5. План поділу скарбів

Юліан Опільський

Щойно другої днини наспіли Гельге й Фіннбоге і зразу бажали причалити біля стану Торварда й Володимира. Та Фрегдіза показала їм руни свого брата на одвірках і порадила осісти на галяві в місці, де ріка випливала з озера.

Гельге страшенно озлобився, одначе Фіннбоге затулив йому рот рукою і до сварки не дійшло.

– Через ліс прорубана стежка, – пояснювала Фрегдіза, – треба її тільки прочистити. Там, де була сушня, лежить ще чимало готових нарубаних пнів. Ми пошлемо вам десять топорів, – тут моргнула на боярина, – і за два-три дні будете мати хату, кращу за нашу.

– Се буде, без сумніву, добре, – вдалося вкінці заговорити Гельге, – все ж ми сподівалися, що одразу поїдемо по скарб, а щойно тоді станемо збирати припаси на зимівлю чи вивіз.

– О, хитрі-прехитрі затії карликів! – засміялася Фрегдіза, наводячи слова відомої пісеньки. – Чи гадаєте, що мужва захоче працювати, маючи повну сумку золота? Потім прийде зима, начнеться пиятика і гра в кості, а тоді щодень криваво сходитиме сонце над Ляйфрбудіром. Ні, Гельге, скарб викопаємо і привеземо за день перед виїздом корабля з вантажем.

Лице варяга на такі слова тямучої жінки заясніло.

– На Фрею! Правда на вашому боці, – всміхнувся, – навіть Одін не зможе вдержати згоди і злагоди між вибранцями Вальгалли.

– А втім, – докинула Фрегдіза, – я радо віддала б вам одну з хат, та в нас є гість, а гість завсігди перша особа в хаті.

– Саме про сього гостя бажав би я поговорити! – насупився Гельге знову. – Згідно з нашою умовою, ми мали привезти зі собою по тридцять мужів, тим часом у вас на одинадцять мечів більше, ніж у нас. Се вже не зломана умова, а просто зрада та й годі!

– А чи пам’ятаєш ти, сину Снорре, той вечір у Новгороді і рік тому? – втрутився до розмови Торвард, що стояв поруч, опершись на довгий варязький меч. – Вальдемар міг теж узяти зі собою не десятьох, а тридцятьох гриднів, то й що сказав би ти тоді? Ми чотири всі рівні собі у правах та обов’язках. Немає в нас конунгів, ні ярлів. Самі ми ярли – і ти, Фіннбоге, і Вальдемар, і я!

– Вальдемар не нашої крові! – докинув Фіннбоге.

– А ось добудь меча, то він тобі покаже, яка в нього кров, або ти покажеш йому свою, а тоді вже порівняємо.

Володимир спалахнув.

– Сини Снорре справжні ведмеді! – втяв різко. – З усіх бортей жерли б мід, та як прийде пасічник, то вони в ту саму хвилю на задні ноги. Торвард діло говорить. Відколи світ світом, ніхто ніколи не питав у нас хороброго: «Якого ми роду?» Він кождому брат, свояк, гість, друг, тільки боягузові – ні!

– І зрадникові чи брехунові теж ні! – плюнув з досадою Торвард. – Тут не те важне, що ви про нього думаєте, або я, чи він про вас, а те, кільки нас тут усіх для спільної оборони! А так усі три гурти самостійні, і кождий має по змозі дбати про припаси збіжжя, вина, шкір, меду, воску, риби, м’яса і дерева, а все надбання має йти до рівного, поголовного поділу між усіх учасників виправи. Такий був зміст нашої умови, а питання про кров чи вдачу того чи другого – зайві!

– А чи казкові твої скарби, Торварде, теж підуть до поголовного поділу? – з глумом запитав Гельге.

– Відомо! У сьому ніхто не сумнівається. Чи ж не на се ми зібрали таку велику ватагу, щоби боронити, коли треба буде, золота? Хто доживе до зимових холодів, той дістане свою пайку золота, як і усього другого!

– Коли ж гадаєте поїхати по скарби? – спитав Фіннбоге, що ні словом не відповів на натяки Торварда.

– Восени, після збору винограду!

Швидко глянув боярин на варяга. Він чув, що восени віють на водах Вінланду північні вітри і страшні хуртовини розбурхують море. Торвард бажав, очевидно, відвернути увагу союзників від золота, щоби їх використати, обманути і накінець убити без перепони.

У найближчих днях стукали в пралісі сокири. Їх аж сорок було в руху, а на галяві, неоподалік Ляйфрбудіру, на очах росла із грубих кругляків рубана хата. Оба кораблі були забезпечені в пристані, і всі зайнялися спокійно працею. На місцях, вказаних Фрегдізою, розставлено трьох вартових з рогами, звук яких чути було на півмилі. Десять новгородців ловило рибу в ріці, і рибалки захоплювалися її величиною та кількістю. Боярин піддав гадку, щоби виплести кошики та наробити човнів з березової кори. Серед веселого гамору рибалки взялися за діло.

Варяги Торварда пішли в ліс зі своїм ватажком, і тільки чотирьох слуг лишилося з Фрегдізою лагодити обід для усієї мужви. Володимир і собі пішов за варягами. З подивом він дивився на пущі Вінланду, такі схожі на руські, та водночас такі зовсім відмінні. Біля яворів та кленів шуміла тут кедрина, поруч в’язів та тополь чорніли могутні пні гікори, зеленів сумах, а все те обвішане було гронами винної лози й тернових ліан. Ідучи лісом, він наскочив нараз на стежку, прорубану в чагарнику топором. На прорубах дерево було ще вогке, обрубане гілля ще зелене. Стежка йшла просто на північ, а в ній виразно бачив боярин сліди кількох людей. Без вагання пішов за слідами, розгортаючи руками поперерубувані ліани, гілки орішника та дикої черешні. Нагло крізь сплутане гілля стало просвітлювати щось велике темно-сіре.

«Скали!» – майнуло в нього.

Жваво підбіг до них і став спинатися по кам’яних зломах, поки не опинився на кам’яній гряді. Перед ним розвернувся величавий вид на ліс, що по обох боках спускався аж до моря. Значить, Ляйфрбудір лежав на півострові, і просто на схід поблискували морські вали, які східний вітер приганяв до берега. Вони були зеленаво-сині, порисовані смугами білої піни та золотавих рефлексів сонця. Мимохіть задивився боярин на величний краєвид, коли нагло помітив якийсь рух на тім боці скал. Се верховіття якогось високого дерева хиталося туди й сюди, наче правила ним людська рука. Воно було куди вище за сусідні дерева, і боярин умить зрозумів, що його зрубують.

«Видко, знову якийсь злісний план варягів, – погадав боярин. – У безлюдді далекої чужини вони тільки про те гадають, як згнобити і знищити співплемінника, ба, навіть спомин про нього втопити в безвістях. Гей, далеко ти, Руська земле, далеко й ви, добрі, білі боги…»

Молодечим, скорим кроком пустився боярин у гущавник по тому боці гори, а що поземелля опадало стрімко, то й швидко найшовся над потічком, недалеко місця, де перед хвилею бачив дерево, що його зрубували. Він почув стукіт сокир, а по хвилині говір людей. Підкрався нишком і побачив на землі довженний стовбур і чотирьох вагярів, що витесували з нього днище. На свіжому відземку сидів Торвард з луком на плечах та ратищем, устромленим поруч у землю. Біля нього лежав мішок з харчами. Вираз обличчя був задумливий, поважний та водночас грізний.

– Ладить вікінг «змія», – зажартував боярин, – потерпайте, скрелінги і боягузи!

При сих словах став перед товаришем з піднятою рукою, мов скальд, що оспівує подвиги героїв перед зібраними слухачами. Та в тій хвилині, наче вжалений гадюкою, зірвався з місця Торвард і вирвав із землі ратище.

– Гей, вік… – закричав хрипло, урвав, а там і засміявся. – Пробі! Як злякав ти мене! – відповів. – Я гадав, що се один із тих… – Тут указав рукою в той бік, де лежало озеро.

– Навіщо тобі ще друге судно?

– Наш корабель добрий до далеких виправ. Для прибережних прогулок треба легшою, на три до шість пар весел. Добрі були б і наші човни, та вони потрібні рибалкам на озері і в затоці…

– Ага, то ти хочеш…

– Аякже! Саме найкращий час. Поки Снорразони збудують хату, скрині мусять бути дома. Пізніше зачнеться збір вина, меду, воску, дикої пшениці, шкір – тоді всі ліси будуть повні цікавих очей та говірких уст. Тому саме тепер Азбранд збудує судно, а твої люди поїдуть з нами на Стравмай.

– Чому ж саме мої?

– Тому, що Фрегдіза мусить мати всіх своїх гриднів під рукою. Інакше вона сама згине, і ми, вертаючи, впадемо тільки в пастку. Гельге та Фіннбоге – добрі моряки, вони добре запам’ятали собі шлях у Вінланд. Їм проводатарів не треба…

На двох кізлах варяги різали пилами дошки, а поруч лежали куплені ще в Гренланді готові ребра. Азбранд мусів їх тільки пристосувати до днища й обшити обгиналками. Дві чималі бочки смоли привезли сюди човном ще вночі, і вони лежали біля устя річки, покриті гіллям.

– Коли їдеш на Стравмай? – спитав Володимир по хвилині мовчанки.

– Їдеш? Ні, їдемо – ти і я!

– Я? Навіщо мене там?

– На те, щоби ти побачив золото і знав, скільки його. Тобі належиться третина приділу твоїх людей, тобто одна десята всього, а пізніше дістанеш ще четвертину приділу Снорразонів.

Боярин неохоче знизав плечима.

– Як же ж ти залишиш Фрегдізу саму в Ляйфрбудірі?

– Ха-ха! Ти, брате, хіба не знаєш Фрегдізи! Се кров старого Еріха Равде, се дух, твердіший від тих скал, що над нами. На Гель і Норни! Не бажав би я мати її ворогом!

– Так коли саме їдемо? – вдруге спитав боярин.

– За десять днів увечері, а на тринадцятий будемо плисти назад, якщо норни не випряли нам іншої долі.

Самітно вертав Володимир у Ляйфрбудір після обіду із Торвардом та його гриднями, а думки його були невеселі. Відлюддя первісної, людиною не споганеної природи, що завсіди наповняло його серце розкішним почуттям дозвілля та волі, тепер видалося йому лячним, грізним, ворожим. Наче ворожі руки, висіло над головою мандрівника гілля чужих формою і барвою дерев, а з пітьми гущавника віяло пімстою і злобою.

В міру того, як наближався до пристані, узлісся рідшало, зате грубшали довкола стовбури зелених велетнів. Раз у раз ввижалося йому, що з-поза стовбурів вискакують вороги, прибрані в довгі пера, то знову лісовики з довгими бородами та зеленим волоссям, то темні біси з рогами та кривими ногами. Хоч боярин не боявся ні ворогів, ні нечистої сили, але гидився нею, як гидяться ропавкою чи черв’яком.

Він почував себе чужим у сьому варязькому середовищі, що охопило його звідусіль непереможною силою. На Дажбогових землях у Новгороді навіть варяги були людьми. Зате тут, у безвістях чужини, навіть він, новгородець, ставав варягом. Не було тут теплої, запашної одрини Доброслави, не було її добрих, синіх очей, не було грубого черева сусіда Коснячка, його ситого, пивом та салом вимащеного реготу та веселих, а то й сороміцьких співанок гриднів.

Близькі сутіні клалися під склепінням дерев, з дупла вилітали пугутьки й лилики, з-над моря доходили крики водяного птаха, що кінчав вечірні лови й летів ночувати на Фурдурштранд і Стравмай. В лісі починали обзиватися койоти, а сам ліс горів огнями золота й крові. Від сходу приносив вітер далекий гомін прибою.

На галяві Ляйфрбудіру у дверях хати стояла Фрегдіза, як завсіди, гарна, велична, горда.

– Ти на лови ходив, Вальдемаре? – спитала його.

– Ні! Деколи добре побути чоловікові на самоті. Щойно тоді може він збагнути всю вагу долі та стійкість життя.

– Ба! – згірдно махнула рукою красуня. – Вагу долі почує кождий на собі у свій час. Вона впаде на нього скоріше чи пізніше ударом меча чи сокири та встелить йому шлях між вибранців Одіна. Коли ж ні, то ще завсіди зможеш під гомін прибою перетяти жилу, щоби «солом’яна смерть» не завела тебе у тьмавий Нальштранд. А чого варте життя, якщо не можна осягнути наміченої цілі, добути бажаного щастя або пімстити нанесену кривду? Га-я! Не з таких ми, щоб зрікатися чого-небудь!

– Ось воно що! – підтакнув боярин, але від слів Фрегдізи повіяло на нього холодом.

– Сьогодні Торвард поклав на днище нового «змія», – говорила далі молодиця.

– Знаю! Я був у нього, і ми умовилися.

– То й гаразд! А ось зараз треба буде відкликати наших людей від Снорразонів і твоїх від води. Пора вечеряти. Сьогодні тільки ми двоє сядемо за стіл. Торвард не прийде.

– Я сам піду кликати ваших гриднів! – відповів боярин.

– Навіщо? Вартовий задує в ріг, то й вони прийдуть.

– Не гадаю, щоби се було добре. Гельге може підглянути, що в нас не вся мужва ночує вдома, а там згодом і вистежить, де ділася решта та що вона та робить.

– Ах, я й не подумала про се! Твоя правда, Вальдемаре! Іди!

Боярин пішов прорубом понад озером і, ще заки заграва згасла на заході, став серед робітників. Зруб великої хати був уже готовий і покладений на підвалини, що лишилися з давньої сушні. Теслі закладали саме прямовисні стовпи з видовбаними рівцями, а цілі стоси кругляків лежали поруч. Дещо дальше в’язав покрівлю новгородець Влучко. Збоку біля ватри сидів Фіннбоге з головою, спертою на руки, і глядів у огонь. Гельге пильнував слуг, що саме відставляли від огню казан і наверчували бочку з пивом.

– До мене, гридні Торварда! До мене, Влучко! – закликав на своїх боярин, і вмить зібралося біля нього з десять мужів.

– Навіщо кличеш їх? – прибіг із запитом Гельге.

– Вечеряти! Сонце вже сіло. Завтра будуть тут знову.

– Як-то, навіть не даси тут повечеряти? Вони ж для нас трудяться, то ми й маємо їх нагодувати.

– Ні, ми обов’язані дати вам десять сокир, а не десять ротів! – засміявся боярин. – До того ж, між ними є й русини, а вони не вашої крові, то й могли б вас занечистити, мов мерці живих чи живі мерців, не знаю вже, як там!

Гельге почервонів і відійшов. Володимир махнув рукою, і гридні, закинувши сокири на плечі, попрямували у проруб. Коли щезли за найближчими деревами, оглянувся боярин і побачив, що Фіннбоге встав і витягнувся на увесь зріст.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 289 – 294.