Знаковість долі

Ігор Ольшевський

Сорок два роки відміряла Доля Лесі Українці. Тридцять два з них припало на “війну з туберкульозом”, біль, часті розлуки з рідною землею в пошуках сприятливих для здоров’я кліматичних умов, надію і віру в диво або хоча б у те, що слово її й після фатального кінця не кане в Лету:

Покинутий вогонь моїх пісень,

І стримуваний пломінь засіяє,

Вночі запалений, горітиме удень.

[35, 107]

Своєрідність і трагізм долі Поетеси спонукають до думки: а чи випадково це? У прадавніх духовних Ученнях таке поняття, як “випадковість”, відсутнє. Не становить винятку й християнство. Ось початкові рядки Євангелії від святого Івана: “Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього” (Ів., 1: 1-3).

Ніщо із того, що відбувається у Всесвіті, в т.ч. і на Землі, не відбувається без Божої Волі, без Господнього Плану. Поява ж високодуховних постатей (як серед церковників, так і серед мирян), які запалюють “досвітні огні”, осяваючи людям шлях до істинного, а не ілюзорного Життя – пряме свідчення такого Плану. Доволі часто їхні долі – це долі страдників (Т.Шевченко, П.Грабовський, В.Стус). Поза всяким сумнівом, сказане стосується й Лесі Українки, чиє місце в когорті Посланців – особливе.

Чи не вперше за всю історію України місія Будителя випала жінці, причому хворій фізично, та на тлі цієї хворості ще чіткіше окреслювалася сила її духу – недарма ж у Івана Франка народилось оте зацитоване потім до речі й не до речі визначення: “трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну” [41, XVII, 253].

Неординарність Лариси Косач виявлялася навіть зовні. Донька М.Драгоманова – Аріадна Труш, – якось спостерегла, що всі сестри Лесі Українки гарні, “тільки вона негарна” [31, 133]. Стан “іншості”, несхожості у всьому – починаючи від вроди й закінчуючи здоров’ям, – врешті “недолюбленість” з боку матері, для якої Леся (дивно, але факт) не була бажаною дитиною (тим паче, що вдалась вона в батька – Петра Косача, котрий судячи з усього, не був авторитетним для Ольги Петрівни як чоловік) [про родинну драму Лесі Українки докладно розповіла Ніла Зборовська [14, 23-28], зі свого боку посилаючись на спогади сестри Поетеси – Ольги [15, 39, 40] ], – боляче ранили вразливу душу дівчинки.

Прикро писати про вищезгадану ситуацію, але дивлячись на феномен Лесі Українки через призму спостережених молодшою сестрою фактів непростих стосунків батьків і дітей у родині Косачів та “тридцятилітньої війни” Лариси Петрівни з недугою, мимоволі відчуваєш рацію парадоксальної думки незабутньої Ніли Зборовської: “Можливо, якби не було цієї сімейної драми з дівчинкою, обділеною материнською любов’ю” [виділення Н. Зборовської], то не було б і Лесі Українки” [14, 20].

І справа не лише в тому, що стан постійного подолання “комплексу дівчинки” стимулював самоствердження Лариси Косач як незалежної творчої особистості. Річ і в тім, що носій вогненної енергії Народного Пробудження – згадаймо Христове: “Я прийшов огонь кинути на землю, – і як Я прагну, щоб він запалав!” (Лука, 12: 49), – повинен був народитись саме в такий час, за таких обставин, у такій родині й з такою долею…

Лариса Косач народилася 13 лютого 1871 року ст. ст. Про це в родині Косачів пам’ятали всі. “Те “нещасливе” 13-те, – писала О. Косач-Кривинюк, – згадували завжди й тоді коли Леся, чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива” [15, 26]. Слід цього сімейного “забобону” можна простежити в листі Олени Пчілки до проф. Омеляна Огоновського від 13 (25) лютого 1892 року. Звернімо увагу – це день Лесиного народження. І все ж Ольга Петрівна пише, що донька “вродилася… в [18]72 році 14-го лютого” [10, 85], –навіть рік перекручено! Та й Леся Українка, датуючи вже цитований лист до Ольги Кобилянської (1902) 26-м лютого н. ст., повідомляє, що “сьогодні” (тобто, очевидно, в день написання листа) вона “скінчила 31 рік” [36, ХІ, 324].

Символіка числа 13 не є, проте, однозначно фатальною, пов’язаною зі смертю чи іншим нещастям. Скажімо, кабалістичне значення гебрайської літери “мем”, порядковий номер якої дорівнює саме 13 [традиційні числові вирази літери – 40 і 600 (наприкінці слів). Значення – “перетворення людини”], – не лише руйнація, а й надія та любов [8, 405]. Існує також тлумачення тринадятки як знака вирішального вибору в житті або ж обраності людини для особливого шляху служіння Господу: така людина справді ніби “помирає” для цього світу як суєтна, тварна істота, щоб, удосконалюючись на щаблях духовного розвитку, врешті-решт, піднятися до висоти стану, який у християнській містичній традиції зветься обоженням.

Сума цифр 1 і 3 становить четвірку, що згідно з біблійною числовою символікою має цілий ряд значень, – у т.ч. Космос, Земля, універсальність, повнота, випробування, досвід, – і може символізувати Космічну Місію обраного, його Жертовну Любов, себто, власне, його Хрест. До четвірки зводиться й число 40, що в Кабалі відповідає тій же літері “мем”, а в гематрії Святого Письма також має зв’язок з випробуванням: 40 днів і ночей тривав усесвітній потоп; 40 літ Мойсей водив гебреїв пустелею, аж поки серед них не лишилися тільки ті, хто народився вже після виходу з Єгипту (саме вони дійшли до Землі Обітованої); нарешті, й Ісус Христос у пустелі 40 днів і ночей постив і протистояв ворожим спокусам. Різдвяний піст триває 40 днів, Великодній – 49 (сім седмиць), що в сумі цифр (4 + 9) дає 13 і шляхом такого ж додавання може бути трансформоване в четвірку (число рік Едемського саду, канонічних Євангелій та ін.).

У долі Лесі Українки роль чисел 4, 13, 40 помітити неважко. Народилася Поетеса, як відомо, тринадцятого лютого за старим стилем (до речі, сума цифр дня, місяця й року народження за новим стилем становить 26, тобто 13 х 2), полишила земний план Буття у 1913-му (дата старого стилю – 19. 07. 1913 – в сумі дає 31 і зводиться до четвірки). В 4-літньому віці Лариса Косач навчилася читати [31, 42], у 13-літньому (1884, остання цифра року – четвірка) вперше надрукувала вірші у львівській “Зорі” під псевдонімом “Леся Українка”, а в 40 років створила свій шедевр – “Лісову пісню”.

Вибір Божественного Провидіння міг торкнутися дівчинки зі Звягеля, ще тоді, коли вона перебувала в материнському лоні. “Небажаність” дитини відкривала шлях для болісних комплексів, і могла (в разі дисгармонії з іменем) призвести до формування деструктивних рис вдачі – це була б саме “чайка-переслідувач”, за зовнішньою солодкавістю якої крилися б мстивість та інтриганство – насамперед щодо матері.

Комплекс “хворої дівчини” в цьому випадку міг би стати каталізатором озлоблення проти людей, світу і, зрештою, появи атеїстичних установок. Натомість ледь чи не всі біографи пишуть про виняткову чуйність як малої, так і дорослої Лариси Косач, і насамперед це було помітним для матері: “Леся прекрасна дитина, така без кінця добряча, поблажлива до всіх, дуже здібна, як до науки, так і до мистецтва” [15, 58]. Ці риси відзначає й сестра Ольга: “Леся була лагідна, добра, не хотіла нікого кривдити, але вона не була податлива і не легко піддавалася чиємусь впливові. Вже й тоді вона була вельми принципова і витривала у своїх переконаннях” [15, 46].

Сили Світла отримали перемогу над силами темряви в боротьбі за обрану дитину, рано відкриши їй шлях до освіти (в даному разі – самоосвіти) й наділили загостреним чуттям справедливості. Трансформації потенційної “чайки-хижака” в “чайку”, яка живе задля духовного польоту, сприяло й “перезивання” в 1876 р. З ранніх літ улюбленими героїнями дівчинки стають Андромаха з Гомерової “Іліади” й Будителька французького народу в часи Столітньої війни Жанна д’Арк: Леся охоче бере на себе роль Андромахи в іграх на античні теми (героїня “Іліади” – взірець доброчесності й доброчинності), а образ Орлеанської діви присутній у її вже “дорослому” вірші “Віче”, присвяченому подіям дитинства (власне, “луцькому періоду” життя майбутньої Поетеси). Йдеться знову ж таки не про Жанну д’Арк як таку, а про дівчинку, котра виконувала цю роль в одному з дитячих ігрових дійств:

тоненька, блідолиця, голосочок

бринів, немов дзвінок, її очиці

блакитні блискавиці розсипали,

злотистеє, волосся розвівалось,

мов орифлама. В нас її вважали

за речницю великої снаги.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вона держала слово і багато

великих слів у ньому поміщалось:

братерство, рівність, воля, рідний край…

[36, І, 188]

[Згідно зі здогадками Ольги Косач-Кривинюк, “Жанною д’Арк” могла бути сестра Лесиної приятельки Марії (Мані) Биковської – Олена (Лена) [31, 47].]

1881 рік приніс нове (по суті, визначальне) випробування сили духу – перші симптоми тяжкої хвороби, яка не відпускала Поетесу до кінця життя. Преподобний Амвросій Оптинський звертав увагу християн на вислів св. Івана Ліствичника, котрий і недугу називав “подвижництвом найвідраднішим, хоча й мимовільним” [23] – адже “довільне й мимовільне подвижництва рівною мірою впокорюють плоть, а останнє іноді посилається ще й для винищення пихи” [Там само]. Болі виснажували тіло, але гартували дух:

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука,

чи пісня й думка кволі?

[36, I, 378],

– а спричинена хворобою ізольованість була водночас і відстороненістю від суєтного світу з його спокусами. Витончена випробуваннями душа набула граничної чутливості до чужих болів та кривд, покликавши до життя Захисницю Людей. Стан же Вищого Чаяння трансформувався в духовний лет, із висоти якого Поетеса могла збагнути рівень готовності рідного народу до Пробудження й фактично запрограмувати це пробудження в колисковій із циклу “Сім струн” (“Мі”):

Поки є час!

[36, І, 47]

Часу на “любий” сон, однак, лишалося мало (“лихо не спить”) і невдовзі залунали “Досвітні огні”, де авторка признається, що й вона колись перебувала в “тяжкій темноті” й “привиддя лихі” гнітили її душу, аж поки не сталося Диво:

Од сну пробудило мене, –

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, -

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

[36, І, 69]

“Темрява”, “темнота”, “ніч” тут уособлюють духовну сплячку, гріх, одначе у світовій системі символів це й ініціація [34, 688], випробування в силі Віри, у здатності розвіяти морок марнотного існування й “нижчого чаяння” промінням люблячого серця й наблизити таким чином довгожданий Світанок, містично асоційований з Воскресенням Христа [34, 513], Котрий, як мовиться у Великодньому тропарі, “смертю смерть подолав”.

Знаний релігійний філософ і проповідник, протоієрей Олег Ведмеденко, торкаючись проблеми духовних недуг, про які згадано в Євангеліях (“І водили до Нього недужих, хто терпів на різні хвороби та муки, і біснуватих, і сновид, і розслаблених, – і Він їх уздоровляв” – Матв., 4: 24), пише про “ніч незнання Бога” в серцях сновид [8, 64]. “Запалити досвітній огонь”, допомогти “вийти з ночі” означає, отже, пробудити людську свідомість до Бога. Одначе гідними цієї місії можуть бути лише “люди робочі”, себто ті, хто вже пробудився до Творчості й працює, не покладаючи рук – незалежно, фізична це праця чи розумова, – перебуваючи при цьому в стані природовідповідності або, як казав Г.Сковорода, “сродності” з обраною цариною роботи.

Сумна подія на Водохреща (!) 1881-го була, очевидно, нічим іншим, як своєрідною ініціацією, випробуванням-посвяченням на шляху до духовних вершин. Ознаки подібного роду посвячень простежуються і в ряді інших років. Зокрема це стосується 1891-го (цикл “Сім струн” [символіка назви цієї поетичної сюїти – не лише музична. Згідно з біблійною гематрією, число 7 трактується як уособлення досконалості, спокою, Божого благословення (3 + 4 = 7). До речі, семиструнними, за переказами, були й арфи древніх народів Близького Сходу.] із “Колисковою” і, ймовірно, задум написаних роком пізніше “Досвітніх огнів”).

У 1901 році Леся Українка переживає особисту трагедію – смерть коханої людини (Сергія Мержинського) [Леся Українка і С.Мержинський познайомилися 1897 року, коли Поетесі було 26 літ (13 х 2, себто той же “слід” тринадцятки – числа вибору та обраності).]; у стресовому стані, на межі духовної напруги, біля ліжка вмираючого, за одну ніч поетеса написала драматичну поему “Одержима”.”Як би мене хто спитав, – згадувала потім Леся Українка, – як я з цього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: “J’en ai fait un dram…” (із листа до Івана Франка від 13, 14 січня 1903 року []).

Знову ж таки варто погодитися з Нілою Зборовською, котра писала в есе “Моя Леся Українка”:

“З любовної туги – починається Лесина зріла творчість – її пророча драма [виділення Н. Зборовської]. Туга пожирає душу, не знає куди себе помістити, і тоді знаходить слово… (…) Саме це видюще слово дасть змогу відчути, що смерті для поетів немає, що Леся вічно жива” [14, 53].

Справді, від цього часу драматична поема (чи поетична драма) починає відігравати все значнішу роль. Звісно, до вірша як жанру Поетеса звертатиметься ще впродовж наступних десяти літ, але 1911 рік, по суті, підведе риску під малими формами: настане час майже виключно для драматичних творів [виняток становить хіба що «Триптих» (1903 – 1913), але і в ньому (в другій частині – легенді “Орфеєве чудо”) наявні ознаки драматичної дії], серед яких провідне місце по праву належить “Лісовій пісні” – духовному заповітові й кредо Лесі Українки:

Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

[36, V, 269]

Звернімо увагу: між вказаними роками чітко пролягають десятилітні проміжки. Десять у піфагорійців озачало гармонію і повноту [41, 122]. Це “число космосу, парадигма творення” [34, 105], а в символіці Святого Письма – уособлення Закону Божого, число Господніх Заповідей (Вих., ХХ, 2-17; Повт., V, 6-21). Як бачимо, все життя Поетеси підпорядковувалося загадковим урочим циклам (зокрема, 4-, 10-, 13- й 40-літнім), що являли собою віхи духовного сходження.

“Лісова пісня” стала кульмінацією цього сходження. Містична суть імені й псевдоніма Поетеси розкрилася у всій повноті: Чайка Високого Польоту (Лариса), з успадкованою твердістю переконань (Петрівна), гілка роду Звитяжців (Косачів), Захисниця людей (Леся) і, врешті, Будителька народу (Українка). Вслухаймося у слова Лісовика, адресовані Мавці в І дії феєрії:

…минай людські стежки, дитино,

бо там не ходить воля – там жура

тягар свій носить. Обминай їх, доню:

раз тільки ступиш і пропала воля!

[36, V, 215],

– це ж звертання до людей, спроба оборонити їх від них же самих , а особливо – застерегти вже пробуджених до Польоту від повернення на “стежки” суєти. Попри явне розмаїття дохристиянських міфопоетичних образів, напрошується асоціація… з євангельською осторогою:

“Хто буде того дня [в час другого пришестя Христа – І. О.] на домі, а речі його будуть у домі, нехай їх забрати не злазить. Хто ж на полі, так само нехай назад не вертається – пам’ятайте про Лотову дружину!” (Лука, 17: 31-32).

Справді, перебування на домі та на полі [поле може бути уособленням як простору для вивільнення духовних енергій, місця для урочого усамітнення, – подібно до пустелі чи острова, – так і місця безнастанної роботи над собою (“Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” – Матв., 5: 48), “вирощування” в собі нової людини], символізують Вище Чаяння, вищий щабель еволюції, вміння піднятися над пристрастями (порівн.: “ті, хто в Юдеї, нехай в гори26 втікають” – Матв., 24: 16), назавжди відмовившись від гріховного життя [відповідником гір виступає й покрівля дому . Про “відсутність” гір та островів, як есхатологічне означення бездуховності й руйнівного прагматизму “останніх часів” мовиться і в Апокаліпсисі: “І зник кожен острів, і не знайдено гір!..” – Об., 16: 20)].

Таким був шлях біблійного Лота, але зовсім інший – у його дружини, котра знехтувала переданою через Янголів Божою настановою – не оглядатися, виходячи з приреченого на знищення Содому, – й перетворилася на соляний стовп (Бут., 19: 26). Обравши шлях еволюції – виходу з Содому і Гоморри – людина вже не має права на інволюцію (зворотній шлях до гріха), однак, на жаль більшість таки “оглядається позад себе” й “повертається за тлінними речами”, знову обираючи “людські стежки” – аналог “широкої дороги”, що “веде до погибелі” (Матв., 7: 13).

Це в її кінці бачив ловецький ятір (пригадаймо 3-й вірш 90/91 псалма!) Григорій Сковорода: “Цей шлях, відхиляючись від сходу, приховує кінець свій не у світлій південній країні, а у північному мороці [27, 72]. Натомість “вузька та дорога, що веде до життя – і мало таких, що знаходять її!” (Матв., 7: 14), але саме ї ї Мислитель називає “рятівною”: “Це є шлях царський, шлях верховний, шлях гірний” [27, 70]. Нечисленні йшли і йдуть ним (“багато покликаних, – та вибраних мало!” – Лука, ХІV, 24), але це завжди – найдостойніші. Серед них – Сковорода (“шлях миру, яким нині простує наш Варсава” [42, 70]). Серед них – і Тарас Шевченко:

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

[44, 498],

– і Іван Франко:

розпочатого ніколи,

хоч би перед ним здіймались

і столітні перешкоди.

[40, 251],

– і, звичайно, Леся Українка:

буде кращий, ніж царська корона.

Завжди величніша путь

на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

[36, I, 189]

Чи була Поетеса свідома своєї Місії? Питання це, на мій погляд, зайве. Інша річ, що усвідомлення Шляху приходило поступово. Передчуття його, очевидно, було ще в дитинстві, – досить глянути на відоме фото “”, зроблене десь у 1878-1879 роках. До речі, для подібної світлини позувала пізніше й молодша Лесина сестра Оксана [Оксану Косач теж “перезвали” у дитячому віці. До цього вона була Тамарою], але при всій схожості зовнішніх ознак важко позбутися відчуття, що Оксанине фото позначене якоюсь зніченістю, тоді як Лесине – ніби пролог до її Долі.

Маленька україночка, яка ще не написала навіть “Надії” й тим паче іще не наділена літературним іменням, яке згодом прославить її у віках… Національне вбрання (вказівка на Місію?), босі ноги (знак смирення й готовності служити Господові), спрямований у далечінь чистий і строгий погляд із відблиском недитячої, якоїсь надсвітової скорботи… Після цього безневинні грабельки починають сприймаються як прообраз майбутнього хресного шляху [асоціації такого плану можна знайти у статті В.Слапчука “Золотистая квітка від Лесі Українки” (“грабельки підмінили на хрест” [29, 28)])]: Т-подібність – символ Очисної Жертви й Таємного Знання (“тав” у гебреїв, “тау” в греків тощо). Нині, мабуть, уже ніхто не взнає, за яких обставин було зроблено світлину, одначе переконаний: не з’явитися вона просто не могла, і саме ц е фото найяскравіше відображає містичне єство Лесі Українки.