3. Спір Торварда зі Снорразонами
Юліан Опільський
Під олов’яним небом Північної Атлантики плили два кораблі з високою кормою. Високі, на вершках запінені довгі хвилі, наче гадюки, що повзуть у степових травах, перекочувалися з подувом ледяного вихру на південний схід. Під його пагорбом похилені на правий бік судна мчали стрілою. У першому десять пар дужих рук тримало штаг, щоби вітер своєю вагою на широко розпущеному вітрилі не зломив щогли. Інші моряки, лицем звернені до керманича, налягали на довгі, важкі весла, щоби наздогнати хвилю. Біля керма працювало аж двох мужів, щоби удержати судно за вітром. Друге судно, більше та тяжче, в усіх рухах наслідувало перше, та не так легко було йому плисти за жвавішим товаришем.
– Якщо линва урветься, ми пропали! – сказав Торвард до боярина на кермі першого судна.
– Якщо зломиться щогла, буде те саме! – відповів боярин, налягаючи на ручку керма.
Ритмічно скрипіли весла, під носом корабля шуміла хвиля, над головами моряків скиглили буревісники. Закутана в довгий кожух, Фрегдіза стояла біля керманичів і дивилася на борню із хвилями другого судна, що плило за першим на віддалі двохсот сажнів. Якийсь наглий удар вихру вибив саме кермо з рук керманича, бо корабель умить повернувся боком до хвилі, й вона, мов варяги на абордаж, ринула на облавок зі скаженим розгоном. Судно лягло набік.
– На Егіра! Вони потопають! – закричала Фрегдіза. Оба керманичі поглянули й побачили, як урвалася линва, що притримувала вітрило, – воно само, ніби альбатрос, полетіло з вітром. Судно випрямилося і, як звичайний ковбок у воді, перевалювалося по запінених валах.
– Пробі! – заволав і собі боярин. – Вони пропащі! Хвиля прудкіша за них, поторощить барди. Треба й нам спинитися!
Залізна рука Торварда притримала кермо.
– Ні, вони тільки вичерпують воду! Коли вичерпають і до того часу не кине їх течія на котру з тих там, то на запасному вітрилі попливуть далі!
Тут указав рукою на пасмо великих і малих, високих і низьких, білих, синявих та зеленавих ледяних гір. Течія несла їх на південь, з недалекого Гренланду в теплі води океану. Грізне, та водночас чарівне було се товариство. Облиті сонцем велетні скидалися на скелясті вершини гір, замки, церкви, кораблі, будинки, дерева або якісь небувалі казочні потвори, а кождий промінь вичаровував зі склистої поверхні веселкові відблиски.
Водночас у сьому гурті чудес велася безнастанна борня. Вищі та ширші льодняки піддавалися напорові вітру та хвиль більше, ніж низенькі криги, до яких вітер часто і не доходив. Тим-то й раз у раз наскакували одні на одних, торощили їх на тисячі уламків або й самі зі страшенним ломотом розскакувалися на менші криги. Інші змінювали зненацька центр ваги й переверталися, поринали, знову виринали серед кипучої білої піни. Зі стягненими бровами стежив Торвард за течією та напрямом вітру і коротко, хрипко кидав прикази морякам. Скрипіло кермо, вітер співав у снастях, ритмічно стукали весла.
Аж ось на другому судні на щоглі знову появилося нове вітрило, а там і приніс вітер відтіля оклики тріумфу.
– Радість, – сказав Торвард до боярина. – Радіймо й ми!
– Не розумію тебе, Торварде! – здивувався боярин. – Сам ти казав, що Гельге й Фіннбоге тобі вороги, як же можеш радіти їх спасенню?
– А чи вовк не радіє, коли в пастуха товстіють вівці? Ха-ха! Не один ситенький баранчик попаде в його зуби, коли череда під боком.
– Ми вже оба подбаємо, щоби жоден баранець не втік! – засміялася Фрегдіза, показуючи в усміху рівні, дрібні зуби, білі, наче моржова кість. – Ти, Вальдемаре, не бійся за себе та своїх. Ти на нашому судні, а хіба не знаєш, що се означає?..
– Звісно. Ви і я зв’язані вузлом взаїмної вірності. Ми – союзники!
– Так, і поки корма нашого спільного судна не діткнеться прибережного піску Гренланду, розділити нас може тільки кровна пімста! – докинув Торвард.
– Навіщо пригадуєте мені се? – питав неохоче боярин, а його зір перебігав зі суворого лиця приятеля на веселе, вітром засмалене личко молодиці.
– Для того, щоби ти знав, на чийому боці правда, якщо вибухне одверта ворожнеча між нами а Снорразонами, – засміялася Фрегдіза. – Я боюсь, що ти, може, лишишся, а як так, то шкода було б життя тридцяти людей.
– Жінок?
– Де йде про кровну пімсту, Вальдемаре, там і в руках Фреї найдеться молот Тора!
Холод обвіяв боярина. Недавно ще краса Фрегдізи полонила була його зір. Буйні принади молодого тіла обіцювали насолоду. Бували хвилини, коли в серце його закрадалася заздрість і жаль, як бачив, що з нею розмовляв Торвард у тісній низенькій клітині на кормі. Велична поява валькірії притемнила зовсім спомин про ніжні пестощі Доброслави під пашним домашнім зіллям…
А ось тепер, мов русалка із глибин сірого моря, виринули правильні, спокійні риси ніжного личка та дві золоті коси по боках голови, сині, наче літнє небо, оченята сумно поглядають на нього… «Верни, – прохають, – верни! Навіщо тобі скарбів тольтеків та варязьких кривавих мандрівок? Оттут, біля мене, найдеться ще для тебе захисний куток!»
І справді! В кого жадоба наживи, розкоші чи пімсти заволоділа серцем неподільно, той добре робить, холодячи морським вітром розбурхану пристрасть. У кого ж немає ні пристрасних бажань, ні пекучої кривди, той нехай ніколи не лучиться з тим, у кого вони є. Враз став перед очима боярина варязький світ зі своїм страшним ладом, законом сили! «Ось я пожираю тебе, бо ти слабший від мене! Ось я пограбую тебе, бо я сильніший!» А він сам – чи не пес, що попав у пащі вовків?..
М’яка вдача слов’янина здригалася у самому передчутті прийдешніх подій. У величних подвигах княжих дружин на півдні та сході вона знаменито достроювалася до невгамовної, майже нелюдської відваги варягів. Відси пішло те братерство зброї, приязні, взаємне довір’я. Одначе, де в гру входить серце людини, тиха, сіра буденщина, – там між слов’янином а варягом виростає знічев’я одна з сих велетенських ледяних гір, багата у веселки, холодна, мов смерть…
– Перед нами праворуч земля! – почувся у сей момент голос вартового.
Далеко перед судном майоріли сповиті мрякою високі скелі. Глухий гомін ішов відтіля. Розкидувані північним вихром довгі хвилі вдаряли об скелі зі скаженим розгоном, розбиваючись дрібнесеньким водяним пилом. Швидко підігнала туди течія оба кораблі. На приказ Торварда моряки протягнули праві шкоти, оба судна повернулися дещо праворуч і, пливучи здовж берега, обминули виступ скель і вийшли на тихішу воду.
– Вітер стихає! – зауважила Фрегдіза. – Йди спочинь, Торварде! Ти й так уже два дні й дві ночі на ногах.
– Відомо, – усміхнувся варяг. – На судні треба тільки одної пари очей, та ті очі не сміють спати в негоду!
– Ох, се правда! Одначе тут, за скелями Геллюланду, я сама поведу судно далі. Отам, за тією лавою мряки, на південному сході лежить Маркланд. Також і головна течія з Гренланду лишилася уже за нами. Поставимо вітрило просто, прив’яжемо шкоти й переночуємо, пливучи. Завтра ввечір, якщо вихор не стихне й не обернеться, причалимо і спічнемо. Найпізніше післязавтра побачимо Кіяларнес…
– Навіщо ж Фрегдіза має вовтузитися з кермом, коли я виспаний і невтомлений? – сказав на те боярин. – Повести судно як слід – се ж хіба велика штука?
– Ти гість, Вальдемаре; одначе, якщо сам хочеш, то лишайся і ти. Люди втомлені, їм треба не так приказу, як помочі, а годі приказувати, кермувати й помагати одному.
Хитаючись, мов п’яний, поплентався варяг у клітку та вмить заснув мертвим сном. Водночас і половина мужви заснула біля дульок, загорнувшись у вогкі кожухи, а друга, щосили поборюючи сонливість, пильнувала поприв’язуваних линв та весел. Згодом затих борвій, та постійний холодний дуже сильний подув гнав судна наперед по довгих гривастих валах просто на південь. Береги Маркланду щезли у мряці на заході, але й шлях ледяних гір був уже за ними, і ні одно із жахливих страхіть не майоріло на овиді.
Стало помітно тепліти. На небі появився великий, повний місяць, а вітер переганяв попри його лице раз у раз клапті хмар. У заглибини між валами лягали чорні тіні, а світло сріблило гребені хвиль. Шум і клекіт води довкола судна заколихував напружені нерви та м’язи виснажених борнею тіл і навівав сонливість на втомлені, пекучі очі. Не один потягався, позіхав, здригався і, обгорнувшись кожухом, підшукував собі найтеплішого, найбільш захисного кутка. Щораз трудніше вікінги розплющували очі, що раз у раз запливали сльозами. Щораз вигідніше примощувалися тіла, поки зовсім не знерухоміли. Заснули всі. Тільки місяць заглядав од часу до расу в жовті лиця та впалі ямини, коли промайнула хмара.
Довго плив корабель Торварда під доглядом тільки двох: Фрегдізи й боярина. Боярин хотів зразу розбудити варту, але молодиця спинила його.
– Нехай сплять! Ми обоє обійдемося без них. Перед раном нема чого боятися зміни вітру, то й рук не треба, а в разі чого й ти сам зможеш пустити шкот або притягнути брасу.
Рівномірно й постійно дув вітер; просто, як шлях стріли, стелився за кораблем слід, а зір молодої жінки стежив за ним непорушно. Біля неї на звертку линви сидів боярин і мовчки вдивлявся в біло-сіру пляму, якою значилося на тлі океану вітрило другого судна.
– Ти задумався над прийдешнім, правда? – спитала по довгій хвилі молодиця.
– Ні, над минулим! У ньому темні місця, яких не знаю.
– Так «він» не сказав тобі?
– Ні, я й не питав! Знаю, що «він» і ті там – вороги: вони боролися колись, і він переміг їх. Та що було далі або чому вони розсварилися, не знаю!
– Не дивуйся! Герой розказує тільки про свої побіди, а хіба се побіда, коли Фіннбоге й Гельге живі? Немає на всьому світі побідженого вікінга. Такий закон!
– Як-то?
– Ха-ха! Се ж ясно! Якщо побідиш ворога, бий його, бо як не вб’єш, то він уб’є тебе, а тоді він, а не ти будеш побідником. Сини Снорре скривдили Торварда, й він побідив одного з них. Та два других ще живуть, і оба ждуть тільки нагоди, щоби пімститись. Щойно коли попливе їх кров, «він» розкаже про свою побіду, а як ні, то над його трупом проголосять оба Снорразони свою побіду – пімсту за Гуннлавга Снорразона!
– Так ти знаєш причину ворожнечі? Він розказав тобі?
– Авжеж! Ми не тільки перед богами й людьми чоловік і жінка, а й перед собою! Якщо згинуть його вороги, на його й моїх достатках розживемося не гірше брата Ляйфра, якщо він згине, я пімщуся за нього або згину теж, і норнами зав’язаний вузол розв’яжеться у смерті.
– Жорстокий ви народ, варяги, – здригнувся Володимир. – Нищити ворога в бою, бути невблаганним у пімсті – се обов’язок, се закон! Але навіщо крові у подружжі, у рідні?
– Ха-ха! – засміялася Фрегдіза. – Любов і смерть, рідня й боротьба – се на небі та на землі рідні сестри! Знають се «вибранці» Одіна у Вальгаллі, знає олень на фієльдах чи птах на скелях, знає ерл чи кметь на березі, але знає й вікінг у крихкому судні, шукаючи у світі клаптика вільної землі під майбутнє посілля.
– Чар Купальної ночі! Те, що ти кажеш про любов і смерть, – се правда! Не раз я бачив після Купального свята мерця, а то й пару, злучену обіймами смерті, пробиту одним ратищем, із захололим усміхом щастя на воскових лицях. Найбільше жниво любові й смерті збирає щорічно весна, а з її теплим подувом найлегше відлітають у Вирій зітхання й душі тих, що вмирають… Але все ж, – докинув по хвилині, – не знаю я причини, чому ворогують сини Снорре і Торвард.
– Вітер повертається на схід! – сказала Фрегдіза. – Треба притягнути праву брасу, а звільнити ліву. Ні, не треба будити нікого! Лівий шкот притягни! Ліву брасу звільни! Так! Тепер притягни праву! Зав’яжи!
– Готово! – відповів боярин, виконавши швидко і зручно доручення.
Судно заколихалося й перехилилося вправо, та як тільки вітер зліва вдарив у пересунене вітрило, корабель випростався знову. На другому судні також перебрасовували вітрило, але щойно після зміни вітру. Тому воно лишилося далеко позаду.
– Видко, що Снорразони не мають такої пари моряків, як Торвард, – засміялася Фрегдіза. – Глянь! Їхнє вітрило ледве мерехтить. Гей! Недурно тільки вибрані їдуть у Вінланд!
– Авжеж, важка се дорога, і не гадаю, щоби хто небажаний вам потрапив туди. Тим дивніше, що саме тих там двох та ще й тридцять гриднів везете зі собою у се відлюддя.
– Гадаєш? Так послухай оповідання про спір Торварда зі Снорразонами, а тоді зрозумієш не одно! Бачиш, Вальдемаре, він і я – ми обоє, зложили наші перші квіти на жертівнику Льосни вже давно! Вони давно вже відцвіли, а в серцях лишилася тільки гіркота невтишеної жадоби життя, щастя, насолоди. Що ж! Життя й насолода найдуться ще у світі, поки не зів’яла ще сила тіла. Тому саме побралися ми обоє, хотяй брат Ляйфр відраджував нам. Ха-ха! Він не хоче, щоби його наслідниками були Торвардзони, ось що! Та нам, правду кажучи, й байдуже про його майно. І без його відумерщини подбаємо ще про будуче наших дітей!..
– Життя й насолода? – спитав боярин задумливо. – А чого ж більше треба для щастя людини?
– Гадаєш, нічого? О ні, Вальдемаре! Щастя тільки раз на віку манить нас до себе золотим пальчиком, і то не раз тільки на те, щоби, висміявши нас, відлетіти. Ніхто й ніщо не заступить весняної пісні серця, коли хто обіймає у божеському, палкому бажанні першу, вимріяну любку, а вона простягає до нього теплі дрижачі руки. Одна се хвилина в житті, так, як тільки раз у рік святкують свято Іула. Се шпиль, се осередок усього буття на землі. На початку були, бач, родини, на кінці – смерть!..
Помовчала хвилю Фрегдіза і відгорнула під боброву шапку неслухняні кучері.
– Так, не сама тільки примана пов’язала мене з Торвардом, а спільні наші задуми, бажання сповнити нашу ціль до кінця. Я хочу дітей, бо мій первісток помер ще немовлям. Хочу свою дитину наділити майном, повагою, властю, щоби хоч він напився досхочу з недопитої мною чари щастя. А він, Торвард, бажає пімсти. Так-то ми на тому й зійшлися і для того одружилися. Його пімста стала моєю, мої задуми стали ціллю для нього…
Перевела дух, розглянула по овиді й вела далі:
– Коли Торфінн змовився з Торвардом, щоби їхати у Вінланд, Інгріда мала вертати у Норвегію, одначе тому, що в батьківському посіллі ярлом був Ульфр, Торвард прохав купців, що тоді перебували у Браттагліді, щоби заопікувалися його жінкою. На се зголосився Гуннлавг Снорразон з Бергену, що саме з обома братами перебував у Айріксфіорді. Він обіцював завезти Інгріду до Естфіордену на Ісланді, де жили постійно оба його брати Фіннбоге та Гельге з рідними. Всі три брати зобов’язувалися берегти його добро та жінку і завезти її куди треба.
Коли ми вернули, ні одного зі Снорразонів не було на Гренланді. З чималим майном на кораблі поплив Торвард у Естфіорден, одначе й тут він не найшов Снорразонів. Їхні жінки сказали йому, що не бачили чоловіків ще з того часу, як виїхали у Гренланд. На се озлобився Торвард, та не було в нього ніяких доказів віроломства, а ворожнечі не було між ними ніколи. От він і попрохав обидвох жінок, щоби задержали Інгріду в себе, якби вона приїхала, а сам поїхав у Берген. У посілля Гуннлавга ввійшов не сам, а зі своїми гриднями, і вмить, наче в гнізді шершнів, загуділо в усіх закутинах дворища, і люди господаря збіглися. Коли з’явився Гуннлавг, Торвард запитав його:
– Де подів ти Інгріду, вибрану мого серця?
– Всевишній покликав її до своєї хвали вже від півроку! – відповів йому Гуннлавг. – Навіщо нападаєш на мою домівку, наче вікінг на селище скрелінгів? Жаль личить тобі радше та покута за твої та її гріхи. Ми оплакали її уже й поховали на фунтах твого брата Ульфра. Правду кажу чи ні? – звернувся до своїх людей.
– Правду! – відповіли всі хором.
Торвардові світ померк в очах, і він, як підкошений, упав на долівку. Щойно по добрій хвилині прочуняв і встав, а Гуннлавг велів подавати обід. Не їв Торвард, не пив, тільки тупо дивився перед себе. Дарма розважали його. Щойно під кінець обіду прочуняв дещо й поспитав Гуннлавга про причину передчасної смерті Інгріди.
– Як-то? – здивувався Гуннлавг. – То ми тобі не сказали? Вона сама наклала на себе руки з туги за рідною землею. Вона сумувала та плакала. Дарма нагадував я їй твій близький поворот. Вона й слухати не хотіла, тільки пішла в одрину, а вранці найшли ми її з ножем у серці.
– Чому ж ви не завезли її до Естфіордену? – вихопилося Торвардові питання. – Ви ж обіцювали.
– Питаєш, як дитина, – усміхнувся Гуннлавг. – Північно-західний вітер зловив нас біля скель Гуннберга на два дні дороги від Ісланду і заніс нас аж на береги Шотланду. Фіннбоге й Гельге поплили з вантажем у Берген, а я додому. На весну я гадав завезти Інгріду на Ісланд, та вона не дожила до сього.
Торвард вислухав оповідання ніби спокійно, але пильно зорив за виразом лиця товариства. Деякі гридні Гуннлавга перешіптувалися, інші усміхалися, а один із служби просто сміявся з нього. Торвард виразно чув, як слуга говорив до когось:
– Хто бачив так побиватися за одною косою? З шолома вікінг, під шоломом – баба! На місці Гуннлавга я дав би йому за сю мірту – чотири, щоби тільки відчепився.
– Ба, – відповів на се другий, – через те, що було в сій мірті, не такі збожеволіли!
– Тсс! – остеріг його перший. – Коротші твого язики відрізує старий Ормр у підземеллях замку!
Отаку розмову почув Торвард за собою й одразу зрозумів, що з Інгрідою мусіло скоїтися щось, що Гуннлавг приховує перед ним. Він пильно приглядався господареві й бачив, що він теж сумний і роздратований спомином. Що вона тужила за ріднею, то була очевидна брехня, бо рідня силувала її вийти за нелюбого чоловіка і вона сама добровільно вступила в його судно там далеко, на березі Валії. Гуннлавг брехав, а якщо брехав, то, видко, хотів загладити власну провину. Одначе яку? Невже він хотів її продати або й продав справді? А може, бажав її віддати насильно заміж? А може… може, й сам…
Скажена лють опанувала його з такою силою, що, здавалося, він одним скоком махне через стіл, ухопить за горло злочинця і вирве з нього зізнання разом зі злочинним серцем. Тільки якимсь чудом стримався і встав.
– Прости мені, – сказав, – за невчасний жаль та розпуку, Що годиться радше жінці, а не чоловікові, і не гадай, що я коли-небудь стану несправедливим навіть супроти тих, що мене скривдили.
Увечері, коли всі лягали спати, Торвард велів викотити з корабля бочку вина й відбити дно, опісля запросив на чарку вінландського напою гриднів і слугу Гуннлавга. Коли між парубіями вже почалися співи та крики, Торвард викликав того слугу, що говорив про красу Інгріди, – він був із новгородців, – і запитав його просто, що він знає про смерть молодиці. Слуга відповів, що він, як раб-закуп, не сміє нічого казати, бо за кожде слово може поплатитися життям, а се його єдине добро, яке лишилося йому на світі. Тоді Торвард кинув йому дві гривні золота. Чотирьох таких рабів купив би за сі гроші, і новгородець обіцював, що прийде до нього, як тільки викупиться.
Оттак сидів Торвард у Бергені, торгував набором і випродав мало не весь вантаж. При сьому побився зі збірщиками конунга, що заправили від нього торгового, і тому мусів навіть покинути город і лишитися на судні у фіорді. Та саме тієї днини прийшов до нього новгородець. Він підплатив якогось бергенського купця півгривнею золота, а той викупив його від Гуннлавга.
Новгородець розповів, що Гуннлавг сам посягнув на Інгріду вже на кораблі, ще поки доплили до Ісланду. Даремно гамували його брати, що краще знали Торварда та його жінку. Гуннлавг не послухав їх, покинув їх потайки в темну ніч біля скель Гуннберга, попливши до Бергена. Тут він віддав Інгріді половину двора, посилав їй перли, самоцвіти, шовки та хутра, нарешті після великого, розкішного бенкету повів її сам у господу.
Одначе по хвилині, коли гості посміхалися з його похітливості, він влетів назад між них у подертому каптані, з глибокою раною у лівому рамені, непритомний від жаху й розпуки. Всі побігли в одрину, де спала Інгріда, й найшли її розхристану, напівоголену, з ножем у серці. Так її й поховали, бо ніяка сила не могла розігнути її затиснених пальців. Вона хотіла, видко, убити нахабника й тікати, а коли се їй не вдалося, убила себе.
Новгородець аж плакав, розповідаючи, і видко було, що він не за гроші, а зі справжнього співчування розкрив перед Торвардом правду. Він же ж не був дружинником, тільки слугою-рабом! Увечері зібрав Торвард усіх своїх людей і вислав їх із новгородцем на могилу Інгріди, а сам пішов до Гуннлавга. Він сказав йому, що мусить, за прадідівським звичаєм, відбути цілонічну сторожу біля могили, принести жертву духові та прочитати заклинання-сізи, щоби увільнити його з темного Нальштранду й повести в рай Одіна. Тому прохав Гуннлавга, щоби показав йому гріб Інгріди.
Здивувався і збентежився дещо Гуннлавг, одначе бачив, що Торвард сам-один, тому взяв зі собою шістьох гриднів, і всі рушили ввечері в недалекі ліси Ульфра, де була могила. Місяць світив ясно, коли вийшли на галяву, де стояв камінь із рунами Інгріди. Було тепло й вогко, а довкола обзивалися пугачі. Се були знаки Торвардових дружинників, та ні Гуннлавг, ні його люди не здогадувалися.
– Се душа померлої прохає сізів! – говорили до Торварда.
Вони розвели ватру біля каменя, і Торвард, добувши меча, став побіч нього лицем у лице з Гуннлавгом.
– Сину Снорре! – сказав. – Оттут, біля гробу передчасно зломаної Інгріди, взиваю до тебе вперше і востаннє: присягни, що ні в чому не спричинився до її смерті!
Гуннлавг страшенно збентежився.
– Як-то? – зам’явся. – Відкіля се недовір’я? Хто посмів кинути наклеп на мій меч і щит?
– Саме тому, щоби ніхто не посмів сього вчинити, присягни! – відповів повагом Торвард. – Якщо ти справді без вини, то не маєш чого вагатися, якщо ні, то з сієї напоєної непімщеною кров’ю землі підійметься дух пімсти й задавить винуватця, а руни спомину Інгріди будуть йому рунами прокльону!
Гуннлавг добув меча і схвильованим голосом зложив на ньому присягу. Та ще не прогомоніли останні слова, коли нагло Торвард подався взад.
– Пробі! – закричав. – Ось із могили підноситься чорна, зотліла рука. Оттут спочила… Га, знаю уже, знаю! Гуннлавгу! Здійми каптан! Покажи ліве плече! Там є знак, що твоя присяга – брехня! – І витягненим мечем діткнув саме того місця, що колись пробив був ніж Інгріди.
Наче від укусу гадюки, скочив Гуннлавг.
– Зрада! – заревів. – До мене, хлопці!
Його лице скорчилося, очі запалахкотіли огнем ненависті, меч заблищав, гридні кинулися на Торварда. Та водночас затріщали кущі довкола – юрба вікінгів обвалом ринула, на них. Торвард одним ударом розвалив шолом і череп оторопілого Гуннлавга, й не минула хвилина, як шість свіжих трупів устелило моріг довкола могили.
Тіло зрадника Торвард порубав на кусні й розкинув по могилі, як тіло жертви, яку приносять покійникам, а сам вернув на корабель. До тижня випродав решту краму і став ладитися до виїзду, коли нагло прибули в Берген брати Гуннлавга. Вони зняли великий лемент і крик, а тивуни конунга скликали всіх норвезьких купців з города і замкнули судно Торварда у фіорді. Його самого суд засудив на поток, а його майно на грабіж. Снорразони, певно, були б затовкли його, мов скажену собаку, якби не новгородець. Він сховав його в якомусь новгородському судні і завіз аж у Новгород, у Біармію.
– Чи знаєш тепер, Вальдемаре, відкіля узялася ворожнеча між нами а синами Снорре?
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 274 – 283.