкетом, списом, шаблею. Будували вежі не тільки в околицях села, ба навіть і геть далі ставили по закутках пікети. Вартові вартували і вдень і вночі. Десь у балці неодмінно була криївка-землянка, де спочивала варта, тоді як десяток чи два козаків стерегли широке поле. Час від часу вартовий ліз на високу щоглу-«хвигуру» й пильно оглядав степ. Досвідчений козак вмів відразу побачити небезпеку: адже татари за звичаєм підкрадались плазком, тоді розбігались в густій траві, на дрібніші загони напів-кругом. Замкнувши село в той спосіб, вони вискакували на конях з галасом і летіли до перших хат з смолоскипами і все палили. Це добре знали по селах та містах всі і тому завжди були напоготові. Хоч як вміли критися татари, все ж їм ніколи не щастило непомітно підкрастись: рух викривала розгойдана у всі боки трава, кошлата тирса, наполохана степова птиця (найчастіше стрепет), часом гостроверха татарська шапка, кінська голова, довгий спис. Вартовий гукав на гвалт, осавула перевіряв поле й зараз же давав знака палити просмолені порожні куфи. Такі куфи ставили осторонь пірамідою в ряд, гонів за два одну від одної, впрост до самого села або міста. Біля кожної піраміди завжди стояв підпалювач з дьогтьовою ганчіркою: палив тільки свою купу, даючи знати тим самим сусідньому пікету про небезпеку. Сусідній пікетчик палив негайно свою купу, за ним робив теж другий, третій, десятий. За мить все видноколо вкривалось полум’яними цяточками. Села вже знали, що летить до них страшний гість: жінки, діти й старі тікали до сховів, хто біг з очеретиною до річки або й ставка, занурювався з головою й дихав через оту саморобну дудку. Хто був здібний, той хапав зброю й на коні летів назустріч лютому здобичнику.
Таке було важке життя селянина на селі, ремісника у місті в ті далекі суворі часи… Без мушкета орач не виходив у поле, ремісник робив діло, а все поглядав на кілочок, де висіли шабля й наготовлена рушниця,