4. “Вдивляюся в небо, як в нотную книгу…”
Ігор Ольшевський
(астрономічна символіка у творах Павла Тичини)
Чи зв’яжеш ти зав’язки Волосожару, чи розв’яжеш віжки в Оріона?
Чи виведеш часу свого Зодіяка, чи Воза з синами його попровадиш?
Чи ти знаєш устави небес? Чи ти покладеш на землі їхню владу?
Книга Йова, глава ХХХVІІІ, вірші 31-33
Серед усіх дискусій про творчість Павла Тичини, мабуть, найбільш нереальною (навіть для уяви) була б одна – про схильність Поета до космізму. Справді, досить лише простягнути руку до книжкової полиці і взяти бодай одну зі збірок Митця, щоб переконатися в лейтмотивності згаданої теми для нього. “Душа моя сонця намріяла” – це 1907 рік. “Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?..” – це 1910-й. Часто вживаними стали характеристики Тичини як “сонцеприхильника” або “співця Сонячних Кларнетів”, а після революції, вже у 1920-ті роки, були “Фуга”, поема “В космічному оркестрі”, його ж, Поетове зізнання – “Люблю астрономію, музику і жінку…”, – дивовижний “Кримський цикл”…
Продовжувати можна далі й далі (“Похорон друга”, “В Чорнобилі”, “Срібної ночі”, “Подорож до Іхтімана”), а ще ж у нотатках до книги “Моє дитинство” є спомин про те, як літніми вечорами під час канікул вихователь (а ним, як відомо, був революціонер Микола Подвойський) виводив бурсаків із гуртожитку для огляду зоряного неба”, й це було не просто милування, а серйозне вивчення, бо тут же згадується “атлас неба” [88, ХІ, 261, 273]. Та й про лекції в Київському комерційному інституті П.Тичина пише: “Мене завжди цікавила наука астрономія, біологія, але чи не найбільше політична економія…” [88, ХІ, 309]. Як не дивно, але попри запевнення Митця в “найбільшому” зацікавленні останньою з названих дисциплін, на чолі переліку він таки поставив астрономію, й якщо розглядати “Фугу” (а нотатки стосуються якраз її написання), то в ній можна знайти вкраплення саме з двох названих першими наук (плюс філософія):
Прислухаюсь:
голос, що вкруг росте,
в собі я ношу.
Живе – давно розпалось на клітини,
клітина – в землю, в зелень, шум.
І той протест, і той огонь, що був у них, –
тепер він зелень, шум…
[88, І, 220, 222]
Або – згадаймо вже цитовані у цій книзі пророчі рядки про “роздверення космосу”, проникнення силою думки за “межі запланет”!
Натомість філософію вищенаведеному записі Поет не називає в числі улюблених наук, що абсолютно не відповідає дійсності. Навіть наявна там цитата з “Німецької ідеології” Карла Маркса і Фрідріха Енгельса має суто філософський, а не вузько політекономічний або ще якийсь зміст. Очевидно, тут ми маємо приклад ідеологічного самопідстрахування, котре було для Павла Тичини (та й не лише для нього) доволі частим явищем, прохоплюючись навіть у таких, здавалося б, “інтимних” документах, як щоденники, – адже і в них “за бажання” могли знайти “крамолу”. З інших же записів, зроблених як раніше, так і пізніше від вищезгаданих, видно, що Павла Григоровича приваблювали передовсім філософські аспекти вчень про Всесвіт.
Першим у світі філософом, певен, стала та людина, котра, спостерігаючи за явищами, що супроводжували її в житті, почала ставити собі запитання про природу цих явищ і не просто ставити, а й шукати на них відповіді. Як писав у своїй “Загальнодоступній астрономії” видатний французький учений, мислитель, письменник, невтомний популяризатор науки про Всесвіт Каміль Фламмаріон,
“ми не можемо жити серед величі, що нас оточує, не можемо споглядати її красу, без того, щоб не намагатися зрозуміти і пояснити собі її, інакше ми нічим не відрізнялися б від тварини, яка поїдає траву й не ставить собі питання про те, як ця трава зародилася, як вона росте і цвіте” [95, 7].
Тож і першим астрономом людина стала, намагаючись відповісти на питання, пов’язані з Небом, і саме вони невдовзі стали у неї чільними – особливо, коли з’ясувалося, що небесні явища якимось дивним чином пов’язані з земними.
Ця обставина змусила стародавніх людей уважно спостерігати за зоряним небом, фіксуючи увагу на виявлених ними закономірностях. Одним із них швидше вдавалося збагнути суть цих закономірностей (своєрідні “відмінники”), іншим для осягнення потрібен був триваліший час (назвемо їх, як у часи шкільного дитинства автора цих рядків, “ударниками”), ще іншим це було зовсім важко (“трієчники”), а то й узагалі не під силу (“двієчники”). Тож чимало хто з “відмінників”, – не виключено, що саме такі ставали потім жерцями-вченими, – міг уже в ту далеку (як до-, так і післяпотопну епоху) прийти до цілком сучасних доктрин, а може й таких, які доведеться осмислювати ще не одному поколінню.
Ясна річ, багато відкриттів були приховані від широкого загалу й на це були свої підстави: хтось міг скористатися ними у лихих цілях, а хтось – і піддати винахідника репресіям – як зухвальця, який кинув виклик богам. Із цією метою застосовувалася спеціальна мова символів. Так, наприклад, “три кити”, на яких нібито тримається Земля, могли бути езотеричним означенням часу, простору і речовини (або ж числа, міри і ваги, – або, радше, маси, що не надто суперечить попередній тріаді – адже числом вимірюється час, метрична система мір діє у просторі, а маса в часи, скажімо, Ньютона вважалася мірою кількості речовини). “Проблиски” прадавніх знань можна зустріти в народних казках (особливо це стосується казок т.зв. “чарівного” циклу – таких, як “Летючий корабель”, “Про сімох братів-гайворонів та їх сестру”, “Молодильна вода”, “Яйце-райце”, “Про липку й зажерливу бабу“, “Ох!”, “Цорка (дочка) і пасербиця” тощо) і навіть духовних віршах, що входили до репертуару “калік перехожих”. Передовсім це стосується вірша про Голубину книгу – загадкову скарбницю прадавніх космогонічних знань, ‒ що за переказами випала з хмари на гору Фавор (варто сказати, що згадані в Біблії гори являють собою не так географічні, як духовні поняття: “знаходження на горі” й “перебування в дусі”, себто в стані єднання з Богом, у релігійній літературі є, по суті, синонімами), і прочитати її не могли ні царі, ні королі, ні богатирі, окрім одного з них – біблійного царя Давида…
Хтозна чи на час написання “Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?..” Павло Тичина був обізнаний із серйозною астрономічною літературою, але принаймні атлас зоряного неба він знав ще з часів навчання у бурсі – завдяки своєму вихователю й наставникові Миколі Іллічу Подвойському. Як згадує Поет у нотатках до книги “Моє дитинство”, під час канікул М.Подвойський часто виводив учнів дивитися на небо [52, ХІ, 262]. Можливо, саме з його рук уперше потрапила тоді до бурсака “Популярна астрономія” Каміля Фламмаріона (Леонід Новиченко у передмові до дванадцятитомника називає її в числі улюблених книг Поета). А були ж іще космічні явища, на які звертав увагу малого Павла батько – Григорій Тимофійович:
“ – Мітла в небі! Ось глянь ото – бачиш?
Так батько літнього вечора підводив мене з призьби, і ми, посеред двора постававши, дивилися вгору на небо.
– Он бачиш?
Мітла вогненна, аж за нею хвіст простягнений, довгий, не тільки над Пісками, а може й над Ядлівкою чи Ярославкою. Дивись до цього – у Шевченка в поемі “Марія”:
…
Над самим Віфліємом, боком,
Мітла огненная зійшла.
У поемі – аж двічі, в двох місцях!
Можливо, що мій батько і не знав Шевченкової поеми “Марія”. Але ж вислів у народі був такий, бо ніхто ж не казав (крім учительки) – комета, а всі: мітла та й мітла…” [88, ХІ, 231].
Варто сказати, що цей запис становить певну астрономічну загадку, оскільки невідомо, що то було за небесне тіло, оскільки на час повернення комети Галлея у 1910 році Тичини-старшого вже не було серед живих, а Павло був уже, по суті, дорослим, хоч і навчався ще в семінарії. “Большая Советская Энциклопедия” називає серед великих “хвостатих зір” комету 1901, вказуючи порядковий номер її проходження через перигелій (ІІ) і називає її зоряну величину: -2 [6, 500]. Ймовірно, саме її міг бачити у Пісках десятирічний Павлусь незадовго до від’їзду на навчання до Чернігова, одначе згадка про те, як батько “підводив” його з призьби, може вказувати на набагато менший вік дитини. І зрештою, не так уже й важливо, чи це справді була комета, а чи, скажімо, схожа на неї нетипова форма полярного сяйва, яке зрідка можна спостерігати і в помірних широтах (особливо в роки активного Сонця) – набагато важливішою є “живучість” дитячих вражень, можливо, трансформована згодом у “огняного коня” з “Плуга” [88, І, 89] або ж образи комет з поеми-циклу “В космічному оркестрі”:
Мільйони сонцевих систем
вібрують, рвуть і гоготять!
Комети ржуть і баско мчаться
і океани над океанами шумлять.
Тьми-тем тіл, часток неспаяних
спіралять вниз, убік, у стелі…
Огні! огні!
І плачуть, і співають промені у далині,
немов віолончелі.
[88, І, 153, 154]
Що ж до фольклору, який Тичина глибоко знав, любив і збирав, можна якщо не стовідсотково, то, принаймні, з великою долею вірогідності стверджувати, що й давньоруські духовні вірші – зокрема й про Голубину книгу, – не могли пройти повз увагу допитливого юнака. У всякому разі і в юнацькому вірші Тичини, й у старовинній пам’ятці впадає у вічі наявність запитань, на які Поет, немов царі із “Голубиної книги”, воліє почути відповідь.
У вірші про Голубину книгу:
З чого ж бо зачався та й весь білий світ?
З чого ж зачалося сонце краснеє?
З чого ж місяць світлий-молодий?
З чого появились зорі частії?
Чом у нас світанки ясні-світлії?
З чого зачалися вітри буйнії?
З чого зачалися хмари грізнії?
Звідки узялися ночі темнії?
З чого Божий нарід-мир постав у нас?
[Переклад автора цих рядків.]
У поезії П.Тичини:
Що місяцю зіроньки кажуть ясненькі?
Що шепчуть квітки уночі над рікою?
Про що зітха вітер? Що чують тумани,
Коли гай зелений цілують-милують?
[88, І, 274]
Характер запитань у двох згаданих творах, щоправда, не зовсім тотожний – герої давньоруського духовного вірша, питаючи, не вдаються до явної персоніфікації сил природи. У Павла ж Тичини світ повністю одухотворений – що не рядок, то образ, де довкілля наділене ознаками живих істот. Але тематична схожість перших запитань впадає у вічі одразу: й царів, і Поета цікавлять загадки Всесвіту й природи. Через три роки П.Тичина підтвердить своє зацікавлення:
Я над всесвітом чудовим
Все життя своє гадаю,
Бо люблю казки прекрасні,
Бо фантазії кохаю.
[88, І, 294]
Це вже був 1913 рік – рік, коли закінчивши духовну семінарію і вступивши до Київського комерційного інституту, Поет поринув у вивчення світських наук (у т.ч. астрономії, як і згадував потім у літературно-мистецьких нотатках). Але це, як ми знаємо, був і рік, коли молодий Тичина вперше відчув Музику Космосу і земного довкілля – власне чи не тоді яскраво проявилась його знаменита синопсія: “Горить-тремтить ріка, як музика”. З того часу юнак ніби вже знав, “що місяцю зіроньки кажуть”. Небесні тіла набули для Павла Тичини музичного звучання – невдовзі Поет напише: “Вдивляюся в небо, як в нотную книгу” [88, І, 300], трохи пізніше:
Лебедіють хором зорі:
Κύζιε έλέησου! [Господи, помилуй! (гр.).]
[88, І, 301], ‒
і тема Всесвіту як джерела Божественного Об’явлення стане для нього лейтмотивною. Автор цих рядків уже неодноразово згадував образ чорнобильської “зірки”, на який уперше звернув увагу незабутній Станіслав Тельнюк. Але цей образ – не єдиний у Тичини. Ще 1915 року у вірші “Озвався дзвін…” Поет писав:
Глянь, обірвалась в небі зірка промениста.
В ставку друга назустріч лине
Все йде кудись, все плине…
– Гей думай, думай – заглубляйся.
Так ми обірвемось колись. Так вічність урочиста
Нас байдуже зустріне.
[88, І, 305]
Попри те, що тут уже бачимо сліди знайомства Митця з античною філософією (згадаймо Гераклітове: “Все тече, все змінюється…”), він залишається вірним народному уявленню про метеори як душі померлих, і про їх падіння – як про своєрідне memento mori (тим паче, що у Тичини тоді було принаймні дві причини для думок подібного роду – смерть матері й події Першої світової війни). Але є у вірші ще один вельми цікавий момент: Поет пише про відображення метеора у ставку – отже “зірка” ніби падає у воду, – і тут знову виникає асоціація з біблійною Зорею Полин, що “впала на третину вод” (Об’явлення, VІІІ, 11). Чи не було це перше, явлене Павлові Тичині, одкровення про майбутню катастрофу? А може, й не перше? Адже в датованому того ж таки 1915 року вірші “Ой не крийся, природо…” подибуємо цей же образ:
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О ридай же, молись!
Ходить осінь у лузі.
[88, І, 51]
Віддавав перевагу Поет і народним назвам сузір’їв – це простежується від ранніх творів:
І тільки сяли узорозорі:
хрести, чепіги, волосожар.
[88, І, 310];
[Хрести (точніше – Хрест) – народна назва сузір’я Орла, Чепігами в різних місцях України називали сузір’я Оріона [74, 452] й зоряне скупчення Гіад у Тельці [9, 250]), Волосожаром – Плеяди (в тому ж таки Тельці) й (рідше) – сузір’я Волосся Вероніки.]
Вірю омофорно –
За рікою дзвони:
Сню волосожарно –
Тінь там тоне, тінь там десь…
[89, 20], –
до поезій, написаних на схилі віку:
…Навкіс занурився
Великий Віз на небі. П’ять
Чи сім зірок Волосожарного
сузір’я мріло угорі,
немов із бісера надхмарного
хто китицю спустив…
[88, ІІІ, 17];
І ми встаєм. Вже пізній час.
– Та як же поночі додому?
Ночуйте в нас!
А вранці б до Дніпра побрались… –
Ні, ні! Волосожар пригас
на небі синьо-золотому…
Ми обнялись. І попрощались.
[88, ІІІ, 21]
До вірша “Не Зевс, не Пан…” у творах Павла Тичини по суті не зустрічається термін “планети”. Навіть Венера – одна зі складників Космічної Тріади в народних віруваннях українців, – традиційно зветься в Поета Зорею:
Праворуч – сонце.
Ліворуч – місяць.
А так – зоря.
[88, І, 78].
Тема “Всесвіт – Земля” чи не найбільше сконденсована в поемі-циклі “В космічному оркестрі” (1921). Твір цей мав неабияке значення для Поета – саме його мав він на увазі, коли на схилі віку, в розмові з радянським космонавтом Германом Титовим зізнався, що ще 1921 року “побував у Космосі”. А частково цитований уже щоденниковий запис, зробленому Павлом Григоровичем у ніч із 13 на 14 червня 1954 року, проливає світло на обставини, що спричинили до його написання:
“Ми, кияни, ходили задрипаними, дротом підтягуючи підошву, щоб не відпала (я і Ліді так притягував на черевику підошву дротом, як вона бібліотекарем працювала). І хоч ми були голодні – не любили ми все-таки отих подачок гонорарських із Харкова, які привозив нам інколи Поліщук [Йдеться про українського поета Валер’яна Поліщука (1897 – 1937). Дещо неприязний тон спогадів міг бути пов’язаний як із непростими стосунками обох письменників у 1920-ті роки, так і з тією обставиною, що на час написання згаданих нотаток В. Поліщук іще не був офіційно реабілітований]. Не тільки я, а й композитори. Від голоду моя люба сестричка Наталя до смерті дуже швидко йшла. Мого товариша по Комерційному інституту куркулі під час поїздки до села вбили. А він був агітатором. Агітував за те, щоб хліб державі здавали. Мій старший брат Михайло у с[елі] Хмельниці помер. І найшла на мене туга, і я з революційними мотивами вихопився вгору, понад землею побував” [88, ХІ, 165, 166].
Коли це сталося вперше? Читаємо запис від 25 липня 1921 року: “Був у Марка [Терещенка – І.О.] по справі “Центростудії”. Прочитав йому свіжий цикл” [88, ХІ, 23]. Про який цикл мова? “В космічному оркестрі” чи “Живем комуною”, що так само був опублікований того року в датованому липнем (але, ймовірно, випущеному дещо пізніше) 2-му числі журналу “Шляхи мистецтва”? Епітет “свіжий” вказує на новизну твору, в той час як дата написання “Живем комуною” – 1920-й рік. Отже, йдеться саме про “Космічний оркестр”. Але чи про вже опублікований? Якби це було так, то, найрадше, Павло Григорович не читав би режисерові твір напам’ять, а подарував би йому журнал, про що й записав би потім у щоденнику. Адже щойно написаний вірш чи поему завжди хочеться комусь прочитати, і не одному – особливо, якщо вважаєш твір вдалим. Тож якщо в записі від 25 липня цикл згадується як свіжий, то принаймні 24-го він мусив би бути закінчений. А початий коли? Ще 17 липня Поет скаржився, що не може “двох думок докупи зібрать”. Через два дні: “Потроху вертаюсь до творчості, набираюсь сил – проте ще художніх образів нема”. Й буквально двома рядками нижче: “Читаю […] Шевченка” [88, ХІ, 23]. Чи не звідси:
Людськість промовляє
трьома розтрубами фанфар:
Шевченко – Уїтмен – Верхарн.
[88, І, 163]?
І можливо, саме наступного дня написалися ці рядки – адже з 20 по 23 липня не знаходимо жодної нотатки. Запис про “щоденник Аксакової” з’явився лише 24-го Що ж робив Поет у згадані три-чотири дні? Та напевно ж, писав вірші! І, – смію думати, – саме “В космічному оркестрі”. Цю думку підтверджує й астрономічний аналіз. Згадаймо першу строфу VІ розділу:
Мов пущене ядро з гармати,
земля круг сонця творить цикл.
Тюпцем круг неї лисий місяць, –
беззубо дивиться в монокль.
[88, І, 161]
Таку асоціацію П.Тичині міг навіяти лише місяць уповні. В липні 1921-го повня настала якраз 22-го числа, тобто саме у вищеназваний проміжок. Окрім того, період останньої декади липня по другу декаду серпня включно – це час, коли Земля зустрічається з метеорним потоком Персеїд [початок і кінець прояву Персеїд у різних джерелах визначається неоднаково. Так, видатний український астроном Іван Климишин у “Атласі зоряного неба” називає проміжок від 18 липня до 20 серпня [34, 90], “Короткий астрономічний календар” за 1995 рік [36, 118, 119], як і Михайло Дагаєв у “Спостереженнях зоряного неба” [18, 172] – проміжок від 25 липня до 17 серпня, Володимир Цесевич у книзі “Що і як спостерігати на небі” [99, 300] – від 9 липня до 17 серпня. У виданій 1948 року брошурі Володимира Фединського та Ігоря Астаповича “Малі тіла Всесвіту” [94, 27] Персеїдам узагалі “відмовляється” у “праві” липневого прояву (період дії метеорного потоку визначається між 1 та 22 серпня)]. І хоч його максимум зазвичай припадає на 11 – 13 серпня, ранні прояви цього потужного потоку, та й навіть спорадичні метеори могли спонукати до аналогії з “аеролітними ріками” у ІІ розділі:
Я дух, дух вічності, матерії, я мускули
передосвітні.
Я часу дух, дух міри і простору, дух числа.
Біжать річки аеролітні
од одного мого весла.
[88, І, 155]
А від споглядання Антареса (альфи Скорпіона), що знаходився тоді у південній частині неба, цілком міг народитися й цей експресивний, ба навіть у чомусь експресіоністський образ із 3-ї глави:
Червоний крик, кривавий крик,
червоних сонць протуберанці!
[88, І, 157].
Цікаво стоїть питання і про “Сатурнові вінці” у 2-й главі. 1921 року телескопічна видимість кілець цієї планети-гіганта зменшилася до мінімуму – принаймні, можливість їх спостереження з малими трубами, по суті, зводилася до нуля. Повідомлення в пресі про це явище, яке насправді є звичайною ілюзією і періодично повторюється, породило чутки про “зникнення кілець Сатурна” й неабияку паніку: як і в 1910 році, коли до Землі наблизилася комета Галлея, багато хто чекав катастрофічного зіткнення планети – на цей раз із “уламками кільця”, яке люди, не обізнані з астрономією, вважали суцільним. І можливо, саме ці несусвітні чутки, які не могли не дійти до Павла Тичини, який якраз добре знав астрономію й розумів усю їх сміхотворність, дали поштовх до написання першого рядка шостої строфи розділу, а вже потім Поет спрямував думку у основне русло поеми, провівши звичну для нього іще з часів збірки “Замість сонетів і октав” паралель (“зорі та планети – люди”) й надавши таким чином згаданому образу значення зовнішньої помпезної величі, яка далеко не завжди є відображенням величі внутрішньої, а найчастіше свідчить про надмірну гординю та егоцентризм:
Не надавайте значення Сатурновим вінцям:
доволі жить для себе, черство!
Усім планетам, всім сонцям
свобода, рівність і братерство!
[88, І, 155].
Звідси – прямий шлях до образів третього розділу:
Нема там [у Космосі. – І. О.]смутку, суму-гніту,
чужий системам егоїзм.
[88, І, 157], –
і четвертого (про людську “гордість скрупульозну”, яка хтозна чи дивилась коли у “вічності телескоп” [88, І, 159]), і п’ятого, де
Од сонця кожна планета вагітна.
Планета планеті рівна, привітна –
од сонця.
[88, І, 160].
Чи не перегукується ця думка – за всього піфагорійсько-сонцепоклонницького антуражу! – з євангельським: “Немає різниці поміж юдеєм та гелленом [елліном], бо той же Господь є Господом усіх, багатий для всіх, хто кличе його” (Рим., Х, 12) cебто – “всі ми рівні перед Богом”? І чи не думка про єдиного Бога простежується в рядках третьої глави:
В космічному оркестрі
підвладно все одній руці.
[88, І, 157]?
Варто дещо зупинитися на тогочасній світоглядній концепції Поета. Зорі або сонця у філософії Павла Тичини (якщо так можна висловитися) символізують особливо одухотворених людей, які є першоносіями світла (Лесиних “досвітніх огнів”), планети – це ті, хто різною мірою прийняв це світло в серце як життєву програму й зі свого боку займається духовним просвітництвом. Для кожного з них існує стійке табу на зупинку в духовному зростанні, бо ж наслідки такої зупинки – невтішні (“гаснуть інертні, тухнуть безсилі” [88, І, 160]):
І ні планети, ні сонця
не мають права зупиниться.
[88, І, 157]
На шляху “в космос”, себто до досягнення духовної досконалості, існують певні ступені посвячення, на яких варто спинитися докладніше:
Там кожен зна свої одміни:
супутник – друг – товариш – брат.
[88, І, 157]
СУПУТНИКОМ (підкреслюю, це лише гіпотеза автора цих рядків) Поет, імовірно, вважав людину, котра йде до Світла ще не за своїми переконаннями, а радше за традицією, або ж тому, що в цьому напрямку йдуть і ті, кого вона знає й поважає. Прикладом “супутництва” (чи “попутництва”) може бути обрядовірство (“предки вірили, і я вірю”), зовнішнє слідування канонам без заглиблення в їх глибинну суть (“віра без вірування”). Чи йтиме такий “супутник” шляхом подальшого самопізнання й самовдосконалення, а чи “беззубо дивитиметься в монокль” на довкілля, боячись “сонця і води” (себто істинного Світла і Вчення в його первозданній джерельній чистоті, бо ж лише таке Вчення може втамувати духовну спрагу), залежить як від власного вибору й бажання особи, так і від “планет” – більш одухотворених людей, – навколо яких вони “обертаються”.
Наступна фаза посвячення – ДРУГ. З цього приводу пригадуються мені спомини Михайла Ковалінського про Григорія Сковороду, а саме епізод, що стосується 1770 року, коли Філософ раптом відчув “незрозумілий порух Духа, що побуджував їхати з Києва”, а згодом довідався про те, що “у Києві виявилась морова чума, про яку в час його перебування не було й чути”:
“Серце його [Сковороди. – І. О.] досі поважало Бога, як раб; від того часу полюбило Його як друг. І про це він розповідав своєму другові так:
«Коли мої думки й почуття душі моєї були розпалені благоговінням і вдячністю до Бога, я вставши рано, пішов у сад прогулятися. Перше відчуття, яке я охопив своїм серцем була якась розв’язаність, свобода, бадьорість, надія на сповнення. Ввівши в цей стан духа всю волю і всі мої бажання, відчував я всередині себе надзвичайний рух, який наповнював мене незрозумілою силою. Раптово якийсь солодкий вплив охопив мою душу, від чого все нутро моє загорілося вогнем, і здавалося, що в моїх жилах відбувався полум’яний кругообіг. Я почав не ходити, а бігати, начебто несений якимсь охопленням, не відчуваючи в собі ні рук, ні ніг, а начебто я весь складався з вогненної суміші, яка витала в просторі кругобуття. Весь світ щез переді мною; лиш почуття любові, благонадійності, спокою, вічності оживляло моє існування. Сльози полилися струмками з очей моїх і розлили якусь розчулену гармонію у всьому моєму тілі. Я проник у себе, відчув, наче синове запевнення любові і відтоді присвятив себе на синівський послух Духу Божому».
Після двадцяти чотирьох літ переповідав він це своєму другові, даючи знати, наскільки близько від нас Бог, як думає про нас, оберігає нас, наче квочка своїх курчат, зібравши під свої крил, якщо ми лиш не віддаляємось від Нього у похмурі бажання нашої розтлінної волі” [72, ІІ, 405, 406]
“Друг Божий”, трансформований із “раба” – це той, хто пробудився до Свідомої Віри, сприйнявши її як Знання (“Відання”) Світла (“Ра”) й досяг стану, який свого часу описав і Павло Тичина в тому ж таки програмному вірші “Не Зевс, не Пан”:
Прокинувсь я і я вже Ти –
Над мною, підо мною.
Біжать світи горять світи
Музичною рікою.
І стежив я, і я веснів,
Акордились планети
Навік я взнав, що ти не Гнів –
Лиш Сонячні Кларнети.
[52, І, 37]
Питання про третій ступінь посвячення в нашому заполітизованому суспільстві може видатися дещо дражливим, оскільки назва цього ступеня в концепції Павла Тичини – ТОВАРИШ. Щойно згадане слово далеко не всіма сприймається однозначно, оскільки асоціюється в декого лише з радянськими ідеологемами, тоді як насправді побутувало в народі ще задовго до 1917 року: так, звертання “пане-товаришу” було поширеним у запорозьких козаків, та й у Лесі Українки є вірш “Товаришці на спомин”, і славнозвісний вірш Богдана Лепкого про журавлів, що став народною піснею, починається словами:
Видиш, брате мій,
Товаришу мій –
Відлітають сірим шнуром
Журавлі у вирій.
[43]
Окрім того, більшість вважає товаришування якраз нижчим ступенем, з якого тільки може згодом розвинутися дружба (еволюцію стосунків ці люди бачать у такому порядку: просто знайомий – добрий знайомий – приятель – товариш – друг – побратим). А поміж тим слово “ДРуГ” видається мені (нехай і всупереч філологічним “догмам”) однокорінним… зі словом “ДоРоГа”. Супутник може йти бездумно, не усвідомлюючи (а то й не бажаючи усвідомити) Суті Шляху – мовляв, “як інші, то так і ми”. “Одобрямс” – найпоширеніший стиль поведінки таких людей, незалежно від суспільного ладу. Задуматися над тим, чи справді їхні проводирі чітко знають мету, а чи, можливо, свідомо ведуть їх “широким шляхом” у прірву, чи, – як бачив Григорій Сковорода в одному зі своїх видінь, “у вершу”, багатьом “супутникам” нерідко просто ліньки – адже вони певні, що “люди попереду” розумніші за них, і самі вирішать, куди вести решту. От і бредуть майже наосліп, довіряючись поводирям, що, згідно з євангельською притчею, можуть теж виявитися далеко не зрячими.
Інша річ – особи, які розуміють, що їм по ДоРоЗі з тими, хто йде вперед, хоч можливо, у визначенні кінцевої мети шляху можуть іще лишатися певні нюанси. Попутники стають одне для одного ДоРоГими, себто людьми однієї ДоРоГи. Вони ДоРоЖать одне одним, тобто вже ДРуЖать, проте це далеко не найвищий, а лише один із ступенів посвячення. В чудовій повісті російського дитячого письменника Геннадія Михасенка “Милий Еп”, присвяченій якраз зародженню справжньої дружби між школярами-підлітками (а також пробудженню першого кохання), один із персонажів повісті – 15-річний (!) Васько Забровський, розмірковуючи з головним героєм – своїм однокласником Аскольдом Еповим, – про шляхи об’єднання класу, приходить до висновку, що врешті-решт усі подружать, але це буде “стадна” дружба, дружба “першого ступеня”, а йому хотілося б, аби вона була “в квадраті” або навіть “у кубі” [49, 21]. Хоч як дивно, але градація Г. Михасенка напрочуд нагадує саме градацію П. Тичини. І якраз “дружба у квадраті” й є третім етапом посвячення – ТОВАРИШУВАННЯМ.
Якщо “ДРуГ” видається “однокорінним” з “ДоРоГою”, то у “ТоВаРиша” простежуються асоціативні зв’язки зі словами “ТВоРити” і “ТВоРчість”. ТоВаРишам не просто по ДоРоЗі. Їхні взаємини поглиблюються за рахунок спільної ТВоРчості:
Тоді я іду в товариства,
на площі, в театри, газету.
шукаю не мрійного типу,
а друзів, горіння, конкрету.
Тоді я іду в товариства
й на праці стрічаю там юнку.
Вона мені каже “товариш”.
[88, І, 384]
Звернімо увагу на те, що ліричний герой щойно процитованого циклу Павла Тичини “Харків” (1923) шукає ДРуЗів, – себто тих, з ким йому по ДоРоЗі “у космос”, і їх він протиставляє т. з. “мрійному типу”, який у багатьох асоціюється з творчою особистістю, тоді як насправді є її повною протилежністю: адже йдеться про індивіда, котрий обмежується лише мрією, не виявляючи жодної ініціативи. Мрія (корінь МР-), не підкріплена дією, – отим “конкретом”, про який пише Поет, – так і залишається ілюзією і має внутрішню однокорінність із “приМаРою”, “МаРою”, “МаРнотою МаРнот”. Ні особисте щастя, ні кар’єрний злет, ні престижна премія, ані будь-який інший об’єкт “витання в емпіреях” не прийдуть до людини самі по собі, “за щучим велінням”, якщо вона не зробить бодай один крок назустріч зДІЙсненню своїх задумів (порівняймо “сучасний Дій” у Павла Тичини), а паралельна впевненість в ілюзорній неможливості здійснення такої МРії найближчим часом, а чи й будь-коли (підкреслю, саме ІЛЮЗОРНІЙ, бо ж як відомо, що є потрібним, те є й можливим) поволі руйнує дух і свідомість людини, спричиняючи такі ж руйнування й на фізичному рівні.
Шлях до ТоВаРиства передбачає два моменти. Перший – це усвідомлення людиною себе як Господнього ТВоРіння, а якщо врахувати, що Всевишній сотворив людину за Своїм образом та подобою – то і як ТВоРця власного світу. Другий – усвідомлення можливості (й необхідності) спільного ТВоРення в ім’я просування до мети. Усвідомлення ж ТОВАРИШАМИ спільності для них самої мети ставить їх на межу БРАТАННЯ – здобуття четвертої стадії посвячення (“дружби в кубі”), на якому вчорашні ТОВАРИШІ стають БРАТАМИ і СЕСТРАМИ або ж ПОБРАТИМАМИ і ПОСЕСТРАМИ (оскільки йдеться не про генетичну, а про духовну спорідненість):
І серце торкне переструнк.
Серце говорить: сеструнк!
[88, І, 384]
До речі, звертання “брат” чи “сестра” є вельми поширеним у християн (зокрема це стосується різноманітних протестанських конфесій). І в цьому випадку ми маємо теж усвідомлення спільної мети – досягнення Царства Небесного через праведне життя. Власне кажучи, християнський шлях передбачає вихід одразу на стадію БРАТСТВА через Таїнство Хрещення. Знаменним щодо цього є послання св. апостола Павла до Филимона (Фил., 10-20), в якому, серед усього іншого, він просить адресата, аби той прийняв неофіта Онисима, але вже не в статусі раба (як було колись), а як БРАТА у Христі.
Повертаючись до теми Космосу у творах Павла Тичини, варто зазначити, що мірою наближення до 1930-х років, вона носить у Поета все більш епізодичний характер. Та навіть за цієї епізодичності траплялися геніальні прозріння. Передовсім це “Кримський цикл” із його “місячними кроками, зоряними криками” (“Курінь”) чи екстатичною містерією народження нового Сонця (“На світанню”). Та і в окремих мініатюрах, датованих кінцем 20-х років,
бачимо блискучі вкраплення, як-от у частково цитованому вже верлібрі “Полудень…” (1929):
Полудень.
Літо на осінь.
Воно вже вільно
себе має.
Мов на іподромі.
Кругло і весело.
Блакить ірже.
Поля дозрівають.
У просторі, – сокіл, –
і запах всесвіту.
[88, І, 543]
Тут маємо не просто синопсію (кольорове звукобачення), а набагато глибший синтез сприйняття Світобудови: Поет не лише чує Музику Сфер, а й відчуває її пахощі.
Навіть, здавалося б, у наскрізь декларативному “Чернігові” (1931) – в останньому розділі поеми-циклу (“Стара Україна змінитись мусить”), – можна зустріти узагальнення сповненої не завжди мелодійних індустріальних звуків дійсності до космічного масштабу:
Як часто з дрібного незадоволені
ми зневіряємося хилимося падаєм
ми спотикаємося глухнемо
і нам уже не чути як поршнями
ходить двигот по всесвіту
від непосидючого майбутнього
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Виділяй не повторюйсь ув’язуйся
Одплили а вже далеко від берега
Над глибинами суховійно негодяно
Корабель здригається поршнями
Ходить двигот такий же по всесвіту
від нестаріючого майбутнього
[88, І, 235]
У 1940 році, побувавши на святкуванні ювілею відомого кобзаря Федора Кушнерика, Павло Тичина пише вірш “Їдемо з Великої Багачки”, де милується зоряним небом, яке будить у нього асоціацію зі славнозвісними лермонтовськими рядками:
В ніч таку, морозяну і строгу,
в небі зорі – наче вимиті, нові…
“Выхожу один я на дорогу”, –
все дзвенить у мене в голові.
Їдемо з Великої Багачки.
Сніг скрипить – на весь широкий світ!
Синьо так! Біжать собі конячки
“И звезда с звездою говорит”.
[88, ІІ, 135]
Тут чітко бачимо взаємозв’язок космічного й земного: скрип снігу відлунює в цілому світі – але це не апокаліптичний “двигот” із “Чернігова”, а його антипод, символ руху вперед як запоруки життя і прогресу. “Розмова” ж зірок відчутна й зрозуміла для Поета (власне обох Поетів – і Лермонтова, й Тичини) оскільки є синонімом тієї ж таки “Музики Сфер”.
Космічна символіка присутня і в щоденникових нотатках того року:
“2-га год[ина] уночі з 23-го на 24 січня 1940 р. Коли, капризно кривуляючи в своїм польоті круг мене, що пише про Франка, кружляє молька, – я думаю: яка тиха безшумна ця сивиною підпудрена молька!
А тимчасом як перенестися в її становище: шум великий від власних крил в своїх вухах вона відчуває! І за цим шумом не чує молька ані скрипіння мого пера на папері, ані того, що хтось до кабінету ось двері відчинив і кличе мене чаю пити. Тобто ні вона мене не чує, ані я її. І молька, облітаючи мене, певно, думає собі: і що то за окремий світ такий, що цілі віки стоїть на ’дному місці й не поворухнеться.
Отак і я вночі дивлюся на зорю – Арктура [Арктур – чільна зоря в сузір’ї Волопаса]. І думаю, що Арктур вічно стоїть на місці – й віки не зворухне. А про те, що Арктур, може, щось думає зараз про вселенського всесвітнього зоряного Мойсея, – я цього не чую, та й ніяк цього не чую, та й ніяк же цього я не чую” [88, ХІ, 80].
Цікаво, що у цьому записі Поет ніби зізнається, що не чує “думок” Арктура (себто не чує й Звучання Сфер). То що, досі ми мали справу з тонкою містифікацією, мета якої, скажімо, викликати підвищений інтерес до власних творів? Чи, може, таке зізнання вимушене – з огляду на непростий щодо світоглядних питань час? Гадаю, не йдеться ні про перше, ані про друге, а найрадше – мова про неможливість почути згадане Звучання фізичним слухом. Слух же серця може сприймати (і у людей, наділених таким даром, таки сприймає) й Музику Космосу, і інформацію, недоступну для тих, хто зосереджений виключно на п’яти фізичних відчуттях (згадаймо, що Людвіг ван Бетховен написав свою “Дев’яту симфонію” вже після того, як втратив фізичний слух). Шосте (душевне) і сьоме (духовне, найвище) чуття – себто відповідно інтуїція й Віра, – здатні відкривати перед людиною Незвідане.
До речі, порівняння значимості постаті Івана Франка з яскравістю Арктура не єдине у Тичини початку 1940-х. 12 січня 1941 року, – за три дні до 70-річного ювілею всесвітньовідомого сходознавця, академіка ВУАН Агатангела Кримського, – Павло Григорович (теж академік) написав вірш-портрет Ученого, в якому, зокрема, є такі рядки:
…Згадавсь чомусь Іван Франко
і вічнодумна Леся Українка.
І наш поет – від згадки аж заплаче:
– Загинули! Глибокії моря
збредеш – таких не знайдеш… Як зоря,
світилась Леся! А Франко – неначе
Арктур вгорі!..
[88, ІІ, 141]
У поемі-реквіємі “Похорон друга” (1942) знову зустрічаємо символ, пов’язаний з Космосом – образ єдиної зірки у небі, котра, всупереч народним уявленням, не падає з неба після смерті людини, а продовжує сяяти, утверджуючи торжество життя. Це ніби антипод до “падаючих зірок” із віршів “Озвався дзвін…”, “Ой не крийся природо…” (обидва – 1915), а також із нарису-пророцтва “В Чорнобилі” (1954), і водночас уособлення нескореності народу і віри в перемогу над силами зла:
Блищи, світи і сяй! Ми діждемось,
Як заступом в тісну могилу
Всіх звірів закопаємо! Ось-ось
Їх перекинем силу.
[88, ІІ, 260]
Звернімо увагу на повторюваність образу й на колір – зірка здається Поетові зеленкуватою. В астрофізичній класифікації зір зелених просто не існує. Згаданий відтінок може виникнути лише як оптичний обман – найчастіше в меншого з компонентів подвійної зірки. Зеленкуватими можуть здаватися блакитні й жовті зорі внаслідок певних погодних явищ, наприклад, під час сильних морозів – натяк на це знаходимо і в поемі: “Брав мороз на ніч” [88, ІІ, 258]. І якщо підходити з суто астрономічного боку, то на роль описуваної зірки могла б претендувати альфа Візничого – Капела. Одначе символ у “Похороні друга” має більш аніж астрономічний зміст – спочатку мовиться просто про зірку (“ясніла в небі зірка”), потім “підключається” колір, точніше відтінок (“зеленкувата” – як відомо, зелена барва як барва життя і надії була для Павла Тичини однією з особливо знакових, про що ще йтиметься). І, нарешті, помилкою було б твердити, що зоря в поемі згадується лише двічі – за третім разом вона з’явилась опосередковано – як “могутняя ідея свободи й справедливості життя”, й Поетові “стало видно все мов на долоні”:
Ще будем жити ми – і ти, і я!
Ще пов’ємось, як плющ по тій колоні.
[88, ІІ, 261]
Про опис “чорнобильської ночі” 1954 року написано вже чимало – додам лишень, що зі згаданого вірша-пророцтва тема Космосу, зоряного неба, а також його персоніфікації, “олюднення” (згадаймо, як зорі “очима кліпають до сну”), знову починає все частіше звучати в поезіях Павла Тичини. В чарівному ноктюрні “Над Дніпром” (1955) уже в першій строфі читаємо:
Вітер колише трави шовкові,
Ніч кругом…
Глянь, моя мила: зорі повисли
Над Дніпром.
[88, ІІІ, 29]
І далі:
Зорі
сяють нам вдалину.
На схід ти поглянь, кохана!
Зорі
світять нам путь ясну.
Встає вже зоря рум’яна.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Зорі
мов не хочуть сіять
На схід ти поглянь кохана!
Зорі
стали враз пригасать.
Вже встала зоря рум’яна.
[88, ІІІ, 29, 30]
Є й прямі відгуки на події, пов’язані з початком космічної ери (на думку автора цих рядків, не першої в історії людства). Витримані вони в дусі радянської ідеологічної доктрини, про що промовляють назви – “В міжпланетні простори вікно” (1957), “Зростай, пречудовний світе” (1959 – 1960), , “Ленінове сонце” (1961), “Виховала Партія богатирів” (1961), “Титани Землі” (1962) тощо. Космічна символіка в них, здавалося б відсутня – тема окреслюється лише констатацією: люди літали в Космос – честь їм і хвала! Однак не поспішаймо ставитися до всіх цих творів, як до таких собі агіток “чернігівського” зразка – зміст їхній набагато глибший, аніж могло б видатися на перший погляд. Візьмімо хоча б диптих “Ленінове сонце”. У першій його частині читаємо:
Просторінь космосу
пилом захмарена.
Та що тобі страх? далина?
Кинься в Міжзоряне
з співом Гагаріна –
Майбутнє наблизиш ти нам!
[88, ІІІ, 130]
Чи тільки освоєння фізичного Всесвіту має на увазі Поет, чи не йдеться тут і про самопізнання, про вивчення людиною глибин її внутрішнього космосу? За всієї ризикованості такого висновку, смію гадати, він має під собою грунт, оскільки у другій частині цього ж диптиху надибуємо на такі рядки:
Якщо серце кипить і в глибини йде мисль –
Для творця нема кращого в світі заласся.
[88, ІІІ, 131; заласся – насолода]
Проте найяскравіше космізм пізнього Павла Тичини був виявлений у його поемі “Срібної ночі” (1962) – ще одному проникливому реквіємі, присвяченому пам’яті Поетового друга – академіка Олександра Білецького. Серед неминучих у творах такого жанру роздумів про життя і смерть, про місце і місію людини в земному бутті думка Митця, як і в час написання сюїти “В космічному оркестрі” сягає глибин Світобудови:
І до вікна тут підійшов я.
У вишині… Чи рибки грались?
Яке здоров’я, –
там, – космічне!
Світила ринули й ричали, – хоч ми й не чули рику їх…
Галактика в простори мчала.
В ту ж путь – і сонячна система.
Не помічала це людина.
Й здавалось нам: у небі тихо, –
і Всесвіт сонно позіха…
А там ні сну ж і ні дрімання,
ні обайдужень, ні журби, –
тяжіння вічне й розставання, –
і все під знаком боротьби,
під знаком одного бажання:
і в хаосі творить скарби.
[88, ІІІ, 194]
Чи не проектується це на земне життя, гармонії в якому можна досягти, лише сіючи в ньому зерна Любові й постійно перебуваючи у Вірі й Надії, що зерна ці впадуть не на камінь, а на родючий грунт? Адже в цьому була і Місія Григорія Сковороди, поетичне оформлення думок якого в присвяченому Філософові сонеті сучасника П. Тичини – неокласика Юрія Клена (Освальда Бургардта) – є разюче подібним:
Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу.
Бо, може, це наш вічний заповіт,
Оці мандрівки дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.
[33, 54, 55]
Очевидно, “срібна ніч”, про яку писав Павло Тичина, була “зорепадною” (це, власне, й не дивно – Персеїди у серпні нерідко виявляють особливу активність), і це могло слугувати поштовхом до розмаїття художніх асоціацій, співзвучних із образами “Космічного оркестру”:
Світила гронами черкались
одне об друге й, роздробившись,
вмить розпадались
на суцвіття.
І гасли в тьмі. Лиш неба річка
заледве тліла в вишині…
Ну що ж, суцвіття загасали.
Але – чи зовсім? По собі ж бо
вони писали
слід яскравий.
Кінець життя – життя й початок,
і де коловороту край?
[88, ІІІ, 184, 185]
І якщо у давньому вірші “Озвався дзвін…” (1915) падіння “зірки”-метеора (попри те, що “в ставку друга назустріч лине”) будило у Митця однозначно похмуру думку про те, що
Так ми обірвемось колись.
Так вічність урочиста
Нас байдуже зустріне.
[88, І, 305], –
то в поемі, присвяченій пам’яті Олександра Білецького, бачимо набагато глибший і життєствердний у своїй основі підхід до теми початку й кінця людського буття:
Що значить стати на краю?
Це обірватись, – а куди?
В холодне море? Між льоди?
О ні! В красі нових ідей,
щоб знов вернутись до людей:
хай стрінуть, як росу в маю,
всю душу сонячну твою…
[52, ІІІ, 305]
Тут – і перегук зі славнозвісним Мавчиним: “Стане початком тоді мій кінець” [92, ІІІ, 292] із драми-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”, і з іншими віршами Поетеси:
Інші будуть лунати пісні,
Вільні, гучні, одважні та горді
Поєднаються в яснім акорді
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса,
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.
[92, І, 176], –
та й зрештою, думками самого Павла Тичини, висловленими у вірші “Ще не раз колись розквітну…”, що був продовженням “Інею”:
В поколіннях я озвуся, –
не згорю і не загасну, –
мов огні електробуду…
І в майбутню пору ясну
в пісні знов явлюся. Й буду –
в людях жити буду.
[88, ІІІ, 211]
Що ж до образу “єдиної зірки”, востаннє він з’являється в лебединій пісні Митця – поемі “Подорож до Іхтімана”:
Що ж то за сяйво,
що тихо,
по-знайомому
так
палахкоче?
То любима моя
зірка одна,
що ніяк ще уранці
погаснуть не хоче.
[88, ІІІ, 393], –
асоціюючись і з коханою Дружиною Поета, що чекає його з далекої мандрівки, і з Зорею Божественної Любові, яка, привівши колись волхвів до новонародженого Ісуса Христа, й нині слугує дороговказом до “джерел води живої”. І якщо юнаком Поет зізнавався, що душа його “Сонця намріяла”, то вимушено заключний акорд “Подорожі до Іхтімана” теж становить собою гімн життєдайній силі Денного Світила:
- Пахучою трояндою
- сміється
- юне
- сонце…
[88, ІІІ, 413]
Тема Неба, Сонця, Світобудови, отже, залишилася для Павла Тичини леймотивною на все життя.