1. Римлянин Люцій та язиг Аригет

Юліан Опільський

Дорогою, що вела з Напоки до Паролісу, йшла увечері хмарної весняної днини чимала валка, чи, краще, відділ війська. Попереду на невеличких степових конях їхало кількадесят легких їздців у високих темних шапках, з довгими списами та арканами при боці. Вони їхали безладно, раз у раз збочували із широкого битого шляху у придорожні кущі – і там скликалися свистом та їхали чвалом далі до найближчого закруту, де й дожидали останньої частини відділу.

Позад них, може, тисячу кроків, їхали в лискучих, золотистих шоломах та довгих темних плащах два їздці, а й за ними йшли в поході глибокі ряди піхоти. Коні їздців – один білий, другий сивий – відрізнювалися від попередніх величиною й виглядом. Були се рослі кападокійські бігуни у дорогій збруї, прикриті суконними підсідельниками. Жовнірів було кількасот у п’ятьох відділах. Два знаки з руками на кінці дрючків, піднятими вгору, вказували, що се два маніпули та ще одна сотня. Сі знаки були прикрашені медальйонами імператора Марка Аврелія та його майбутнього наслідника Коммода.

Кождий вояк ніс на лівому рамені чималий клунок, почеплений до дрючка, а на правому – спис із довгим залізним вістрям. Чималий вигнутий щит висів на плечах та окутим беріжком цокав ритмічно раз у раз об метал шолома та піхву короткого меча. Попереду кождого відділу йшли центуріони з виноградними палицями та лискучими відзнаками на панцирах, а поруч із жовнірами – оптіони та трубачі з довгими простими або закривленими трубами.

За п’ятим відділом тяглися чотириколісні вози, вивантежені всяким військовим припасом. Між ними було кілька, видко, прижовнірів при переході. Вони вмить повипростовувалися й почали йти правильною ходою. Втомлені м’язи натягнулися знову, опадаючі дрючки з клунками піднялися вище, принципали й сотники стали відбивати такт ходу, а ноги вояків підхоплювали розмір. Раз, два, раз, два! Рівночасно тубіцен підняв до уст просту сурму, і грімкий сигнал залунав здовж ріки навздогін передньому відділові, відбиваючись об стрімке узбіччя.

Двісті голов пересунулося повз їздця, і язиги стали входити в провалля, коли від них відділився старшина в легкій кольчузі та червоному плащі й під’їхав ближче до самітнього їздця.

– Хоробрий трибуне, – почав ломаною дакійською латиною, – чи довго прийдеться нам пробиратися крізь те гирло Аци-Дагака?

Трибун хитнув раменами.

– Бо, правду кажучи, я й мої люди тут ні при чому. Отам біля Віндобони або хоч би у Маркоманії ми пригодилися не раз, і божеський Марк Аврелій мав з нас неабияку поміч…

– Ба, зате й ваш край врятувався і зберіг волю під час, коли кігті орлів рознесли інших язигів, маркоманів, квадів, свевів, гетів… – гордо кинув трибун.

– Так, без сумніву! Ласка імператора – джерело нашого життя, та мені бачиться, що в цих трущобах ми ніби миші в амфорі…

Засміявся вимушено, а його очі раз у раз пробігали від темного лиця римлянина до навислих скель та скаженіючої, у тисячні білі бризки розбитої води Тиси.

– Думаєш, Аригете, що твої люди не звикли до гір та скель? – спитав спроквола трибун.

– Іменно! Тут ні конем не погуляєш, ні ворога не зловиш, бо й нема його! А будь він тут, так, певно, сховається за скелю або дерево й засипле тебе камінням чи стрілами, і що тоді?

Язиг говорив швидко й поривисто, та щораз більше іранськнх слів почувалося в його латині.

–…Ти знаєш, ми люди відважні й хоробрі, але наші степові коні вмить понесуть нас… просто в ріку! Так! У загибіль безславну, підлу, як смерть віроломної жінки, киненої у воду.

– На Поллюкса! Хто б тебе не знав, гадав би, що боїшся!

– Я… боюся? – зацукався язиг і вмить почервонів, мов грань. – Коли б я не знав, з ким говорю, то було б це його останнє слово! – заскреготав по хвилі.

Глумливий усміх промайнув по лиці трибуна.

– Не воювати нам, Аригете, а дружити зі собою, бо й ти і я не попали сюди припадково.

– Як-то?

– Ха-ха! Багато дечого дізнався я сьогодні, коли стрінув на Напоці оцих двох… – тут указав рукою на темніюче провалля, де окривалися саме останні їздці. – Та ти подумай, що війна властиво вже скінчена, й цезар бажає, здається, знищити ворогів до краю. Тому посилає війська на лімес і на останки язигів, маркоманів, квадів та свевів, загадав нацькувати їхніх сусідів, тобто дакійців і бастарнів. Вас до цього не треба? Ха-ха? Pax Romana, Римський мир – це чудова річ, а ще краще, якщо творять її самі варвари між собою!.. Але їдьмо. Вже ніч – і ось там за проваллям обоз.

Рушили кіньми по слідах останніх їздців. Язиг сопів і кляв півголосом, скільки разів кінь спіткнувся об каменюку або зафоркав на вид якоїсь дивовижної скелі чи куща. Трибун нишком посміхався, а там став посвистувати якусь пісеньку, підхоплену у люпанарі в Сармісегетузі.

– Весело тобі! – зауважив Аригет, і в його голосі звучала злість. – Певно, близько рік був ти вдома, поки знову покликав тебе імператор, а я таки просто з-під маркоманських чер під стріли дакійців.

Свист замовк, але відповідь прийшла не швидко. Аж по добрій хвилині крякнув трибун і спитав:

– А хто каже тобі служити далі? Ти охітник, начальник свойого племені! Взяв платню та й махнув у вільні степи. Там тобі життя не тут. Не Юпітер, а Мітра тобі опікуном!

– Гей, коли б то! – зітхнув язиг. – А то, бачиш, воно важко розставатися з тим, із чим зжилася душа. Від десяти літ вона звикла до ваших городів, обозів, трибунів, легатів, префектів, до вінців, похвал дарунків, до слави, ну… і до ваших білих, ніжних, пахучих жінок!.. Не мені вже вертати між трави й очерети моєї безіменної батьківщини. На Геркула! Вже й моїх богів у Гара Берецайті не видко з-поза вашого Олімпу!

– Значить, ти не йдеш, бо не хочеш, а я йду, бо мушу! Перполь! Кому ж більше лихо?

– Ба, я в тебе примусу не бачу! Римляни завсіди у сяєві слави та імператорської ласки – чи тут, чи в Аквілеї, або й у Римі, а життя, гадаю, куди легше там, ніж тут.

– Гадаєш? Ха-ха! Ти помиляєшся, товаришу, як помиляються сліпа Фортуна та ще сліпіша Феміда. Щастя і справедливість завсіди сліпі, тому й ніколи не стрічаються.

Язиг не зрозумів слів товариша, та не смів питати про їх значіння. Затямив собі, одначе, його вислів і намагався сам розв’язати загадку.

Ще в обозі під Сірміюм розказували новобранці-легіонери римські сплетні, й між іншим згадувалося там також ім’я Люція Сульпіція Проба, якого прозивали Апартом, тобто диваком. Видко, трибун розсварився з богинею справедливості, а що й богиня щастя відвернулася від нього, тому він тут… Гм! Це було б ясне, як око Ахурамазди, та, з другого боку, нікому не дають трибунату, якщо він у не ласці… А далі: якого злочину міг допуститися чоловік, що його всі величали Пробом, тобто праведником?

У цю мить скелі, які йшли повз береги Тиси, розступилися й відслонили чималу царинку, порослу чагарником. Посеред неї видніло забороло, чи, радше, стіна з покладених одні на одних кам’яних брусів. Ця стіна замикала великий чотирикутник об’єму, може, чотирьох моргів. По рогах вершилися високі, з дубових балів будовані вежі. Такі самі, тільки дещо нижчі вежі були по обох боках воріт, у яких кінчилася дорога. Величезні костри горіли при воротях, а блиск огню відбивався кривавими рефлексами від металу жовнірської збруї.

Сотні стояли поруч дороги, одна біля другої, перед кождою гурток старшин: сотник, хорунжий, підхорунжий та вістун. Біля самих воріт вози, челядь та приватні, невійськові подорожні, а по тому боці шляху кінні язиги, пращники та лучники.

Трибун проїхав ряди й, зустрівши двох старшин, що їхали попереду, віддав честь і повів їх до воріт. Тут ждав у виправленій службою поставі, може, сороклітній старшина-сотник попереду сотні лучників.

– Чи місце для когорти приготоване? – спитав трибун.

– Так, достойний трибуне! Приписаний простір очищено і зрівняно. Обози стануть перед воротями. Тут безпечно. Для старшин є одна хата, для тебе друга, але…

Тут нерішуче глянув на двох їздців у плащах.

– Зі мною їде достойний легат Квінт Атілій Глябріо та квестор Публій Вілій Буфо. Чи маєш і для них приміщення, відповідне їх достойності?

– Ні, для таких високих достойників нема в мене нічого відповідного, хіба що згодяться спати в одній хаті з тобою, трибуне!

– Де ж ти живеш?

– Саме в хаті, яка призначена для тебе. Там дві кімнати.

Буфо, який увесь час сидів на коні, наче на кізлі до тортур, і сопів та стогнав, перелякано глянув на легата.

– Егеу! У мене є фамілія… Як же ж я, в моїх роках, при моїй туші…

Легкий усміх промайнув на лиці легата.

– Нічого, достойний, невільниці можуть переспатися на возах.

Буфо кинувся всім тілом, наче опарений кип’ятком.

– На всі фурії пекла, ні! – зверещав і замахав руками. – Ці ваші старшини… лучників та пращників… ніколи цього не буде, ніколи! Трибуне! Тобі приказано боронити моєї особи від усіх образ та напастей. Вимагаю сторожі біля хати і приказу до війська, щоб ці… старшини… лучників і пращників… е… В моїх руках, при моїй туші мені належиться…

– Достойний квестор схоче не забувати, що його особа і його челядь – це не одно? – підкреслив трибун слово «челядь».

Легат засміявся голосно. Буфо посинів від досади.

– Я… я до намісника… до імператора… я… – захлиснувся.

– Не гнівайся й не хвилюйся, достойний квесторе! – заспокоїв його трибун, налюбувавшися доволі його досадою. – Радо відступлю вам свою хату. Одному одну, другому другу кімнату, а сам спічну з оцим хоробрим сотником.

– Вибачай, хоробрий трибуне, – оправдувався сотник. – Я сплю звичайної в шатрі або у вартівні.

– Хай буде й у вартівні! Тільки повечеряємо вкупі, бо я, вибачте, голодний – нічим супи Тітія.

Лице квестора вигладилося, рот протягнувся від уха до уха.

– Коли так, то дозвольте мені сьогодні бути вашим амфітріоном! Хай прихильним буде нам Вакх! – сказав, кланяючися легатові й трибунові, й потім жваво повернувся до сотника.

– Прикажи, щоб мої два вози стали біля хати! Але перш усього заведи нас до неї!

– Еамус! – згодився легат і кинув трибунові збиточний погляд.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 2005 р., т. 4, с. 165 – 169.