Жінка без комплексів-1. Червень 2013-го
Ігор Ольшевський
Перед Великоднем було завершено підготовку до лекцій, і одразу після свят почалися наші з Однодумницею виступи. Школи, аудиторії вишів, бібліотеки… Першу з лекцій було сприйнято доволі стримано – далеко не всі погоджувалися з розглядом постаті й творчості Великого Кобзаря крізь призму імені й числа. Причому схильні до “канонізації” Тараса Григоровича краще “велися” на розмови про сакральність тих або інших подій у житті Поета, натомість реалістично налаштовані відзначали у лекціях зовсім інше – а саме спробу “олюднити” образ Кобзаря, що в “канонізаторів” узагалі викликало ледь не апокаліптичні асоціації.
Десь у перших числах червня 2013-го прийшов лист від… Жінки Без Комплексів (пам’ятаєш, читачу, на лекції про стосунки Агатангела Кримського з Іваном Франком і Лесею Українкою вона закинула мені “винайдення велосипеда” і “клініку” за що отримала “вливання” від Юриста-Книголюба). Відверто кажучи, тоді ми не порозумілися і, ясна річ, не обмінялися адресами, тож цей лист був для мене неабиякою несподіванкою.
“Вас, мабуть, здивує, – йшлося в листі, – що листа написала саме я. Мені Вашу адресу дав Юрист-Книголюб (той, котрий погрожував мені судом за “клініку”). На теперішній Вашій лекції ми з ним помирилися й таким чином цей лист став можливим.
Розумію Вас. Мій тодішній виступ, мабуть, став для Вас чимось на кшталт зустрічі Микити Хрущова з творчою інтелігенцією, і Ви тепер здригаєтесь за однієї лиш думки про мене. А дарма! Нині я шкодую, що вставила тоді свої “п’ять копійок”… Могла б сидіти й мовчати “в ганчірочку” – ну не сподобався виклад думок лектора, то, може, це не йому мінус, а мені. Так ні, влізла зі своїми інвективами… Знаєте, в жінок іноді бувають хвилини, коли навалюється депресія, яку не знаєш як компенсувати, от і ховаєш її за агресією, яку найчастіше виливаєш на чоловіків, які в той момент винні тільки в тому, що вони чоловіки, але від того анітрохи не легшає, а навпаки – не допомагає ні кава, ні сигарета, ні чарка, ні сльози уночі в подушку. Так що ніяка я не Жінка Без Комплексів – закомплексована, як і всі, а може, й більше за інших, тільки змушена ховатися за маскою стервозності, щоб якомога менше людей могло помітити мою безборонність і вразливість. Як співав колись Георг Отс:
Всегда быть в маске –
Судьба моя!
Через цю кляту маску я зіпсувала стосунки з багатьма знайомими, та й особисте життя, певна, кульгає саме через це. Та цьогоріч, здається, я таки скинула її, й допомогли мені, хоч як дивно… Ви, точніше Ваш дует із Однодумницею. За час, що минув після лекції, я багато дечого передумала, і, по суті, вперше спробувала глянула на світ справді без комплексів.
Дякую Вам за лекцію! Здавалося б, на самому лише імені Поета і хронології його життя наче й не побудуєш цікавої розповіді, а поміж тим за кожним складником імені – власне іменем, найменуванням по батькові, прізвищем, псевдонімом стоїть доля Людини з великої літери, доля Митця, якому судилося стати голосом і совістю України. Якось не задумувалася раніше про зв’язок імені й долі – на лекціях про А. Кримського просто свідомо опиралася Вашим міркуванням, – а нині переконуюсь у Вашій з Однодумницею рації, що навіть вуличне або шкільне прізвисько може відіграти свою роль у людській долі, благодатну чи фатальну.
Значення імені чи назвиська – не вирок людині, а постановка її перед вибором, і може статися так, що навіть вібрацію “кликухи” з негативним забарвленням можна використати не на шкоду і носієві, й оточенню. Пригадую свого однокласника, якого за нестримну, бурхливу реакцію на шкільні кривди однолітки прозивали “психом” і все ніби йшло до того, щоб так і сталося. Ба ні, вібрація прізвиська дивним чином увійшла в гармонію з хресним іменем хлопця – Олександр (“захисник людей”), – він закінчив медичний інститут і нині це успішний лікар-психотерапевт, котрий допоміг уже багатьом людям.
Так само й за кожною з дат Великого Кобзаря можна вибудувати розлогу розповідь про життя і творчість Тараса Шевченка. Іноді справді якось не помічаєш змін у людській долі через певні проміжки часу, аж поки не почуєш чи не прочитаєш відповідну інформацію (а Ви ж, мабуть, і книгу готуєте, як було з Кримським?). І починаєш розуміти, що перший збіг може бути випадковим, другий – теж, а от третій – це вже не збіг, а закономірність. Ну от, наприклад, народилась я 25 жовтня 1979 року.
Сума цифр дати народження дорівнює 34. Саме тридцять чотири мені виповнюється цього року (взагалі жінці б не годилося називати чоловікам свій вік, але я ж ніби “без комплексів”), і саме тепер відбулася моя еволюція. Далі, 3 + 4 = 7. У сім років я, зрозуміло пішла до школи, у чотирнадцять захотіла стати журналісткою, у двадцять один, іще студенткою, вийшла заміж, шлюб не протривав і року, після чого я дала собі слово не мати з чоловіками жодних стосунків, окрім колежанських, і то на певній відстані (яке, знову ж таки, неодноразово порушувала).
У двадцять вісім змінила місце роботи. Не збираюся аналізувати далі – адже розмова у нас не про мене, а про Шевченка. Просто збагнула, що система ця працює, та навіть якби й не зовсім працювала, вона слугує чудовим каркасом для основного викладу теми. Символіка імені й чисел – це ніби магніти, які притягують ті чи інші епізоди біографії Великого Кобзаря. Так, навколо самого лише хресного імені вибудовується розповідь, якої б вистачило на окрему лекцію (і не одну). Теж стосується й років перебування юного Шевченка у Вільні.
Згадуєте Ви й про версії, які вельми насторожено сприймаються офіційними істориками літератури й зокрема шевченкознавцями – зокрема про біологічних нащадків Поета, – щоправда, потім усе-таки “переводите стрілки” на спадкоємність духовну, посилаючись на творчість Василя Симоненка. Диму без вогню не буває, й інформація В. Сиротенка та С. Мастєрова про особисте життя Тараса Григоровича мусить мати право на життя. Великий Кобзар не стане меншим від того, що ніщо людське не було йому чужим – навпаки образ його стане ще ближчим до читача. “Іконізація” ж призвела до того, що багато хто “любить” Тараса лише тричі на рік – 9, 10 березня та 22 травня, а в інші дні згадує хіба що коли доньці-школярці треба вивчити напам’ять вірша чи синові-студенту – написати реферат про творчість Поета. Але при тому – і портрет у рушниках на стіні, й “Кобзар” на книжковій полиці…
Одразу після Вашого виступу (оригінальна, до речі, форма – лекція-дует) я звернулася до двох слухачів – власне, це знайомі з часів Ваших “кримськознавчих” виступів Юрист-Книголюб i Скептик – з метою дізнатися про їхні враження. Обидва радо погодилися дати коментарі, так що вийшла своєрідна “рецензія-дует”. Отже…