Православний Фундаменталіст – Носієві Свідомої Віри (24.06.2013 р.)

Ігор Ольшевський

Доброго дня, “носію свідомої віри”!

Не здивуйте за лапки, але без них у визначенні вашої суті, боюсь, не обійтися. Так і великих літер у звертанні свідомо не вживаю, оскільки християнська мораль для мене вища за будь-який світський етикет. “Я” (з великої літери) може мовити про себе тільки Господь, “Ти” (а не “Ви” бо ж Бог єдиний) – можемо звернутися тільки до Нього. Людину ж належить звати на ймення, дане при Хрещенні (раб Божий ім’ярек), або ж уживати займенники, не вдаючись до великих літер, які тільки підігрівають у людях гординю і відчуття власної значимості.

Те ж із поширеним нині звертанням “пан”: адже Пан – це був грецький дохристиянський божок, наділений, до речі, цапиними ногами, рогами й бородою (як самі знаєте хто). То ким ми є, якщо звемо одне одного панами? “Добродієм” же я міг би назвати лише того, хто справді творить добро, а хіба про вас це можна сказати, коли ви разом із автором сумнозвісних лекцій зводите людей з істинного шляху своїми сумнівними ідеями (з цієї ж причини не можу вжити щодо вас слово “шановний”)?

Так само довго думав, як вітатися – “мир вам” не скажеш, бо так вітають одновірців (а між нами просто-таки світоглядна прірва), тож вирішив побажати вам просто доброго дня – себто дня, коли ви усвідомите свої гріхи, покаєтесь і навернетесь до Церкви Божої.

Коли відбувалися слухання по Кримському, я не добув до кінця дискусії про релігійні погляди вченого, одначе тези вашого виступу мені переказали. Те, що ви видаєте за якусь “свідому віру” (а моя ж яка?) насправді зветься зовсім інакше, і для воцерковленої людини ця назва давно відома – єресь. І тим вона небезпечніша, коли йде з вуст розумної, начитаної людини, до якої багато хто (особливо з числа нестійких у вірі інтелектуалів) може прислухатися, визнавши саме її правильною й замість звільнення від гріхів поглибити й примножити їх.

Ви підступно використовуєте цитати зі Святого Письма, щоб приховати за ними ваш поганський світогляд. Іноді вам це не вдається і поруч зі щойно процитованими біблійними віршами раптом згинають згадки про якусь “астравідью”. І те, що в основу Пасхалії покладено якісь місячні закономірності, ще не дає нікому права вклонятися світилам небесним і виправдувати астрологію. Світоглядна “всеїдність” до добра не веде. І хтозна чи не були злигодні, які випали на долю Агатангела Кримського – людини, безумовно, талановитої, – карою Божою за таку “всеїдність”?

Довідавшись про новий цикл лекцій – цього разу присвячених Шевченкові, я все-таки змусив себе прийти на них. Подумалося (з одного боку): а може, справді я чогось не зрозумів? І хтозна, чи не врахував моїх зауважень автор (а раптом нині він поведе мову про цього піїта-богозневажника цілковито з позицій Православ’я?). На жаль, помилився. Автор залишився при своїх “тарганах у голові”, тим паче виступав він не один – приєдналася ще й “однодумниця” (очевидно, з числа введених ним в оману). Цього разу я добув до кінця, що потребувало неабияких зусиль над собою. Слова мені організатори, однак, не дали – начебто “не встигли”, як “пояснили” потім (ви, щоправда, також не виступали, так що, може, вони сказали й правду).

Основна теза останньої з прослуханих лекцій – про глибоку релігійність Шевченка. І це про віршника, який відверто закликав до крові всупереч біблійній заповіді “не вбий”. Мова навіть не про поему “Гайдамаки”, яку невоцерковлені діти вивчають у школах (вчаться вбивати на прикладі далеко не благорозумних розбійників ХVІІІ століття й зокрема Гонти, який не пожалів власних дітей). Візьмімо хоча б так само хрестоматійний і піднесений націоналістами (як колись і більшовиками-ленінцями) до рангу ледь не молитви “Заповіт”:

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани і гори –

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

[118, 284, 285]

Невже непомітно, що поет тут яскраво акцентує на власному атеїзмі (“Я не знаю Бога”)? До речі, до кінця незрозуміло, що означає тут “не знаю” – “ще не пізнав”, чи “не визнаю” (чомусь думаю, що друге), але ясно одне – Бога в його серці немає. Інакше б не закликав він до вбивства, до насильства (згадаймо на противагу цьому Христове: “Не противтеся злу”, “Любіть ворогів своїх”). Далі, в останній строфі Шевченко мріє про “сем’ю вольну, нову”, де просить його “пом’янути незлим тихим словом”. І це після страшних, кривавих подій, піднятих до якогось чорномагічного ритуалу (“вражою злою кров’ю волю окропіте”)? Що можна сказати про таку “вольну, нову” сім’ю? Тільки те, що вона має бути такою ж безбожною, як і сам піїт.

Далі – повернімося до умови, яку Тарас Шевченко ставить щодо можливого визнання Бога. Тільки після кровопролиття, здобуття волі ціною багатьох убивств, він може полинути до Бога “молитися”. Про що? Може, каятиметься у своїх гріхах, у тому числі за свої, з дозволу сказати, вірші? Навряд. Адже в іншому витворі – “О думи мої! О славо злая!..”, поет відкритим текстом мовить:

Караюсь, мучуся… але не каюсь!..

[118, 334]

Про що це говорить? Тільки про одне – про велику, так і не подолану гординю. Більше того, Шевченко й не збирається її долати, він анітрохи не усвідомив, що у своїй “злій славі” винен він сам, оскільки підняв руку на владу. пішовши супроти Святого Письма – адже в Посланні святого апостола Павла до Римлян мовиться:

“Всякая душа да будет покорна высшим властям, ибо нет власти не от Бога; существующие же власти от Бога установлены.

Посему противящийся власти противится Божию установлению. А противящиеся сами навлекут на себя осуждение.

Ибо начальствующие страшны не для добрых дел, но для злых. Хочешь ли не бояться власти? Делай добро, и получишь похвалу от нее,

ибо начальник есть Божий слуга, тебе на добро. Если же делаешь зло, бойся, ибо он не напрасно носит меч: он Божий слуга, отмститель в наказание делающему злое.” (Рим, 13: 1–4) [7].

Як відомо у викупленні Тараса Шевченка з кріпацтва брав участь поет Василь Жуковський – так би мовити, “особа, наближена до імператора”. Отже, Микола І не міг не бути в курсі долі молодого художника. Здобувши волю, Тарас зміг здійснити свою давню мрію – стати художником (варто сказати, досить посереднім). Як же він за це віддячив? А жахливою поемою “Сон”, де царя названо “ведмедем”, а царицю – “засушеним опеньком” (це до речі, багато в чому нагадує історію з Мандельштамовим “віршем” про Сталіна).

Я вже не кажу, як Олександру Федорівну було названо після її смерті – у вірші “Хоча лежачого й не б’ють…”! То що, його за це по голівці гладити? Але згадаймо, Шевченка було відправлено до війська “з правом вислуги”, себто міг він дослужитися й до унтера, й до офіцера, і навіть до генерала – отже, вже в цьому можна побачити неабияку гуманність тогочасної влади до політичного, будемо прямо казати, злочинця…

Поетові б змиритися, покаятися і сумлінною службою та щирою молитвою довести свою вірність Богові й царю, а там, диви, й змилостивився б Микола І, і дозволив йому офіційно писати й малювати – адже йшли Шевченкові на зустріч тамтешні офіцери й закривали в більшості очі на заняття забороненим ремеслом. Натомість бачимо новий сплеск антимонархічних і антиправославних настроїв, новий сплеск нарікань на Господа (і яких нарікань!):

Смієшся, батечку, над нами

Та, може, радишся з панами,

Як править миром! Бо дивись,

Он гай зелений похиливсь,

А он з-за гаю виглядає

Ставок, неначе полотно,

А верби геть понад ставом

Тихесенько собі купають

Зелені віти… Правда, рай?

А подивися та спитай!

Що там твориться, у тім раї!

Звичайне, радость та хвала!

Тобі, єдиному, святому,

За дивнії Твої діла?

Отим-бо й ба! Хвали нікому,

А кров, та сльози, та хула,

Хула всьому! Ні, ні, нічого

Нема святого на землі…

Мені здається, що й самого

Тебе вже люди прокляли!

[118, 474]

А у витворі “Світе ясний! Світе тихий!..” (1860) бачимо ледь не більшовицький заклик до руйнації й осквернення храмів. У 1920-му “червоні” співали:

Мы раздуваем пожар мировой,

Церкви и тюрьмы сравняем с землёй.

[46],

свідомо чи не свідомо “підголошуючи” своєму “попередникові”, котрий ще за шістдесят років до них писав:

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

[118, 538]

Це вже навіть не атеїзм, це щось набагато страшніше (не хочу називати речі своїми іменами, аби не згадувати зайве ворога роду людського).

Мало вам? Я можу навести ще ой як багато прикладів, які свідчать аж ніяк не на користь “кумира” націоналістів, але поки що даю вам можливість “перетравити” ту інформацію, що я вам дав.

З Богом!

Православний фундаменталіст

(і цим пишаюсь)