6. Гінці з Кракова

Микола Лазорський

Осінньої пори так опівночі мчали два вершники степами-ярами, ніким неміряними. Один з сивим вусом та гострим оком, другий ще молодий вояка. Обидва в добрих жупанах, пістолями за поясами та турецькими ятаганами при боці. Мчали битим шляхом повз Полтаву на захід сонця, туди, де лежали великі полтавські села: Решетилівка та Супрунівка. Але зараз же за Полтавою попустили коні, а далі почали й приставати. Темна ніч була, коли вершники сплигнули з запінених коней і підійшли впрост до чорних куп розгонистих дерев, серед них біліла панська кам’яниця. Старший вдарив пужалном у дубові ворота. Блимнув вогник, і тихо скрипнули двері, хтось хрипко гукнув:

– Пугу-пугу!

– Козак з лугу…

– Може, з татарських балок?

– Ні, Семене, з самого Кракова…

– Ааа… чую… ясний пан Михайло.

– Не хто інший, як він.

Важкі ворота відхилились так, щоб пройти чоловіку з конем, і знов зачинились на засуви та замки. В усіх кутках заснували тіні, бігли назустріч, брали коні й тихенько гомоніли:

– Вельможний пан приїхав… що сталося… що?

– Все гаразд… все добре… – вітав козаків пан. – Де пан сотник? Покличте!

– Я тут, ясний пане!

– Добре… скоро… гм… похід. Лаштуйся, через тиждень-два до Києва.

– Скільки брати хлопців?

– Поки що три сотні… Як пані?

– Все гаразд…