6. Битва під Оршею
Микола Лазорський
Не встиг прилетіти на вороному пан Гаджієнко, як вже по всьому табору розійшлась, прокотилась чутка про нечувано образливого наказа князя Острозького покласти до ніг польського короля зброю, видати воєводу Глинського з усіма його братами, а людям йти геть туди, відкіль прийшли, йти до панів під польською сторожею орати землю.
По табору зашемріло… Все козацтво стрепенулося:
– Ганьба!
– Тепер і ми вже знаємо, що Острозький – лютий зрадник!
Табір лаштувався до облоги Орші, де засів бундючний князь, запеклий ворог українського народу. Всі добре розуміли, що Глинські та й усі старшини не подарують тому Острозькому такої образи. Табір напружено чекав знаку йти «нещадно руйнувати» гніздо нового королівського васала.
– Бач, чого захотів, собака: орати на панів землю! – іритувались найбільш козаки.
– Мало ті ляхи залили нам за шкуру сала: робили ж на них і вдень, і вночі, тепер вже нема нашого права й лоба перехрестити так, як наказує наша віра…
– Тепер вже знаємо твердо, що у Вільні будуть охрещувати нас і дітей наших в латинську віру живосилом…
– А тоді поженуть вже перехрестів просто до панських лабетів, робити до загину і в полі, і в клуні…
– От тобі й нашої віри Острозький!
– їх, таких єзуїтів, багато розплодилося по всій Україні…
– їли поїдом ординці, тепер довбає лях та литвин… Козацтво запопадливо готувалось…
На третій день наспіла й московська рать. Але була вона ріденька. Князь Михайло оглядав ту «рать» хмарно: бачив, що кепсько муштрована та ще й мала якісь «піщалі» й «секири» (сокири) на довгих ратищах. Командував тим військом князь Курбський, веселий молодий військовик. Він все шкірив зуби, трусив «кудрями» й тільки погукував: «Нічаво!»
Не сподобалась воєводі й орда кримських татар. Її привів той же князь Курбський і бундючився, що за панібрата з самим татарським ханом. Ординці збились докупи, як отара полохливих овець, поглядали з-під лоба на місто і понуро мовчали. Верховодив молодий хан Менглі Гірей, син того старого Гірея, що зажив в Україні недоброї слави. Отаборились вони геть далі, де було просторіш та видніш. За планом молодий хан мусив напасти на литовське лицарство напослідок, коли вже ворог вимориться.
Вже зрання видно було, як шикувалося вороже військо. Князь Острозький мав п’ять тисяч кінноти та ще й двірський полк добре муштрованих жовнірів. Їх було приєднано до литовських комонників, що мали важку зброю і були всі заклепані в «кольчуги» та бронзові лати. Як на той час була то досить грізна сила. Латники з презирством поглядали на московську рать, на понурих козаків, що все ж добре гарцювали на диких огирях. З ординців же просто кепкували, навіть козаки посміхалися у вуса.
– Ці далеко не підуть, – гомоніли між собою. – Бачиш, яких набрав молодий той хан кнурів: у кожного біля кульбаки по два аркани…
– А дехто має їх і три й більше…
– Зібралися на свої жнива… Помчать вони, пани-брати, в слушну хвилину просто до селищ ловити дівчат…
Ще не вийшли з воріт усі комонники князя Острозького, як передні їх лави вже мчали на московську рать. Коли воєвода князь Василь побачив те військо, а збоку й усю польсько-литовську старшину, серед якої вздрів і самого Острозького, він не вдержався… Гукнув несамовито: «Брати, в навалу!» й полетів саме туди, де був ненависний йому зрадник. Старшини дали знак: першим погнав Москвин Куракін разом зі своїми пікінерами, з боку гнали «васютинці», як їх охрестили козаки князя Дашковича. Вони, ці «дашковці», з своїм паном були в ар’єргарді й мчали суцільною стіною.
Пан Ярема на чолі своїх «серденят» шугонув у саму гущу бойовища… Він непокоївся за князя й не спускав його з очей: мав бо одне завдання – зберегти зацну особу та не наразити на небезпеку. По всій лінії майже воднораз стався жахливий удар. За мушкетними пострілами, кінським іржанням, ляскотом палашів та важких ятаганів не чути було ні вигуків наказів, ні стогону, ні прокльонів… Падали вояки, ламались списи, кричали поранені… Вітер заносив сиві, в’їдливі хмари порохового диму…
Скажена навала тривала довго… Ніхто нікому не здавався, ніхто не перемагав, не було й переможених: сунули лавою, кресали ятагани, цілячи просто в лоба… Комонники, мов те розгойдане море, то насували, то відступали і нараз купчились в будь-якому місці, де вже шаблі накопичили цілу гору трупів… Пан Ярема побачив біля себе заюшеного кров’ю гінця Гаджієнка: обличчя було закривавлене, очі горіли вовчою люттю… Він встиг лише крикнути:
– Рятуй князя! Насідають ляхи… І важко скотився з коня…
Десь пролунав розпачливий зойк: «Ординці сюди, ординці…»
На князя насідали ляхи, але «дашковці» несамовито били й таки відіпхнули саме тих, хто притьмом ліз до воєводи Василя… Пан Ярема вчасно наспів з козаками й з лютою напругою таки відбив воєводу. «Серденята» вивели його з небезпечного місця й чимдужче погнали до Дніпра. Коли Ярема оглянувся, побачив дику картину: «литвини-панцирники», мов роздратовані кнури, гнали московську рать, якої направду лишилася горстка: майже вся вона лягла покотом у чистому полі… Розпачливий зойк: «Ординці! На виручку! Менглі Гірей, рятуй!» прокотився, ніби передсмертний крик на полі побоєвища…
Почало вже смеркати… Козаки мчали до Дніпра…
«Як швидко стало сутеніти», – подумав пан Ярема і нараз відчув гострий біль в плечі і нозі: в побоєвищу він і не відчув, як його тяжко шарпонув панцирник. Якось не своєю волею став слабнути. Тільки й спитав:
– Де ж пан Гаджієнко?
– Пана гінця ляхи забрали, – хтось сказав на вухо.
– А татари?
– Татари давно мчали на Брацлавщину брати білий ясир…
Але цього він вже не чув.