1

Ігор Ольшевський

Мороз… Не такий, щоб аж дух забивав, але після хатнього тепла пробирає-таки відчутно – рівно настільки, щоб згадалося дитинство. Зими на ранній весні-провесні мого життя були навдивовижу холодними й сніжними. Бувало, снігу намітало стільки, що батько мусив брати лопату та відкидати його від хати (і старшеньких учив цьому). У сутінках сніг здавався синім, а цей колір чомусь завжди навівав на мене легкий сум. Чого було більше в цьому дитячому смуткові – тривоги, що хату може колись зовсім занести снігом, перетворивши її в суцільну кучугуру й поховавши нас під нею, чи незбагненного остраху перед батьком – уже й не скажу… Справді, тато все частіше заглядав у чарку і п’яним, бувало, здіймав руку й на маму, і на малечу…

…В дитинстві своїм я той день не забуду,

як батько за коси тягав по долівці

мою любу матір: – Оце щоб ти знала,

мене як не слухать і перечить мені щоб не сміла!

Одзяплені двері.

На сонці в дворі грались меншії сестри.

Обмер тоді весь я. І скрикнув я люто.

Я кинувсь до лави – отам, де сокира…

Мене ж стусаном п’яний батько одкинув,

а сам – мов отямивсь, поглянув і вийшов.

І сестри умовкли. Потьмарилось літо.

І плакала мати (подав я очіпок),

і з горя заледве з долівки устала.

А тверезим був, хоча й суворою, а проте все одно чудесною людиною. Багато розповідав про своє безрадісне дитинство і молодість. Він так і не зміг отримати доброї освіти. Походив у школу рік чи два, й батько його (мій дід Тимофій) вирішив, що цього досить. Згодом один із далеких родичів Тимофія Тичини – священик із Літок, що над Десною, – пообіцяв віддати Григорія до бурси, узяв його до себе, й почав хлопець наймитувати – два роки чистив стайню, аж поки його не переманив інший родич – теж священик, та ще й іконописець, із села Семиполки. Там Григорій узагалі світа білого не бачив – окрім роботи у стайні й випасання коней, мив пензлі, зчищав палітри, розтирав фарби, і взагалі був “хлопчиком на побігеньках”. Нерідко доводилось їздити верхи через Броварський ліс аж до Києва, щоб до ночі повернутися з відповіддю. Словом, донаймитувався хлопець до того, що про бурсу пізно стало думати – тож довелося самотужки, уриваючи вільну хвилину серед тяжкої праці, готуватися до дякування. Витримавши іспит, був призначений у Піски, де одночасно почав навчати дітей грамоти.

Нарешті всідаємось. Рушили. Сніг скрипить під саньми. Мороз усе дужча… Ой, зимонько-зимо!..

Мимоволі всміхаюся, згадавши, що майже так само починався мій найперший вірш. Ні, не “Блакить мою душу обвіяла” – того я написав уже в семінарії, – і не “Синє небо закрилося…”, якого я почав складати в останньому класі духовного училища (по-простому кажучи, бурси) й не закінчив, до речі – забракло духу писати “під Тараса” (нині подивишся – аж смішно: навіть назву хотів дати Кобзареву – “Утоплена”). Найпершого я склав, либонь, коли не те, що писати – читати ще не вмів, тож просто завчив його:

Ах ти, зімушка, зіма,

ти злюка!

Зімою людям горе.

В декабре замерзає море.

Здається, були там іще кілька рядочків, але яких саме – вже й не пригадаю: лишень оці перші пам’ятаю дуже чітко. А читати я невдовзі таки навчився –непомітно для себе, підсідаючи до учнів у батьковій “школі грамоти”, яка містилася в нашій же хаті (дві довгих парти стояло), тож коли відкрилася у Пісках земська школа, пішов туди вже “грамотним”. Чи розповідав вірша про зиму батькам і вчительці Серафимі Миколаївні – теж стерлося з пам’яті. Стидався, напевно…

Синьо так… І зоряне небо над нами – неначе вікно величезне, рукою дбайливої господині вимите. Ніби новеньке – чисте, ані хмаринки на ньому…

Выхожу один я на дорогу;

Сквозь туман кремнистый путь блестит;

Ночь тиха. Пустыня внемлет Богу,

И звезда с звездою говорит.

Цілий день сьогодні бринять у мені ці лермонтовські рядки, “омузичені” свого часу Єлизаветою Шашиною. Чому?

Сніг скрипить… Біжать конячки… Везуть нас до Яресьок, на станцію, із Великої Багачки, де пошановували Федора Кушнерика – кобзаря, якого знає вся Україна. Шістдесят п’ять літ виповнилося нашому славному співцеві і тридцять – із початку його кобзарювання. На жаль, сильно подався Федір Данилович – зі здоров’ям у нього вкрай кепсько, – тож на вечорі бути не зміг, а отже, не чув ні моєї промови, ні чудового концерту, ні щедрих віншувань. Воно й не дивно – не один удар життя витерпів, а ще до того з дитячих літ (помилився краплями піп – у селі навіть “фершала” не було) живе у повній темряві – лише спогадами про те, що колись був видющим…

Яке це все-таки щастя – бачити опромінену сонцем землю вдень і зоряне небо вночі, білий – аж срібний – сніг узимку й квітучі сади навесні! І як легковажимо ми ним… Лише коли доля зводить нас із людьми, позбавленими цього щастя, задумуємось, і жаль нас бере, і острах, і дякуємо Долі, що не дала нам зазнати й половини того, що відчувають вони.

“Синьо так… Біжать собі конячки… Їдемо з Великої Багачки”, – враз забриніло. Ти ба’ – вже й вірш почав складатися. Рима, щоправда, простенька, але хтозна, що ще прийде в голову, поки будемо в дорозі. А шлях неблизький – кілометрів тринадцять кіньми до станції, а там – на потяг…

“В небі зорі, наче вимиті, нові…” – теж може бути рядок. А рима? “Нові”? “Живі”?, “Литві”? А до чого тут Литва? Може, з Донелайтісом якось ув’язати? Ніяк не доходять руки його перекласти… Із серпня Литва – у складі Союзу, отже є можливість налагодити контакти з тамтешніми письменниками (не всіх же пересаджали!), заодне й на підручники з їхньої мови розжитися. Але як від Донелайтіса перейти до Кушнерика? Ні, Литва тут, мабуть, для рими не підійде. “Траві”… “канві”… “живі”… “голові”… О! А якщо: «В небі зорі – наче вимиті, нові…» – все бринить у мене в голові”. Здається, некепсько. Хоча чогось ніби бракує. А що коли вставити цитату з Лермонтова? Тоді все стає на свої місця:

В ніч таку, морозяну і строгу,

в небі зорі – наче вимиті, нові…

“Выхожу один я на дорогу”, –

все дзвенить у мене в голові.

І друга строфа теж, по суті, готова – і теж буде з цитатою:

Їдемо з Великої Багачки.

Сніг скрипить – на весь широкий світ!

Синьо так! Біжать собі конячки,

“И звезда с звездою говорит”.

А зорі й справді… Ану, в якому напрямку ми їдемо? Здається, в південно-східному… Аякже, так і є. Просто переді мною Малий Пес із Проціоном, над ним – Близнята з Кастором і Поллуксом, трохи лівіше від Малого Пса – Рак із Місяцем, правіше Оріон, де теж яскравих зір не бракує…

“Люблю астрономію, музику і жінку…” – написалося колись іще в Харкові. Все тут правда. От тільки жінку шукав надто довго, і саме таку, щоб могла мене зрозуміти та сприйняти таким, який я є, й дати силу жити повним життям. Було аж дві Лялі. Одна ще в семінарії: саме через неї підписував свої духовні піснеспіви як Лялич, а щоб хтось чогось не подумав, ще й підстрахувався, мовляв, є на Чернігівщині, в Суразькому повіті, таке село Ляличі (тепер це Суразький район на Орловщині [1]). Як її звали? Євлалією? Ларисою! Оленою? А може, Наталею – як мою дорогу сестричку, якій Доля відміряла усього двадцять два?.. Чесно кажучи, я майже не звав її повним іменням – здебільшого Ляля та й Ляля. Щось було в цьому назвиську таке дитинно-безборонне, непорочне, як у Шевченковому вірші:

,

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло.

Ні, таки Наталка… Бо кликав її ще й Талою. Саме Талою прийшла вона в мій юначий любострасний сон, записаний літ через п’ять, у 1916-му:

– Зоставайся, ніч настала,

Все в тумані-молоці. –

Спать мене поклала Тала

На дівочій руці.

Щось питає, обіймає

Чисте, біле, молоде…

І світає й не світає,

Тільки ранок не йде.

Ой ти ранку, любий сонку,

Треті півні голосні!

Взяв дівчину беззаконку

На двадцятій весні.

Встала Тала в білій льолі:

– Ну, приходь же, жду вночі. –

За вікном шумлять тополі,

Журавлині ключі…

Снами і мріями все тоді, либонь, і обмежилось. Надто сором’язливими були обоє…

Інша Ляля – київська, – була якраз Оленою. Ні, не Котовою-Журливою, й не сестрою дружини Івана Дніпровського Марії (у 1920-му Дніпровські-Пилинські мешкали в Кам’янці-Подільському), хоча про стосунки з цими чарівними жінками теж згадую, як про маленькі свята у своєму житті. Почуття ж до цієї Лялі було недовгим – налетіло несподівано, як злива, й так само несподівано вщухло, залишившись хіба що в алітераціях тодішніх віршів:

Сплю – не сплю. Чиюсь вволяю волю. Лю.

І раптом якось повно! Люлі – лю…

Півні (вікно) і повінь зеленого пива (крізь вікно) –

все звучить на О.

Або:

Гуляв над Тібром Рафаель

в вечірній час в іюні.

– Се сум, се сон, лелію льо,

льолюні я, льолюні –

та ще у рядках, довірених тоді щоденнику: “Ливень застав нас із Лялею на Виноградній горі. Спочатку ми під деревом стояли і я щоразу нагору вибігав: весело було, що стільки хмар жене!.. Вітер проти Дніпра побіг, позакручувались хвилі, позавертались, – голубою іржею вода узялася… Униз побігли тільки тоді, коли на нас і нитки сухої не було. Розвалена гостиниця. Через вікно. Сиділи до півночі. Я цілував Лялю всю, всю! Перед самим собою одзначаю, що я вчора чистіший з чистих був”.

Ні, на пам’ять ще гріх скаржитись, коли цілі шматки написаного зринають у ній, наче сфотографовані… Поля Коновал… Її ймення я теж ховав за рядками поезій: “Там тополі у ПОЛІ на волі…”, “Ой, хтось заплакав посеред ПОЛЯ. Зловісна доля, жорстока доля. Здаля сміялась струнка тоПОЛЯ…” Кілька років не міг оговтатися від зради… Смішно, але в один із приїздів до Пісок я (хлопець!) навіть ходив у сусіднє село за порадою… до тамтешньої шептухи баби Мокрини. Глянувши на вилитий віск, вона мовила: “Дитино (будучи майже столітньою, мала право так до мене звертатися)! Відпусти сю дівчину, й забудь за неї, ніби її й на світі нема, а то зовсім глузд потеряєш”.

Послухавшись Мокрининої поради, переконував себе, що Поля віднині мертва для мене, уявляв навіть поховальний обряд, щоб востаннє “оплакавши” кохану, відпустити її образ і більше ніколи не згадувати. Все це вилилося згодом у “Панахидні співи”:

“Святий Безсмертний, Святий Боже!” –

Співає присмерк у гаю.

“Біжи, біжи, ридай і падай:

Вже любку понесли твою”.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Біжу – лечу… Дерева… Вітер… –

Деруть одежину мою.

“Святий Безсмертний, Святий Боже!”

Співає присмерк у гаю.

Я навіть не усвідомлював, що чиню гріх, ніби бажаючи “любці” смерті (на щастя, Поля жива – навіть озвалася до мене у тридцяті в Харкові, коли заарештували її брата, просила допомоги, потому ще кілька разів зустрічалися в Києві – навіть приходила до мене, коли Ліди не було вдома). Тим паче, що забути її тоді – у 1913-му, – до кінця не вдалося. Полю я ще довго любив у сестрі її – Нюсі:

О, панно Інно, панно Інно!

Я – сам. Вікно. Сніги…

Сестру я Вашу так любив –

Дитинно, злотоцінно.

Любив? – Давно. Цвіли луги…

О, панно Інно, панно Інно,

Любові усміх квітне раз – ще й тлінно.

Сніги, сніги, сніги…

Я Ваші очі пам’ятаю,

Як музику, як спів.

Зимовий вечір. Тиша. Ми.

Я Вам чужий – я знаю.

А хтось кричить: ти рідну стрів!

І раптом – небо… шепіт гаю…

О ні, то очі Ваш і.– Я ридаю.

Сестра чи Ви? – Любив…

І лише навесні 20-го смерть Інни Коновал від сухот розвіяла ману. Я відпустив обох, після чого душа моя почала нестримні пошуки жінки. Отоді й Ляля-друга з’явилася (прізвище її на той час було чи то Річицька, чи навіть Ржечицька, а зараз вона Кричевська – бо вийшла за сина Василя Григоровича) [2], й до Ліди пильніше почав придивлятися… Уже тоді бували моменти, коли в стані дивної ейфорії ходив по березі Дніпра й виспівував: “Десюка, моя київська Десюка!” (так подеколи звали мою Лідусю). Рукопис же “Панахидних співів” (той, що був у мене) геть подер – залишив тільки “Світає…”, включивши згодом до “Соняшних Кларнетів”. Інші ж вірші (за винятком кількох строф) стерлися з пам’яті (принаймні, я так вважав), аж поки мені не нагадав про цей цикл Василь Еллан і навіть переписав уривочок. Аж дивно: зовні абсолютно не сентиментальний, комісароподібний, весь ніби викуваний із криці товариш Блакитний (котрий закидав мені відсутність “гартованості борця”, виголошував “хай загине і пам’ять ніжних на землі”, й навіть Ліду жартома обіцяв повісити “на жовто-блакитній вірьовці” за її нібито “націоналізм”), раптом згадав саме “Панахидні співи” і, виявляється, знав їх напам’ять – отже, в ньому глибоко сидів той Васильок Елланський, який ходив зі мною до Коцюбинського на його славнозвісні “суботи” й захоплювався лірикою Костянтина Бальмонта, про що я навіть вірша почав був писати (ще в семінарії чи вже після – коли в Києві вчилися?), але чомусь не дописав:

Павло стриже собі волосся,

Аркадій кушає халву,

Читаючи Бальмонта вірші,–

Василь уперто пише-пише.

Аркадій – це Аркадій Казка, мій друг іще з Чернігова. У двадцять дев’ятому повісився в одеському бупрі (хтозна чи сам, а чи “допомогли”?)… Тепер про Аркадія, а тим паче про Еллана й згадувати заборонено, як про ворогів народу – навіть перевидаючи присвячений Василеві “Чернігів” торік у “Вибраних творах”, мусив зняти й посвяту, і цілу строфу, де його поетичний псевдонім стояв разом з прізвищем його побратима часів боротьбізму Андрія Заливчого, чиє ім’я нині теж “під сургучем”:

Окриєм кріпко планами

рости ушир увись

аеропланами

Заливчими Елланами

в майбутнє колосись

А як рятував мене Василько у 1919-му від денікінської мобілізації! А як витяг із в’язниці уже за “своєї” влади (а потім ще допоміг визволити із Чернігівської “чрезвичайки” мого любого брата Євгена)! Та й не тільки в моїй долі брав він участь – якби не Еллан, хтозна чи топтав би нині ряст Сашко Довженко… Невже ж Василь був ворогом? Не вірю! Ніяк не вірю! Якщо він – ворог, тоді я – хто? Ні, ні, не хочу навіть думати про це …

Взагалі був ще один примірник “Панахидних співів”, але де він – не можу пригадати. Чи не Жукові я його залишив? Нині Михайло Іванович знову в Одесі [3], й можна було б його запитати… Але ні, писати нічого не буду – хіба щоб заховав ті вірші подалі, бо їх однаково ніхто не надрукує (“не на часі”, а чи буде колись “на часі”?). А от як знайдуть їх у мого вчителя – може бути непереливки, й не лише йому. Здоров’я у Михайла Івановича вже не те, допитів може не витримати – й потягнеться ниточка до академіка-орденоносця Павла Тичини… Можливо, рукопис вилучили ще у тридцять першому, під час короткочасного арешту Михайла Івановича? Ні, не схоже – інакше за мною ще тоді тільки б загуло…

До речі, все це я щойно подумав чи вголос сказав? Та ні, вголос я не міг цього сказати – на морозі я волію не розмовляти. Але чому так пильно на мене дивиться мій сусіда? Невже щось відчув чи запідозрив? Ось його рука торкається мого плеча…

– Не змерзли, Павле Григоровичу? – питає.

Хитаю головою у відповідь, а сам думаю: звідки така запобігливість? Мовчав, мовчав і раптом: “Чи не змерзли?”

“Выхожу один я на дорогу…”

Місяць освітлює шлях. Українці його звуть “козацьким сонцем”. Якщо вдень, під справжнім сонцем, сніг іскриться всіма кольорами райдуги – ніби тисячі діамантів розсипано на білому, – то зараз, при місяці, переважають блакитнуваті тони, мимоволі нагадуючи про Василеве партійне псевдо. Як там, у таборі, його дружина (її теж звуть Лідою – як і мою)? А як доньці Майї без матері? Ні, я надто зобов’язаний перед моїм другом, щоб залишити в біді його родину…

А Поля… В народі кажуть: “Нема лиха без добра”. Саме після розриву з нею я помітив у собі дивну здатність відчувати згучання… світла й барв і навпаки – кожен згук (музичний чи не музичний), кожна нота почала набувати відтоді для мене певного кольору. Як я знаю, такі здібності мали Ісаак Ньютон, Микола Римський-Корсаков, Олександр Скрябін, з художників – Юхим Михайлів та Мікалоюс Чюрльоніс (останній був ще й непересічним композитором). А з поетів – перший, хто приходить на пам’ять, це Михайло Лермонтов. Саме він зміг відчути вібрацію світла далеких зір як їхню розмову.

Певні “спалахи” такого чуття траплялися в мене й раніше, але систематичними стали саме в тринадцятому:

Щось мріє гай –

Над річкою.

Ген неба край –

Як золото.

Мов золото – поколото,

Горить-тремтить ріка,

як музика.

Музика? Власне, найраніші мої немовлячі враження – від дівочих веснянок на Подолі. Але першим моїм “учителем музики і співів” був мій батько. Слух він мав настільки тонкий, що чув, як потяг іде з Бобровиці (18 верстов від нас) на Київ і шумить колесами. Під час однієї з поїздок до Києва батько купив невеличку гармонію, й часто підігравав нам, коли ми співали пісень – духовних (“Седе Адам против рая и плакася горько…”) і світських. Саме від тата ми перейняли українські пісні “Ой за гаєм, гаєм…”, “Тече річка невеличка…”, “У сусіда хата біла…”, “Сонце низенько…”. Співали й російських – зокрема кольцовський “Хуторок”, лермонтовського “Повітряного корабля” (“По синим волнам океана”…) – останню, як заборонену, співали впівголосу. Не раз перепадало мені від батька, коли пробував заспівати цю пісню при чужих…

Чому її не дозволяли? Адже вірш цей – навіть не оригінальний твір, а переспівана Михайлом Юрійовичем балада австрійського поета Йозефа Крістіана фон Цедліца і йшлося там не про російського царя, а про Наполеона:

По синим волнам океана,

Лишь звезды блеснут в небесах,

Корабль одинокий несется,

Несется на всех парусах.

Не гнутся высокие мачты,

На них флюгера не шумят,

И молча в открытые люки

Чугунные пушки глядят.

Не слышно на нем капитана,

Не видно матросов на нем,

Но скалы, и тайные мели,

И бури ему нипочем.

Есть остров на том океане –

Пустынный и мрачный гранит.

На острове том есть могила,

А в ней император зарыт.

Але міркувалося, очевидно, так, як говорив старий піп-розстрига Нагорський, коли почув її від мене малого: “Усі ж царі світу загнали Наполеона на острів. Ви ж хочете й нашого царя?” Мудрі китайці мовлять: “Годі шукати чорну кішку в темній кімнаті – особливо, якщо її там нема”. Шукали, ще й як шукали… Й зараз шукають. Щойно підписали до друку книжку вибраних моїх поезій і цього разу наполягли, щоб я викинув “Купуємо газету” з “Чернігова” та “Іспанію” з “Чуття єдиної родини”, бо, мовляв, торік підписано договір між Радянським Союзом та Німеччиною – тож не на часі нині критикувати цю державу і, ясна річ, Гітлера… Знову це кляте “не на часі”! Сьогодні не на часі, а завтра може бути запізно. Не вірю я, що угода ця надовго. Ще за кілька місяців до неї, коли мені орден Леніна вручали, відчув якусь дивну тривогу, яка згодом вилилася у вірш:

Розстановка ж сил у світі

і жорстока, і складна.

Ще Європа в ближнім літі

стрепенеться аж до дна…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та хіба ж я можу бути

з холодочком м’яти-рути?

Ні тим більш сховатись десь:

світ розколюється ж весь!

Мабуть, таки справді не скрізь добре мати інтуїцію. Те, що тоді було передчуттям, невдовзі почало справджуватися. “Апетит” Адольфа Гітлера зріс ще більше – йому уже замало стало Австрії й Судетів, замало Чехії, Моравії та

Польщі – й от уже у квітні цього року під тевтонськими чобітьми упала Данія, у травні – Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, в червні остаточно завойовано Норвегію… Хто наступний? До СРСР, щоправда, відійшла Західна Україна й Західна Білорусія, згодом Північна Буковина, радянськими стали Бесарабія, Литва, Латвія, Естонія. Чи весь тамтешній люд бажав цього – питання, як кажуть студенти, “на засипку”, – але навряд чи був у них якийсь вибір. Або під Гітлером, або… Принаймні в Галичині й на Волині безславний кінець панської Польщі збудив у незаможних верств населення (та й у багатьох з інтелігенції) значні надії на національне відродження й покращення життя, тож Червону Армію зустрічали квітами. Теж по своєму збулося моє “чернігівське”:

А кордони чоботом поморщені

коли й не зникнуть до кінця

переміняться.

Примітки

1. З 1944 року Суразький район належить до Брянської області Російської Федерації (прим. авт).

2. Докладніше про “Лялю-другу” можна довідатися з розвідки Анатолія Заїки “Межигірський трикутник Павла Тичини: Олена Ржечицька – Павло Тичина – Лідія Вовчик” на сайті http://be-inart.com/post/view/858.

3. Саме там, в архіві М. І. Жука, й було в 1990-х роках знайдено рукопис “Панахидних співів” (прим. авт.).