4
Ігор Ольшевський
Знову Місяць світить зліва, а вище – Близнята з Кастором і Поллуксом. Діоскурами – синами Дія (“а вже сучасний Дій мене всього обняв, здавив напружив”), себто Зевса, звалися вони в пізній античній традиції (точніше, сином верховного бога Олімпу був Поллукс чи Полідевк, а Кастор мав земного батька – спартанського царя Тіндарея; у Гомера ж вони обоє звуться Тіндарідами, тобто синами Тіндарея). Полідевк, народжений від Зевса, мав дар безсмертя. Коли Кастор був убитий у бою, Поллукс вирішив відмовитися від цього дару й померти разом із братом. Зевс-Громовержець поставив сина перед вибором – довіку перебувати самому на Олімпі або разом з братом проводити один день на Олімпі, другий – у царстві Аїда. Вірний братові Полідевк вибрав останнє, й відтоді брати були один день смертними, інший – безсмертними. Є ще й легенда, що Зевс переніс Кастора і Поллукса на небо, перетворивши їх на сузір’я Близнюків. Квітневими вечорами його видно в західній частині неба, як і описав Микола Зеров у своєму сонеті, примірник якого надіслав мені листом – здається, у листопаді чи грудні [19]30-го:
Молочний пас обняв небесну шир,
І Чаші видко золотий пунктир,
І в світлі заходу стоять Близнята.
З Зеровим можна було розмовляти на різні теми – про що не запитаєш, він у курсі. “Людина-енциклопедія” – це саме про таких (якщо він – ворог, тоді я –хто?). Але особливо зблискували очі Миколи Костьовича, коли мова заходила про античну літературу, яку він глибоко знав і перекладав (зазвичай римлян) та астрономію. Всебічна ерудиція й любов до зоряного неба передалися від батька-педагога (за родинним переказом знайомого з Лесею Українкою), котрий був дуже добрим знавцем і літератури, й історії, й географії, й ботаніки і, зрештою, астрономії (на жаль, цього року пішов із життя). Костянтин Іраклійович часто розмовляв зі своїми синам та донькам (і зокрема, Миколі) про зорі й планети, прагнув, аби діти запам’ятали назви й розташування небесних об’єктів, розповідав і легенди про їх походження – як українські, так і античні.
Як наслідок – Микола не просто на все своє коротке життя (чув, що його батькові повідомили, ніби син помер у лікарні в квітні [19]37-го) [22] полюбив астрономію, а й навчився доволі точно визначати час за розташуванням сузір’їв. Коли Микола Костьович прочитав “Близнят” Освальдові Бургардту (зараз він десь у Німеччині і, ясна річ, “ворог народу” тут), тому нічого не лишалося, як здивовано мовити: “Так це ж Ваш сад у Баришівці, взятий з астрономічного пункту”.
Говорити з Зеровим про Космос (особливо зоряної ночі), а точніше, слухати його було святом душі. Всесвіт був для Поета (як і для мене) живим. Сонце, Місяць, кожне сузір’я, кожна зірка, планета, комета мали свою “біографію”, і якби професор викладав не літературу, а астрономію, студенти слухали б його, так само затамувавши подих, як слухав його в ті хвилини я… Не раз пригадався мені тоді й мій батько, котрий теж уперше збудив мій дитячий інтерес до небесних явищ, коли показав мені “вогненну мітлу” з хвостом, що простягся не лише над Пісками, а може, навіть і над Ядлівкою чи Ярославкою. Власне, ніхто в селі не казав “комета” (окрім Серафими Миколаївни) – тільки “мітла”, наче в Тараса Шевченка у “Великому льосі”:
Мітла простяглася,
І над Дніпром і Тясмином
Земля затряслася? –
або у “Марії”:
Над самим Віфліємом, боком,
Мітла огненная зійшла.
І степ і гори осіяла.
Що це було? Велика комета 1901 року (якраз я мав їхати на навчання до Чернігова)? Однак достеменно пам’ятаю, що батько підводив мене з призьби – отже, я був набагато молодший, по суті, зовсім малий. Яка саме тоді могла бути комета? Чи, може, не комета, а схожа на неї нетипова форма полярного сяйва (адже таке, хоч і вкрай рідко, буває й у наших широтах)? А що, як відбулося своєрідне “накладання” двох подій у моїй пам’яті? Хай там як, але ті дитячі враження згодом трансформувалися в “огняного коня” з “Плуга” та образи комет із “Космічного оркестру”:
Мільйони сонцевих систем
вібрують, рвуть і гоготять!
Комети ржуть і баско мчаться
і океани над океанами шумлять.
У 1910-му, році мого першого візиту на літературні “суботи”, які влаштовував у себе вдома Коцюбинський, і першого, так би мовити, прилюдного поетичного дебюту (Михайло Михайлович прочитав тоді мого вірша “Розкажи, розкажи мені, поле…”) написав я й “Що місяцю зіроньки кажуть?..” (опублікував через два роки у редагованому Оленою Пчілкою “Рідному краї”, де друкувалися тоді Панас Мирний, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Дмитро Яворницький, Христя Алчевська, Василь Алешко, ясна річ, сама пані редактор).
Хоч твір містив лише дитинне замилування зоряним небом, на той час я вже знав і назви сузір’їв (наукові й народні), й їхнє розташування на небосхилі, чим завдячую тому ж таки Миколі Іллічу, котрий ознайомив бурсаків із атласом зоряного неба, і літніми вечорами часто виводив нас із гуртожитку для практики. З його ж рук отримав і Фламмаріонову “Популярну астрономію”, що стала однією з моїх найулюбленіших книг.
Ціле літо 1907 року, коли перейшов із училища до першого класу семінарії, прожив у Пісках, і Серафима Миколаївна запросила мене до переписування шкільної бібліотеки. Прочитав я тоді багато чого – Бйорнстьєрне Бйорнсон, Достоєвський, Микола Морозов… Серед книг останнього була й праця, де образи Апокаліпсису Івана Богослова (за Морозовим – Златоуста) тлумачилися з позицій астрономії, частково астрології та метеорології, й це тлумачення, зрозуміло, йшло повністю всупереч тому, що викладали в семінарії. Назва книги, – дай, Боже, пам’яті! – “В огне и бурех”? Ні, брешу – “Откровение в грозе и буре”.
А у голодному 1921-му – “В космічному оркестрі”. Це був час тотальної скрути. Одягалися в будь-що, підошви, щоб не відпали, дротом на черевиках підтягували. Я і Ліді так робив, коли вона бібліотекарем працювала. Добивав голод мою любу сестричку Наталю. А тут ще цілий “парад смертей” – помер старший брат Михайло, вбито мого товариша по Комерційному інституту (агітував за те, щоб хліб державі здавали), вбито Миколу Леонтовича… Така туга найшла на мене, що не писалося абсолютно нічого – двох думок не міг докупи зібрать. Лиш через два дні “попустило”, хоч образи ще не виокремлювалися. Узявся перечитувати “Кобзаря” і раптом – хтось ніби заговорив у мені:
Людськість промовляє
трьома розтрубами фанфар:
Шевченко – Уїтмен – Верхарн.
І пішло… Щовечора виходив з помешкання, слухав Музику Зір. Кожне світило пробуджувало в мені нові образи. Гляну на Місяць уповні – й одразу:
Мов пущене ядро з гармати,
земля круг сонця творить цикл.
Тюпцем круг неї лисий місяць, –
беззубо дивиться в монокль.
Упаде “зірка” – одна, друга, – і вже вимальовується:
Я дух, дух вічності, матерії, я мускули
передосвітні.
Я часу дух, дух міри і простору, дух числа.
Біжать річки аеролітні
од одного мого весла.
Гляну на південь – а там у Скорпіоні Антарес зловісно червоніє. Звідси:
Червоний крик, кривавий крик,
червоних сонць протуберанці!
Варто сказати, що ця зоря привертала не лише мою увагу. На рік пізніше у сонеті “Скорпіон”, що згодом увійшов до “Камени”, її описав Микола Костьович:
А в плесі тихім, мов на синім склі,
Вже позначились клешні Скорпіона,
І Антарес, як іскорка червона,
Уже світив в надобрієвій млі.
Я від’їздив, і оком астролога
Допитувався в зір – яка дорога
Мене провадить у майбутні дні…
І Скорпій гас в красі своїй недобрій,
А друг Стрілець виносив понад обрій
Свій срібний лук і приязні огні.
Не захистили Зерова ні срібний лук, ні приязні огні “друга Стрільця”… Як і Драй-Хмару, і Филиповича… Якщо вони – вороги, тоді я – хто? “Недобра краса Скорпія” ніяк не хоче гаснути, а вряди-годи ще сліпучіше спалахує на небосхилі України, та й чи тільки України? Цікаво, чи знає про все це С а м? Сумнівно, щоб зовсім не знав. Але чи все йому доповідають? І чи так, як воно є насправді? Адже одні з оточення генсека можуть вважати зайвим аж надто його перевантажувати (мовляв, вождеві ніколи вгору глянути) й щось приховують, інші – кажуть те, що він хоче почути, а ще інші – перекручують факти, щоб поквитатися зі своїми недругами.
Є, звичайно, й правдива інформація щодо реальних ворогів. Он Василь мене ледь не силоміць перевіз до Харкова, рятуючи від зазіхань тодішнього заступника, а потім голови – не до ночі кажучи, – ДПУ УСРР Всеволода Бáлицького, котрий постійно шантажував мене зв’язками з Михайлом Грушевським (що було, то було – саме Михайло Сергійович став “хрещеним батьком” публікації мого вірша “Ви знаєте, як липа шелестить?..” у “Літературно-науковому віснику”), з Андрієм Ніковським (у його “Новій Раді” я видрукував цілу низку поезій, зокрема, й “Пам’яті тридцяти”, про який заборонено нині й згадувати – так само як і про збірку “Замість сонетів і октав”, сонет “Гнатові Михайличенку” тощо).
Балицький ще й потім наганяв жах на людей, аж поки в 1937-му його не поставили до “стінки” як ворога народу. Те ж потім спіткало і Ягóду, і Єжова. Отже, їхні людожерські вихватки були якраз виявом отієї ворожої діяльності проти держави й, зрештою, проти вождя, аби посіяти недовіру й до нього, й до органів, поселити в людях страх, що вбиває творче начало…
– Що, Павлусю, по собі судиш? Думки твої поки не читають (якщо це справді так), тож зараз можеш аналізувати, доходити якихось висновків (дорога сприяє), являти собою ледь не взірець сміливості. А чи наважився б ти повторити вголос бодай половину того, що подумав? Не обов’язково на трибуні чи в пресі, бодай найближчим друзям – тому ж Анатолеві Павлюку… Бодай Ліді… Ба ні, навіть щоденнику не все довіряєш…
Але якщо вже думати (знов мій сусіда пильно дивиться на мене – ану ж як він телепат? – та ні, дурниці, їй-право, дурниці!), то додумувати до кінця. Іноді мені здається, що справа не в Cталінові чи Хрущові, не в Балицькому, Ягоді, Єжові, Берія чи ще комусь, а в тих, хто дає їм “поживу” у вигляді доносів, часто неправдивих. Це, насамперед, заздрісники – у нашому літсередовищі їх ой як багато!
От здасться комусь, що ти пишеш краще за нього, от уже й шукає він у твоїх творах націоналістичних чи ще якихось “бліх”, і, знайшовши (або й просто придумавши) громить тебе на сторінках друкованих органів, одночасно направивши копії “рецензій” в органи каральні. Або дружина твоя впаде комусь в око, чи в помешканні більше кімнат, аніж у нього – і от уже ти “ворог народу” а той, хто тебе “ублаготворив” на Соловки чи до “стінки”, змушує, всіляко шантажуючи, твою жінку (чи вже вдову) відмовитися від чоловіка-“контрреволюціонера” й одружується з нею (варіант “забрали «через бабу»”) або ж вселяється у твої апартаменти (варіант “забрали «через квартиру»”).
Причому ті, хто пише доноси, видаючи це за “революційну пильність”, насправді зовсім не живуть за тими принципами, які декларують –зазвичай це циніки, для яких просторікування про безпеку держави й любов до Вітчизни та славослів’я на адресу Леніна, Сталіна, його наркомів і воєначальників – тільки ширма, а насправді їм усе одно кому служити, і якби, не дай Боже, таки посунув на нас Гітлер, вони й перед ним би так само запобігали, якщо вважали б це вигідним… Таких, на жаль, не бракувало ніколи – ні за царя, ні за УНР, – не бракує й нині, за більшовиків…
“Выхожу один я на дорогу…”
Скільки можна петляти, немов за нами хтось женеться? Знов повернули, цього разу – на південний захід. Не дорога, а якісь суцільні зигзаги (“зігі-зугі”, як казав Бабель). Он у сузір’ї Овна Юпітер зовсім близько від Сатурна. Що б це означало для земних подій? Астрономи не вбачають у такому зближенні чогось екстраординарного (зрештою, воно ілюзорне: де Юпітер, а де Сатурн!), а от астрологи якось уміють тлумачити взаємини планет і світил і їхній вплив на Землю, людей, цілі країни (про астрологію мені дещо розповідав Микола Костевич, але не пропагуючи, а так, для загального розвитку). А чи тільки астрологи? Шведський учений Сванте Арреніус припускав, що існує зв’язок між сонячними й земними процесами. А в Росії Олександр Чижевський пішов ще далі, видавши книги “Фізичні фактори історичного процесу” та “Епідеміологічні катастрофи і періодична діяльність Сонця” (я читав обидві).
Над цим варто-таки задуматися. Якщо Сонце впливає на Землю, а місячне світло – це віддзеркалене сонячне, то, можливо, Місяць відбиває не лише світло, а й вплив Сонця, по-своєму його “трансформуючи”.
Неактуально посилатися нині на Біблію, але й там – у 6-му вірші 120-го псалма, – є згадки про вплив на людину обох світил: “Не вдарить на тебе сонце в день, ні в ночі місяць”. Якщо Денне Світило може спричинити опіки й сонячний удар (іноді смертельний – як це сталося з Андрієм Бєлим), то які ж “удари” можуть бути від Нічного? Чому в народі не дозволяють дітям довго дивитися на місяць уповні? Та й у мене найчастіше бувають жахні сни, коли він дивиться у вікно моєї спальні. Це ж може стосуватися й інших планет та їхніх супутників, астероїдів, комет…
Он через три роки після появи Великої комети 1901-го вибухнула російсько-японська війна, а комета Галлея ніби “принесла на хвості” війну імперіалістичну. Можливо, є якийсь астрономічний закон, ще невідомий сучасній науці, й людству ще належить його відкрити? Але чи скоро його відкриють, і чи не буде це “повторним відкриттям” того, про що вже знали чи, принаймні інтуїтивно здогадувались наші пращури? Бо ж як мовив Екклезіаст: “Що було колись, те буде й знов, і що діялось, те й діятиметься, й нема нового нічого під сонцем” [23]. Мабуть, усе-таки це станеться нескоро, й доведеться відкривачам пройти через звинувачення у “пропаганді псевдонаукових доктрин” чи навіть у ворожій діяльності під маскою науки (як-от згаданому вже Чижевському – читав свого часу статтю Завадовського) [24]. Тільки б дійшли до цього вчені – тоді багато на чому “не буде замка”, як писав я колись “у Фузі”. Й хочеться, щоб це були саме н а ш і вчені…
…Ще на предмет тих, хто мене береже (а я, на жаль, не завжди дослухаюся до їхніх планів). Наприкінці 1924 року відбув я у тривалу закордонну мандрівку разом із Валер’яном Поліщуком та Олесем Досвітнім. Прага… Дрезден… Берлін… Знову Прага… Париж… І втретє Прага… Попутники мене покинули (це вже почався 1925-й), і я мусив добиратися додому сам. Ох, і ображався я на них – навіть Любченкові поскаржився у листі. Але, як кажуть, нема лиха без добра – я на короткий час отримав змогу діяти самостійно, зійшовся з художниками, письменниками, музикантами, багато де побував.
Тепер іноді приходить думка: може, мені було тоді дано шанс залишитись там, і не довелося б зараз міркувати, як вижити, як не поповнити список, у якому нині і Влизько, й Семенко, й Зеров, і Драй-Хмара, й ті ж таки Поліщук із Досвітнім? Цікаво, а якби сталося саме так, чи лишився б я у Празі, чи осів у Берліні, Дрездені або Парижі, чи ще кудись би поїхав? Судячи з того, хто нині при владі в Німеччині, чий чобіт зараз міряє шляхи Чехії, Словаччини, Франції, таке “залишенство” могло б стати для мене фатальним. Швейцарія дотримується традиційного нейтралітету, то ж мій шлях найрадше проліг би у Дорнах, до Штайнера. Може б, і не застав його живого, але принаймні творив би, не оглядаючись на “княгиню Марью Алексеевну” в особі офіціозної критики та місцевих “вождиків”, котрі, вислужуючись перед “верхами” й батька рідного не пожаліли б (як-то кажуть, примусь дурня Богу молитися – лоба розіб’є).
А може, переїхав би в якусь азійську країну, скажімо, в Туреччину або Британську Індію – до Рабіндраната чи й до Реріхів? Хтозна… Факт той, що я повернувся в Союз і зараз є тим, ким я є. Та й чи довго зміг би я жити без України, без Харкова, без Києва, без Ліди? Навряд чи… До речі, схожий вибір стояв того ж року й перед Галиною Орлівною та Климом Поліщуком. Вони теж повернулися. Клима взяли у [19]29-му (навряд, чи він живий!), Галина десь у Казахстані… Якщо вони вороги, тоді я – хто? Воістину не знаєш, де знайдеш, де втратиш…
Ще раз повернули, й коні побігли полем швидше, – “з вітерцем”, – уже на схід, із ледь помітним північним ухилом (моряки б сказали “ост-тінь-норд”). Знову зліва – Великий Віз. До речі, уявлення про це сузір’я, як про віз чи візок є не специфічно українським, а, либонь, спільноіндоєвропейським – адже у скандинавських народів воно зветься “Чоловічий Візок” (відповідно Малий Віз – “Жіночий Візок”). Сусідні ж із ними фінни та карели асоціюють це поєднання зір з лососевою загатою, й у них воно має назву Otava (збіг з українським словом “отава” тут суто випадковий). Саме так сузір’я зветься у “Калевалі”, однак перекладачі на слов’янські мови вживають назви, природніші для їхніх етносів. Так, у Леоніда Бєльського Otava – однозначно Ведмедиця:
Коль петух кричать не будет,
Не зовет хозяев птица,
Петухом пусть служит месяц,
Пo Медведице знай время!
Часто будешь выходить ты,
Чтоб смотреть на месяц ясный,
По Медведице знать время,
Принимать от звезд советы!
Коль Медведица так прямо
Головою к югу станет,
А хвостом своим на север –
Значит, время подниматься…
У Євгена Тимченка – Віз:
Якщо півень не покличе,
господарський птах не кликне,
час по місяцю вистежуй
і по Возові на небі;
часто маєш ти виходить,
щоб на місяць глянуть ясний,
час по Возові взнавати,
брати від зірниць пораду.
Якщо Віз поверне й стане
дишлом просто до полудня,
а задком своїм на північ,
це вже час вставати з ліжка… –
хоча є й Велика Ведмедиця:
Аж блискоче Боже сонце,
сяє-світить місяць Божий,
миготять на небі зорі,
і Ведмедиця Велика
у надвітрі розляглася…
“Калевала” – один із найулюбленіших моїх творів світової літератури та фольклору. Років шість тому цілий місяць відпочивав я у Сочі, й не вабили мене ні екскурсії у гори, ні прогулянки вулицями курортного міста, ні крамниці – лише море, з яким хотілось розмовляти, як із живою, розумною істотою, вникаючи в його то лагідну, то грізну мову. Не вабили й санаторні бібліотеки, хоч книг – і хороших! – там було предосить.
Упродовж місяця сидів я над першим радянським виданням “Калевали”, здійсненим 1933 року (“Academia” постаралася на славу, випустивши ошатну книгу, чудово проілюстровану майстрами філоновської школи, й навіть нотні зразки мелодій рун подано). Це було не перше моє знайомство з фінським епосом – ще до революції я читав його російською мовою в перекладі Л. Бєльського і українською – в тлумаченні Є. Тимченка. Обидві книги я знайшов у Добрянці, в домашній бібліотеці Володимира Самійленка, коли він узяв мене, – хворого й підкошеного горем (смертю матері), – до себе, і я прожив у нього сливе півроку.
Урочистий хореїчний ритм “Калевали”, як потужна морська течія, підхопив благенького човна моєї фантазії й поніс по хвилях сюжетів північних рун, то кидаючи у шторми, то чиєюсь благодатною рукою допомагаючи вийти з них цілим і неушкодженим. З тих пір навіть південний морський пейзаж навіює мені цей ритм, і нічого вдіяти з собою не можу. Через десяток літ, в Алупці, коли милувався світанком над Чорним морем, випадково побачив постать молодої вагітної жінки, котра щойно вийшла на берег, і здалася вона мені схожою на Ілматар із “Калевали” – доньку повітря, – непорочну матір славного Вяйнемейнена і всього сущого на Землі. Знову озвався знайомий мотив і написалося:
Із води із океана
там вона далеко вийшла.
І такеє в неї видно –
одірватися не можу.
Підняла вона коліно –
щоб на камінь стати вище.
І такеє в неї видно –
одірватися не можу.
Мов у пісні, Калевалі,
вітер в лоно їй повіяв,
зарожевив знизу перса,
почорнив оте, що видно.
І лягла вона розкрито,
головою десь за море.
В небо промені – коліна
божевільно ще дівочі.
І настала ніби тиша,
ніби злотне плюскотіння.
Зараз, зараз я побачу,
як рождатиметься сонце [25].
Тож їдучи у Сочі в “оксамитовий сезон” 1934-го (ще Влизько і Косинка живі, ще Мисик і Плужник на волі), я навіть не задумувався, яку книгу з собою брати – звісно ж, нещодавно придбану “Калевалу”, аби ще раз під шум моря зустрітись із героями епосу й відчути чарівність старовинних фінських рун. Знав і те, що жодної миті не йтиме у мене з думок Лідусьонок, й розмовляючи з морем та вчитуючись у Льоннрота, вираховуватиму дні до того моменту, коли зустрінуся з коханою на вокзалі, й вона знову ніжно перелічить своїми двома пальчиками мої п’ять пучок на руці – чи цілі? – туди один раз, а потім так само назад іще раз, як це вона завше робить, стрічаючи мене з дороги…
Не розумію, до речі, тих читачів, котрі намагаються одразу вникнути в текст, обминувши передмову, а потім – після прочитання, – примітки, і ще й нарікають, що нічого у книзі не втямили. Самі, зрештою, винні… Я, наприклад, починаю читання кожної книги саме з передмови (якщо вона є), звідки можу довідатися не лише про специфіку самого твору, а й про специфіку шукань дослідника, який пише про нього.
Ось і у випадку з “Калевалою” не меншу насолоду, аніж від самого епосу, отримав від вступної статті відомого лінгвіста, професора Дмитра Бубриха “З історії «Калевали»”. Вчений доходить висновку, що руни про діяння Вяйнемейнена, Леммінкяйнена, Ілмарінена, інших героїв епосу творилися не в Карелії чи східній Фінляндії, а на заході фінських земель, знаходить сліди впливу католицизму, а також причетності до створення рун не лише фіннів, а й германців. Зокрема, аналізуючи ймення Vetrikkä (або Veitikka, одне з імен Леммінкяйнена), Дмитро Володимирович виводить його початки саме з германських антропонімів на зразок Vedrik чи Vidiricus (імення остготського короля). Коли я дійшов до цього місця в передмові, ніби з дитинства мого долинуло:
Щедрик-ведрик,
дайте вареник,
грудочку кашки,
кільце ковбаски!
Чому саме ведрик? Можливо, від церковнослов’янського ведро (гарна погода)? А що, як тут не обійшлося без Vettrikk’и чи Vedrik’а? Адже німецькою мовою “Wetter” (як і англійською “weather”) – це якраз “погода”. А порівняймо наше слово “вітер” – походження те ж, значення вже інше, але так само стосовне до погоди. Це спонукає до висновку, що і слов’янські й германські мови мають спільний корінь – мову-предка, на противагу тому, що говорять у сучасній Німеччині, вважаючи слов’янські етноси меншовартісними…
“Выхожу один я на дорогу…”
Примітки
22. Удові Поета – Софії Федорівні (згодом вона стала дружиною чи не найзагадковішої постаті [19]20–30-х років – ученого, письменника й розвідника Віктора Петрова) після війни назвали зовсім іншу дату загибелі чоловіка – 13 жовтня 1941 року. Нині усталеною вважається інформація про розстріл Миколи Костянтиновича Зерова в Сандармосі (Карелія) 3 листопада 1937 року (прим. авт.).
23. Еккл., 1: 9.
24. Згаданою статтею справа не обмежилась: у [19]40-ві роки О. Чижевський мав тривалу “ходку”, після якої був реабілітований за життя лише частково (прим. авт.).
25. Ритмічний малюнок “Калевали” (чи її перекладів) відчутний і в деяких інших творах Павла Тичини, зокрема в написаному 1940 року вірші “Федькович у повстанця Кобилиці” (прим. авт.).