2. Козацькі жарти
Микола Лазорський
Сьогодні в Січі, як у повному вулику: неясний гомін, часом іритування, часом щирий сміх, ущіпливе слово, а часом і бренькіт бандури. Всі ждуть козацької ради: так обіцяв пан кошовий, отой кошовий Байда, що ніколи не виймає з рота люльки і завжди держить напоготові пістолю з накладною чеканкою, добуту у забитого яничара… З тим кошовим жарти короткі: що сказав, то зав’язав, кожен мусить бути на послуху, коли присягався на хресті та євангелії та ще й у церкві Святої Покрови. Комезливого зараз же прив’яжуть до пранкгеру і «всиплять гарячих». Такий тут закон.
– І хто все те вигадав тут, щоб в’язали до воза за непослух! – бідкався кремезний козак, такий засмаглий, ніби щойно вирвався з пекла. Око було підбите і не вистачало двох зубів спереду. Звали Сидором Кучмою. Був тут давно, і ніхто не знав відкіль взявся: одні казали з самого Стамбула, інші – з Бахчисарая; спитати ж ніхто не наважувався, бо було вже не одному лихо: козак з тих, що хоч і зараз на сотню яничарів, весь горів завзяттям та запалом. Але тут були й такі ще, що й зовсім не полохалися того заводіяки, він навіть стерігся тих…
– Коли не страхати тим возом, то й на голову сядуть такі заброди, як ти, – кинув знічев’я пан Небаба.
Кучма блимнув з-під лоба і тільки буркнув:
– Ти, здається, вже спромігся пролізти в старшини і вже пащекуєш по-щенячому, вчиш направду тямучих.
– А чим же ти тямучий, хотів би я знати?
– І кулаком і язиком…
– Твій кулак годиться лише на жаб, жаб лякати.
– Спробуй мого кулака на собі: зараз же зроблю з тебе печерицю, – злісно мовив Кучма, витягаючи ятагана.
Кучма був менший за Небабу, тільки що все тіло ніби щохвилини у напрузі, а м’язи на руках засуканої по лікті сорочки випинались, мов дві чавунні гирі.
– Хлопці! Легше на кручі, легше, щоб бува в’язи не скрутити, – грізно остеріг пан полковник Задерихвіст.
Не знати було відкіль він узявся, тільки несподівано опинився тут, на колодках.
– Не забувайте, панове: не сьогодні-завтра підемо не на кого іншого, а тільки на яничара. На тому яничару й будете пробувати силу, а тут не смієте, – й пішов далі, пильно приглядаючись до гурту в іншому кутку: де був гурт, там вже й крутився пан полковник, прислухався та придивлявся: адже в поході кожен січовик – велика цінність, і полковник умів зразу укоськати баламуту.
– А що, погомоніли… – сміялися козаки, – той швидко помре.
– Так, той вміє зробити: хопить за чуба одного в одну руку, другого в другу й стукне обох лобами…
– Бий мене сила небесна, так і робить, – щиро сміявся козак в кобеняку селянського крою, – сам бачив… Ще й наказав помиритися, наказав поцілуватися, хоч обидва шкірили зуби так… ніби ось-ось загризуть одне одного…
– А що то він казав за яничарів… не второпав я, – смоктав козак довжелезного чубука татарського взірця.
– Треба було слухати, а не ловити гав.
– Казав гострити шаблі, бо скоро похід.
– На кого, куди?
– Там скажуть, а куди, то вже звісно, що підемо на «кудикало», куди «пані стару» кликано.
Всі сміялися, бо то ж говорив усім відомий Карпо Шмиголь, здається бурсак, бо вмів до ладу причепити всяку дурницю, іноді ущіпливо, іноді й лепсько так, що козаки тільки диву давалися. Кошовий писар Левко Загадько часто кликав того бурсака до писарні на підпомогу, ото там вони вдвох і майстрили листи до королів та ханів.
– Стривай! Кудись же та поведуть, так не можна йти на осліп… – старував молодий козак ще без вуса.
– А то вже, як водиться: по обіді скажуть раду радити, а вночі й похідну пісню заспіваємо…
– Яку то пісню? – питав той молоденький пахолок: він тільки з учорашнього дня опинився на січовому майдані.
Кучма глянув на пахолка скоса і хотів уже пригостити «мазилом», шорсткою долонею мазнути від носа й аж до лоба, так Шмиголь вже моргнув:
– Хіба не знаєш похідної? А ще й прийшов козакувати! Чув, як тобі кошовий казатиме заспівувати, то мусиш добре знати…
– Далебі не вмію цього робити, шаблею тільки…
– Ге… того мало, уночі будеш же співати, бо буде лихо…
– Повчи його, Левко…
– Проказуй за мною, а я зачну…
І Левко почав ревти, як бугай, якусь нісенітницю:
– «Як був собі Лазар, а я його знав, та була в нього сіра свита, а я й тую вкрав»…
Козаки веселилися…
Раптово по майдану пролунала сурма, услід довбуш бив у литаври й вигукував:
– Раду радити! Гей, козацтво! Збирайтесь раду радити!
Всі кинулися до широкого майдану, всі давно вже ждали того кличу і тепер бігли підтюпцем до кола. Навіть біг туди козак Пилип Ненажера з шматком сала та окрайцем хліба. На бігу він ковтав хліб і весь час невідомо кого кляв:
– Не дадуть як слід і поїсти, собаки заячі…