3. Княжна Олена Глинська
Микола Лазорський
В покоях княгині Ольги – дружини Василя Глинського – зібрались свояки та близькі рідні, що так несподівано з’їхались сюди з усієї України, навіть з далеких міст, що біля вже Дикого Поля, де причаїлись страшні ординці.
Княгиня та її вродлива донька Олена упадали біля найближчої родички пані Ірени з міста Глинського, дружини старшого Глинського, князя Михайла. Всі тут тільки дивувалися та поглядали на пані Ірену: не могли вони збагнути того, як можна було жити в тих жахливих степах, біля самісінького порога «золотих ординців».
– Ви, моя мила Ірено, просто-таки правдива козачка, – говорила княгиня Ольга, цілуючи мовчазну мандрівницю з-під Полтави.
– Чому пані сестра дивується? – питала пані Ірена, не зводячи очей зі своєї небоги княжни Олени. – Я звичайна жінка і до якоїсь міри навіть полохлива.
– Та ж жили весь час під самою Полтавою! – сплеснула руками господиня палацу в «затишному Києві», як вона казала. – Ще б пак не полохатися, довго хіба до лиха: ординці ж шастають щодня по тамошніх селах.
– То так, тому й полохалась, найпаче тоді, коли пана мого не було дома, все товкся в тому клятому Вавелі… Дуже за нього боялася, щоб бува чого не напелешкали ляхи; вони гірші за ординців, бо на тих маю мушкета на стіні, а до ляхів же далеко… І вона мляво всміхнулася.
– А тепер вже не боїтеся, ні? – спитала нараз княжна Олена.
Була направду вродлива, ставна, з блакитними очима, трохи крутим підборіддям, ознакою владної людини. Очі часом набували в розмовах сталевого блиску, найпаче коли мовилося про ворога: вона ненавиділа польського короля, який брав на глум і зневагу «грецьких християнів». Тоді очі її паленіли, і вона гнівно стискала пальчики та клялась іти й собі на «ката». Але швидко втихомирювалась, сідала в крісло й довго дивилась на сад у вікно, відкіль видно було, як згасав день і як тіні від дерев все густішали.
– Тепер не лякаєтесь? – питала вона, поглядаючи скоса на свою гарну тету.
– Тепер ні… – просто мовила тета. – Тепер молюся за всіх наших вояків, щоб Пан-Бог допоміг їм врятувати нашу солодку батьківщину…
– І вернутись у степи? – всміхалась пані Олена, цілуючи руку своєї сміливої тети.
Вона дуже любила цю свою мовчазну замріяну тету і часто думала, що сама б не відважилася все ж жити в диких степах. Сісти ж на коня і летіти на ворога з гострим ятаганом їй видавалося досить легкою справою; адже вміла і на коні гарцювати, і шаблею орудувати.
– Так… вернутись знов у свої степи… – в задумі мовила пані Ірена.
– Дуже любите їх? – дивувалась небога.
– Дуже… і тужу за ними… – зітхнула мандрівниця.
– Невже там так гарно? Там же можуть полонити ординці! Якби я тільки побачила того татарина, мабуть що, вмерла б з ляку… Ні-ні… ніколи б не вмерла, а відрубала б йому голову.
Тета сміялась.
– Їх тоді наскакує багато на жінок, а на панночок ще більше, арканять вміючи і в’яжуть руки сирівцем, – озвався тихо пан Ярема.
Панна Олена з жахом дивилася на молодика.
– Тоді нащо ж ви, пане, лишили свою наречену в тих страшних степах на поталу тій орді? – гнівно мовила панна Олена і докірливо глянула на юнака.
– Вона лишилась там з батьком, – хмарно відрік пан Ярема.
– А ви як правдивий лицар взяли б її з собою до нас, – терпко відказала панна Олена.
– Батько ж не пустив: адже та панна лише наречена. Батько хоче переховати її у Полтаві, а може, і в самому Києві… Самі знаєте, пані: слово батьківське твердіше Литовського статуту… – і він тяжко зітхнув.
– Ах! Я хотіла б так бачити вашу наречену! Чомусь мені її дуже шкода: я її люблю і щиро б привітала, як рідну сестру, – заломила руки панна так, що аж хруснули пальці.
– Коли що, хай Бог милує, то й панна не засидиться і в Полтаві чи навіть і в Києві, – кинула ненароком дружина воєводи князя Івана – меншого Глинського.
– Може, доведеться вибиратися й до Московії, – шепнула стара мати і глянула на доньку.
– Я чув, ніби панна засватана, – обережно питав пан Ярема.
– Так, засватана… – тихо відказала Олена. – Пан, мабуть, знає і хоче уразити мене тим, що сватає мене татарин, московський великий князь, цар тобто… я знаю… – і нижня губа у неї стала тремтіти…
– Я… не казав цього… прошу дарувати! – бурмотів ніяково юнак.
– Я знаю, що ви так думаєте, – гнівно зсунула брови панна Олена. – Ну то й що! Хай і татарин, але ж цар! Я ж тоді буду великою княгинею… Тоді… – і вона нараз замовкла.
– Що ж тоді буде? – голубила її мати. – Заспокойся, серце, і не думай там про всякі дурниці. Як Пан-Бог дасть, так і буде.
– Буде таке, що я тоді віддячу тому Жигимонту за батька, за відібрані ним наші маєтки… спустошу всю Польщу, а Вавель накажу спалити…
– Що ти, що ти!.. Тихо… дитино моя… – голубила мати дочку.
– Не треба про таке говорити, не треба, то великий негаразд, – гамували її гості.
Але приглядаючись до зсунутих від гніву брів буйної панни, кожен мимохідь думав одне й теж:
«Мабуть що, направду ця розбещена панна накоїть багато лиха чи добра – те ще невідомо, але видно з усього, що панна правдива козачка».
Всі довго сиділи мовчки, кожен з своїми думами. Нарешті стара княгиня тихо мовила:
– Єдине, чого я прошу у Пана-Бога, милосердя для всіх нас, Глинських. Молю, щоб не розлучав нас та щоб і в біді і в щасті були ми всі вкупі…
– А так, так… – загомоніли гості. – Хай славиться ім’я Господнє во віки віків. Хай святая Покрова укриє своїм омофором наших лицарів, що з шаблею в руках стають нині в оборону нашої коханої Батьківщини.