Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / О / Ігор Ольшевський / Леся Українка: містика імені й долі / Поклик роду та інші види гармоніїї

Леся Українка: містика імені й долі

Поклик роду та інші види гармоніїї

Ігор Ольшевський

Наступна важлива частина антропоніма – найменування по батькові. Навряд чи мають рацію ті наші співвітчизники, котрі схиляються до відмови від батьківського імені, вбачаючи в цій традиції ледь чи не “руку Москви” (“Ой ты гой еси, царь Иван Васильевич” і т. д.). Насправді ж така практика спостерігається в багатьох народів, причому з давніх-давен – згадаймо хоча б Гомера:

Я – Одіссей, син Лаерта, великою хитрістю славний

Серед людей багатьох, – до небес моя слава сягає..

[11, 151]

Або (вже з “Махабхарати”):

Жив цар колись, що звався Наль,

Могутній Вірасенисин.

[10, 163]

Притаманні для східних слов’ян батьківські наймення з суфіксами -ич, -вич (етимологічно – “віть”, “гілка”) [Суфікси –ич, -вич історично поширені також у південнослов’янських (сербських, хорватських, чорногорських) батьківських іменнях і особливо прізвищах (Вук Стефанович Караджич та ін.)], -вна (“вона”) теж сягають витоками сивої давнини. Скажімо, в “Повісті врем’яних літ” читаємо:

“В літо 6605 [1097]. І зійшлися Святополк, і Володимир,

І Давид Ігоревич, і Василько Ростиславич,

І Давид Святославич, і брат його Олег,

І зібралися в Любці, щоб установити мир…” [22, 389]

У згаданому вже “Плачі Ярославни” – либонь, найзворушливішому й найпоетичнішому епізоді “Слова про Ігорів похід”, – теж згадується, власне, навіть не ім’я, а саме найменування по-батькові дружини князя Ігоря – Євфросині Ярославни (до речі, звертання лише по-батькові як вияв поваги або ж, навпаки, панібратства – “Матвіївна”, “Дмитрович” і т.ін. – побутує й досі):

На Дунаї Ярославнин

голос чують –

зозулею, одинока

рано кує:

“Полечу я зозулею

по Дунаї,

омочу бебрян-рукав

у ріці Каялі.

Утру князю кривавії

його рани

на міцному його тілі…”

(переклад С. Пушика [24, 161])

У пізніші часи в Україні батьківське ймення, поряд із формами -ич, -вич, -ів, – нерідко вживалося з суфіксом -енк- і флексією : наприклад, Матвій Іваненко Шевченко, Ярош Григоренко Ведмедюк тощо [9, 59]. Перекладаючи Гомерову “Одіссею”, Леся Українка послуговувалася саме цією формою:

Звідки, питаєш ти, ми; отже, я розкажу тобі теє:

Ми із Ітаки сюди прибули, що лежить під Нейоном.

[36, ІІ, 297]

Містично ймення по батькові доповнює життєву програму, закладену у власному імені. Так, ім’я батька Лесі Українки – Петра Косача – по-грецькому означає “камінь”, або “скеля”. Таке ймення Ісус дав Симонові, коли той визнав його за Христа: “І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, – і сили адові не переможуть Її” (Матв., 16: 18).

У разі гармонії носія з іменем, найбільш притаманними рисами Петра є чесність, справедливість, принциповість, мужність і сила волі. За вищезгаданих умов ці риси передаються нащадкам – Петровичам і Петрівнам. Звернімось до свідчень молодшої сeстри Лесі Українки – Ольги Косач-Кривинюк:

“Зо всіх нас шістьох дітей Леся найбільше була подібна до батька і вродою, і вдачею. Щодо вроди, то й по батькових фото з молодих літ видко, і з розповідей матері, тіток і дядька виходило, що у Лесі такі самі риси обличчя, барва очей і волосся, як у батька, так само середній зріст, така ж постать, така сама тендітність. Вдачею ж вони обоє були лагідні та добрі безмежно, однаково обоє бували здатні страшенно скипіти, коли їх дійняти чимсь особливо для них дошкульним.

Обоє були надзвичайно стримані, терплячі й витривалі, з виключною силою волі. Обоє були бездоганно принципові люди: для любих людей чи справ могли поступитися багато чим, могли бути дуже поблажливими, але я не можу собі уявити тої людини, тої справи, взагалі тої сили, що могла б примусити, батька чи Лесю однаково, зробити щось, що вони вважали за непорядне, нечесне. Щоб же зробити це для власної вигоди, чи користі, чи безпечності, то про те не може бути й мови – таке це щось зовсім не до уявлення в поєднанні з ними” [].

Коментарі, як-то кажуть, зайві. Але, окрім цього самоочевидного вияву гармонії П.Косача з власним іменем і його славетної доньки – з іменем батька, – є ще й цікавий образотворчий момент: тема каменя, скель, неприступних твердинь – одна з лейтмотивних у Лесі Українки:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

(“”)

Дивлюся: брама, сиві дві скелини.

(“”)

З темного моря білявая хвилечка

До побережного каменя горнеться.

Пестощі, любощі, сяєво срібнеє

Хвиля несе в подарунок йому;

Темне чоло прибережного каменя

Хвилі коханій назустріч засяяло.

Пестощі, любощі, сяєво срібнеє…

Спи моє серце! Хай хвиля білявая

До прибережного каменя горнеться…

(“” з “Кримських відгуків”)

Забарвлення образу подекуди буває доволі контрастним, – скажімо, в лірико-драматичному етюді “Грішниця” (1896) бачимо як намагання героїні підірвати мури ворожого замку, її поранення уламком каменя після вибуху, так і твердокам’яну несхитність дівчини в переконаннях (за повного усвідомлення того, що її, в разі одужання, неодмінно буде страчено). Рукотворні кам’яні споруди (як-от згаданий уже замок у “Грішниці”) нерідко слугують у Поетеси за символ неволі, тоді як природні утворення – наприклад, гори (за небагатьма винятками), – навпаки, уособлюють свободу й волелюбність. У цілому ряді листів Лесі Українки з Кавказу виразно помітне замилування гірськими краєвидами. Наприклад, у листі до Галини Комарової з Телаві (23. 03. 1909), Поетеса пише:

“«Проза життя» тут здобувається тяжко, зате поезію і здобувати не треба, сама оточає навколо; от з моєї хати видко весь Дагестан, величний білоголовий кряж, він далеко, верстов за сорок, але в ясні дні й місячні ночі він присувається так близько, що аж страшно робиться, він тоді, наче привид новоствореного світу, здається легшим від хмар і прозорішим від льоду… По другий бік у нас Гамборські гори, теж чималі, але проти Дагестану – то вже ідилія” [].

І тут же згадка про рукотворну споруду – замок або, як мовиться в листі, “замчище” [36, ХІІ, 276]. Суфікс -ищ- підкреслює в цьому разі не лише розміри, а й похмуру зловісність (порівн. Марище в “Лісовій пісні”).

Звідки ж така неоднозначність у сприйнятті поняття “камінь”? Причина, ймовірно, у градації, яку Поетеса проводить між красою природних див, створених Всевишнім (гірські хребти планети) й побудов, які здійснили люди без творчого начала – бездумні раби розбещених тиранів…

Така ж градація, на мій погляд, існує й у сприйнятті дочкою тих або інших рис батькової вдачі: успадкувавши від батька твердість переконань, Лариса Косач водночас і відмежовувалася від миттєвих виявів його настрою, які за всього бажання важко охарактеризувати позитивно. Побіжні згадки про ці настроєві сплески можна знайти, зокрема серед зібраних Володимиром Покальчуком спогадів селян Ковельщини про родину Косачів.

Говорячи про їхню доброту, повагу до людей, участь у долі багатьох із них (у т.ч. активну роль Петра Антоновича у звільненні колодяжненських юнаків від рекрутчини), селяни вряди-годи згадували й те, що Косач-старший був “трохи сердитий”, міг іноді втратити рівновагу й накричати на людину без поважних підстав: “Петро Косач був хорошою людиною, але коли селяни зверталися з якимось проханням, то він міг крикнути: “Я никому добра не делал и тебе не сделаю”. Проте все ж задовольняв їх прохання” (Зі спогадів Ю. Джума) [31, 109]. Зрозуміло, що такі моменти не стали для Лесі прикладом, гідним наслідування. Більше того, вона в таких випадках ставала на захист селян, і Петро Антонович, який дуже любив доньку, опановував себе й чинив згідно з її проханням і власним сумлінням…

З образом “важкого каменя” як ноші, визначеної Долею, може бути пов’язаний і драматичний момент у житті Лариси Косач, до якою певною мірою був вимушено причетний і Петро Антонович. Як згадує О.Косач-Кривинюк, після народження Лесі її мати – Ольга Петрівна Драгоманова-Косач (Олена Пчілка) – захворіла на тяжку форму анемії, змушена була серйозно лікуватися й, зрозуміло, не могла ані доглядати своїх двох малих дітей, ані, тим паче, годувати Лесю.

“Спробували, – читаємо в спогадах, – знайти мамку Лесі, але невдало, бо змінилося їх 3 чи 4, та все були то хворі, то не мали молока. Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз у раз їздити по службових справах, і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані, після того як під час пробування вдома налагодив було її годування. Врешті батько взяв відпустку спеціально для того, щоб доглянути Лесю, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті досягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а зовсім одужала та поправилася” [].

Іван Денисюк і Тамара Скрипка у книзі “Дворянське гніздо Косачів” [], торкаючись питання про “тридцятилітню війну” Лесі Українки з хворобою, наводять, – як найбільш правомірну, – гіпотезу відомого українського письменника і вченого-медика Юрія Щербака. На його переконання, туберкульоз кісток малопоширений серед людей, а вражає переважно домашню худобу. Людина, здебільшого, лише заражається, вживаючи в їжу м’ясо або молоко хворої тварини. Ймовірно, саме через молоко, яким годували малу Лесю, в її організм проникли туберкульозні бацили, й цей важкий “камінь” вона несла все життя, творячи пісню, хай не завжди веселу, але таку, що будить людську свідомість із духовної сплячки:

В кого думка повстала!

Година для праці настала:

Не бійся досвітньої мли, –

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

[36, І, 69]

Досліджуючи вплив повного імені на людину варто враховувати й дію материнського імені, хоч виявляється вона не завжди чітко й частіше опосередковано [Сліди найменування по-матері вряди-годи зустрічаються у слов’янських (зокрема, українських) прізвищах, напр. Катрич (один із героїв п’єси М.Стельмаха “Зачарований вітряк”), Оксанченко, Настасійчук тощо. Такі прізвища можуть бути відлунням як драми позашлюбного материнства когось із предкинь, так і прадавніх матріархальних традицій.].

Ім’я Ольга (Хельга) походить від давньоскандинавського heila – “свята”. Отець Павло (Флоренський) подає ще одне значення цього імені – “велика” [39, 558]. З певністю можна твердити, що історична знаковість постаті Ольги Петрівни Косач-Драгоманової – уже в тому факті, що вона стала матір’ю Лесі Українки. У спадок дітям перейшли й любов до національних святинь, рідного фольклору, а трьом із них – і літературне обдарування (окрім Лариси Косач, на ниві красного письменства певний час працювали брат Михайло та сестра Ольга, маючи псевдоніми відповідно Михайло Обачний і Олеся Зірка). Набагато сильнішою була енергетика прибраного імені письменниці (про що ще йтиметься), а також прізвищ батька й матері (дівочого).

Обидва роди – Косачів і Драгоманових – мали дуже цікаву історію. Батьківський рід Лесі Українки походив з Боснії й у середні віки відігравав помітну роль у політичному житті краю. Як стверджував відомий біограф Поетеси Анатоль Костенко, під час розпаду королівства Твртка І рід Косачів зумів утримати у своєму володінні один із округів – Захулм’я (Захумле). Коли в 40-х роках ХV ст. його володар Стефан Косач отримав титул герцога – округ став називатися Герцеговиною [16, 5, 6].

[За сімейним переказом, біля витоків роду Косачів стали брати Влковичі – “з визначних двораків короля Тврдка І” [15, 11]. Цим, судячи з усього, зумовлено те, що в ряді джерел прізвище Стефана – Вукчич [23, 421]. “Косач” же по-сербському означає “косар”. Витоки прізвища, що, очевидно, постало з прізвиська, можуть сягати якогось із предків, що звернув на себе увагу, наприклад, особливим умінням у цьому виді праці або ж (образно) – вояцькою звитягою (“косив ворогів”).]

Після завоювання краю турками рід Косачів зберіг вірність православ’ю: навіть тимчасове перебування на службі у польських королів не змусило цих мужніх та звитяжних синів Балкан змінити віру (нехай і на інший різновид християнства). Першим поселенцем з Косачів в Україні був шляхтич польської корони на ім’я Петро (Петр), котрий відзначився у військах Яна Собєського, які двічі перемогли турків – у 1673-му під Хотином і 1683-му під Віднем. Він став сотником Стародубського полку. З часом усі Косачі осіли на території тодішньої Чернігівщини. Один із нащадків роду – прадід Лесі Українки Григорій поселився у Мглині (нині Брянська область Росії), де 1841 р. народився й батько Поетеси – Петро Антонович.

Корені роду Лесі Українки по матері – грецькі. Один із предків – освічений і хоробрий юнак, – потрапив в Україну у першій половині XVII ст. 1648 р., коли спалахнуло повстання проти польського гніту, зайда-грек приєднався до запорожців, у яких швидко став за свого. Невдовзі Богдан Хмельницький запропонував йому посаду драгомана – перекладача при гетьмані. З часом назва професії перетворилася в родове ймення (прізвище). Досягши чину козацького старшини, Драгоман одружився і оселився в Україні остаточно. Перші покоління Драгоманів пам’ятали, звідки походив їхній рід: принаймні прапрадід Лесі Українки – переяславський старшина Стефан Драгоман писав своє ім’я та прізвище по-грецьки.

Переїхавши на запрошення гетьмана Кирила Розумовського до Гадяча, Стефан одружився з дочкою козацького старшини Колодяженського, котрий мав чималу садибу в Гадячі й маєток у селі Будища. Будища згодом стали родинним гніздом Драгоманових [21, 7].

Найпоказовішим свідченням гармонії Лесі Українки з материнським родовим іменням є її неабияка здатність до мов (за висловом сестри Поетеси – Ольги – “драгомановська риса” [19, 33]: як відомо, Лариса Петрівна, окрім рідної, володіла російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, англійською, французькою, італійською, латинською, грецькою мовами, а незадовго до смерті почала вивчати іспанську.

Окрім написання оригінальних творів Леся Українка активно працювала як перекладач (ось воно, відлуння Драгоманів!): серед її поетичних перекладів та переспівів – гімни “Рігведи”, ліричні пісні Стародавнього Єгипту (в цих випадках, щоправда, замість оригіналів, використовувалися французькі та німецькі інтерпретації), твори Генріха Гейне, Джорджа-Гордона Байрона, Ади Негрі, Адама Міцкевича, Марії Конопницької, Івана Тургенєва, Семена Надсона, фрагменти “Одіссеї” Гомера, “Божественної комедії” Данте Алігієрі, “Макбета” Вільяма Шекспіра та ін.

Перекладала Письменниця й прозу: зокрема відомі українські інтерпретації творів Миколи Гоголя, П’єра-Жюля Етцеля, Жоржа д’Еспардеса, Едмондо де Амічіса, давньоєгипетської народної казки “Був собі в соляній оазі соляр”, переклади оповідань Івана Франка і Людвіга Якобовського на російську мову тощо. Власне, й місія істинного Поета як Будителя народного духу – це теж, за великим рахунком, місія своєрідного драгомана, перекладача з мови Божественної на мову людську.

Опосередкованим виявом гармонії з прізвищами батька та матері міг бути й інтерес до етнічних коренів обох родів: звідси – увага Лесі Українки до античної (переважно давньогрецької) тематики (“Сафо”, “Іфігенія в Тавріді”, “Орфеєве чудо”, ”Ніобея”, “Оргія” та ін.), а також південнослов’янського фольклору (“Віла-посестра”; до речі в дитинстві майбутня Поетеса неодноразово ототожнювала себе з Вілою – своєрідним балканським аналогом Мавки). Показовим є й періодичне звертання до гекзаметру.

Аналіз повного ймення людини – якщо це заміжня жінка – передбачає й дослідження впливу бодай прізвища супутника життя. Климент Васильович Квітка – видатний український музикознавець-фольклорист – мав досить просте для тлумачення прізвище, й водночас переплетення його з долею Лесі Українки – особливе. Як відомо, під час останнього відвідання Поетесою Берліна лікарі передбачали, що їй лишилося жити не більш як два роки [16, 280]. Лариса Петрівна прожила ще п’ять років і в героїчній боротьбі зі страшною недугою написала свої найбільш знакові драматичні твори, в т.ч. і “Лісову пісню” – художнє й містичне credo Лесі Українки.

Це стало можливим лише за підтримки й турботи Климента Васильовича, котрий, сам не будучи фізично здоровою людиною, являв неабияку самовідданість та силу духу. Clemens по-латинському означає “милосердний” – отже, гармонія з іменем самоочевидна; у давньогрецькій же мові κλεματίνοσ має значення “виноградний”, “з виноградної лози” [28, 60]. Якщо співвіднести це тлумачення з символікою Святого Письма (“Я – Виноградина, ви – галуззя” – Ів., ХV, 5), ймення Климент можна трактувати й як “той, кого прислав Бог”: справді, поява К.Квітки в житті Лариси Петрівни була урочою – образно кажучи, Климент Васильович зробив усе від нього залежне, аби полегшити, “заквітчати” Любов’ю й добротою страдницьке життя Поетеси. Це, були, по суті, останні “ліки”, які, попри прогнози медиків, усе ж дали Лесі Українці змогу якнайповніше здійснити свою духовну Місію на Землі. Твори, написані в той період, становлять сакральний заповіт прийдешнім поколінням, котрим іще належить зняти з нього “печаті” хрестоматійно-кон’юнктурних тлумачень.

Як пророча візія сприймається нині образ квітки з “Кримських відгуків” (“Уривок з листа”, 1897):

На гострому сірому камені блиснуло щось, наче пломінь.

Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила,

І краплі роси самоцвітом блищали на дні.

Камінь пробила вона, той камінь, що все переміг,

Що задавив і могутні дуби,

І терни непокірні.

Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga,

Нам, поетам, годиться називати її ломикамінь

І шанувати її більше від пишного лавра.

[36, І, 158]

Тут бачимо й фатальний символ багатолітніх страждань Поетеси (камінь): саме його долає квітка. Через рік Лариса Косач познайомиться зі студентом Київського університету Климентом Квіткою, а ще через дев’ять літ вони поєднають свої долі й іменна та духовна гармонія подружжя, незважаючи на трагічну розв’язку життєвої драми Поетеси, все ж буде перемогою над Танатосом [уособлення смерті у грецькій міфології]: “Лісова пісня” обезсмертить ім’я Лесі Українки, а Климент Васильович, записавши з голосу Дружини в останній рік її життя скарби української народнопісенної творчості (“Бажаю так скінчити я свій шлях, // Як починала: з співом на вустах!” [36, І, 59]), надалі присвятить себе невтомній дослідницькій роботі в царині фольклорного музикознавства.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 816

Модифіковано : 3.10.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.