5. Вовчий празник
Юліан Опільський
Тим часом на чималій прогалині на схід від села зібралося до двісті людей. На пеньку, посеред зборища, стояв боярин Ратибор і підіймав з голови шапку на знак, що бажає говорити. Підіймав її тільки незначно, щоби не понизити своєї боярської честі, та люди, незвиклі до такої чемності боярина, замовкли, хоч маком сій!
– Люди, християни! – заговорив боярин. – Жниво скінчилося здебільша, і кожний із вас обчислив уже, скільки прийдеться тепер віддати на довг та відсотки, правда?
– Ох правда! – зітхнув мало не кожний.
– Коби тільки вистало! – обізвався дехто.
– Іменно, коби вистало! – підтвердив боярин. – Але я знаю, що тільки на мед та віск є ще ціна, а саме і сього, і другого у вас самих мало. На все інше нема купця, ні покупу, ні збуту. Нема і заробітку, кожний, бач, воліє обробити землю власними руками або заставити до праці власних рабів. Тим-то і не ціниться праця рук, і відробити довг годі.
– Ой годі!
– Скажете, може, щоб я зрікся відсотків? Майна в мене доволі, а всього тільки одна дитина, ну, і ще не ніч, ще не одно придбати можна. Правда?
Залягла мовчанка. Ніхто не надіявся, що боярин на те скликав усіх молодших громадян, щоби пригадати їм довги їх родичів та майбутнє рабство. Тим-то не один оглядався по боках на других, а дехто морщив брови і стискав кулаки у безсилій злості.
– Таки правда, боярине! – відповіло декілька голосів.
– Що ж, я радо зречуся всіх залеглих відсотків, та істи зректися не можу, бо вона не моя, а мого сина та його нащадків. Се моя відумерщина, надбання мого життя, і, певно, нема між вами такого, що вчинив би таке і скривдив власних дітей…
Громада мовчала.
– Віддайте позичені гроші разом, так як дістали їх від мене, і подарую вам всі відсотки!
Знову та сама мовчанка, та злість уступала збентеженню.
Справді, боярин не мав права зрікатися добра власної дитини в користь чужих.
– Мовчите, господарі? Не під силу вам уплата? Так, гак, я знаю, у вас самих круто, не то що, і будьте певні, що не тільки ви журитеся сим, але і я. Чи гадаєте, що мені мило бути вірителем усієї громади, п’явкою для кожного, ворогом для всіх? Ні! Я теж думаю про ваше добро і тому даю вам нагоду за одним махом позбутися довгу, а ще й прислужитися королеві, який, як знаєте, недалечко.
– Ба, король довгу за нас не відробить! – закпив молодий ще кметь Бортняк.
– Не відробить і не заплатить, се правда, але заплатити можуть його вороги вам на користь, мені на заспокоєння, йому на славу.
– Як-то? Яким світом? – живо питали люди.
– А ось Ярослав Судиславич, сотник, розкаже вам, що ми оба придумали на спілку сьогодні уполудне. Послухаєте його, так усі довги громади будуть заплачені, не послухаєте, то король, який саме у війні з татарами, певно, подбає сам про стягнення довгу з вас, без огляду на ваших дітей та вас. Ви ж татарські люди! Ну, на сьому слові бувайте здорові!
Отрок підвів бояринові коня, а по хвилі Ратибор щез за найближчими кущами чагарника. Ярослав глядів за ним добру хвилю, а там і повернув до громади.
– Панове громадо! Боярин каже правду, що ми татарські люди, бо платимо подимне татарві. Тим-то ніхто нам не поможе, хіба Куремса або Ахмат-баскак. Але хто сьому винен, що ми потатарщилися?
– Він, Ратибор, боярин! – загула громада в один голос.
– Звісно, що він. Та як гадаєте? Повірить вам хто чужий, коли йому таке розкажете? Я гадаю, що ні.
– Авжеж, що ні! – відповів Бортняк. – Слово боярина заважить більше, чим наше.
– Іменно! То ми підстережім отут, у вивозі, баскака і зловімо його, і безпечні будемо і перед королем, і перед боярином!
Якби грім луснув був отут, у середині круга, то не було би більшого зачудування у громаді.
– Баскак везе гроші з усієї Погоринної волості, а біля нього не більше сотні ратників. Нас є отут коло двох сотень, а в лісі, як знаєте, один наш стоїть двох татар! – переконував Ярослав.
Зразу не відповідав ніхто, врешті виступив Бортняк.
– Се правда, що ти кажеш, і нема сумніву, що при татаринові найдеться гріш, але як так, то чому боярин не відпускає з нами ні одного зі своїх ратників? А є їх у нього до двадцяти, самі молоді, тугі, добре озброєні парубії.
– Так, але всі вони не з наших, половці та чорні клобуки, – зауважив Ігор. – До того ж вони ще вчора кудись виїхали.
– Чи аби не зрада! – підхопив хтось. – Ми тут зловимо баскака, а вони наведуть на нас цілу хмару татар.
– Справді! – продовжував Бортняк. – Ти кажеш, Ярославе, що, зловивши баскака, будемо безпечні від короля й від боярина, але хто забезпечить нас перед татарвою, якщо вона візьме верх?
– А чи ви гадаєте, що я, вхопивши баскака, заведу його Ратиборові ? Ха-ха! Боярин каже: віддай мені бранців і скарб, і збудешся довгу. Але при сьому він не хоче сам устрявати у діло, щоби в разі чого звалити на нас усю провину. Він скаже Куремсі: «Се не я, а ваші невірні холопи вчинили се. Покарайте їх, а мене нагородіть за те, що випустив ваших на волю!» Та гадаю, що те саме зможу зробити і я. Візьму в руки і бранців, і гріш, і ми розчислимося тоді з боярином за гривні й ногати, а решту візьмемо собі. Поб’ємо бранців чи випустимо самі, а провина останеться за боярином. У кого буде в руках баскак, у того буде і правда. Поняли ви мене гаразд?
– Поняли, поняли! – загула громада, яка аж тепер зрозуміла усі замисли Ярослава.
Справді, куди не міркуй, а план був добрий. Усе, що придумав боярин, повертав Ярослав у противний бік. Він переймав на себе роль Ратибора, а за те звалював на нього усю небезпеку і відповідальність. Такий оборот найбільше підходив до мужицького погляду на справу, бо давав і користь, і безпеку і не наводив нікого на гріх. Попри се, хоча і як ремствували всі на дружинний лад у державі, та все-таки свій князь, король чи хоч би тіун був кожному миліший та ближчий од татарина.
Наскоро проведено поділ ратників на десятки і обставлено ними увесь вивіз у лісі, де ліс доходив до самої дороги. Давида вислав Ярослав на Володимирський шлях, щоби дав знати, коли і куди наступатиме королівське військо, а Ігор з двома отроками повів стежу на стрічу баскакові.
Стежа вернулась під ніч і дала знати, що баскак з усією валкою ночує в Мощанці, дві милі від вивозу. Тому всі ратники повечеряли і поклалися спати у гущавнику, вижидаючи ранку.
Не раз буває, що природа серед тепла і цвіту у гарячий серпневий час нагадає собі прийдешню осінь з холодом, жовтим листям, понурим, свистячим вихором та дрібним, невгаваючим дощем. А тоді холодним ранком закутає весь світ у густу» мряку, так що й не видно, чи є ще на деревах зелень, чи ні. Усяка співуча пташня і не гадає вилітати з гніздечка, і тільки змоклі ворони та галки покрикують хрипло у гіллі. Сонце десь губиться у валяві хмар, і тільки довгота дня нагадує ще літо. Кожному здається, що вже не мріяти йому про поворот ясних, теплих днів літа, що після мряки прийде дощ, а слідуючого ранку на зеленій траві придорожніх пасовищ покажуться білі пятна мокрого снігу.
Отаким був день, коли рішалася судьба села Чаброва.
Ратники Ярослава поділилися на чотири частини. З них одна стояла на шляху від Чаброва, і тут було двадцять щонайдужчих парубків з великими щитами, такими, що їх уживали лучники та пращники при облогах або при обороні; Ними можна було дуже легко перегородити шлях перед татарами і відперти наступ, якби звідусіль окружені вороги пробували йти пробоєм.
Такі щити уживали чабрівці при ловах на полохливих звірят. Вони обгортали їх зеленню для непознаки і засідали поза ними куди вигідніше і певніше, чим у звичайній засідці. Вивіз углублювався в поземелля на сажень, а то й півтора, і пробігав так поміж стрімкими берегами на чверть милі. У тому місці, де з одного боку саклаки та ліщина доходили до самої дороги, засіла справа ціла сотня стрільців з луками в руках та короткими рогатинами напоготові.
З лівого боку був непідшитий, високопенний ліс, і в ньому за деревами засіло тридцять найбільш тямущих, обережних мужів. Вони мали виловлювати всіх тих, що втекли б зі загального погрому. Вкінці четвертий відділ під проводом Ігоря засів у чагарнику найдальше від першого. Він Мав замкнути пастку і вдарити на дружину баскака ззаду. Отак засіли вони всі і ждали приходу татар. Ярослав був при найбільшому відділі. І ось серед загальної тишини почулося нагло три скигління канюка – умовний знак від заднього відділу.
– Ідуть! – сказав Бортнякові Ярослав. – Іди до переднього відділу, щоби не пропустили ні одного татарина. Одиноким свідком погрому може бути тільки баскак.
– Невже ж ти хочеш побити усіх татар? – занепокоївся Бортняк.
– По можливості – так! Се потрібно для нашої безпеки, та не забувайте і того, що з населення городів живої душі не оставили сі поганці. Нас вони шанують як робочий товар, але, проте, на нас тяжить повинність помсти. Мертві ж не в силі помститися. А там татарин, се не наш мужик! Се воєнний чоловік, який і з раною на тілі може ще убити ворога. – Гм! Се правда!
Останній згляд, видко, переконав кметя, і він побіг до свого стану біля плетених щитів.
Враз почувся зліва скрип коліс та ляск кінських копит у грязюці. Се їхали татарські двоколісні гарби, навантажені добром та грошем. Войлокові покривала хоронили набір від дощу та вогкості, а попереду сиділи візники у кожухах, виверчених вовною наверх. Так само на кошлатих диких звірів скидалися й кінні татари, які їхали по боках валки. Вони не привикли до вогкого підсоння північно-західної України, тому цупко й обгорталися тулупами та з недовір’ям і неохотою підіймали голови до небосяжних лісових велетнів, які губилися десь у піднебесній мряці.
Вони знали, що се вже сама окраїна татарської займанщини та що невдовзі вже повернуть у сухі, погідні степи на південному сході. Не один був би радо повернув коня і махнув туди чимскоріше, та дарма! Яса, татарський закон, проголошений ханом, карав смертю за кожний, хоч би і найдрібніший непослух. Ба, мало того, за кожного ратника ручався головою десятник і дев’ять товаришів, а над десятником був сотник, п’ятисотник, тисяцький. Тим-то і в голову не клали татари, що можна б від них утекти або вернутися з порожніми руками.
«Судьба!» – зітхали про себе і, хоч серце било, наче молотом, їхали похнюпившись далі. Посеред балки на білому баскому коні їхав Ахмат, баскак Куремси, у острокінчастому шоломі та арабській карацені з дорогою шаблею при боці. Йому теж було не до сміху, та приказ ханського намісника мусив бути сповненим. І передчуття не обмануло сим разом татар. Саме опинилися у найвужчому місці вивозу, і валка здержалася, щоби дати можливість переднім їхати далі, коли нагло нелюдський крик почувся ззаду.
Вмить зрозумів Ахмат, що се напад грабіжників, і гукнув на передні вози, щоби їхали швидко далі, а сам повернувся назад, щоби зарядити успішну оборону. Та в сей мент сталося щось страшне, невидане, нечуване! З низеньких кущів саклаку, калини, трепети, горобини зразу вилетіла хмара стріл – і більше трьох четвертин його ратників полетіло з кульбак. Нечуване замішання вмить запанувало серед валки.
Ратники летіли коміть головою, а їх крики та судороги сполохали коней. Вони наче ошаліли з переляку, ставали дуба, били копитами об гарби та візників, тратували лежачих, скидали ще здорових їздців, а з гущавника сипалися стріли безустанно, невмолимо, доки не лягли всі товариші Ахмата. Не» було ні часу, ні спромоги боронитися. Кільканадцять тільки полізло лівим берегом вивозу у ліс, але і сі попадали від стріл і покотилися назад. Широко відкритими очима глядів Ахмат на нечуваний вчинок незнаного напасника.
«Чи нема богів у небі? Чи нема хана на землі? – питав себе в отупінні. – Чи нема і для мене смерті?»
Та в сей мент спереду, ззаду і з боків вискочила товпа тугих, оружних парубків, а спокійний голос одного з них заговорив до нього добре звісною йому руською мовою українських улусів:
– Злізь-но, Ахмате, з коня і піддайся!
Наче зі сну збудився баскак.
– Кому маю піддатися? – спитав.
– Бояринові Ратиборові! – відповів Ярослав.
Джерело: Опільський Ю. Золотий лев. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 374 – 379.