Гад звіринецький

Клим Поліщук

Драматична легенда в 4 картинах

Дієві особи:

Чернець-Пасічник

Мандрівник

Міцний чернець, пізніше – Гад Звіринецький.

Княжий дружинник.

Схимник.

Ченці.

Селянин.

Голос невідомого.

Голоси юрби.

Перша і остання картина – на тлі сучасного. Друга і третя проходять, як сон, на тлі княжих змагань XIII в. Діється у місцевості «Звіринецькі печери» коло Києва

Картина перша

Глуха місцевість Звіринецьких печер: густий ліс, пасіка, далі – велика сіра скеля, на тлі якої чорніє хід до печери. Серед вуликів – пень від зрубаного дерева, на якому сидить у білому полотняному підряснику, з розгорнутою книгою в руках, старий та сивий Чернець-Пасічник.

Вечір. Темне небо червоніється загравою далекої пожежі. Весь час чується глухе й невиразне гудіння, крізь яке хвилинами пробивається далекий гуркіт гармат.

Коли підноситься заслона, Чернець-Пасічник замислено дивиться у далечінь і, журно хитаючи головою, тихо шепоче щось.

Чернець-Пасічник

(по хвилі задуми)

Він. Звичайно він. Сидить і спить наче. Мохом обріс, вилиняв. Заворушиться – димом небо криється. Заповзає – кров’ю земля сходить.

(Раптом здригається й напружено вдивляється у лісову пущу).

Невже він?

(Тихо)

Така моторошна пітьма там.

У пущі обережний шелест, потім появляється висока постать Мандрівника, лице якого молоде, але бліде й худе, сам одягнений у старе міське убрання, поза плечима тлумак, а в руках довгий костур. Хвилину стоїть на одному місці й цікаво розглядається; побачивши Ченця-Пасічиика, несміло підходить до нього.

Мандрівник

(здіймаючи капелюх)

Добрий вечір, старче!

Чернець-Пасічник

Добрий вечір, чоловіче!

Мандрівник

(кланяючися)

Дозволь мені тут заночувати й відпочити трохи!

Чернець-Пасічник

Ніколи ще не відмовляв нікому. Сідай і спочивай.

Мандрівник

Спасибі, старче!

(Здіймає з плечей тлумак, кладе його на землю й важко сідає сам)

Ех, ні ніг, ні рук своїх уже не чую.

Чернець-Пасічник

Звідкіль же ти ідеш, що так стомився?

Мандрівник

Іду із Києва старого.

Чернець-Пасічник

Таж це не так далеко. Був час, коли я сам щодня ходив до нього.

Мандрівник

(зітхаючи)

Ех, був час, коли я сам будував барикади й захоплено ліз на ворожі багнети, але тепер я стомився, – нічого не можу і нічого не хочу.

Чернець-Пасічник

Як же це так?

Мандрівник

А, так! Коли вороги «об одежі нашій кидають жереб», то нам уже нема чого робити.

Чернець-Пасічник

(поважно)

Вірити! Надіятися треба!

Мандрівник

(байдужо)

На жаль, для мене ці слова незрозумілі. Як був у силі, то й усе було інакше. Тепер іду у світ широкий, щоби знайти десь затишний куточок і так сховатися від цього злого світу.

Чернець-Пасічник

(здивовано)

Злого світу, кажеш?!

Мандрівник

Так! Сьогодні, як вибирався з міста, навколо нього аж земля движала, а саме воно в огненнім морі бунту потопало.

Чернець-Пасічник

(замислився)

Гм… а я думав, що воно таке, що такий гомін скрізь і що таке дивне небо?

(допитливо).

Може ті, що зі Сходу?

Мандрівник

Ні! на цей раз уже ті, що із Заходу. Кажуть – по Дніпро хочуть.

Чернець-Пасічник

(вражливо)

Аж по Дніпро?!

Мандрівник (стомлено)

Так.

Чернець-Пасічник

(показуючи в розгорнену книгу)

Ось тут, у книзі цій усі діла його списані, але чогось такого що немає!

Мандрівник

(зацікавлено)

Що ж це за книга така?

Чернець-Пасічник

Ця книга, – давня книга! Дісталася вона мені від мого попередника і так записую у ній усе, що тільки знаю, або чую.

Мандрівник

Що саме?

Чернець-Пасічник

Усе, з чого видно було б люті часи наші! Списав царя, війну, гетьманців та повстанців, а це вже й про сучасне думаю писати.

Мандрівник

Для чого ж це вам здалося?

Чернець-Пасічник

Для того, що колись нащадкам нашим здасться.

Мандрівник

А як загине?

Чернець-Пасічник

(з рішучою певністю)

Ніколи! Бережу, як ока в лобі! Це тільки так, припадком, побачив ти її, бо щойно записував у ній одну страшну подію, а взагалі вона – ось тут!

(Розгортає на грудях підрясник, ховає туди книгу і встає)

Як умиратиму, так під голову собі положу, щоб легше знайти могли.

Мандрівник

Ну, а про своє життя нічого ви не пишете?

Чернець-Пасічник

(сумно)

Досить мені того, що пишу про нього.

(Раптово, крізь глухе гудіння, раз за разом, голосні гарматні вибухи. Мандрівник підводиться і прислухаючися, застигає)

Чернець-Пасічник

(притишено)

О! О! Чуєте? То ж котрий уже раз!

Мандрівник

(не рухаючися, також тихо)

Що таке?

Чернець-Пасічник

(загадково)

То все через нього так!

Мандрівник

(вирівнюючися)

Через кого?

Чернець-Пасічник

Гада лютого. Звіринецького.

Мандрівник

(здивовано)

Звіринецького?!

Чернець-Пасічник

Еге ж, того самого, що споконвіків у цих печерах повзає.

Мандрівник

Яких печерах?

Чернець-Пасічник

(показуючи на чорний хід печери у скелі)

Таж оцих самих. Звіринецьких.

Мандрівник

Чи то не їх пару літ тому відкопав один учений археолог, який казав, нібито вони старші навіть за тих, що у Печерському монастирі?

Чернець-Пасічник

Вони самі. Коли їх відкопали трохи, то знайшли на стінах багато написів прадавніх, з чого догадувалися всі, начебто вони повстали тут в часи Андрія Первозваного, коли він пробував на київських горах.

Мандрівник

(підходить до скелі, зазирає в печеру й здвигає раменами)

Дивно!

(Нахиляється до одного одвірка й читає)

«В літо боже від сотворіння світу».

(Раптом повертається до Ченця-Пасічника).

Що ж, монастир тут був, чи що?

Чернець-Пасічник

(поважно, ніби читаючи)

Давно колись, ще за князів наших, київських, стояв тут скит печерний, де трудилися ченці; а в отсій печері жив один великий схимник, в якого зберігалися прадавні княжі скарби. Одного разу, як була війна з якимсь московським князем, який дійшов аж до самого Києва, знайшовсь такий чернець, що захотів нажитися з тих скарбів і для того, щоби забрати їх, зрадив і перейшов до ворогів, разом із якими прийшов сюди, зруйнував усе і тоді в печеру, до схимника, по ті скарби. Коли ж схимник не хотів їх дати, то він кинувся й убив його. Вмираючи, схимник тяжко закляв його і він у той же час обернувся у гада і на віки вічні залишився у печері, вхід якої заваливсь тоді. Коли ж йому на одну мить пощастить десь висунути наверх свою пекельну голову, тоді вся українська земля кров’ю поливається, а блакитне небо чорним димом криється.

Мандрівник

А ви його не бачили ні разу?

Чернець-Пасічник

За двадцять літ свого самотнього життя не раз уже чув, як він ворушиться та повзає в печерах, але його самого бачив тільки раз. Тільки один раз бачив його, але не забуду ніколи.

Мандрівник

Де ж він тоді був?

Чернець-Пасічник

Лежав у цій печері і зелено світив очима.

Мандрівник

Який же він собою?

Чернець-Пасічник

Ніч була тоді, так не розглядів добре.

Мандрівник

А записали ви про це у своїй книзі?

Чернець-Пасічник

Звичайно, записав. Записав, бо від того почалося все.

Мандрівник

Що саме?

Чернець-Пасічник

Відомо, що коли цей гад пробує вилазити на верх, тоді надходить люте лихоліття. Так було, так є, а як коли вилізе, то гірше ще буде. Ось який він!

Мандрівник

Дивно! Дуже дивно!

(Про себе)

Чи ж може бути таке справді?

Чернець-Пасічник

(дивлячись на небо)

Горить, палає і ніхто не знає – ні часу, ні години.

(Тихо повертається до Мандрівника)

Вибач! Може кусень хліба з медом?

Мандрівник

Дякую! Якщо позволите, то завтра вже. А зараз ледве на ногах стою. Ляжу трохи. Ляжу. Тим більше, що ніби тихше стало.

Чернець-Пасічник

(прислухаючися)

Так! Ніби тихше, тільки небо однакове, червоне.

Мандрівник

(стомлено)

Все одно вже.

(Підходить до свого тлумака і просто падає на нього)

Чернець-Пасічник

Може сіна трохи?

Мандрівник

Ні, дякую!

(Кладе під голову тлумак і зразу ж засипає)

Чернець-Пасічник

(хвилину стоїть нерухомо, потім підходить до сплячого і хрестить його)

Спи спокійно, мандрівниче незнаний, а коло тебе, може, спочину і я.

(Сідає поруч сплячого Мандрівника, кладе на пень голову і тихо засипає. Гудіння майже стихає, небо темнішає і десь близько-близько несміло якось співає соловей)

Чернець-Пасічник

(крізь сон)

Мохом обріс, вилиняв. Заворушиться – димом небо криється. Кров’ю земля сходить.

Заслона

Картина друга

Дикий праліс. Між кремезними деревами велика сіра скеля з печерою, праворуч якої – маленька церковця, ліворуч – міцний, з чорною бородою, молодий чернець, який уважно чогось прислухається й раз-у-раз позирає на темний хід до печери. Ніч. Глухий шум пралісу й зелене сяйво повного місяця.

Міцний Чернець

(ніби молиться)

І місяць, і зорі, і тиша навколо, а в серці глибоко туга і тривога.

(Озирається)

Сонна природа і сплять чорноризці, тільки той старець у пітьмі печерній не спить, не дрімає. Ока не стулить над прадавніми скарбами!

(Зітхає)

Ех, безпорадність моя, безпорадність!

У той час між деревами появляється княжий дружинник у срібнім шоломі, який виймає із-за пояса воєнну сурму й зачинав сурмити. Між деревами, як тіні тривоги, чорні постаті ченців, які за хвилину стовплюються при вході до печери. Коли дружинник перестав сурмити, Міцний Чернець здивовано знизує плечима і непомітно вливається до гурту. На переді печери стає маленька, чорна, у глибокому ковпаку і з довгою білою бородою, постать Схимника. Стоїть ніби привид, дивиться вниз і мовчить.

Дружинник

(підходячи до Схимника)

Благослови, старче!

Схимник

(тихо)

Яка потреба?

Дружинник

Прохання князя: прадавніх скарбів стережи, бо то добро всього народа!

Схимник

(тихо)

Як були колись, так будуть і тепер?

Дружинник

Тепер особливо! Князь суздальський, що зве себе Андрієм Боголюбським, негадано й нежданно пішов на нас війною і ось уже четвертий день боронимся від нього на київських валах, не маючи найменшої надії захиститися й не допустити до руїни нашої столиці.

Схимник

(здіймаючи в гору очі)

О, праведне небо!

Ченці

(разом)

О, небо!

Міцний Чернець

Так ось він який, отой Боголюбський!

Дружинник

Він зрадою хоче нас подолати й обіцяє дорогі соболі тим, що перейдуть до нього.

Ченці

(разом)

Яка ганьба!

Міцний Чернець

А чи знайшовся хоч один такий, що зрадив?

Дружинник

Досі ще тримаємося, як мур камінний, але з хвилини на хвилину слабнуть наші сили і, разом із тим, чутно на вулицях народне хвилювання. Щоб заспокоїти і дати лад, потрібні сили.

(До Схимника)

І от, князь наказав вислати до нього всіх, що здатні нести зброю. Вислати негайно, без вагання, бо кожна страчена хвилина є страченим життям.

Схимник

Ну, що ж тут говорити?

(До ченців)

Збирайтеся і йдіть, хто чує в собі силу й міць духову! Ось вам мій знак, щоб ви перемогли з ним!

(Дрижучою рукою починає благословляти, але в той час чується якийсь далекий голос і його рука безсило падає до низу)

Дружинник

(тривожно)

Це розпочався наш останній наступ. Як не розіб’ємо – самі загинемо!

Ченці

(неспокійно)

А знак на перемогу?

Схимник

(тихо)

Ідіть і будьте певні, що ні один волосок із вашої голови не спаде.

Міцний Чернець

(перебиваючи)

Як на війні, так на війні! Про голову тут треба говорити, не про волос, але коли потрібна голова, то я охоче покладу її!

(Схимник злякано здригається. Ченці ніяково переглядаються між собою. Дружинник дивиться в бік Міцного Ченця і, всміхаючися, каже: «Так! Так!»)

Міцний Чернець

(продовжуючи)

Лишатися комусь із нас лише для того, що тут скарби, ніяк не випадає. Коли біда, тоді нема чого вагатись та зітхати, а треба йти і більш нічого!

Схимник

(робить правою рукою благословляючий жест)

Ось маєте бажаний знак і хай не сумнівається серце ваше!

(Низько всім кланяється і тихо зникає у печері)

Дружинник

(до ченців)

І так, не гаймо часу! Хто має меч, бери і йди на мною!

Ченці

(за винятком Міцного, одноголосно)

Всі! Всі йдемо!

Дружинник швидко повертається і зникає десь коло церкви. Слідом за ним, за винятком Міцного, йдуть усі ченці. За хвилину чується повільний голос дзвона і тихий спів: «Світе тихий, святої слави святого блаженного».

Міцний Чернець

(злорадно всміхаючися)

Так, так. Моліться. Моліться і йдіть! Я також піду, лише не вашою дорогою. Не вашою, бо остогидли ви мені своїм дурним зітханням та постами.

(Повертається лицем до печери і з притиском, шипуче)

А там споконвіків, як труп який лежить і тліє скарб прадавній, найменшою частиною якого можна оздобить себе від ніг до голови, а взявши весь, – багатший князя став би.

У печері спалахує бліде світло й Міцний Чернець ховається у пущу. Чернечий спів спадає і, замість нього, чутно ритмічний тупіт людських ніг і легкий брязкіт зброї. З печери, із свічкою в руках, виходить Схимник.

Схимник

(здіймаючи вгору палаючу свічку)

Хай від прадавніх скарбів світло ясне освітить вам дорогу перемоги!

Раптом із пущі виривається злорадно-хижий регіт, Схимник злякано падає на коліна, свічка гасне і все криється темною млою.

Заслона

Картина третя

Велика печера, у глибині якої – невиразна пляма дверей. Коло стіни ліворуч, лежать у срібних та золотих мішках прадавні скарби; коло стіни праворуч, на каміннім підвищенні – розкрита труна, поруч якої – камінний столик, на якому – свічка і велика книга. В печері мла, морок, тиша. Схимник лежить у труні й відпочиває.

Схимник

(крізь сон)

Подолані хоробрії кияни. У попелі руїн Михайлівський, Печерський та Софійський. Десятий день вогонь і кров вигукують, кричать до неба.

(здригається)

Ридають матері над трупами діток маленьких.

(Зривається і злякано озирається).

Сон. Так, це тільки сон. Тому не треба спати.

(Суворо)

Гріх спати!

(Встає, йде до столика, розгортає книгу й читає:)

«Не бійтеся ви тих, що убивають тіло, але душі убить не можуть».

(Замислено)

А вже десятий день, як убивають тіло і тільки дух один лишається незламний!

(З піднесеними вгору руками, благаючо)

О, поможи ти, Всемогучий!

Важко схиляється на розгорнену книгу і так застигає. На дворі гомін далекого шуму, потім тупіт ніг і брязкіт зброї, який що хвилини стає голосніший і враз у дверях печери стає у срібному шоломі і з мечем у руці постать Міцного Ченця.

Схимник

(Зриваючися на ноги)

Хто тут?!

Міцний Чернець

(глухо)

Я, старче!

Схимник

(тривожно)

Хто ж ти?

Міцний Чернець

Я той, кого ти злякався, говорячи про волос на людській голові.

Схимник

(вражено)

Ах так це ти?!

(Суворо)

Чого ж це так з оголеним мечем? Хіба не знаєш ти, що звичаєм чернечим осуджено іти з мечем туди, де вічне боже слово?

Міцний Чернець

Знаю, але хто у борні перемагає, то той уже не дбає про звичаї!

Схимник

(допитливо)

Так, значить, вороги розбиті?

Міцний Чернець

(з усмішкою)

Твої ченці не вернуться ніколи.

Схимник

(злякано)

Чому?!

Міцний Чернець

Тому, що суздальські мечі міцніші і зручніші.

(Показує свій меч)

Бачиш, який!

Схимник

(злякано відступаючи до столика)

Геть, нечестивцю клятий! Геть!

Міцний Чернець

(озираючися)

Тихо. Тихо, старче!

(Побачивши скарби)

А-а-а, ось вони, прадавні й таємничі скарби!

(Кидається до них, але в ту ж мить Схимник хапає його за руку й відкидає вбік)

Міцний Чернець

(розлючено)

Так ти хватать за руки можеш, а йти з мечем на поле бою побоявся!

(стиснувши меч, грізно)

Годі! Стань, молись і не дивися, якщо хочеш жити, а скарби ці, що в пітьмі твоїй тліють, світитимуть мені не на одному життєвому святі!

Схимник

(здіймаючи вгору руки)

Проклін усіх віків на тебе, сину Гада!

Міцний Чернець ніяково відступає до дверей, потім раптово кидається на Схимника й одним ударом меча валить його трупом. У той же час чується страшний гуркіт і слідом за тим голосною лупою звучить далекий Голос Невідомого: «Будь подібним до роду прабатька свого і живи тут до кінця віків на страх і жах усіх зрадливих та невірних! Гадом, гадом, гадом будь!» Міцний Чернець, не випускаючи із рук меча, кидається до дверей, щоб вибігти з печери, але, скрикнувши страшно, падає й повільно зачинає плазувати, як страшний Гад: замість шолома – рогатий гребінь, замість лиця – гадюча паща, замість рук – кігтисті лапи, замість ніг – довгий хвіст. Проплазувавши до скарбів, важко кладе на них голову і глухо стогне: «Го-о-о-о… Г-о-о-о-о… Го-о-о-о».

Заслона

Картина четверта

Той самий, що й у картині першій, густий ліс і та сама пасіка. Небо темно червоне, ніби світає. Мандрівник і Чернець-Пасічник сплять, як спали. Десь близько гуде гвалтовий дзвін.

Мандрівник

(крізь сон)

Такий страшенний злочин. Такий смертельний жах.

Чернець-Пасічник

(також крізь сон)

Такий пекельний стогін.

Гвалтовий дзвін обривається і замість нього чується дрібне торохтіння скорострілів.

Мандрівник

(підводячись повільно)

Що це?

(Озирається)

Де я?

(Дивиться на сплячого Ченця-Пасічника)

Ах, та ж це звіринецькі печери!

(Схоплюється на ноги й дивиться на чорний вхід до печери, що в скелі)

Невже могло щось таке колись бути?!

Чернець-Пасічник

(прокидаючися)

Зробив у золоті своє кубло і так збирає лють гадючу, щоб виповзти на світ і знищити усе, що ним радіє.

(Розкриває очі й здивовано дивиться на Мандрівника)

Це він стогнав так важко?

Мандрівник

Здається, дзвін дзвонив.

Чернець-Пасічник

(прислухуючися)

А що ж це торохтить так страшно?

Мандрівник

Здається, скоростріли.

Чернець-Пасічник

Снився мені сон такий, що ніби десь, колись, давно якась війна і злочин.

Мандрівник

(нетерпеливо)

Снилося й мені, та що із того? Сон – завжди сон.

(Чується невиразний галас і крик юрби)

Чернець-Пасічник

(схвильовано)

Що за крик такий, справді?!

Мандрівник прислухається і мовчки знизує плечима. Крик зростає і глухо, як із безодні, звучить: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!» На пасіку прожогом вбігає селянин – подерта свита, білі штани, постоли й солом’яний бриль – із батіжком у руці. Побачивши Ченця-Пасічника, скидає бриль і падає до його ніг.

Чернець-Пасічник

(вражено)

Чого тобі?

Селянин

(крізь сльози)

Горе! Страшне й велике горе впало на наше село! Ще з вечора горить вогнем і кров’ю сходить! Рятуй нас! Рятуй!

Чернець-Пасічник

(схвильовано)

Та що саме, кажи!

Селянин

Зайшли одні з одного боку, а другі – з другого, а село посередині. Ніхто навіть утекти не може! Коли ж хто тільки вискочить кудою, того відразу ловлять і вбивають! Качки і гуси, що на ставу, від крові аж червоні стали!

Чернець-Пасічник

(безпорадно)

Ну й що ж я можу тут?!

Селянин

Ти, як найстарший у цілій околиці, йди й проси їх, щоби хоч у поле пустили нас блукати!

Чернець-Пасічник

(здіймаючи до неба руки)

Ти бачиш, Милосердний Боже, що я не можу!

(Голоси юрби сильнішають. Ясно чується: «Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!»)

Селянин

(з розпукою)

Іди й проси їх!

Мандрівник

(схоплюється)

Боротись треба, он що!

(До селянина)

Вставай! Я йду з тобою!

Селянин

О, пане!

Мандрівник

Нема панів, – є люди!

В той час у скелі чується важкий гуркіт і одночасно у чорній дірі печери появляється огидна голова Гада Звіринецького. Злобно блимаючи великими очима, розкриває страшну пащу й хижо регочеться: «О-ха-ха-ха-ха-ха-ха-ха!»

Мандрівник

(із жахом)

Він! Він!

Чернець-Пасічник

(дрижучим, але рішучим голосом)

Загинь же, окаянний Гаде!

(Робить крок вперед і падає лицем на землю)

Селянин

(дико)

А-а-а! А-а-а!

Кидається до Мандрівника на груди і так застигає. Гад, регочучись, гордо підносить голову, але в той час із-за дерев падає перший промінь сонця і він повільно зникає.

Заслона

1924 року, грудень, у Львові.