Життя на перехресті шляхів
Володимир Пасько
Шеремет розплющив очі, намагаючись проникнути в нічну темряву, в якій ще мить тому нібито лунали голоси. Нікого. Нічні гості зникли так само раптово, як і об’явилися. Лише десь в далині перегукувалися півні. “Як вартові колись у давнину”, — майнуло в голові. Але цю думку одразу витіснила інша. Пригадалися останні слова полковника Шаблія: настала пора істини.
Але ж хіба вона, ця істина, в помсті? Навряд, точніше — мабуть, що ні. Бо істина — це чисте, не спотворене ні гнівом, ні брехнею, ні злим умислом відображення дійсності. Відтворення її такою, якою вона є насправді, незалежно від свідомості конкретної людини — Шаблія, Діда, моєї. Віднайти її багато хто пробував, та мало хто міг похвалитися, що пізнав…
То, може, не варто й сподіватися? Ні, таки варто. Шеремет серцем відчував, що пошук істини — це єдиний спосіб запобігти, аби чорні сторінки історії більше не повторювалися. Щоб його український народ вирвався нарешті з того зачарованого чорного кола рабської покори і бездумної жертовності, яким він ходить не перше вже століття, втрачаючи свою і силу, і наснагу, і просто звичайну людську гідність та самоповагу, а врешті-решт — і самого себе.
Однак як віднайти її, оту істину? Мабуть, тільки шукаючи. Причому наполегливо. В пам’яті сплило закарбоване ще з молодості: “To strive, to seek, not to find, but not to yield!”. Ці слова були дарчим написом на книжечці віршів Булата Окуджави, поета і виконавця з когорти шестидесятників, кумира тодішньої молоді. Подарувала ж йому цей збірничок юна ленінградка, красуня і ерудитка, з якою вони так і не зуміли знайти спільну для обох істину. І пішли кожне своєю дорогою — прагнути, шукати, не знаходити, але не здаватися. Саме це означало українською ті англійські слова.
Відтоді минуло вже більше третини століття, а він все чогось шукає і не здається. В молодості — ту єдину і неповторну, яка б стала супутницею на все життя. В зрілу пору — ту справжню чоловічу роботу, яка б давала відчуття якщо не гордості за зроблене тобою, то принаймні приносила задоволення: спромігся-таки здійснити те, що не кожному під силу. Тепер, на початку осені його життя, прагнення знову якось непомітно змінилися. Жадоба постійно жити на шаленій швидкості, витискаючи педаль акселератора до упору, дедалі частіше студилася простим питанням: навіщо? в ім’я чого?
Раніше він полюбляв пісню Володимира Висоцького “Мой финиш — горизонт” з її гаслом — речитативом: “я должен первым быть на горизонте”. Тепер його більше цікавило інше — а що там за ним криється, за тим горизонтом? Яка далечінь чи височінь? В ім’я чого ризикуєш, щоб тільки не поступитися нікому в цій гонитві? В якій хоча й “канат не пересек мой шейный позвонок, но из кустов стреляют по колесам”? А швидкість така, що “песчинка обретает силу пули”? Навіщо воно все? Не знаючи Істини, відповісти на це питання важко. Тому він її досі й шукає. І ніби знаходить, але…
В пам’яті сплила картина литовського художника Микалоюса Чурльоніса, яка так і називалася — “Істина”. На картині — густа літня ніч, чоловік із сардонічним виразом обличчя, який тримає в руках запалену свічку, і нічні метелики. Приваблені яскравим вогнем свічки — істини, вони безоглядно підлітають дедалі ближче й ближче, аж поки не падають долу з опаленими крильцями. На таці свічника вже ціла купа нещасних-необачних-постраждалих, а вони все летять і летять. На це безоглядно-жертовне прагнення Світла з презирливо-глузливою посмішкою зверхньо споглядає “чорний чоловік”. Цілком очевидно, що він особисто усвідомлює всю згубність вичерпного Пізнання, але охочих застерігати не буде. А раптом знайдеться той бодай один, у кого прагнення Істини дасть силу витримати її пекельний вогонь…
Бентежні думки остаточно прогнали сон. Шеремет увімкнув нічника, взяв до рук книжку. Він читав її в молодості, ще в тому житті і в тій країні, яких тепер вже не має. Як немає і тієї країни, яка була рідною для автора того роману. Його молоду душу тоді вразила трагічна роздвоєність свідомості і почуттів головних героїв. Відчувалося щось своє, внутрішньо близьке, якщо навіть не споріднене, але що конкретно — того він тоді вловити так і не зміг. Залишилося лише неусвідомлене відчуття смутку і тривоги. Як з’ясувалося потім, насправді то було передчуття — того, що трапилося за чверть століття.
Побувавши в зруйнованому війною колись ошатному Сараєві, він згадав про той роман. Який, на жаль, так і не був перекладений в Україні — ні в колишній, ні в нинішній. Хоча даремно. Перечитавши книгу знову, будучи вже не молодим офіцером радянської армії, а літнім генералом Збройних Сил незалежної України, який пережив і крах комуністичної ідеології, і розпад могутньої імперії, і війну, і нелегке повернення до свого народу, — Шеремет лише тепер до кінця зрозумів, що його вразило тридцять років тому.
В романі йшлося про Боснію середини сімнадцятого століття. Коли вона уже двісті років як втратила незалежність, а з нею і свою християнську віру й власну культуру. На той час боснійцями, або “босанцями”, як вони себе зроду-звіку називали, залишалася фактично лише нижчі верстви населення — зі своєю побутовою сербсько-хорватською мовою і неясними від задавненості спогадами про своє сповнене боротьби героїчне минуле. Діти ж цих бідаків, особливо що “вибилися в люди”, як і вищі та середні верстви цього вже не так народу, як населення, — вони прагнули розмовляти турецькою, навчалися в турецьких медресе, читали турецьких та арабських поетів і мислителів й вірою і правдою служили Османській імперії, безправною провінцією якої вважалася їхня батьківщина. Вони, ці відступники, воліли за краще називати себе “муслиманами”, тобто — мусульманами, а не босанцями, як звалися їхні батьки і діди, предки яких були ще християнами, як і сусідні й близькі по крові серби та хорвати.
Пальці самі знайшли потрібну сторінку. Гіркі, немов полин, слова далекого боснійського брата пекли й українську душу:
“… Ми — нічиї, ми — завжди на межі, ми — завжди чия-небудь здобич. Що ж дивного в тому, що ми бідні? Століттями ми шукаємо і ледве пізнаємо один одного, скоро ми взагалі не знатимемо, хто ми такі. Ми забуваємо вже про те, що взагалі чого-небудь хочемо, інші виявляють нам честь, забираючи нас під свої знамена, оскільки ми не маємо своїх, купують нас, коли ми потрібні і плюють нам в обличчя, коли потреба в нас минає. Найзлощасніший шматок землі на цілому світі, найнещасніші люди на землі, ми втрачаємо своє обличчя, а сприйняти чуже не можемо, відірвані від рідного грунту і не пустили коріння в іншому місці, чужі всім і кожному — і тим, хто нам близький по крові, і тим, хто не вважає нас рідними. Ми живемо на перехресті світів, на кордоні народів, під загрозою будь-чийого удару, завжди перед кимось винуваті. Нам набридло насильство і свою убогість ми перетворили на чесноту…”
Шеремет зупинився, ще раз перебіг очима прочитане: ми нічиї, ми — на межі, ми — здобич. Це вони, боснійці в сімнадцятому столітті. А ми, українці в двадцять першому? Хіба не такі самі? Тільки й того, що в боснійців близькі по крові одні, а в нас — інші, та ще різні ті, до кого ми тягнемося, але хто не вважає нас рідними. Однак головне, що поєднує і тих давніх боснійців, і нинішніх українців — це те, що ми справді “чужі всім і кожному”. З одного боку “близькі по крові” — Росія, з іншого — ті, “хто не вважає нас рідними”, Європейська співдружність. Але і для тих, і для інших, ми — чужі, об’єкт, а не суб’єкт історії. Ті, ким правлять інші, а не хто своїм розумом живе — якщо доступніше… А тому вони всі разом і кожний в окремішності безперервно тиснуть і тиснуть, щоб вирішити кожний якісь свої власні питання за наш рахунок: від культурологічних і політичних аж до територіальних, не кажучи вже про економічні, де грошима грубими тхне. І всі прагнуть щось нам вказувати та диктувати, причому зі всіх питань: від — що виробляти і чим торгувати та якою мовою розмовляти і аж до того, якої історії дітей навчати та на чиїх і яких цінностях виховувати. Бо до всього того, виявляється, якщо не братні узи зобов’язують, то європейські абосвітові стандарти.
“… Ми — найнезрозуміліші люди у всьому світі. Ні з ким історія не зігравала такого жарту, як з нами. Довчора ми були те, про що сьогодні прагнемо забути. Але ми не стали і чимось іншим. Ми зупинилися на півдорозі, роззявивши рота. Ми нікуди більше не можемо рухнутися. Ми відірвалися, але ніде не пристали. З неясним відчуттям сорому за своє походження і вини за свою зраду ми не бажаємо озиратися назад, але нам і нікуди дивитися вперед, а тому ми гальмуємо час, жахаючись якого б то не було рішення. Нас зневажають і брати, і зайди-заброди… Ми хотіли б зберегти себе, але настільки втратили свою сутність, що вже більше не знаємо, що ж ми таке є”.
Ця фраза також била важким молотом по самому його серцю, розпластаному на ковадлі людської байдужості. Як не прикро було це усвідомлювати, але дедалі більше ставало очевидним, що на такий асиміляційний молот, смертельний для всього українського, перетворилася потужна російська культура, закорінена й вигартувана в російській мові. Традиційно шанована, більше того — любима українцями, вона насьогодні перетворилася в смертоносне для його нації знаряддя в руках молотобойця — російського шовініста, який після розпаду СРСР отримав новий імпульс для своїх патологічно-месіанських схильностей. Молоточок же, який вказував місце для удару тим молотом, знаходився в зовсім інших руках — того, хто добре знав як слабкі місця українського серця, так і сліпу силу російського шовінізму. Що ж стосується байдужості до національного єства власного і своїх дітей, не кажучи вже про онуків, байдужості до історичної долі свого народу — то тут нам, українцям, навряд чи слід нарікати на когось, окрім себе самих.
Бентежна думка повернулася до слів боснійця: “ми хотіли б зберегти себе”. Нічого особливо мудрого або незвичайного в них не було — елементарний інстинкт нації, майже такий самий безумовний, як для окремої людини — зберегти своє життя. Але — чи багато нинішніх українців готові підтримати ці слова? А якщо так, то ким би вони хотіли зберегтися? Чи не стосуються повною мірою й нас слова отого боснійця: “ми … настільки втратили свою сутність, що вже більше не знаємо, що ж ми таке є”?
Послужлива пам’ять шукала і знаходила в своїх глибинах все, що торкалося теми. Згадалася відповідь Рефата Чубарова, відомого кримськотатарського діяча, на гостре питання української журналістки: “говорити, що кримські татари можуть відокремити Крим від України, я вважаю, несерйозно. Що ж стосується приєднання до Туреччини, то гіршої ситуації для кримських татар не могло б навіть і бути. Хоча б тому, що за п’ять років вони б асимілювалися через близькість культури і мови”. Чи не те саме вже відбувається з українцями, але без будь-якого офіційного приєднання? Хоча чому, власне, “без”? До Єдиного економічного простору вже приєдналися… Чи не станеться потім як у відомому російському прислів’ї: “коготок увяз — всей птичке пропасть”?
А боснієць вів своє далі: “біда в тому, що ми полюбили оту свою мертвяність і не бажаємо розлучатися з нею. Але за все потрібно платити, і за цю свою любов — також”.
Що ж, боснійці заплатили. Через двісті років після цих слів підняли все ж повстання за свою свободу і в результаті кривавої боротьби все-таки вирвалися з лабет Османської імперії. Відірвалися від єдиновірного мусульманського світу, в якому пробули чотири століття, і приєдналися до єдинокровного слов’янського, європейського. Залишаючись при тому мусульманами. Османи тоді припустилися однієї помилки: накинувши свою віру, не звернули належної уваги на мову. Верхівці свою нав’язали, а низи залишили напризволяще. І цього виявилося досить, щоб бодай через двісті років, але нація відродилася. Хоча й потрапила, як-то кажуть, із вогню та в полум’я — з-під молота турецької асиміляції під прес сербсько-хорватського єднання. Іще на понад сто років. Поки знову не постало питання: “що ж ми таке є” — серби, хорвати чи щось інше? І знову змушені були доводити і відстоювати свою самобутню осібність, і знову перед братами — тільки тепер вже не по вірі, а по крові, і знову зі зброєю в руках…
Шереметові пригадалися події десятилітньої давнини. Сараєво, зима. Місто — столиця Соціалістичної Республіки Боснія і Герцеговина в складі Югославії. Тільки тепер це не чепурне й ошатне місце проведення зимових Олімпійських ігор, як десять років тому, а зруйнована артилерійсько-мінометним вогнем столиця самостійної держави. Її незалежність щойно здобута в кривавій боротьбі з сербами і хорватами, які також вважали цю землю своєю рідною. Бо вони самі й їхні діди-батьки прийшли сюди хто десять, хто сто років тому. Забуваючи при тому, що на час їхнього приходу тут вже віками жили “босенці”. Які тепер захотіли для себе незалежності від їхньої, гостей, історичної батьківщини — хоч від Сербії, хоч від Хорватії. В тій кривавій боротьбі, в якій супротивники почувалися різними народами, але розмовляли однією мовою, складно було визначити, хто правий — хто винуватий, особливо тоді. Недаремно великий Бісмарк свого часу казав, що історія народів пишеться залізом і кров’ю. В слушності цього висловлювання народи колишньої Югославії пересвідчувалися і тепер, сто років по тому.
Вони блукали тоді втрьох горбатими вуличками старого Сараєва, насторожено-незвиклого до мирної тиші. Троє офіцерів з Міністерства оборони України, яким, разом з іншими було доручено передати український батальйон до складу миротворчих сил НАТО. Тоді це було для їхньої держави вперше. На вулицях ще де-не-де залишалися нерозібраними барикади, поверх голів через усю вулицю висіли якісь полотнища. Немов транспаранти, але без написів. На запитання фінансиста полковника Марковича досвідчені супроводжувачі пояснили: від снайперів, щоб вулиця вся вздовж не проглядалися і прострілювалася.
Незважаючи на все це, торгівля на базарі йшла жваво. Видно було, що тут звикли орієнтуватися на іноземних туристів, яких тепер заміняли чужоземці з автоматами і в комуфляжі. Порозумітися з боснійцями проблем не складало. Звертало на себе увагу, що на російську вони реагували також з розумінням, але стримано. На українську ж — з привітною посмішкою. Шеремет поцікавився, в чому причина такої різниці. Як з’ясувалося, до росіян ставилися з холодком через те, що вони буцімто нерідко підігравали сербам. Українців же поважали за неупередженість і об’єктивність.
Біля книжкової крамнички зупинилися, з цікавістю розглядаючи рекламно-туристичні видання різними мовами світу. Заговорили між собою про драматичну історію цього краю і трагічну долю його мешканців — боснійців, сербів, хорватів… Власник крамнички, він же і єдиний продавець, кремезний чоловік з чорною, посрібленою роками бородою, зрозумів про що йдеться й енергійно заперечив: “но серби, но хорвати, ту є босенци!”. Що він тим хотів сказати, допитуватися вони не стали, бо пам’ятали, скільки крові тут пролилося з одного, другого й третього боку. Однак віра, що жевріла в очах старого, кілька гарячих, хоча й не зовсім зрозумілих фраз навздогін, його майже благальна інтонація — все це давало підстави сподіватися, що він мав на увазі тільки мир і добро. Очі й голос мовили і благали: ми всі є єдиний народ на ім’я боснійці — “босенці”. І “муслимани”, і серби, і хорвати — ми всі, на цій землі сущі, є одне ціле, поєднане цією землею, соками якої ми всі напоєні й вигодовані. Дайте нам спокій, щоб ніхто з провідників “демократії” та “загальнолюдських цінностей” або, не дай Боже, “братів” іззовні не втручався — а ми самі тут між собою розберемося, бо урок розбрату отримали достатній і усвідомили, що ділити нам нічого, що місця на нашій землі вистачить всім, просто всі повинні поважати одне одного і розуміти, хто є господар в цьому домі, а хто бодай і поважний, але — гість.
Думки й спогади ятрили душу, відганяли сон. Чому боснійці, яких у світі — один на двадцять п’ять українців, свою самобутність зберегли і незалежність вибороли, а про українців їхній же президент говорить, що їх ще потрібно створити як націю? А хто ж тоді ми є, оті чотири п’ятих населення нашої незалежної держави України, які пишуть себе українцями? Зі своєю українською землею, мовою, культурою і економікою? Нехай не надто потужними, але ж — своїми?”. “Що ж ми таке є”, як питав своїх співвітчизників боснійський мислитель. З історією нашої боротьби за незалежність, починаючи від Богдана Хмельницького й Івана Мазепи і далі? Через Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Романа Шухевича, В’ячеслава Чорновола й незліченне число інших. І аж до нинішніх, які з клейнодів нелюбої їм незалежної України годуються. Чи ми, українці, є тільки жертвами минулого і об’єктом майбутнього геноциду? Чи просто субстрат для нового “южно-руского” етносу як “неот’ємлємой часті вєлікого руского народа”? Такий собі український варіант бургундців, валійців, провансальців, шотландців тощо?
Пекучі питання роїлися в голові, у відчайдушному розпачі билися об жорсткі стінки черепа, неспроможні дати собі ні ради, ні волі, нездатні знайти ту відповідь, яка була б єдино й однозначно вірною…