5. У Чернігові

Микола Лазорський

Пан Ярема надвечір був уже в Чернігові. Збирався до уславленого Єлецького монастиря, але його коня вхопив за вуздечку старий суворий чернець і грізно спитав:

– Куди повернув коня, пане Яремо?

Пан Ярема здивовано глянув вниз на того, хто так навально держав його коня, і нараз розпогодився: він пізнав ченця.

– Ааа… святий чернець Паїсій, – і сплигнув з коня. Ченця він знав добре: був сивий, високий і тонкий, як жердина, чорні очі паленіли все ж молодим завзяттям. Був з тих ченців, що не одного разу відбивали татарів від міцних мурів святої обителі. Говорив гостро, мов карбував кожне слово: звик так говорити і в церкві до парафіян – правдиво і сміливо. Тут його можна було бачити скрізь – у церкві, на вулиці, у монастирській друкарні, тільки не в своїй келії. Найчастіше сидів у друкарні, де друкувалось багато і святих книг, і панегіриків, і казань. Всі знали цього духовного пастиря, дуже шанували «зело мудрого» і невтомного монастирського працівника. Казали: хоч і суворий чернець, але то тільки на людське око, насправді ж має щире, незлобне серце і завжди допоможе в скруті-біді.

– Відкіль і куди? – питав чернець, допитливо поглядаючи на молодого мандрівника.

– З дому до вашого богоспасаемого града Чернігова – всміхнувся пан Сангушко.

– Гм… мабуть, що ми молимося не так, як годиться правдивому християнину молитися, – кинув старий чернець. – Негаразд у нас.

– Що ви кажете, святий отче! – майже крикнув молодик. – Хіба сталося яке лихо?

– А хіба ви й досі нічого не знаєте? – і собі перепитав чернець. – Адже ляхи, мостиві пани, наш монастир сплюндрували, та й пишний храм наш збезчестили… – і раптово гірко заплакав.

Пан Сангушко дивився мовчки і нічого не розумів.

– Як, коли, пощо? – сипнув він, як з решета дрібного зерна.

– Так, сплюндрував лях, як таке само зробив колись й ординець з Київською Лаврою, – казав тихенько чернець, витираючи хусткою очі. – Напровесні те зробив. Наїхав із заїздом і розгромив, гвалтом розгромив, ще й кричав, що громить «єретицьке гніздо», казав, що тут, у цьому граді, не буде вже панувати «схизма», всіх, мовляв, обернуть в латинську віру, а з цього нашого Успенського храму зроблять латинський костьол.

– А ченці ж як? А шпиталь, школи?

– Все поруйнували, хворих розігнали, школи теж розбили. Школярі й усі старшинські панянки розбіглись хто куди… Немає там нікого: може, кого шукаєте, так то даремна робота.

– Так, я їду з листом до старої пані Висовської та до її небоги панночки Настусі, від батька пана сотника Висовського листа везу.

Чернець похитав головою.

– Там нікого немає. Наш адміністратор поїхав до Кракова з скаргою на ляхів. Кажуть, новий король обіцяє всім дати лад і спокій. Може, й направду добрий, Бог його знає. Добрий то він добрий поки що для панів магнатів, для поспільства ж дасть Бог. Та хіба ж можна за один день полагодити те, що поруйнували його слуги щонайменше на чверть віку! Не вірю я польській доброті: від них тільки й чуєш: «пся крев» та погрози облатинити й покріпачити.

– Як же дістатись до пані Висовської?

– А пані Висовська з небогою живуть у своєму маєтку ось тут, недалечко. Можу показати…

– О, я дуже хотів би, святий отче, вашої в такій пригоді допомоги. Тільки не знаю, як бути з моїм маленьким загоном.

– Скажіть, щоб завертали услід за нами. У пані Висовської найдеться куток для вашого загону, найдеться й шматок хліба.

Через десять хвилин вершники вже стояли біля воріт садиби старої пані Висовської.