Юрист-Книголюб
Ігор Ольшевський
Відвідавши минулого року лекції нашого шановного Автора, присвячені Агатангелові Кримському, я не сумнівався, що це не остання наша зустріч. У приватній розмові Автор іще невпевнено, але все ж натякнув, що будуть нові напрацювання (“Можливо, про Шевченка” – додав він). Того ж року вийшла книга про Агатангела Кримського, і я був приємно здивований, упізнавши там себе й багатьох інших слухачів тодішніх лекцій.
Тож, заінтригований, почав чекати, що ж цього разу нам запропонується й чи будуть це нарешті виступи, присвячені Великому Кобзареві, а чи знову Автор не наважиться підійти до цієї особливо знакової для кожного свідомого українця теми. Слово – не горобець, і якщо мовив, що наступною постаттю буде Тарас Шевченко – берись і працюй. Зізнаюся: ідею Однодумниці Автора щодо наполягання на розробці ним теми подав я – мовляв, жінці, тим паче, Однодумниці, Автор не посміє відмовити. Як бачу, не помилився.
Найперше, що скажу – Автор уміє дивувати. От і цього разу це не була звичний виступ, а лекція-дует – про символіку імені й чисел у долі Великого Кобзаря розповідали двоє – Автор і його Однодумниця. Видно було, що це витвір їхньої спільної праці й тим цікавіше було їх слухати. Зародження й, так би мовити, шліфування Поета-бунтаря, еволюція від кріпака, який прагне волі, до Співця цієї Волі, котрий не зраджував своїй Місії навіть у казахських степах – усе це пройшло перед нами на диво зримо, наче у кіно, щоправда, деякі епізоди промайнули надто швидко, побіжно, тоді як можна було на цілій низці подій спинитися докладніше – зокрема, це стосується справи Кирило-Мефодіївського товариства загалом і арешту Тараса Шевченка зокрема, яка не перестає хвилювати всіх, кому дорогі ім’я й творчість Кобзаря [Цій темі, зокрема, присвячено виданий 2011 року в Луцьку роман-біографію Олександри Гандзюк “Перед фортецею” [23] (Прим Юр.-Кн.).].
Задумаймося, з чого почався процес у справі Кирило-Мефодіївського товариства? Відповідь заздалегідь можна передбачити – з доносу студента Київського університету Олексія Петрова. Але це, так би мовити, “друга дія” історичної драми. А “перша”, очевидно, почалася, коли Петров став членом товариства. Ось що пише сам антигерой цієї справи в першому письмовому доносі попечителеві Київського навчального округу, генерал-майорові Олександру Траскіну від 3 березня 1847 року (кажу “письмовому”, бо, якщо бути точним, найперший донос Петрова – від 28 лютого, – був усним і адресувався помічникові Траскіна Михайлові Юзефовичу):
“Занимаясь довольно поздно вечером, я часто слышал у Гулака собрание людей и рассуждения о предметах, касающихся до государства, проникнутые совершенно идеею свободы. Оригинальность мнений, здесь излагаемых о разных отраслях государственного управления, завлекала меня, вследствие чего я начал обращать более и более внимание на подобные сходбища и разговоры; замечая таковые собрания довольно часто и видя, что предметы споров всегда были одни и те же, я с достоверностью мог заключить, что они в основании своем должны были иметь цель определенную” [38, І, ].
З другого доносу – від 29 березня 1847 року видно, що О. Петров увійшов у довіру кирило-мефодіївців, уже маючи наказ “действовать совершенно в духе этого общества”, щоб мати можливість зібрати необхідні для “органів” свідчення [38, ІІІ, ].
Звернімо увагу на слово “завлекала”. Це може свідчити про емоційну, але водночас і легковажну, інфантильну натуру, яка, швидко захопившись незвичайною за змістом ідеєю, може так само легко і розчаруватися, ба навіть злякатися її, якщо йтиметься про дії, набагато радикальніші, аніж очікувалося.
Я не є лікарем, тому боюся помилитися, але мені здається, що Олексій Петров – типовий приклад нестійкого психопата (та ж здатність захоплюватися й міняти об’єкт захоплень). Переманити таких осіб на інший бік, впливаючи на емоції шляхом гарячого пропагування протилежних (в данному разі – монархічних) ідей, чи залякування, а чи обіцянок подальшого кар’єрного зросту й незалежного матеріального становища – як-то кажуть, справа техніки, сиріч професіоналізму спецслужб, а то й просто – грошей.
Варто сказати, що з переходом Петрова на службу до ІІІ відділу, покращилося матеріальне становище його матері, якій з веління Миколи І було істотно підвищено пенсію, однак у 1848 році за доносом (!) казначея Ткаченка ситуацію “переграли”: Чернігівська казенна палата не лише зменшила утримання (яке жінка, як виявилось отримувала й на померлого сина, й на сина, який служив у ІІІ відділі, і на доньок, які виховувалися в навчальних закладах на казенний кошт), а й зобов’язала її повернути неправильно одержані раніш 500 рублів сріблом, внаслідок чого Євфрозина Петрова була, по суті, позбавлена засобів до існування.
Не зробив особливої кар’єри в ІІІ відділі й Олексій – очевидно, й там розуміли, що той, хто зрадив раз, може зрадити і вдруге… Зрештою, так і сталося: в березні 1849 року за викрадення документів 1-ї експедиції канцелярії III відділу Петров був заарештований і ув’язнений в Олексіївському равеліні Петропавлівської фортеці. У жовтні наступного року після зізнання його відправили на службу в Олонець (нині – Республіка Карелія). Згодом О. Петров написав спогади, в яких намагався заперечити свою ганебну роль у долі членів Кирило-Мефодіївського товариства.
Цікавими є його відповіді на запитання згаданого вже О. Траскіна, дані не пізніше 9 березня 1847 року. Так, на питання про те, чим супроводжувалось його прийняття до товариства, О. Петров відповів:
“Просьбою сохранить в тайне сообщенные мне намерения от лиц, могущих повредить их исполнению, и напротив ревностнейшего распространения идей общества между лицами, могущими доставить ему хотя какую-либо пользу” [38, I, 27].
Справді, в 11-му пункті Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія сказано:
“Никто из членов не должен объявлять о существовании и составе общества тем, которые не вступают или [не] подают надежды вступить в него. [38, І, ].
Але вище, у 2-му пункті чітко мовиться:
“Каждый член общества, поступая, произносит присягу употреблять дарования, труды, состояние, общественные свои связи для целей общества, и ежели бы какой член потерпел гонение и даже мучения за принятые обществом идеи, то, по данной присяге, он не выдает никого из членов, своих собратий” [38, І, 152].
В той же час Петров говорить: “Присяги и особенных обетов от меня не требовалось” [38, I, 27].
Отже, нового члена було прийнято з явним порушенням Статуту. І якщо покази Петрова були правдивими, що ж було причиною? Невже ніхто не висловив підозр у зв’язку з приходом нової людини? І хто, зрештою, поручився за нього? Відомо, що про існування таємного товариства Петров довідався від одного з його засновників – Миколи Гулака, від нього ж отримав статут товариства.
Микола Іванович Гулак відомий в історії науки як учений широкого профілю – юрист, філолог, історик, математик, – тож принаймні юридична освіта й математичне мислення мали б посилити в його свідомості аналітичне начало, яке дало б змогу розпізнати істинне обличчя провокатора, і він, судячи з тексту доносу О. Петрова таки намагався це зробити, зумисне захищаючи з метою вивідання його думок, монархічну форму правління, одначе потерпів поразку:
“Увлечение, с которым я доказывал свое мнение, совершенно разрушило всякие сомнения Гулака на мой счет и он открыл мне следующее: что люди, стремящиеся произвести переворот в государстве, действительно существуют и существуют не в разрозненном состоянии, а напротив того составляют огромное общество, находящееся кроме России и у других славянских племен, что члены этого общества имеют условный знак, служащий символом их соединения, причем он достал из шкатулки голубую коробочку, в которой лежало золотое кольцо, на верхней части которого находилось изображение как вообще на кольцах, покупаемых у гроба великомученицы Варвары, а внутри была надпись славянскими литерами «Во имя св. Кирилла и Мефодия».
Будучи совершенно во мне уверен, он также прочитал мне Устав общества, который я из ревности тотчас попросил списать и копию имел честь представить вашему превосходительству. Потом он мие сказал, что хотя это общество и многочисленно, но он не может сообщить мне по правилам общества его членов, как новопоступившему, что многие из членов общества путешествуют по России именно с целью распространить таковые идеи, что главный центр их общества в Москве,общество это всего более старается распространять идею свободы между воспитанниками гимназии и вообще между детьми и потому самые лучшие и ревностнейшие члены стараются занять места учителей” [38, І, ].
Є такий юридичний термін – віктимність. Це схильність стати жертвою чи, образно кажучи, певна “винуватість” жертви у злочині, скоєному проти неї. Просто дивуєшся наївності й недалекоглядності Миколи Гулака, котрий, довірившись Петрову, не лише сам постраждав, а й, по суті, “підставив” своїх соратників. Хоча, до честі його варто сказати, що під час слідства він тримався гідно й нікого не “здав” – більше того, щоб вивести з-під удару своїх побратимів, узяв на себе авторство “Книг буття українського народу” [38, І, 65].
Матеріали слідчих справ членів товариства опубліковані, й за ними можна простежити весь перебіг цього ганебного, цинічного розгрому, який різною мірою відбився на долях Миколи Гулака, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Василя Білозерського, Олександра Навроцького, Івана Посяди, Георгія Андрузького, Опанаса Марковича, Миколи Савича й чи не найдорожче коштував Великому Кобзареві. Чому? Та тому, що він був Поетом із великої літери, чиї вірші ходили у списках і мали резонанс у вільнодумних колах, а головне, були зрозумілими простому народу. Що легше вивчити напам’ять – “Книги буття українського народу”, чи ці, більш аніж промовисті рядки:
Вам Бог помагає!
[115, І, 344]?
Окрім того, поезії з голосу мовця могли завчити й неписьменні, переказавши їх згодом своїм товаришам по нещастю, а це вже – своєрідний “ефект доміно”. Тож в очах можновладців Поет рівня Шевченка виглядав чи не найнебезпечнішим, вартим не тільки заслання, а й страти. Його не прирекли до смерті, ні, набагато підступнішу кару задумали – повели на страту його творчу думку, заборонивши писати й малювати. Але й це не вдалося – слова Кобзаревого не змогли знищити ні владні заборони, ні каземати ІІІ відділу, ані муштра у казахських степах.