Рецензія на збірку «Поезії. книжка перша» Клима Поліщука

Жук Михайло

Книжка починається так: «Було колись і є тепер – се вічність сили творчих сфер, коли порушивши в хаосі пил»… Мимоволі хочеться одразу ж сказати: годі! Не можна ж, п. Поліщук, запрошувати до себе на новосілля гостей, коли ви прибираєте в хаті й коли ви розтрусили порохи, та ще й одвічні. І немає чого виправдовуватись тим, що я, мовляв, привожу до порядку хаос. Ми розуміємо вас, що легше почати з хаосу, але воно так само старе, як і він одвічний. Давайте краще по людському:

Ти на хресті вселюдства розпинавсь (ст. 3).

Роспнявши серце на ножах (ст. 4).

Я заснув і сплю в труні

Я убив шукання муки…

Словом, ви знову, п. Поліщук, починаєте укінчений салон інквізиції. Закінчуючи останню строфу таким виразом, як «Роспнявши серце на ножах», ви по дорозі в тому ж самому вірші, з жалем говорите:

І я, забувши вбити горе…

Мало вам того, що зробили ви з власним серцем, ви ще шкодуєте, що перед тим не зарізали свого горя. Гаразд, що ми знаємо, що все це – поетична буфонада, а що подумає читач, який з наївною довірливістю читатиме вашу першу книжку?

А впереді страшні могили… (ст. 6).

Розп’ялась на сонці мука… (ст. 9).

Сплелися руки, як зміюки… (ст. 19).

І в очі плазує, як зрадницький гад… (ст. 32).

Катуйте злобою очей… (ст. 33).

В’ються в крові чорні гади (ст. 49).

Скрізь зірки зайшлися кров’ю… (ст. 53).

Чи не забагато страхіття, чи не занадто «гадів», «злоби» й «муки» на 64 вірші і на 68 сторінок? Та при тому далеко не всіма страхіттями ми скористались. А де ж поезія? Де поетичні образи? Де чистота мови? Де спроби утворити щось своє власне?

Поетичних образів авторові рішуче бракує. І ніяк тут не допомагають і такі вирази, ж «півтоняться тони», «зойкнув до Бога», «на зоряну грань» і навіть улюблений поетом Рубікон. Що ж до мови, то вона і прозаїчна, і неправильна. Ми рішучо протестуємо проти таких висловів і наголосів, як:

…Так ворожу (від слова “ворожити”) (ст. 10).

Ми все аршином власним мірим… (ст. 13).

Бо сам він без стонів… (ст. 24).

Шепчуться затаяно прапори… (ст. 26).

І снує біло-срібні савани… (ст. ЗО).

Хі!.. ха!.. ха! в хмарах регоче (ст. 43).

Ті, що вирвались з оков… (ст. 49).

Зашуміте в священім гніву… (ст. 52).

Крім того, багато незрозумілих картин:

І ховаю в долоню поблідле чоло

І жахаюсь того, що було… (ст. 63).

Не диво. Бо ж сховати чоло у долоню річ не легка.

На могилах чорні гноми…

Теж незрозуміло, бо оскільки нам відомо, гноми протягом всього свого існування могилами не цікавилися.

Нових шукань, нової форми у книзі також немає.

Давайте краще забудемо, п. поете, що у вас є перша книжка, а почнемо з другої, кращої.

Примітки

Вперше надруковано: Книгарь. – Київ, червень 1919 р. – Ч. 22. – С. 1497 – 1498. Подається за передруком: Поліщук К. Вибрані твори. – К.: Смолоскип, 2008 р., с. 680 – 681.