“Національность — совєтскій…”

Володимир Пасько

Обставини, за яких Шеремет потрапив тоді до Фергани, були досить банальними: “холодна війна” сягла свого розпалу, реальна ж війна американців у В’єтнамі виявила високу ефективність розвідувально-диверсійних підрозділів спеціального призначення. Група вчених від Військово-медичної академії, до якої входив і Шеремет, мала доручення виконати медичну частину широкомасштабної програми розвитку подібних формувань у Радянській армії. Для опрацювання питань забезпечення дій у гірсько-пустельній місцевості були обрані підрозділи повітряно-десантної дивізії, в якій, як виявилося, служив Казакявичус.

Вони ледве впізнали один одного: пропечений і висушений — вибілений туркестанським сонцем литовець і нездорово-блідий від описаної ще Шевченком пітерської болотистої вологості українець. А оговтавшись, розчулено обнялися, немов брати.

Увечері Казакявичус зайшов за товаришем до готелю, повів до себе. Шлях пролягав прямими, спланованими ще генералом Скобелевим (далеким російським завойовником цього краю) вулицями. Дорогою Регіс дещо розповів про своє життя-буття. Півтора роки тому одружився. Вона росіянка, але з тутешніх. Народила йому сина. Зараз, під час літньої спеки, в Литві, у його батьків.

— А як твої сприйняли такий шлюб? Вони ж, мабуть, для тебе когось підшукували…

— Твоя правда, але жити ж то нам! А тому вирішувати маємо самі. Ти також одружився?

— Так. І варіант подібний до твого. Тільки моя — ленінградка, в мене донька, не син.

— Що ж, будемо зміцнювати інтернаціоналізм, — розсміялися обидва. Не уявляючи навіть, як це для обох обернеться згодом.

— Я тут “замполітом” батальйону, за малим три роки. Після того, як ти поїхав, два роки прокомандував взводом, і непогано — достроково отримав “старлея”. Мав отримати роту, але раптом викликав “замполіт” полку і запропонував стати секретарем полкової комсомольської організації. Це, як ти знаєш, звільнена посада. Мій попередник, після військово-політичного училища, м’яко кажучи “не вписався” в нашу десантуру, виявився слабаком, ні риба, ні м’ясо.

— А тобі яка біда з того? Вперся б рогом, як віл — ніхто б тебе не змусив, отримав би свою роту. Хай би на півроку-рік пізніше — зате своє, я ж знаю, що ти природжений командир.

— Та я й сам так думав спочатку, — занурив очі в нічну темряву Реніс.

— Що ж тобі заважало?

— З батьком порозмовляв. І він мене переконав, що це дійсно потрібно.

— Ну-ну… — Мимоволі іронічно усміхнувся Шеремет. Співбесідник переставав його цікавити, таких тоді було безліч — бажаючих зробити швидку кар’єру на впровадженні в армії “ленінських ідей”, “чіткої лінії партії” і т.д., і.т.п.

— Ти мене не зрозумів, — спалахнув Казакявичус. — Це зовсім не те, про що ти думаєш. Ми з батьком дуже довго тоді розмовляли — про долю партії, Литви, СРСР, чому в нас не складається з побудовою соціалізму, як те накреслював Ленін. В чому причини недоліків. І зійшлися на тому, що до партійного апарату понабивалося надто багато всіляких шкурників і кар’єристів. Як вошей до кожуха. Кажуть одне — правильне, все про партію, народ, державу, думають інше —лише про власну кар’єру, тепленьке містечко під сонцем, а роблять зовсім третє — кожен будує “комунізм” особисто для себе і своєї сім’ї, за рахунок народу й держави, прикриваючись їх ім’ям та ім’ям партії.

— Хіба це новина? Хіба ти раніше цього не знав, не бачив, не чув?

— Та не в тому справа. Просто батько сказав: “Синку! Чим менше порядних людей серед тих, хто стає на професійну партійну стезю — тим менше в нас, в справжніх комуністів, а головне — в нашої держави шансів вижити у боротьбі з капіталістичним світом. Бо партія в нас править практично всім і працювати в ній повинні порядні люди. Тому — думай…”

— І ти надумав… — знову іронічно кинув Шеремет. — За що й капітанську зірочку, бачу, достроково отримав.

— Надумав і не жалкую, — з викликом підніс голову Казакявичус. — І роблю свою справу з честю і гідністю, так що за зірочку ти мені не дорікай — заслужив. І “замполітом” мене ніхто в батальйоні не називає, та й у полку також.

— А як же, цікаво? Навмисне для тебе посаду перейменували, чи що?

— Смійся — смійся. “Комісаром” мене всі називають…

— Комісаром, кажеш… Це вже серйозно, — замислився на мить Шеремет. Їхнє покоління виховували так, що ці військові політпрацівники часів громадянської війни були живою легендою, втіленням всього найкращого, що тільки може бути в справжньому комуністові, а значить — Людині з великої літери. І він сам також у те вірив, принаймні тоді. Бодай, як в легенду. А тому дружньо стиснув товаришеве плече:

— Вибач, я не хотів образити. Хай тобі щастить, на цій твоїй дорозі. За комісара Казакявичуса!

Після того вечора вони ще кілька разів зустрічалися. Регіс залюбки знайомив гостя з людьми і пам’ятками краю. Часто з ними був старший товариш Шеремета, полковник Краснопєвцев — статний немолодий вже чоловік з розкішними кавалерійськими вусами.

Під час однієї з поїздок вони зупинилися в гірському кишлаку, уточнюючи дорогу. Краснопєвцев, який сидів на передньому сидінні, від спеки на кілька хвилин відчинив дверцята. Повз них один за одним пройшли в своїх справах троє літніх чоловіків в халатах, підперезаних хустками. Скільки хусток — стільки дружин. “Бабаї”, як їх називали місцеві росіяни. І кожний з них, угледівши полковника, низько йому вклонявся, прикладаючи руку до грудей. Шеремет здивувався: невже ці “бабаї” так розбираються у військових званнях і так поважають армію? На що Казакявичус, дещо зніяковівши, відповів, що армійців вони справді поважають, але найбільше враження справляють “будьоннівські” вуса Краснопєвцева. Помітивши непорозуміння на обличчях супутників, неохоче пояснив суть. Колись тут, за наказом Будьонного, який певний час керував “боротьбою з басмачеством”, відважні червоні кавалеристи винищували мало не поголовно цілі кишлаки, охоплені антирадянськими заворушеннями. Причому як по цю, нашу сторону Пянджу, так і по іншу, афганську, врубуючись на сотню кілометрів у їхню територію. Відтоді багато хто з узбеків, таджиків, туркменів відчувають інстинктивний страх перед військовими, бодай зовні схожими на “лєгєндарного гєроя Гражданской войни”. А де страх — там повага, принаймні в зовнішніх її проявах.

— “Иначе нельзя было, иначе они бы еще сто лет воевали против Советской власти”, — ніби вибачаючись, вичавив із себе “комісар”.

— Тобто, наскільки я зрозумів, то була генеральна репетиція того, що на собі відчули ми з тобою, були свідками в рідних краях через п’ятнадцать — двадцять років? — гостро зиркнув на нього Шеремет.

— Навіщо ти так? Сам знаєш.., — відвернув спотворене болісною гримасою обличчя Регіс. Лише Краснопєвцев здивовано кліпав очима, не второпавши суті їхньої перепалки. Думаючи, вочевидь, про себе: хто їх знає, цих хохлів та прибалтів, що в них там на умі й на душі…

На аеродромі прощалися тепло, розчулено. Регіс збирався наступного року вступати до Військово-політичної академії в Москві, обіцяв заїхати до Пітера, провідати. Однак якось тоді не склалося…

То була їхня друга зустріч. А третя? Дай, Боже, пам’яті, були вже вісімдесяті. Саме так. Він, уже викладач, сам привіз групу слухачів Академії до Каунаса. І яким же було його здивування, коли в одному з полків випадково дізнався, що “замполітом” у ньому гвардії майор Казакявичус, призначений сюди рік тому по закінченню академії. Зустріч вийшла не менш зворушливою, ніж у Фергані. Тільки дружня вечеря тепер відбувалася не в однокімнатному номері старого гуртожитку, а в гарно облаштованій трикімнатній квартирі. Та й стіл накривали не по-холостяцьки, над цим весело клопоталася дружина Регіса, симпатична жіночка, про національність якої питати було зайве, достатньо глянути на миле й добре личко й почути ім’я “Надєжда”. Синок Валдіс увібрав, здавалося, кращі риси їх обох.

— Невже також Володимир? — здивувався Шеремет.

— Не зовсім так, — засміявся у відповідь Регіс. — Ми з дружиною довго сперечалися, яке ім’я дати — литовське чи російське, і зупинилися на компромісному варіанті — Вальдемарс.

— А в чому ж тут компроміс?

— Бо це ім’я похідне від слов’янського Володимир. До нас же прийшло від скандинавів.

— То, може, він у вас і мову литовську знає? — жартома, без будь-якої думки і сподівання запитав Володимир. Однак Казакявичус усе сприйняв “на повному серйозі”:

— Якщо по-правді, то з цим у нас деякі проблеми. Адже ми жили то у Фергані, то в Москві. Тут хоч і Литва, але дитсадок для дітей військових російський, а я ж не можу свого сина відокремити від дітей своїх офіцерів. Та й ми з дружиною між собою російською розмовляємо. Словом, з цим — складно.

— То, може, нема чого й перейматися?

— Е, не скажи. Я один син у батьків, народ наш маленький, потрібно поповнювати генофонд, триматися. Тому й сина записав литовцем, а відтак мову знати мусить.

— Що ж практично тут можна зробити?

— Недавно найняв репетиторів з литовської і англійської — хай вчиться поки що на слух, на розмовному рівні. А там буде видно.

“Все ж молодці литовці, свого коріння тримаються…” — подумав тоді Шеремет. А через кілька днів з ним трапився дуже цікавий випадок у міжміському автобусі. Сусідою виявився інтелігентний чоловік, з вигляду місцевий, десь його ровесник. Повертався з гостей, тож був говірким, без упину розповідав про своє життя. Батьків виселили до Сибіру, коли він був ще немовлям. Там став школяром, піонером. Повернулися додому після амністії, у п’ятдесят шостому. Без батька. Той не дожив до свого щастя, зліг у сибірську землю. “Я литовської мови тоді не знав зовсім. Бо довкола всі росіяни, вчився в школі російською, старші литовською розмовляли тільки між собою, та так, щоб ніхто не чув. То старший брат перше, що зробив, як ми повернулися в Литву й бодай трохи облаштувалися, одразу найняв мені вчителя литовської. Хоча з грошима в нас тоді було ой як сутужно…” Говорив він усе це Шеремету без тіні зла чи образи, просто як факт. Його російська була з виразним литовським акцентом — вірна ознака того, якою з двох мов він переважно користується. Шеремет тоді не думав, що того випадкового знайомого згадуватиме ще не раз як маленький приклад пасіонарності невеликого за кількістю, але великого за духом народу.

Господиня привітно запросила до столу. Це була екзотична суміш російських, українських, узбецьких і литовських страв. На компліменти Шеремета відповіла напівжартівливо-напівсерйозно:

— Що ж мушу робити, якщо тато росіянин, мама українка, виросла в Узбекистані, а вийшла заміж за офіцера й мешкаю тепер у Литві?

— Не просто офіцера, а литовця, — з посмішкою зауважив Регіс.

— А, яка різниця, — відмахнулася Надя. — Всі ви однакові — хоч уніформою, хоч мовою, хоч думками. Тільки про службу свою й думаєте, додому тільки поїсти та поспати з’являєтеся.

— Надю! Я тебе сотню разів просив не втручатися в чоловічі справи, — забурчав Казакявичус.

— Правильно, так йому, нехай встигає і про військову службу дбати, й про сім’ю не забувати, — розсміявся Шеремет на цю типову скаргу офіцерських дружин.

— А хіба я неправду кажу? — не сприйняла жартівливого тону Надя. — У тебе в полку он цілий інтернаціонал зібрався. Ну то й що з того? Хтось із вас хіба пам’ятає, звідки він походить, хто ви є? Хіба хто з офіцерів додому, на батьківщину повертається, як службу закінчить? То з Фергани виїздять, а звідси — майже ніхто, всі тут залишаються. Лають твоїх за націоналізм, лабусами обзивають, а жити воліють тут, серед них, бо в них краще. Що ж до мови литовської, то вони її не знали, не знають і знати не бажають. А ти дитину он збираєшся мучити. Він і без того перевантажений — і англійську треба, і музику, і фігурне катання, не кажучи вже про те, яка складна тепер шкільна програма.

— Все, досить! — гримнув на дружину Казакявичус. — Як я сказав — так і буде! Спільність історичного шляху і спільність будівництва соціалізму ще не заперечує існування соціалістичних націй. А відтак і національностей. І не призводить до їхньої ліквідації. Ти ж пишешся росіянкою, хоча мати — українка. А так звані твої російські дідусь і бабуся, то дід таки схожий на росіянина, але бабуся — типова мордвинка. То хто ж ти є тоді? Від росіянки лише мова. Я ж — литовець, чорт забирай, ли-то-вець! І син мій — литовець! І мову своїх предків він знати мусить, щоб там не сталося. І це не тема для дискусій, я тобі сто разів про це казав! Тим більше, при людях!

— Та ти не переживай, Регісе! І не кип’ятись. “Стукати” на тебе в парткомісію або “особий отдєл” я не піду, хоча б для того, щоб не втрачати такого цікавого співбесідника і гостинного господаря. Якщо ж серйозно, то ми торкнулися надто заплутаного питання. Бо твоєму роду також, товаришу чистокровний литовцю, якийсь український козак початок поклав і прізвище дав.

— А чому обов’язково український?

— Бо свого часу ще Богдан Хмельницький у звільнених від поляків районах Білорусії намагався запровадити вільний козацький устрій на кшталт українського. А від “сябрів” і до вас недалеко, може, когось із наших якимсь вітром занесло, та так і залишило.

— Родина наша в принципі зі шляхти, щоправда, дрібної. Але спробуй кому доведи, наскільки вона дрібна. Тому я, сам розумієш, особливо це не афішую. Але український козак, з ХVІІ століття — це фантастика. Навіть у переказах не збереглося.

— Тоді хай буде татарин, відпущений на волю від служби в загоні охорони якогось литовського або польського магната. Так тобі більше смакує?

— І скільки в тебе ще варіантів стосовно мого походження? — єхидно запитав Регіс.

— Залишається один: донський козак — душитель повстання проти російського самодержавства 1830-31-го або 1863-го років.

Казакявичус спантеличено мовчав, дружина глянула на нього переможним зором:

— От бачиш. А пошлють тебе через рік в Тульську дивізію служити або, не дай Бог, в Кіровабадську, до Азербайджану? Кому там потрібна твоя литовська мова і де ти того вчителя синові знайдеш? А виросте він, піде твоєю дорогою, також знайде собі росіянку або “хахлушку” — ким його діти, а твої онуки будуть? Литовцями, не знаючи литовської мови і маючи лише чверть литовської крові? Ще й живучи не знамо де, тільки навряд, щоб в Литві?

— Не пошлють, я вже тоді всі важелі застосую, а не поїду!

— А куди ти дінешся? — спокійно кинув Шеремет. — Ти ж знаєш, що “начПО”— начальником політвідділу дивізії, — тебе тут ніколи не призначать. А тим паче — на щось більше. Національну політику партії ти мусиш ліпше від мене знати. Не декларовану, звичайно, а реальну, фактичну.

— Що ви обоє, наче змовилися, все мені провокаційні питання задаєте! Ви газети читаєте, телевізор дивитеся? Формується нова історична спільнота — “совєтскій народ”. Так що як там воно в перспективі, через двадцять-тридцять років буде — хто його знає. Партія приведе туди, куди треба.

— Так ти ж сам собі суперечиш, — зауважив Шеремет. — Бо “совєтскій народ” як “новая історіческая общность” може виникнути тільки за умови повного стирання різниці між націями.

— Так вона зараз і так стирається. Давно вже в ужитку такі поняття, як “совєтская” культура, література, мистецтво. Далі буде більше.

— Кожна культура у всіх її іпостасях досі мала свою мову й національні особливості. “Совєтская” повинна мати особливості “совєтскі”, тобто, як супернації. А мова яка ж буде в цієї “совєтскої” культури? Російська? Але тоді всі інші повинні перейти в категорію мертвих і давно втрачених.

— До чого ти гнеш? — Ледве стримував роздратування Казакявичус.

— Ти, Регісе, на мене не ображайся, але ж ти сам зачепив цю проблему і сам заліз у глухий кут. А тепер не знаєш, як її вирішити та з кута вилізти.

— Тепер справді не знаю, — глухо кинув той. — Хоча в сімдесят сьомому році знав. Тоді багато що можна було змінити, спрямувати в інше русло. Але тепер пізно, час згаяний.

— Що ти маєш на увазі? Тоді шістдесятиріччя Великої жовтневої соціалістичної революції святкували, конституцію нову приймали. То й що з того?

— А те, що в тій конституції вперше був закріплений термін і поняття, якими ви мене намагаєтеся зараз загнати на слизьке — “совєтскій народ как новая єдіная історіческая общность”. Ще коли обговорювався проект конституції, я одразу звернув увагу на цей постулат. І уяснив його можливі наслідки, особливо в такому половинчастому вигляді. Навіть листа до ЦК партії написав, на цілих п’ять сторінок машинопису, з конкретними пропозиціями.

— І яка реакція? Що відповіли? — поцікавився Шеремет.

— Та практично нічого. До стандартного друкарського бланку, що мої пропозиції отримані й передані до комісії з доопрацювання конституції, вписане від руки моє прізвище — от і вся реакція.

— Стиль знайомий. Радій хоча б тому, що “фітіля не вставили” за звертання “не по чину”.

— А ти звідки знаєш? Сам пробував, чи що?

— Було колись, — Шеремет пригадав, як він сам якраз того самого року звертався по допомогу до тієї святої, як йому здавалося, установи. Коли задля того, щоб забезпечити успішний захист дисертації одним високим чиновником з Міноборони, яку той сам навіть і не писав, “зарубали” його кандидатську, яка була захищена без жодної “чорної кулі”. Не шукати ж правди там, де він працює, той чиновник. Вирішив звернутися до всемогутнього і всемудрого “ЦеКа”. Звернувся… Отримав три рядки на зразок “на городі бузина, а в Києві — дядько”. Однак розповідати всього цього Регісу не став, випередив його питання:

— Так що конкретно ти рідній партії пропонував зробити, які цінні думки внести до Конституції?

— Будь ласка, не іронізуй, а скажи краще, скільки в нас в СРСР змішаних шлюбів?

— Звідкіля мені знати? Якось не задумувався. Але, гадаю, багато.

— Правильно, багато, а точніше — неміряно. В містах — кожний третій, не менше. Якщо в цілому по Союзу взяти. А діти якою мовою в цих шлюбах розмовляють? Та й чоловік з жінкою між собою?

— Якщо хтось з двох — росіянин, то частіше всі російською.

— Правильно. Тільки не обов’язково один має бути росіянином — аби слов’янин, якщо інший кавказець або азіат. Висновок: члени таких родин у більшості російськомовні і чіткої національної орієнтації та виховання не мають. Далі: скільки в нас людей, які мешкають за межами своїх національних республік, розмовляють російською і зі своєю нацією або національністю зв’язок якщо не втратили, то на межі, близько того?

— Та звідки мені знати? Я ж не демограф. Але, гадаю, також багато.

— Знову правильно — навіть дуже багато, також майже третина СРСР. Якщо розглянути ці обидві групи за графою п’ятою, то хто вони за національністю? І що брати за критерій при її визначенні? Батька? Матір? Мову? Та вони й самі не впевнені, ці люди.

— І що ж ти пропонуєш?

— Пропонував, тепер вже поїзд пішов, тепер мовчу, виконую Конституцію.

— Щось не второпав , чого ти домагався конкретно, — здивовано глянув на товариша Шеремет.

— Господи, тобі не тільки в рот покласти, ще й розжувати треба. Чому тільки вас там вчать, на кафедрах суспільних наук у ваших військових академіях та на марксистсько-ленінській підготовці у військах?

— Сам знаєш, чому — зубрити класиків марксизму-ленінізму та конспектувати матеріали всіх партз’їздів і пленумів. Як того вимагають такі керманичі—політбійці, як ти. І — “нє рассуждать і нє вольнодумствовать”.

— Ти не дуже-то, того… Так ось, я й запропонував запровадити нову національність під назвою “совєтський”. Щоб вся ця категорія, весь цей багонаціональний і багатомовний “салат-вінєгрєт-сборная солянка” не морщили лоба, хто є вони або їхні діти, а в разі сумнівів могли написати просто — “совєтскій”. І все. А вони там, нагорі, чи то не зрозуміли, чи побоялися, чи просто не зауважили. В будь-якому разі шкода. Бо наслідки цього ми відчуємо й дуже швидко, і навряд щоб вони були позитивними.

— Та ти що, збожеволів?! То добре, що твій “прожект” так і не реалізували. Хтось мудрий там, нагорі, таки знайшовся. Адже тоді всі національності й народності в СРСР були б приречені, і литовці також. Ти знаєш, що Петро І в подібних випадках казав? “Все прожекты зело исправны быть должны, дабы вреда не чинить и казны не разорять. А кто прожекты станет абы как ляпать, того чина лишу и кнутом драть велю”.

— Не поспішай “кнутом драть” краще скажи: а ти сам ніколи не задумувався — хто ж вони є, хоча б наші з тобою діти? Якщо народили їх нам дружини — росіянки, не на нашій землі, ростуть також на чужині, мови нашої не знають, розмовляють російською, країну знають одну — “Совєтскій Союз”, столицю також одну — Москву?

— Тебе послухати — голова обертом. Не можна ж так загострювати…

— Та я не загострюю, я лише оголюю проблему, зриваю з неї хитромудру павутину підступних мудрствувань. Повір, я як випускник політичної академії, а не будь-якої іншої, хоча й шанованої, на цьому тямлю краще — де правда, а де камуфляж із гладеньких фраз. Ти мені ліпше скажи, в чому вбачаєш хибність моїх міркувань?

— Очевидні протиріччя й ляпсуси в очі не впадають, все ніби-то логічно. Однак нагорі про щось же думали, не ти один такий мудрий.

— Та справа не в мені, я також, як і ти, свою дитину по собі записав, ти свою доньку українкою, я сина литовцем. А далі що? Онуки ким будуть? Адже Надія в чомусь має рацію, справді — що попереду, якщо не скористатися з моєї гіпотези?

Шеремет мовчки крутив у руках якусь дрібничку, не знаючи чим крити. Сам він так глибоко чомусь ніколи не замислювався.

— А я тобі скажу, що попереду. Вже тепер дітей у всіх таких змішано-невизначених родинах при реєстрації записують росіянами, часто-густо навіть батьків не запитуючи, бодай для порядку. Це перший етап — у свідоцтві про народження. Другий етап — при оформленні паспорта. Але ж ти чудово знаєш, що в нас далеко не кожна людина стане вимагати переоформити документи тільки тому, що її дитину зарахували до “вєлікого русского народа”, а не до “лабусів” чи “хахлів”. Хто почне наполягати, тому делікатно пояснять, що й до чого. В нас у Литві такого менше, бо в усіх органах реєстрації сидять литовці, а наші свого тримаються. Але на території інших республік, в тому числі й у вас на Україні, а особливо в РСФСР, така практика — явище буденне.

— Звідки ти знаєш про весь Союз?

— Я ж служив не тільки в Литві, та й із сотнями офіцерів контактував, а в них у більшості шлюби змішані. Так що знаю достеменно. І якщо вже моїм нащадкам не судилося бути литовцями, то нехай краще будуть “совєтскімі”, аніж “русскімі”. Краще вже якийсь, правильний він чи неправильний, але якісно новий рівень, аніж вульгарна асиміляція.

Шеремет спантеличено мовчав. Хто міг сподіватися від “потомственного” політпрацівника, бодай і порядної й розумної людини, таких різких суджень?

— І чим тобі ті “русскіє” так дуже не до шмиги? Якщо вже так розпорядилася її величність Історія? Чи Доля? Чи хто там іще?

— Та я проти них як проти людей нічого не маю. Але коли утворився в 1922-му році СРСР, то всі тоді були рівними, всі республіки — так? Так! Коли литовський народ голосував у 1940-му році за вступ до СРСР, то йому що обіцяли? Що він вступає до братньої сім’ї народів і в цій сім’ї Литва буде, як і всі інші республіки, рівною серед рівних — так? Так! І саме за це проголосував наш народ — так? Так! То чому ж тепер, коли стираються національні відмінності між народами СРСР, це призводить до фізичного зменшення всіх народів на користь зростання одного — російського? Якщо вже стирання — то тоді повне. Тоді вже якщо немає ні литовця, ні українця, ні узбека, ні грузина, ні інших — тоді не повинно бути й росіянина.

— А хто ж тоді повинен бути? — спантеличено запитав Шеремет, вражений такою, м’яко кажучи, нетрадиційністю в судженнях.

— Як хто? “Совєтскій человєк, строітєль свєтлого коммуністічєского будущєго”…

— Це що, новий підхід до національного питання? Нове слово у вашій марксистсько-ленінській науці? Щось я не зрозумів.

— Це просто повернення до першоджерел. До ленінської національної політики. Моя особиста думка, що грунтується на ретельному вивченні й Енгельса, і Леніна, і навіть Сталіна.

— А кому ти ще оцю свою думку так докладно виказував?

— Тобі першому.

— Чому саме мені й навіщо?

— Бо мусив перед кимось сповідатися і впевнений був, що ти зрозумієш. Ти не росіянин і сам не байдужий до своєї нації, я давно це помітив. Ще тоді, як ти в Каунаській фортеці зчепився з екскурсоводом, коли вона заявила, що хрестоносців у битві при Жальгірісі (Грюнвальді по-німецьки) розгромило польсько-литовське військо “за участі найнятих за платню смоленських і волинських полків”.

— І ти пам’ятаєш? — Шеремет кволо посміхнувся. За це “найнятих за платню” він готовий був тоді роздерти цю екскурсоводку, щастя її, що вона жінка. Як давно то було — десять років тому… Але пора й честь знати. На закінчення розмови м’яко попрохав-порадив:

— Регісе! Якщо хочеш, щоб у тебе було все гаразд на твоїй службі — тоді я перший і останній, хто це чув. Забудь. Один вже так проповідував, ледь не дві тисячі років тому, щоб не було ні іудея, ні еліна, ні інших відмінностей, щоб всі люди були браттями. Що з ним сталося, пам’ятаєш? Дозволь нагадаю. Майже не задумавшись, продекламував:

“Правду правд людям нёс

Длинновласый Христос,

Только главную правду

Не знал Он:

Что венчает судьбу

Всех искателей правд

Пъедестал из двух скрещенных палок”.

— Я не Христос, та й часи розпинання на хресті, саджання на палю та спалювання на вогнищі давно минулися. Інквизиції й “НКВД” також вже немає.

— Зате у вас в дивізії є “особий отдєл” і партійна комісія. А для геть зовсім “нєпанімающіх” і “нєуправляємих” є спецвідділення в психлікарнях, їх ніхто ще не ліквідував і робити цього, наскільки я розумію, не збирається.

Регіс втомлено замовк, обм’якнувши в кріслі, немов надувний манекен, з якого випустили повітря.

До фактичного розпаду СРСР — “параду суверенітетів” союзних республік, — залишалось лише десять років. Але вони тоді того не могли собі навіть уявити. Третю світову війну — так, без проблем. Розпад Союзу — ні, навіть у неймовірному сні. Бо до тієї війни весь радянський народ почав готуватись, щойно закінчивши Другу світову, одразу після першого в історії людства застосування американцями атомної зброї. А вони, професійні військові, — тим паче. Щоправда, на той час думки Регіса і Шеремета були зайняті більш близькими й актуальними проблемами — афганською війною, яка тоді так ще не називалася, бо точилася лише перший рік з майбутніх довгих ледь не десяти. Та ще тривожно лоскотала нерви перспектива “надання інтернаціональної допомоги братній соціалістичній Польщі”, ця непередбачувана за своїми наслідками операція могла початися щохвилини. Дивізія Регіса, яка мала неабиякий досвід такої “допомоги” (в 1956-му брала Будапешт, в 1968-му — Прагу) тепер була націлена на Варшаву.