Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / М / Антін Могильницький / Слово о повиностях к цісарю і отечеству

Слово о повиностях к цісарю і отечеству

голошене перед зібранням алюмнів семінарії гр. кат. в Львові дня 19-го ноемврія 1839

Чесно і потішно ми єсть, високопочтенні настоятелі, мужі світлі і всечесні, і ви, достойні гості милі, що нині перед лицем вашим можу відкрити чувства мої, можу отворити уста мої.

Нині, любимі товариші, зачинаю життя нове і щасливе, нині невимовнов утіхов і радістю груди мої віддихають, коли ми щастя послужило промовити до вас о високім наміренні, для котрого-сьмо ся в сей доброчинний заклад згромадили, до котрого ся в нім приспособляти і лагодити повинні-сьмо, коли ми доля сприяла припімнути вам святі повинності, яких від нас церков, отечество і імператор желає, коли можу поговорити з вами о надії, яку на нас люба родина і цілий народ руський отечества галицкого покладає.

Але ще-м далеко щасливший, коли промовляю до вас тими словами, котрі-сьмо з грудей матерей наших виссали, котрими-сьмо невинні утіхи літ дитинних солодили, котрими нас старанний отець і любезна мати научали, як чоловіком добрим і щасливим, як отечеству і людському плем’ю ужиточним зістати, котрими наконець хвалу Божу маємо відправляти, вірним, братям нашим, правди вічні голосити і їх о повинностях к царю і отечеству научати!

Правда, що намірення моє єсть трудне, бо не промовляю до вас язиком, від людей учених обробленим і украшеним, але таким, який ся під убогов рільника стріхов, погорджений від просвіченого світа, переховує. Але преці намірення тото не єсть так тяжке і неподібне, щоби-м мав дармо напружити мої сили і відійти без пожитку, – бо промовляю до вас словами, котрі суть найдорожчий забиток, який нам любезні отці наші зоставили, котрі взяті суть з уст братей наших, з грудей чувством вірності і любві упоєних.

Так успособлені певно не схочете допустити, щоби мої приятельскі слова упали на пустий обліг і ріллю неплодну, але сподіюся і тішуся в духу, що мені прихильно слух і серце ваше отворите!

1

Сміло можемо тото полічити до слави і честі руського народа в землі Галицкій, що ще не змазав ніколи любві і вірності своєї к царю і отечеству злими поступками! А коли отці наші чтили, любили і вірно служили князям і властям, часом мало дбаючим о їх щасливість, як же ми повинні уважати милостивішого цісаря нашого, котрому завдячуємо стілько щасливості, якої в сім житті доступити можемо.

Сли порівняєм теперішню долю нашу з тими оплаканими віками, коли отці наші в гіркій недолі дні свої провадили, то тим більше вірність і любов к милостивішому імператору нашому словом і ділом показувати повинні-сьмо. О тій правді аби-сьмо ся тим певніше переконали, приведім собі коротко на пам’ять долю отечества нашого, а над все роду руського, яка йому в передніших віках товаришила; перебігнім швидким оком книги діл чоловічеських; прочитаймо, яке свідоцтво дає історія роду руського; послухаймо, які смутні сліди давньої недолі переховалися в думках і поведінках нашого простого народу, – а тото все пізнавши, побачимо ясно, як далеко щасливіші єсмо під солодким і доброчинним скипетром австрійським!

Не все нам доховала історія, що народ руський в давніших віках перетерпів, бо неприязний дух тамтих часів судив го негідним, аби хоть коротку поминку о нім учинити; але «правда укритися не може», і так, як золото, привалене грузев, красоти і ціни своєї не тратить, а повержене у вогонь все пожираючий ще чистіше і ясніше з нього виходить, – так тота правда не загибла в темності віків давніших, але чим більше сліди її затертими здавалися, тим голосніше тепер до нас промовляє.

Бо так, як тіло людське по тяжкій хоробі довго ще на собі носить знаки своєї немочі; як по сильній бурі, по тучи і граді убитий колос і трава до гори піднестися не може, так тоті многі розвалини колись кріпких городів, так розличні грузи колись цвітучих міст і сіл, котрі тепер землю галицьку так густо покривають, голосно до нас промовляють, що на них колись нещасна доля тяжила!

Але ще не все. Єсли ся приближимо до нашого народу простого, єсли схочемо пізнати його спосіб, як мислить і як тужить і думає, як з пісней його промовляє неустанно туга і смуток, – то задивуємся, що за велика суперечність межи тим всім і межи його теперішнов долев. Здумієм і спитаємся самі себе, що тото значиться, що хоч тому народові тепер ніщо не долягає, хоч в жилах його черстве здоров’я грає, хоч на лиці його радість ся малює, – чому він так смутно тужить і думає?

Сумний то образ многих бід і тяжкої недолі, які народ руський через кілька віків трапили! Мало о них споминає історія, бо самі тоті, що до того гнету причинялися, встидалися записати до книг свої справки, щоби потомність з їх нелюдських діл не поругалася. Мовчить о наших кривдах історія, розвалини заможних міст і городів поволокла густа мурава, так що не можуть свідчити о своїм знищенні, і тільки часом нічний птах жалісну піснь на них заводить! Не можуть до нас промовити в полі могили, бо їх густий бур’ян покриває, і тільки часом пільна пташина на них усяде, подумати над славов отців наших, котрих там мощі прикриті спочивают.

Але живе пам’ять тих нещасних часів в жалісних думках і поведінках нашого народу і відбивається від нинішнього щастя як тьма від світла, як понура осінь від сміючоїся весни; не старіється, не умирає, але переходить від отця на сина, від матері на дочку, як найдорожча часть маєтку, котру їм зіставити можуть.

Ними віддихають груди чулого молодця в полі при роботі, при буйній череді, в радості і в смутку! Ними підливає красна дівиця любе своє зілля в городці, ними украшає свої роботи, ними солодить свою надію і свою тугу голосить! І спитаймося старця віком похиленого, що ж нам відповість? Зараз головов покиває, сльоза му стане в оці і бліде лице його покропить, зітхне тяжкими грудьми і відповість:

«Дітоньки! щасливі єсте у Бога, що тепер на світі живете. Гаразд вам! бо не знаєте оплаканої долі, в якій отці ваші дні свої провадили; безпечні єсмо в нашій хаті і маєтку, бо знаєм, що не нападе на нас лукавий ворог, не спалить вогнем, не зітне мечем, не відбере нам життя, не вложить на нас тяжкі окови, не пожене в чужу сторону, в тяжку неволю; не треба нам тепер утікати в ліси і в гори, хоронити життя наше в скалах і в пустинях і звідтам поглядати, як наша праця і маєтки йшли з димом і пажерливих ворогів наших багатили; як наша плідна рілля і городи облогом і пустошаком стояли, як наші хати, церкви і престоли, вогнем спалені, в попелі лежали або збиточними ногами невірних поган були потоптані і зганьблені, що і хвали божої тяжко ся було на чеснім місці дочекати!

Я сам тих нужденних часів не пам’ятаю, але ще-м не забув, як мій дід і отець жалісно о них споминали! Але, Богу дякувати, вже сім десяток літ упливає, як святий спокій і потішна доля повернула на нашу землю!»

Любимі братія! чи не пізнаємо з тих слів, взятих з уст простодушного старця, якся доля руського народу в теперішних часах ізмінила і поліпшила? Але коли так пізнає і високо чтить нинішнє своє щастя народ простий, як же ми повинні-сьмо пізнавати го, тішитися і вдячними бути тому, через кого ся доля наша поліпшила! ми, котрі-сьмо певне більше доброго отримали, котрих розум, світлом наук просвічений, ліпше пізнає, кому-сьмо спокій, безпечність і всяку благодать винні?

Не треба нам свідоцтва далеко шукати, не треба нам правду добувати і вигрібати з недоступних забитків письменних, і тоту ще непевну довго доводити і утверджати, бо маєм ю щодень і на кожнім місці перед очима! Свідчить о тім щасливість людей кожного стану, свідчить мирний спокій і пожадана доля, яка рівно в багатій палаті і під низьков рільника стріхов гостить і пробуває.

Видимо, як міста повстають з давних розвалин і новов красотов, багатством і порядком землю нашу приоздобляють і украшають.

Видимо, як добрим імінем села процвітають і з яков охотов підіймає рільник многі труди коло своєї ріллі і сіножаті, бо знає, що для себе і свої дружини трудиться, бо знає, що му напрасний ворог маєтку його не видре.

Видимо, як ся ремісла і іскуства множать і досконалять, як многі плоди промислу свого уділяють нам для пожитку і вигоди.

Але все тото ще мало. Суть інші знаки щасної долі, далеко дорожчі як все тото, що-сьмо ту полічили. Видимо, як сонце правдивого просвіщенія умного ясно і високо підноситься на галицькім небі, як лучами своїми мраки і тьми невидіння і сліпоти умної розганяє і чисте світло правої мудрості на всі часті розширяє, так що ми, котрі-сьмо недавно в густій тьмі невидіння блудили, нині до ряду просвічених родів європейських сміло ся полічити можемо.

Дізнаємо неустанно дорогих благодатей справедливості, бо видимо, що на поступки добрі хвала і нагорода наступає, а кожна хиба від правди і повинності нечесть і кару за собов потягає; що рівно думний вельможа як і найнижчий простачок тим доброчинним правам і уставам мусить ся поводовати; що від столиці судії ніхто не отіде, кому би сльози нужди не зістали отерті, хто би не знайшов потіхи і заспокоєння, і тільки той може в нашім краю нарікати, що му недоля докучає, котрий злими учинками на ню заслугує або на котрім тяжить рука Вишнього!

Але найдорожча благодать, яков народ руський в отечестві нашім так багато обдарений тішиться, єсть піднесення церкви нашої до високості і достоїнства, до честі і слави, якою ледве коли в інших часах могла ся величати! Видимо, як любезний Сіон руського рода славно і ясно верх свій в облаки підносить і знаменом хреста всечесного дітей своїх від всіх сторон згромаджає, аби в нім хвалу Вишнього серцем і устами голосити; як вінець пастирей, викопаний з грузів і розвалин, де через многі віки привалений в’янув, свіжим цвітом голову достойнішого архіпастиря вінчає і украшає; як безпечно і явно шле русин в свободних церквах молитви свої перед престол Бога і складає щирі приноси з доробку свого, на вдяку за отримані благодаті і упрошення ласк потрібних, і слухає з пожитком духовним священика, голосячого чисту правду євангелія, в чеснішім ряду поставленого, як в віках передніших!

Тепер, любезні брати, пізнавши тоті так розличні і великі благодаті, спитаймося самі себе, спитаймося щоденного досвідчення і історії, з котрого здрою вони випливають, де їм початок і причина? А хто не схоче статися супротивним ворогом істини, мусить зі мнов признати, що тота ясна зоря потішної долі відтоді зійшла на галицькім небі, відтоді так ясно русинам присвічає, відколи скипетр австрійський взяв посирочений народ руський в свою істинно отцівську опіку і охорону, відколи орел Габсбургів землю нашу від високих Бескидів аж по тихий Буг і Збруч, від Сяна і Вісли аж по Дністер і Прут, від нападів іноплеменників, від всякої недолі і нужди, крилами своїми заслоняє! – відтоді, мовлю, коли великодержавна цариця австрійського трона, Марія Терезія, притулила як любезна рідна мати опущених сиріт до материнського лона і дала їм під скипетром своїм покров, охорону і прибіжище.

Вона привернула нам права обивательскі, спокій і безпечність, і отворила самому упослідженому простацтву приступ до трона своєї справедливості; затамувала пагубні уроєння, які братів і сусідів незгодов і ненавистію к собі наповняли, і привернула знужденілій церкві нашій мир і благодать, поставивши священиків в ряд честі і достоянія, яке їх чинові приналежить.

А літорость благодаті, котру тота велика цариця защепила, доросла і видала солодкі плоди за старанням і діланням її достойнішого сина, вічної пам’яті і вдяки в серцях наших гідного царя Йосифа. Скільки він доброго учинив для руського роду, я не в силі достойно виповісти, але досить привести на пам’ять, що він перший заложив училища правдивого просвічення в краю нашім і отворив до них двері синам руським.

Він перший призначив це доброчинне заведення, щоби ся в нім молодіж до чину духовного приспособляла, і обдарив го так многими благодітельми, щоби просвічення умне і чесні достойні поступки тут ся защепляли і умножали, щоби-сьмо з одного здрою черпали пожиток духовний і колись церкви і отечества сталися оздобов і підпоров! А щоби високому наміренню священиків і поверховний їх стан довольно міг відповісти, він перший запобіг їх потребам і як старанний отець випосадив щедров руков служителів церкви божої.

На підставі отих двох вічно в серцях русинів записаних добродітелей будував дальше щастя роду нашого знаний з доброти серця і любві мира Леопольд Вторий, котрий пам’ятним і милостивішим уставом своїм загладив стіну суперечки, котра два побратимчі роди в землі нашій так ненависно відлучала, і показав їм дорогу до згоди і милості побратимчої, переконавши, що неоднакові ісповіданя віри св., які їх від себе відділяли, суть вірні дочки того самого отця і голови церкви Ісуса Христа.

Але пам’ятніший єсть нам над інших довгоденствієм урядування Францішек Первий, котрого многі благодаті к ущасливленню рода нашого полічити і описати ані час, ані язик, ані сили мої вистачити не можуть. Але на що ж мав бим запускатися в їх полічення, коли ще свіжо живуть в нашій пам’яті, коли-сьмо дней тих щасливих самі були наочними свідками!

І скоро погадаєм, як тяжка буря від заходу, грозяща отечеству нашому знищене і погибель, неісповіденними трудами того любимого царя відперта і розігнана зістала, як по тяжкій двадцятилітній брані привернув знужденому царству своєму благодать незмученого миру, як на кипящім полі кервавої війни защепив руков побідителя літорость пожаданого спокою і які солодкі плоди його многих трудів сплили і на отечество наше, на землю галицьку; єсли си припімнемо, що він перший престол митрополитів галицьких, перед многими віками погружений і запімнений, піддвигнув до світлості і достоїнства, до честі і слави, якою віками не міг ся похвалити, – то не зможем ся стримати, щоби з грудей і з уст наших не добулися зараз чувства і слова вдяки і благословенія к безсмертній пам’яті того возлюбленого отця отечества нашого!

Як вірно в сліди отців своїх вступає, як вірно їх розличні благодіянія в своїй особі сполучає щасливо нам владіющий великодержавний імператор Фердинанд Первий, пізнаємо щодень і на кожнім місці, коли мирного спокою, коли многих і високих ласк його справедливості і милості єсмо причасниками, коли можем ся тішити, що з таким упованієм, яке діти в добрім отцю покладають, можемо ся в кожній нужді і потребі утікати під покров його трона, можем йому предложити прошеніє наше і з певнов надієв пожаданого пожитку відходити, бо любов в серці його однако для всіх вірних підданих палає, однако найможнішого і найменшого з дітей своїх ущасливити наміряє.

Видимо, як доля нашого краю і народу старанно ся містить в його отцівськім серці, коли достойнішого князя з своєї родини поставив намісником власті своєї в землі галицькій, в столиці Леона, аби спокій, безпечність і щасливість нашу притомно і неустанно мав на оці, аби іменем його уділяв ласки і благодаті і виміряв справедливість.

Видимо накінець. як його отцівська милість і чуйна старанність не запоминає і не занедбує наймолодших і найдальших з числа дітей і підданих, коли великодержавного князя, брата свойого, посилав в нашу землю, щоби ся власними очима о порядку і щасливості, о вадах і хибах підданих своїх переконати, їх потребам тим легше запобігти, перешкоди усунути, а добрі поступки похвалов і нагородов тим певніше помножити!

2

Коли пізнали-сьмо довольно, які суть повинності і призначення наше в стані духовнім, потреба нам также пізнати і спосіб, котрим би тим повинностям, як мож достойно, відповісти і нашого призначення безпечно доступити, – потреба нам приспособити собі докладну відомость язика, в котрім маємо народ поучати і більшу часть урядовання нашого справовати.

Може кому буде здаватися, що та увага єсть непотрібна, бо кожний чоловік розумний тримається тої засади: «Хто хоче доступити якогось намірення, мусить ужити придатного способу». Правда, і я признаю, що більша часть слуг церкви, більша часть і з-межи нас, любимі братя, пізнає тоту потребу і прикладає чесних трудів, аби собі відомість матернього язика приспособити і аби правди віри св. вірним Христовим з пожитком можна уділяти. Хто так поступає, годен честі у отечества, ласки у імператора і благословенія від братів своїх, бо чинить то, чого від нього жадає отечество і церков, чого домагається потреба цілого народу і що доброчинні устави нам наказують.

Але коли хвалимо тих, що гідні суть честі і похвали, то домагається справедливість, щоби і тим правду в очі сказати, котрі на похвалу не заслугують. І не диво, що і такі знаходитися можуть, бо і сонце, хоч так ясне, має свої змази, і хоть вибране найздоровіше зерно в землю посієш, знайдеться в нім кукіль і стоколоса! А хочби таких і найменша часть, хочби їх ледво два або три знаходилося, не можна преці мовчати, інакше їх уроєння розшириться і інших добрих заразить. Єсли хочемо утримати здоров’я тіла, то мусимо нашу недугу і слабість лікареві відкрити, а часом найменшу часть нашого тіла, хочби руку або ногу, відтяти, щоби інші часті не заразилися!

Але не гадайте собі, братя, що хочу учинитися самовольно гордим судією чужих поступків або що хочу вас потягнути до якогось нового блуду, шкідливого для отечества і противного волі милостивішого цісаря, – хорони мя Боже! далекий я від такого засліплення. Я промовляю до вас чувством, устами і потребою братів ваших, котрі надію покладають, що з ваших наук также пожиток колись відберуть! промовляю до вас словами, які милостивіші імператори австрійські на піддвигнення нашого матернього язика виповідали, котрими радили, захваляли і наказували, аби ми при вищих науках не занехали тоту мову, котрою наші науки народові маємо уділяти.

Вас, браття, котрі ся чесно трудите, беру за свідків, що правду голошу, а вам, котрі ся до уроєння почуваєте, котрі мову матерню занедбуєте і, що гірше, може її ся і встидаєте, пробачте і даруйте ми, що вам скажу правду щиру, – за правду гніватися не повинні-сте.

Будем учити руський народ, – а єсли не умієм з ним розмовитися? Будем його поправляти і до правди провадити, – а єсли не знаєм його слабості і недуги? Будемо його провідниками, а єсли не знаєм відповісти його язиком, коли нас о дорогу спитає? То скажіть мені, браття милі: на що ж придадуться нам наші науки і мудрість, коли браття наші не зможуть з них пожитку отримати? Будуть нас мудрих і переучених так уважати, як скупого багача, котрий многі свої гроші замикає до скрині або в землю закопує, стереже їх пильно, але сам при них з голоду мліє і бідному кусень хліба не уділить.

А тепер спитаймося: де тому вина і причина? Правда, що в літах дитинних перша наша розмова і наука відправлялася матернім язиком, але віддалені від любимих родителів, відколи вищим наукам посвячаємо дні і труди наші, вже нам мова материнська здається чужа і негідна, аби нею промовляти!

Хапаємося легкодушно писем непотребних і шкідливих, шукаємо там правди, де її знайти неподібно, і замість солодкої патоки висисаємо з них палящу трутизну. Тішать і бавлять нас плохі письма в язиках заграничних, над котрими тратимо більшу часть дорогого часу, котрий би мож на щось ужиточнішого обернути. Ледве напись якої книги прочитаємо і її сторони полічимо, а вже з них ся мудрими іменуємо!

Набравши якогось дивного уроєння від людей баламутних і нашому імені неприязних, хоч живимося хлібом руської землі і трудами рук братів наших, хоч називаємося учителями руського народу, а відрікаємся імені власного і мови отців наших встидаємося. Але коли встидаємося свого язика, то встидаємося і Служби Божої, котру близьким до нашого язиком маємо відправляти, встидаємося науки Христової, котру маємо голосити, і тих, котрі по руськи бесіду ют і котрі по руськи нас научили! встидаємося родителів наших, встидаємося родини і дружини нашої!

«Що правда, то не гріх», любимі товариші! Правду говорити мушу, бо що серце чує, того уста замовчати не можуть. Не хочу я вас моїми словами одвести від науки чужих язиків і заграничних, – хорони Боже! віддаймо честь, кому честь приналежить. Суть з них декотрі красні і пожиточні, і треба їх учитися, єсли схочемо правдивого просвічення бути причасниками, – але, браття, погадаймо: не все золото, що ся світить! треба нам бути бачними і осторожними, щоби поверховим позором не датися уловити, і коли нас такі письма до правди повести обіцяють, щоби не впасти в сіті, хитро на нас заставлені!

Ми, братя, робім так, як приповідка старих людей каже: аби була вівця ціла і вовк ситий! учімся чужої, але не занехаймо свої; хвалім чужу, але не ганьбім свої; величаймо чужу, але не встидаймося свої! бо певно самі признаєте, що кожний чоловік борше буде встидатися, ходити в красних нових шатах, але позичених від сусіда, як в своїх власних, хоть старих і притертих. Встидаймося борше бути так плохо мислящими і небачними, щоби без розваги і осторожності баламуцтвам і уроєнням давати віри, щоби наосліп втручатися в пропасть бездонну, котру під нами хитрі вороги копають, а потім з нашої погибели насміваються і ругають!

Стережімся, мовлю, писем зводительних так, як стережемо ока в голові, як нас мати від злого стерегла! Стережімся, щоби через плохість нашу не причинити рани до ран і болізнь до болізні в серці тих, котрі нас милують, щоби не чернити честь і славу цілого народу, щоби гіркі сльози отцям і матерям нашим з очей не витискати, щоби їх сивої голови не зганьбити і не зогидити і їх перед часом до гробу не втрутити!

Маймо Бога в серці, утікаймо уроєння і блудів, поступаймо дорогою простою і чесною до правди і повинності! Єсли інакше учинимо, знівечимо всі наші труди, спустошіють наші науки, неплідна зістане мудрість наша, не сповниться надія братів наших, простого народа, яку на нас покладають, бо нам замкнені уста, котрими маємо їм правду голосиш, бо нам руки зв’язані, котрими їм маємо дорогу указувати, – не віднесе з нас пожитку церков, бо правди, котрі нам повірила, в нас затримані і затьмлені, лучами своїми народу не освітять, не пізнасть народ повинностей своїх, єсли їх зрозуміло не виложимо, єсли йому до серця не промовимо, єсли вперед не научимося так, як він, гадати і бесідувати!

А так, любезні братя, тепер чей пізнаємо, що тота на показ ніби мала і марна перешкода учинить нас нездібними відповісти довольно нашому високому наміренню і призначенню, що без докладної відомості мови нашого народу, його звичаїв добрих, його хиб і уроєнь, негідно будемо іменувати себе слугами церкви, синами отечества нашого!

Хто з нас правий син отечества, хто до винограду Христового не втискається для марного дочасного пожитку, хто не визнає лживими устами, що отечество милує, хто любить своїх родителів і милу родину, кому віра єсть свята і хто чувство благодіяння не викоренив з душі своєї, того нині перед лицем Бога прошу і заклинаю, най собі нині постановить тою простою дорогою поступати, тим легким способом лагодитися гідно до високого стану свого! най не лякається трудів мозольних там, де, мірно уживши сил своїх, може статися правдиво ужиточним отечеству свойому! най не дасться відстрашити насміванням і поруганням безумних і невдячних виродків від свого чесного намірення!

А єсли котрий з вас, що также з жалем постерегати дається, утратив все чувство правди, відрікся істини, замкнув серце своє на голос сумління, на потребу братів своїх, – най з моїх приятельских слів насмівається і поругає, най шукає мудрості і просвічення в марностях і баснях! Борше ми дочекаємося, що він в своїм зарозумінні і уроєнні, в своїй сліпоті і злості стягне на себе погорду, нечесть і ненависть у людей, проклятя від братів своїх, неславу від отечества, а нежелі нас переконає, що неправду голосимо, що баламуцтвом поводуємося!

Тішимося, братя, що ще можемо старанням і трудами нашими піддвигнути честь і славу рода нашого, що можемо затерти сліди тої огидної змази, котру декотрі безумні і невдячні виродки імені і племені руському перед лицем цілого отечества нашого учинили!

Пісня за цісаря

Переклад народного гімну «Segen Oestreichs hohem Sohne»

Благодать Австрії сину

Фердинанду, Боже, дай

І од небесного чину

Глянь ласкаво на наш край!

Руков Твоєв поставлений

Щоби щасливо рядив

І од врагів ізбавлений

Многі літа з нами жив!

Ласки Твоєй дари многі

Злий на Нього і весь дім,

Стережи Його дороги

Ангелом своїм во всім!

Мир і правда, що владає

Серцем Його в кожний час,

Неізмінно да сіяє

І ущасливляє нас!

Вінцем мира одій главу,

Брань незгодну віддали,

І умножи Його славу,

Врагів під ноги звали!

Як повстане мрачна буря,

Да нерушимий стоїть

І як погодная зоря

Шле на землю милий світ!

Там най згода пробуває,

Де достойний скиптр владить,

Милість народів спирає

І скріплений трон держить;

Нерозв’язаний на віки

Сей примір буде стоять;

Кличте тисячні язики:

Фердинанду благодать!


Примітки

Ця стаття подана в скороченні. Особливо пропущені загальні а широкі міркування о званні і призначенні священиків і о повинностях підданих.

Надруковано в альманасі «Вѣнокъ Русинамъ на обжинки уплѣвъ Иванъ Б. Ф. Головацкій», Відень, 1847 р., т. 2.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 457 – 472, 491 – 492.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 644

Модифіковано : 10.12.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.