6. Повернення Корнія з війни

Улас Самчук

Дні далі минають. Діти ростуть. Марія журиться і вичікує Корнія. Де ж подівся Гнат? Через кілька днів, не стало Гната. Пішов з дому і не вернувся… Дивна людина, – думає Марія, – той Гнат. Ні, ні… Може то й дійсно не він. Нащо б клястися, робити такий страшний гріх… Ох, і любив він!..

Дума доганяє думу. Пішла до ворожки, а та дала зілля і казала пити. Марія перестала думати про Корнія, думає про Гната. Напилася зілля і, здається, полегшало. Що він їй зробив? Хотіла не раз іти шукати його. Але ж де він?

Зима, Великий Піст, смуток… Марія йде до монастиря і молиться. Ченці, як і завжди, виходять насеред церкви і «Світе тихий» співають. Марія клячить, шепче молитви… І зненацька… Цей кривий чернець… Гнат? Це Гнат? Зиркнув і подивився на неї… Не має часу. Одвернувся і: «Святого блаженного… Ісусе Христе…»

– Боже милостивий, будь мені грішній! – б’є себе в груди Марія. – Боже! Дай спокою моїй душі!..

Прийшов Корній на Великдень. Марія була на плащаниці, вернулася і кого бачить… – Боже! Корнію! Ти? – Марія плаче і сміється. Тепер для неї приходить справжнє свято. А він випростався, поправився. Приніс усім гостинці. Марії шовку на спідницю, але… Куди його таку павутину візьмеш. Одягнеш, і все буде видно… Ще люди засміють. Хай уже на смерть сховає…

А Корній перш усього оглянув господарку. Не є скрізь до ладу, але що ж вона сама могла зробити. Конята ледь ходять. Попечений мало не здох і не відомо, чи що з нього буде, бо рана не хоче гоїтися.

– А хто по-твоєму, Маріє, те зробив? – питає Корній.

– Бог його святий знає… Ніхто не може сказати… Ах, коли б він знав, чия то робота. Він би з ним розквитався по-своєму. Але як його довідаєшся…

Вечорами повно людей. Корній оповідає про війну, революцію. Цар маніфеста видав, і ніби-то вся земля має прийти бідному народові… – О, це справедливо! – гуторили дядьки. – Так і треба. Земля всіх… Хто працює на ній – дай тому… Не працює – геть! Не заважай, не займай місця… Земля праці і поту вимагає…

Великдень став дійсно святом Марії. Вийшла з Корнієм і дітьми до церкви. Дзвони дзвонять, сміється небо і земля. Корній добре одягнутий, діти також, Марія теж незгірше… Ідуть гордо, а з усіх боків:

– Христос Воскрес, Корнію! З приїздом!

– Воістину Воскрес. Дякую.

– А як же там «гапонець»? Дістав?

– Та де там… Наші дістали.

– Наші? Дивись, туди його матері! Таке мале, а таке задиракувате. А чому ж не насипали?

– Змєна. Генерали плохії…

– О, то-то воно… А де ж був цар? За чим дивився?..

– Що цар… Цар за всіма не догляне…

– Воно-то звісно… – чвиркає крізь зуби дядько. – Ото, різун його матері, коли б мене туди дав. Усіх перевішав би. Люди кров ллють, а вони змєну роблять… І це такі порядки в нашій Расєї.

Корній стоїть у гурті дядьків, вищий за всіх, і оповідає. Каже про землю, царського маніфеста. Оповідає про Манджурію і китайців, що говорять зовсім не так, як у нас, і до того носять косу, як жінки…

Дядьки регочуть.

– Виходить, пустяшний народ… Де ж видано, щоб чесний чоловік бабську моду заводив? Видно зразу… Тьху! І тільки…

Минуло свято, і Корній одразу в поле. Сонце світить, жайворонки видзвонюють. Плуг крає мастку чорну цілину. Минулої осені не встигла Марія позяблити. Борозною ворони скачуть і підзбирують борозників. Приємно так ходити за плугом, приємно почувати себе зв’язаним з землею. Шкода тільки, що нивка така вузенька. Пройшов кільканадцять разів – і межа. Ех, треба поля! Неминуче треба поля, бо ж діти ростуть…

Посіяв і думав хату перекрити. Здійме снопки, а дасть знов черепицю, але трапилася купівля землі, і Корній задаткував десятину. Марія раділа.

Це нічого, що доведеться дещо живота стягнути. Нічого. Десятина є завжди десятина. Вона готова з останнього пнуться, а все-таки десятинка буде. Хіба ж ви не бачите, що діти ростуть, а їм же треба землі. Куди підуть, що робитимуть? У пани всі не полізуть, та й щоб людина стала паном, треба вчитися, а щоб учитися, треба грошей.

До всього Марія знов завагітніла. Мала вже таке щастя, що якраз на літо мусіла бути вагітною. А тут стільки скрізь праці. Перед Різдвом дістала хлопчика і охрестила його Лавроном. – Хай здоров росте, – поздоровляли куми.

– Краще хрестини ніж мерлини. Ах, Марія пережила всього. Було і хрестин і мерлин. Не первина. Видно, під такою планетою народилася.

Десятину поволі виплатили. Стягнулися до останнього, але виплатили шмат поля. Хай буде. Це ж ґрунт, це капітал, як казав Корній.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 151 – 155.