На станцію

Тодось Осьмачка

Було годин п’ять ранку, як Бруси виїхали із двору. Іван сидів спиною до коняки поруч із батьком. Сидіння було із свіжовкошеного пирію і застелене ряднинкою із великого кропив’яного лантуха. У задку возика лежав прикритий травою чамайдан. Його весь час Іван Брус почував носками черевиків. І сонце хоч і зійшло уже, мабуть, більш як годину тому, але мало чари незаплямованої і первісної краси. Перед ним ще був увесь світ свіжим, прохолодним, зеленим; і в іскрах роси, води і тієї дичини, що перелітала із озера в озеро понад купками туману, які, тримаючися і за жита, і пшениці, не могли ще відірватися від вогкої землі.

Сумно було дивитися Іванові Овсійовичові на батькову садибу, що поволі відбігала від його погляду і занурювалася в зелені гриви того жита, що її оточувало. Навколо хати і повіточки спиналася молоденька акація і своїми зеленими вершками досягала рівня нахатнього гребеня. І на йому при самім цегловім виводі у високім гнізді стояв чорногуз і годував своїх дітей. Він сплескував крильми, коли якесь чорногузенятко надто настирливо випиралося із гнізда до його довгого носа. І воно зразу осідало, і на його місце слабіше ставало, а старий птах знов сплескував крильми. І так було аж до закінчення годування пташенят. Але ці птахи завжди здавалися Іванові Овсійовичу такими, неначе зробленими з дерева. Вони йому завжди нагадували дерев’яного млинка, який своїми крилами ворушиться проти вітру…

Але завжди Іванові Овсійовичові було приємно бачити цього птаха мешканцем української садиби. І раз у раз від чорногузів і від їх гнізда у його душі будилися ті самі голоси, що і при спогляданні журавля коло криниці. І ці дві речі завжди Іванові Овсійовичу здавалися зроблені з одного матеріалу. І коли якоїсь із їх недоставало у вигляді нашої садиби, то він почував у душі невдоволення болючіше, ніж відчуває маляр, коли споглядає якусь милу і дорогу серцю картину, але не закінчену на кілька геніальних домазків. І зараз чорногузяча родина на гребені хати без журавля внизу над криницею ніби говорила, що тут давнина рідного побуту завмирає, якщо не завмерла. І обставини життя батькового і його настроювали душу до того смутку, який люди мають, прощаючись з чимось дорогим навіки. І згадав молодий чоловік вірш свого знайомого поета Павла Петровича Филиповича:

Шануй гніздо старого чорногуза:

він стереже і хату, і стіжок…

І здригнув. І глянув убік на батька, що правив конякою. Коняка була гарна, плекана і, видно, розумна, бо те, як батько тримав віжки, і та приємність, що була видна на батьковім обличчі, затуляла від ока і ту страшну дійсність, що була у його душі. Але все-таки батькова постать була зібгана недавніми переживаннями… Він сидів трошки нижче на траві, ніж син, та й ще до коняки лицем. І це його становище обумовляло до певної міри і синові враження від батька. Батько сидів і упирався ногами, взутими у чоботи, об крижівницю воза. Чоботи були припалі пилом, який перетворився в земляну кору. Картуз на батькові мав такий колір, як і його піджачок, і штани. А з-за коміра піджачка виднівся вузенькою чорно-червоною смужечкою вишитий комірець полотняної сорочки.

Хто його вишивав?.. Чи мати, чи якась сестра, що не прийшла на материн похорон? Чи, може, ця сорочка була вишита ще тоді, коли його, Івана, ще й на світі не було?.. І, як зараз вдуматися, то чи він і сестри, і брати існують на світі для батька? Вони ж усі зараз для його, як розкидані цеглинки із зруйнованої економії до якоїсь іншої цеглинки, що похожа на любу, яку можна зустріти на любім шляху. Він же зараз у страшній смузі розпачливої духовної безпритульності. Що, що його можуть покликати ще селяни лікувати скотину?.. Ну, то це батько, мабуть, добре відчуває, що він у таких випадках опиняється у ролі того дубчика, якого підхоплюють, коли наскакує розлючена собака. А вже коли вона відстане, то дубчик відкидається, як непотрібна річ, яка ніколи потім не буде розшукуватися. І Іванові Овсійовичу ще шкідніше стало ось цього зібганого чоловічка, що зветься його батьком, який зараз оце править конякою… і який, може, удає, що йому мило керувати нею, аби тільки не говорити з сином і не надокучати йому собою… таким покинутим і таким безпорадним…

Аж ось і руїни розгромленої панської економії. Від стін ще й досі лежали купи глини, зарослі щирицею та будяками. Ще й досі чорніли ями, з яких селяни повикопували стовпи. А серед їх бовванів іржавими боками паровик, спершися на передні колеса, а задком угрузши глибоко в землю. Ним колись молотили хліб у степу, а зараз із піднятої колесами передньої частини у його темніла кругла дірка. Ще давня сажа в її середині відставала коржами від заліза. А над нею два соняшники тяглися з дірки і загинали голови ще нерозквітлі на спину паровика. Трохи далі збоку лежав і його маховик. Молоденьке просо і старий полин перепліталися з його шпицями…

І ця ось машина, поламана, потовчена і розтягнена, тепер справді не здатна те робити, для чого її призначалося ще цілою. А його ж батько ще цілісінький своїми людськими здатностями, і от же його змушують бути гірше непотрібним, ніж оцей лам. Обставини життя завжди ласкавіші до бездушних речей, відмовляючи їм тільки можливість їхнього вжитку, коли вони справді не варті нічого. Але люди поламаним речам додають ще якоїсь мстивої містичності бути для цілих людей, викинутих із суспільства, показниками всяких катастроф особистих. І нещасні люди поневолі знаходять собі утіху у тім жалю, який виникає із свідомості, що вони мають однаковість з долею поламаних речей, які себе справді пережили. Таким чином, кожна річ має дві долі: одну тоді, коли вона свіжа і ціла, а другу, коли вона поламана. А людина?..

Іван Овсійович не припускав думки, щоб його батько, оцей чоловік, що править конякою, чекаючи від сина першого слова для розмови, міг мати щось таке у своїй голові свідомо, як оце промайнуло у його, молодого Бруса. Але він певний був, що воно є у батька у відчутті, і воно його разом з усім пережитим здавлює до найменших моральних розмірів…

Іван Овсійович не мав такої тривкої певності, щоб однонастроєво ставитися до батька. Багато пережитків з дитинства і розповідь Мадесова, як не є, а все-таки написала сліди в його душі. Це не говорило нічого за його життєвий досвід чи мудрість, а тільки підкреслювало його молодість.

І він згадав найстрашніший випадок із свого дитинства. Учився він у Матусівській земській школі. І якось дістав у одного свого товариша книжку «Індіана» Жорж Занди і, прийшовши додому і не готуючи лекцій для другого дня, почав читати у черезсінешній хаті коло столу. Вікна були повитягані з луток для більшої вільготності у хаті, і замість їх були нап’яті дротяні сітки. Крізь їх проходили подихи надвірного повітря і ворушили листя калачиків у вазонах, які стояли на підвіконню. А на столі лежав великий ніж. Ним перед Великоднем і Різдвом кололи свиней. І враз Іван чує:

– Іване, а чи багато ти вже прочитав?..

Він підвів голову і побачив молодшу сестру Пріську. Вона дивилася крізь сітку і посміхалася. Йому стало досадно: чого вона йому заважає?.. І, не сказавши їй ні слова, знов похилив голову над книжку. Але сестра вела своєї:

– А я скажу батькові, що ти тільки книжечки читаєш, а вроків не вчиш…

Він зупинив читання і став чекати, що далі буде, хоч назовні показував повний вигляд читацької уваги. А сестра не вгавала:

– І нам учитель казав, що книжки тільки тоді помагають, коли вроки вивчиш… І тоді можна собі читати аж до червоних сліпів…

Іван мовчав і вже ясно почував, що роздратований і читати не зможе, але ще удавав із себе читача і стримував у собі кожний рух, що рвався щось зробити непроханому підглядачеві. Тим часом сестра почала вже й реготати і доводити йому його нікчемність:

– Ти думаєш, що мене батько не послухають?.. Ого, ще й як!.. Вони тобі покажуть, як їх дурити… Бо що ж то за вроки, оті казочки?.. Та ж вони простісінько тьфу, та й годі, якщо і без рихметики, і без молитов… Батько тебе просто батурою попровадить до школи… Поперед себе, як ледачого волика із свіжої городини… І нехай хоч яка гарна твоя казочка, а учителі тебе стрінуть у школі загребущими пальцями і потягнуть тебе за оті довгелецькі «вухналі» просто навколюшки!.. Що, вже не бере?.. Не читаєш… Злякався?..

І Іван не витримав, і з якимсь скаженотруйним настроєм кинув очима навколо себе, і, вглядівши перед собою ніж, схопив його і з усієї руки шпурнув у вікно, у те обличчя, що сміялося з його… Ніж проскочив сітку і тільки зачепився колодочками, щоб не вилетіти надвір. Але Прісьці він дістав зачепити чоло коло правого виска… І надворі почувся несамовитий крик. Він отверезив хлопця, і в його грудях занімів одворотний холод страху.

Він не знав, що з собою робити, але добре знав, що йому від батька чи буде щось за читання, але за ніж і сестрине чоло щось добре окошиться на його шкірі. І він рвонувся тікати з хати куди завгодно, аби не ждати заробленого. І скочив, і панічно вхопився ручки коло дверей… Та жах і безум! Двері хтось запер. Рятунку не було.

Аж тут і вікно потемніло. Іван придивився. Відти заглядала Пріська. Голова була перев’язана рушничком, якого кінці звисали на праве плече, а з-під його по щоці аж на шию струмочила вузеньким цюрочком кров. І ніс був у плямах крові… Праве око теж було затулене рушничком. І на неї страшно було й глянути. А вона мовчки лівим оком гірко і уважно щось шукала в хаті. І нарешті вглядівши його, прогомоніла:

– Бачиш, що ти мені зробив?.. Уже мати побігли до батька аж на роботу… Швидко вони сюди прибіжать із батьком, і батько на тобі шкуру обіб’ють так, як ти оббиваєш на молоденькій вербичці, коли робиш свисток. Тепер начувайся… То мати тебе заперли…

І після цих слів вона відійшла від вікна і, мабуть, побачила, що хтось іде, почала галасувати на всі свої спроможності:

– Ой, Боже ж мій… Ой, Боже ж мій… Ой, він же ж мені ножем увесь мозок вицідив… І, мабуть, око вилізло… Ой, Боже ж мій; ой, Боже ж мій… І де вони так довго?..

І чути було, як її якась жінка почала вкоськувати:

– Чи ти не здуріла, що так трохи не на увесь світ кричиш… Та якби у тебе з голови мозок вицідився, то ти ж би лежала на землі недвиженною, як ота колода… Не кричи, нічого тобі не станеться…

– Еге, не станеться!… Якби таке вам, як оце мені, то ви ще, може, й голосніше кричали б…

Та й знов почала:

– Ой, Боже ж мій! Ой, Боже ж мій… Що ж це він мені наробив?..

І так спромоглася страшно кричати, аж неначе вити, що у запертого Івана вся свідомість опинилася в ногах, повних тремтіння і того почуття, що визначають: «аж морозить». І нарешті він почув:

– І не заціпить бісової душі дівчукові!..

А Пріська у відповідь ще вище подала свій глас, і вже неначе накликаючи і на чужу жінку помсти:

– Ва-й-й!.. Ідіть швидше. Він ще не втік… Він сидить запертий… а тітка Саниха його, мабуть, хотять випустити… Ой, Боже ж мій… Ва-а-й!..

Та й почув Іван тупіт ніг. І через те, що батько і літом ходили у чоботях, то тупіт їх залунав у душі запертого, неначе похід Іродового війська до його із далекої жидівської давнини. І двері відперли мати. І батько переступив поріг і зупинився тільки на мить. І Іван тоді помітив ось такі ознаки свого батька… Тонкі вуса розставлені просто на обидва боки, і дві сірі брови аж поруділі, і під ними два вогники, похожі на ті, які він бачив колись на однім малюнку у вовка, що підкрадався літнього вечора до забутого пастушком теляти. А щік, носа, чола, картуза, чуба і одягу не помітив. Та ще в руці грубий ремінний нагай, з яким батько не розлучався ніколи, домальовував батьків патрет. І батько тільки й спромігся на однісеньке питання:

– Це ти сестрі розкраяв чоло?..

І відповідь, хоч була тиха і перелякана, але правдива:

– Я…

І в одну мить з якимось зловісним стогоном ударив батько нагаєм з усієї руки свого сина через голову. І син поточився і впав коло ліжка. А батько з несамовитою непритомністю почав бити долі упалого. І бив, як скажену тварюку… Як щось таке, що не підлягає ніякому людському розумінню ні в своїй злобі, ні в учинках люті супроти людей. І захеканий був батько, неначе молотник коло ціпа, але був мовчазний. І син тільки раз і скрикнув:

– Та це ж вона призвела!..

І замовк, і здригаючи від ударів, ухопився ліжка і хотів під його підлізти. Але батько це помітив і люто вдарив двічі малахаєм по руці, і син скрутився гадиною і вже лежав під ударами мовчазною деревиною… Тільки здригав усім тілом, коли чувся по йому гуп малахая. І тут уже й мати перелякалася, бо їй прийшло у голову, що син уже неживий, і вхопила за руку чоловіка та уже й сама загаласувала на всю хату:

– Рятуйте, люди!.. Він убив!..

І батько схаменувся, уперіщив малахаєм ще й матір через плече і вийшов із хати з такою хуткістю, з якою був і вскочив у хату. І в хаті стало тихо.

І скільки Іван Овсійович не пригадував, то батько його був завжди такий жорстокий і невмолимий, коли, на його погляд, була порушена людська правда… Він завідував і рогатою худобою, і кіньми на чотирьох економіях. Він скотину лікував і бракував, і призначав вистоюватися на жомі, щоб потім продавати. І він же або по його вказівках докуповували худобу, і в його під руками завжди було багато робітників, і він з ними поводився так само, як з власними дітьми. З роботи ніколи не виганяв робітника за шкоду, а після другої або третьої провини доривався до винуватця з малахаєм і бив, скільки вже його серце бажало, щоб насититься. І жоден битий його не оскаржував, і не противився биттю, коли бачив, що від перших ударів нема куди рятуватися.

І всі знали, що Овсій Юхимович дурно не присікається і що він завжди за правдою стоїть і ніколи не вижене ніякого провинного, але конче сам своєю власною скарає, і на цім окошиться. І люди шанували, і робітники просто раді були, коли бувало він до їх починав жартувати, бо він був не такий, як усі: він був правдивий і справедливий. І Іван Овсійович певний був і тепер, що якби він був сказав батькові тоді, коли карав за Пріську, що не він розкраяв чоло Прісьці, а батько все-таки знав, що Іван це зробив, то він не бив би його, аж поки не змусив би сина визнати свою провину вголос, аби покарати його теж перед всіма. І те, що він перед батьком і запертий був, і переляканий, але все ж таки вимовив: я винен, для батька довго було приємним міркуванням, що син може і перед шибеницею не побоятися правди!

І цей випадок із сином у такім освітленні Овсій Юхимович не раз любив розповідати і гостям у себе в хаті на святкових бесідах. Всі ці батькові якості якраз і не могли зараз наказати Іванові бути одноцільним у настрої до його. Бо жорстокість справедливої людини може мати добрий вплив тільки на людей тих, що живуть переважно емоціями. А на людину з розбурханою думкою жорстокість справедливої людини завжди вносить елемент нещирості і надужиття. І через те не міг бути Іван Овсійович до батька одноцільним і по-рідному близьким. І враз візок, що з’їжджав з горбика на рівне, і дійсність оточення стали Іванові Овсійовичу перед очима. Він оглянувся і пересів на сидіння лицем до коняки в один ряд із батьком.

І перед ним розгорнувся широчезний та зелений простір степу. З лівого боку, аж при кінці обрію, серед весінньої зелені садків та полів виднілися біленькі цяточки стін хаток старого Матусова з високим заводським виводом… А далі Станіславчик і нарешті залізничні «посадки» – гайки почали виступати серед пшениць та житів… І нарешті перед ним за широченною та розлогою долиною з купками туману замаячіла станція з димками від паротягів. Відти вряди-годи чулися і гудки хоч тих поїздів, що маневрували, а хоч тих, що проходили проз станцію. І відти, із-над гудків, вибивалися до неба зелені та високі акації понад степовою зеленню, неначе зелені скелі понад просторами зелених розливів весни. І серце у Івана Овсійовича почало нити почуттям безпритульності і самоти.

А хвилі хлібів ішли безнастанно, то спадаючи, то знімаючися до Станіславчика, а потім аж під узвишшя десь далеко до Буди із такою ж байдужістю до рефлексій молодого Бруса, як і колись вони це робили тут під час битов Хмельницького з поляками. І поряд з ними пролітали великі латки тіней від поодиноких хмар, що мандрували серед тихого та ясного, аж сліпучого неба. Здавалося, і хвилі хлібів, і тіні хмар біжать наввипередки до найближчих степових озер, щоб там, перебігши чисту та не скаламучену воду і сколихнувши прибережну траву, нести дальшим весняним просторам вогкість води, пройняту глибокою небесною блакиттю. А над всім жайворонки кричали так високо, що людське око ні одного птаха не могло помітити. І здавалося, що то так скрипить простір від руху вітру, хмар, тіней, молодих колосків та хвиль на степових озерах.

– Сину, а поглянь лишень на нашу межу, якою ми їдемо… та придивися до людського хазяйства, та й побачиш наші поля трохи іншими, бо всяка далекість ховає собою людську працю від щирого ока, – почулися батькові слова.

І Іван Овсійович з незбутим болем самоти глянув на боки із візка і на межу, яка із-під коня поміж житами випиналася довжелезною смужкою вперед. Понад її краями упродовж росли польові маки, ромашки, козельці, нехворощ і пирій та спориш. А через їх перехилялося густе і ще не покрасоване колосся жита, просто їм у візок через драбини. А туди, трохи далі від межі, виднілися серед жита якісь купи, пророслі наскрізь бур’яном. Придивився. І впізнав купи борін з червоними зубками від іржі і з порепаними рамами від дощів та вітрів. І між ними стояли три сіялки з відчиненими скринями для зерна. У їх були навіть передки не поодчіплювані. А штильваги та йорчики просто лежали упоперек межі. І ввесь цей реманент був пророслий березкою, мишієм, полином і коров’яками. І коли переїздили через штильваги та йорчики, вони голосно затарабанили і заторохкотіли, і відти вилетіла дика качка і впала недалеко у гущину жита. І все це було схоплене з усіх боків польовими травами, неначе довгими ногами якогось небаченого спрута, що зібрався їх всіх утягти у вогку масноту чорнозему навіки.

І батько знов обізвався:

– І хто це наших незаможників навчив так господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цілого півроку в полі!.. Та з таким доглядом то його хватить, ну, нехай на два, на три роки… А воно ж людська праця!.. Оті потріскані та поскалені дошки на сіялках та планки, та перебійки на боронах. Та оте колоддя полускане та побахкане – воно ж людські кістки, людські ноги поламані та руки струджені… І якому дурилові може прийти в голову, що це хазяйство нашого народу?

Іванові Овсійовичу такі картини уже були давно знайомі, і йому здавалося, що і батько про цю синову обізнаність добре знає і говорить зараз тільки через те, що його безпорадність ослабла і що від неї можна виборсатися… І Іван Овсійович рішив нічого не відповідати, хоч і знав добре, що батькові від цього буде ще тяжче. І щоб собі дати спокій, став дивитися на коняку. Вона вже не бігла, а швидко йшла, бо межа була страшно заросла бур’яном, з якого ще не спала навіть нічна роса. І коняка була забрьохана, ніби вийшовши з річки: і копита, і ноги аж по черево мокріли, а з черева краплинками скапувала вода то там, то там. А на мокрім хвості і на боках видніли порвані листочки трави і червоні пелюстки маку… І син чогось не утримався:

– Тату, коли вам треба буде писати до мене, то листів не пишіть. Вони не доходять… Доходять, хоч і запізнено, тільки телеграми… Та чи у вас є гроші на телеграми?..

– Сину, скільки є людей у п’ятьох селах: у Матусові, Куцівці, Самгородку, Ташлику і в Сигнаївці, стільки я маю і гаманців з грішми для себе. Тільки що я до тебе не буду писати ні листів, ні телеграм. Я покладаю надії на твоє слово… Як ти не приїдеш, я буду певний, що ти загинув і що мені нема чого жити. Я загину теж… Ти ж бачиш, що вони всяку людську правду вигнали із своєї обіхідки… І їм треба нащось винищити старе людське покоління, аби новим людом керувати так, як вітер перекотиполем… От і все… Більше мені нема чого говорити.

– Рідний і дорогий мій тату… – обізвався Іван Овсійович, силкуючися бути щирим і сердечнішим у своїм слові: – Мені просто сипнуло морозом за шкіру від ваших слів. Мені здається навіть, що я втратив тяму і розуміти вас. Бо ж навіщо ставите у своїй душі таки ж самому собі якийсь кут безвихіддя?.. Мовляв, як тебе не буде, то мушу згинути. Я в цьому тільки одне і розумію, що теперішній час страшний. І ми в ньому ходимо, неначе дичина по пастках. Але ж ми знаємо, що в страшних битвах воєн не всі вояки вигибають… Та все ж, щоб ваша душа не побивалася у таких жахах, то ось я вам кажу, що не буду ждати якихось двох неділь, а прибуду раніше від того строку, про який уже прийшлося мені говорити… Я знаю, що то значить самота і тривога в людини, яку прирікають на громадську смерть… Я швидше приїду…

– Чи там у тебе ж є кому сорочку випрати, коли ти кажеш про самоту?.. – спитався Овсій Юхимович таким живим батьківським зацікавленням, неначе й мови не було про страшні скутки життьові. І це питання, видно, добре уплинуло на сина, бо він, ніби усміхнувшись і засоромившись, відверто і просто виявив те, що цікавило батька:

– Так, у мене є подруга. Я з нею живу ось уже більше року. Вона цієї осені кінчає медичний інститут і буде акушеркою… Працює вона зараз у Олександрівській лікарні…

– То я тоді не візьму в тямки, як ти можеш зважуватися кидати близьку тобі людину і тікати самому за гряницю… Чи, може, вона погана людина? Як її звуть?..

– Ця справа, тату, дуже складна. Їй треба ще вчитися місяців чотири. По книжках вона вже все здала, і їй тільки треба відбути практику… І підбий я її ділити разом із собою утікацьку долю, то вона, може б, уже нігде не мала практики, і я б їй усе життя зіпсував би. І я не хочу вже більше того нещастя, що я маю.

– А як же її звуть?.. Якого вона роду?.. – не відставав батько…

– Її звуть Олена Щоголова, її батько залізничний інженер… І родина хороша, і Олена дуже гарна людина… Але вона…

– Ех, сину, сину… що там тобі якесь «але»? Ти молодий, то не знаєш. А щастя людське має за життя тільки одну зав’язь, так само, як і кожде яблуко на дереві. Пропаде зав’язь, то вже не буде ні листків, ні самого яблука. І людина нічим не краща від їх… І я гадаю, що якби ти приклав більше розважності, то врятував би свою долю… чи так, чи сяк. Хіба б не можна було б і виїхати із цього краю, і притаїтися, і своє робити, не заважаючи їй теж свого допевнятися… Видно, щось там між вами негаразд. І ти, може, й тікаєш від цього «негаразду», а я, дурний, ще й собі «нате і мій глечик на капусту». Що воно там у тебе таке?..

– Я уже вам казав і ще раз кажу. Я письменник і не можу звати добром завоювання москалями України… І не можу звати тих засобів, якими вони нас приборкують, своїм добробутом і своїм визволенням. Значить, уже мені «амінь» з моєю літературою тут. І чи ви б мене звали путящою людиною, якби я геть замовк і не зазначив чесно московських слідів у нашім громадськім житті?

І зітхнув старий, і поправив на голові картуз, та й промовив:

– Людині мало треба на землі. Треба тільки, щоб вона була корисна своїм людям і потрібна їм. І тобі треба не більше і не найбільше. Але я знаю, що то таке совість у людських грудях. І коли вона неспокійна, то ніякі багатства і ніякі сили не здолають зробити людині мир на землі, без якого неможливе ніяке вдоволення життям, а не то що засягати якогось щастя. Мені дуже тяжко тобі казати, але кажу… Роби так, як підказує твоє серце… І знаю, що молодій людині майже завжди серце говорить так, як говорить і зрадник своєму цареві… Майже завжди у твоїх літах воно людину веде із світла у ніч, коли йому розум не дасть свого малесенького ліхтарика. А молодість тим і молодість, що ніколи нікого не питається. «Дай серцеві волю, заведе в неволю». Ти зараз вибив із моїх рук досвід, який би міг стати тобі в допомозі. Бо, мабуть, люди живуть і вмирають, слухаючи серця, а досвід записують у книги, щоб там і тямився… Горе мені старому і горе мати дітей, знаючи, що їх життя не навчить. Роби, що хоч. Ти мого нічого не послухаєш…

І вдарив старий коняку возжиною. Коняка шарпнула і почала тюпати, але він її притишив на стару ходу. Права рука у його знов трусилася. Видно, він був дуже схвильований і, видно, він осудив сина, відчувши з останньої розмови, що ніякої злагоди і навіть просвітку на цю злагоду немає, а тільки є одна заграниця, неначе одна дорога у прірву, у яку колись плигали і козаки Тараса Бульби… Тоді дехто з їх вхопився, а дехто і розплескався на скелях.

Так само і син після останніх батькових слів збагнув усім своїм єством, що він уже не може нічого сказати у відповідь, бо він з батьком був і в батьковій хаті, і під оцим тихим ласкавим сонцем не таким, як треба було б. Він увесь час почував у собі настрій зверхності над батьком і через те, що тепер батько був безпорадний, і через те, що він колись був потужний. І він розумів, що всього настрою збутися не можна без глибокої любові до батька, бо найвсеосяжніша пошана не може бути одновартою навіть з найтихішим зітханням співчуття, яким коротенько часом дихне любов.

І син мовчав і дивився, як поволі під’їздили до того хутора, що недалеко від станції, над самим переїздом до неї, носачівські люди збудували. Перша хата від поля була не огорожена і покрита залізним червоним дахом із тієї бляхи, що зірвали з якоїсь панської будівлі, бо тоді покрівлі купити не було де. Перед нею над межею росло із п’ять вишеньок свіжопосадовлених. А останні хати уже всі були оброслі молодими тополями та акацією. І коли вони наблизилися до хутора кроків на двісті, син сказав:

– Тату, тут я злізу і піду пішки. Вам не можна під’їздити конякою під саму станцію. Ваша Вигра дуже гарна і ставна, і червоноармійці, якщо є на станції, відберуть її у вас разом з возиком.

Батько нічого не відповів і мовчки зупинив коняку. Син вискочив із візка, витяг із трави свій чамайдан і поставив його коло своїх ніг, а сам уловив батькову ліву руку і припав до неї устами, прощаючися. І старий Овсій Юхимович, застуканий такою несподіванкою, поклав праву руку на синову голову та й промовив:

– Сину… я і сам зможу дати собі раду… Як буде час, заїзди за мною, а як буде тобі з ним скрутно, то сам їдь за границю… Але мені здається, що якби ти і заїхав, то я тільки з тобою попрощався б…

Із очей його котилися по щоках і по вусах ревні сльози, але не видно було жодного сліду у настрої старого, який би говорив, що він бажав би поцілувати на прощання сина. Та й син добре знав, що батько навіть із своїми, так само як і з чужими людьми, цілувався тільки на Великдень.

У цю саме мить пролетів над ними аероплан просто на Куцівку. Мабуть, один із тих, що Сталін споряджав везти на Україну катів робити соціальну профілактику серед населення. Син і батько його не помітили, бо розлучалися у глибокім і стриманім горі.

Матусів – у Шполянському районі Черкаської області, за 6.5 км на захід від Куцівки.

Станіславчик – у Шполянському районі Черкаської області, за 5 км на північ від Матусова.

станція – мабуть, Цвітково.

у Самгородку, Ташлику і в Сигнаївці – за 5.5 км на південний схід від Куцівки, за 7 км на схід від Куцівки – села Смілянського району; в 12 км на захід від Куцівки – село Шполянського району.

Олександрівська лікарня – в Києві (вул. ).

Джерело: Осьмачка Т. Ротонда душогубців. – [Б. м.: 1956 р.,] с. 62 – 77.