3. Рада
Микола Лазорський
Козацтво шикувалося колом, курінь біля куреня, полковник біля полковника. Козацька старшина вже стояла в колі, писар за столом вже стругав пера та клав стоса твердого ясно-синього паперу, одно перо стреміло за вухом, а каламар красувався посеред столу. Недалеко примостився й Карпо Шмиголь підпомагати писарю. Все робилося мовчки, козацтво не жартувало, тільки поглядало на старшину та припасовувало шаблі, інші то й діло, що дивилися на курінних полковників; кошовий стояв без руху, втопивши очі в землю, з боку юрбились осавули, бунчукові, хорунжі та ще значкові пани. Наглядач козак Колючий глянув сюди, глянув туди й так гукнув, що пахолок аж відступився:
– Пани радники, військове товариство! Розпочинаймо раду!
Коло вже не рухалося. Тоді виступив наперед кошовий пан Байда. Ґречно вклонився і мовив голосом, як срібна сурма – чітко, дзвінко, не швидкуючи:
– Шановне лицарство! Ми в Січі вже засиділися, забули для чого сюди покликані й гадки не гадаємо про військовий герць. Тим часом по сусідству насунула чорна хмара: турецький султан, той непогамований та зажерливий Сулейман притьмом моститься проковтнути нашого сусіда молдавського господаря і в той спосіб забігти нам в потилицю. Молдавський господар пан Івоня вже б’є на гвалт, йому вже немає місця навіть у своїй столиці Сучаві: притьмом обсіло ту землю турецьке військо, скрізь там бешкетують яничари, а ви самі здорові знаєте, що то за яничар: де пройде яничар – трава не росте. Яничар любить все нищити і, як правдивий азіат, бенкетувати на трупах закатованих безневинних людей, на трупах дрібних дітей, погвалтованих жінок!
Султан Сулейман, як ви знаєте, вже двічі ходив походом на велике місто Відень, хотів обернути те християнське місто в свою столицю, святі церкви переробити на мечеті, хотів звідтіль керувати хрещеним світом. Та милосердний Пан-Бог не допустив до такої наруги: Сулейман піймав облизня і двічі, як побитий пес, тікав до своєї Туреччини. Але все ж він, і те ми добре знаємо, не кидає думки й нині ще раз спробувати осісти у Відні, спробувати зробити таке діло в інший спосіб: хоче він забрати всю Молдавію так. щоб ніколи вже молдавські господарі не сміли стояти йому на перечепі. Нині господар благає нас дати допомогу: в листі пише, що коли не допоможемо, вся Молдавія загине в пазурах зажерливих сусідів – Туреччини та Польщі; після Молдавії військо турецьке вільно посуне на козачі землі. Господар просить спілки: коли допоможемо, то й він нам по-братерському дасть поміч, і Чи є згода панів-радників на таку спілку?
Кошовий питав, схиливши трохи голову набік, дослухаючись.
Січове коло завирувало:
– Коли похід, то й похід…
– Хай дадуть підпомогу нам пани старости…
– На нас насідає притьмом лях-єзуїт!
– Важко жити під паном-рандарем! Кошовий стрепенувся і махнув шапкою:
– Кварцяники не підуть нам допомагати: вони радітимуть з нашої скрути-біди, бо разом з турком-татарином їм буде легше витеребити все козацтво. Адже всі знають, що до Січі тікають покривджені селяни, що кривдять їх короленята… З тих втікачів Січ компонує грізне січове військо. Про допомогу я просив уже самого князя Вишневецького, але той князь не схотів і слухати мого посла. Посилав я до Лубен пана осавула Охріма Небабу. Ось він тут, хай сам скаже, як його пригощав князь-магнат.
– Небабу на майдан!
– Хай розкаже все підряд!
Пан Небаба вайлувато вийшов з лав і низенько вклонився:
– Пани-лицарі! З наказу пана кошового я їздив до Лубен просити у князя Вишневецького підпомоги проти турка, що грозить нам вже зблизька, грозить вже з Молдавії. Там, у Лубнах, бачився з тим князем, передав листа пана кошового і просив притьмом про допомогу, просив дати двірських козаків для загального добра. Князь слухав пильненько, але все ж сказав, що на таку спілку не пристане і не дасть жодного козака з свого маєтку. Більш того, казав, що коли Січ буде на свою руку відбиватись від турка-татарина або піде проти магнатів, що тягнуть за польського короля, то всі магнати покличуть польських кварцяників, щоб понищили ту Січ. Казав ще, щоб не підіймали селян до чвар у Степовій Україні, бо тоді магнати стануть допомагати кварцяникам витеребити всю Січ, а кошовому відрубають голову на краківському майдані.
Вкрай зіритоване коло вибухло загрозами та ще й безтямною лайкою. Коло нуртувало, як розгойдані морські хвилі, нічого не можна було розібрати в тому гаморі безнастанних вигуків та загроз… Старшина мовчала, не скоро вже кошовий знов махнув шапкою:
– Шляхетне лицарство! – продзвенів його чіткий голос…
Коло повільно затихало, стало й собі дослухатися де того, що говорив пан кошовий:
– Шляхетне лицарство! Бачу, козацтво іритується, прошу вгамуватися і послухати пана полковника Задерихвоста, має щось казати!
– Хай говорить!
– Коли до діла…
– Не треба зайвих теревень!
– До походу… вночі…
– Цієї ж ночі похід!
Увесь в шрамах, без шапки вийшов на майдан полковник Задерихвіст:
– Панове! – прохрипів старий козарлюга. – Ви мене знаєте: не хочу зайвих теревень! Піду з своїми серденятами й до самого пекла добувати того султана, аби дав наказ пан кошовий. Коли не дамо доброго стусана султану та його візирам, то він не ждатиме й ткне носа вже до самої Січі. Цього ми йому не дозволимо, а тому, гайда на Сучаву!
Коло шаліло, підкидало шапки вгору, кричало полковнику: «Живи, батьку, довго на пострах ворогу!», чути було вигуки: «В похід!» Хтось несамовито гукав:
– Всім набридла лежня, коли яничар вже розперезався!
Пан кошовий махав шапкою:
– Лицарство! Всі за похід, а я й поготів за той похід… Що ж до теревень таких магнатів, як лубенський князь, то з такими ми погомонимо пізніш, наших розмов вони не обійдуть: коли заварили кашу, ми приневолимо їх і сьорбати тую кашу… І все буде по-нашому, тільки ж щоб був послух. Похід зробимо вночі, як водиться у нас споконвіку. Ніхто не сміє щось робити на свій розсуд: кожного, хто стане на перечепі або затіє бійку поміж себе, застрелю, як собаку. Тепер розходьтесь по куренях, спочивайте і лаштуйтесь у похід. Сурмач дасть знати про те сурмою. І ще одне: щоб і близько не бачив не то що п’яного, ба навіть під чаркою – тому шибениця.
– По куренях, по куренях! – лементувало козацтво, але в лементі тому чулася радість войовника, що йде вже навально на ворога, йде на смертельний бій!
Майдан за п’ять хвилин спорожнів.