Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Улас Самчук / Волинь / 1. Куди тече та річка / Така земля

Волинь

1. Куди тече та річка

Така земля

Улас Самчук

Одного дуже морозного передвечора при заході сонця в січні сталося надзвичайне видовисько: з того місця, куди западає сонце, повставало і зводилося високо в небо три величезні, огненно-червоні стовпи, що здавалось, підпирають ціле залізно-тяжке небесне склепіння.

З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелі.

– То, чуєте, не спроста! То непримінно щось станеться. Або війна, або поморок. Кажуть, і в турецьку війну таке бачили.

Вечорами довго гуторили про огненні стовпи. З хати до хати йшла чутка:

– Буде війна! Нічого не поробиш.

А тут ще й границя під боком. Як пічнеться – одразу на нашу голову.

– Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска…

– А он гапонець все-таки диви…

– Гапонець. Де гапонець. До нього хіба доберешся? Якийсь там Сахалін віддали – для Росєї все одно – один волос.

Володько й собі міркує: раз руский цар і шведа побив, і Наполеона, і турків, то що йому якийсь германець. Питав і вчительку:

– Кажуть, що буде війна – правда, що ми поб’ємо германця?

Учителька посміхається.

– Само собою. А хто каже, що буде війна.

– Та всі говорять. Дядьки.

Учителька радіє, що її пестун так усе знає, дає і дає йому нові книжки, а Володько думає, що йому і школи не треба, що в тій школі – азбука та азбука, а он прочитав книіу і знаєш стільки. Учитель менше звертає на нього уваги, у нього стільки того, але одного разу і в нього попросив Володько книжку. Був це повний «Старий Завіт». Учитель ще вагався давати йому таку тяжку книжку.

– Ти ще малий для такого. Он як будеш в другій групі…

Тоді Володько звернувся до учительки і та дала одразу.

– Добре, – сказала, – але як прочитаєш – розкажеш мені.

Що за чудесна книга! Сотворіння землі! Усього світа! І за сім днів. Такого ще Володько не знав. «На початку, каже та книга, сотворив Бог небо і землю». «Земля, каже, була порожня й не влаштована і темрява лежала над безоднею; і дух Божий ширяв над водами». «І сказав Бог: хай буде світ! І став світ». І Володько вперше пізнав як це сталося, і дуже дивувався. І взагалі була то чудесна книга. Адам і Єва – перші люди. В раю. Яблуко добра і зла. Гріхопадіння. Злочин Каїна.

– Каїне, Каїне! Де брат твій? – питає сам Бог.

– Хіба я сторож мого брата, – відповідає той понуро.

От дивно було тоді. Жити на землі і бачити Бога, чути його голос.

– Тату? А чи були такі часи? – питає батька.

– А як у книзі написано?

– Що були.

– Значить були. Священні древні книги не писали на галай-балай. То тепер усе лиш побрехеньки пішли.

Ох, же й мав мороки Володько з тією книгою, але читав її, уперто читав, усі вечорі читав. І світовий потоп, і сини Ноя, і ковчег заповіту, і багато, багато іншого, а потім усе то розповів Володько учительці, геть усе чисто, нічого, здається, не забув. А та йому аж кілька коробок від сигар, і кілька велетенських газет «Києвской мислі» для огорнення нового букваря, того ж «Сєятеєля», якого Володько взагалі не вживав, а лиш носив у торбинці для вигляду та нотував у ньому, що «на сьогодні задано».

Час від часу отець Клавдій викладає у школі «Закон Божий», для кожної групи щось інше: для першої молитви і науку «як хреститися», для другої «Старий Завіт» – переглянутий і скорочений, для третьої – Катехизис. Сидить отець у старій, довгій рясі, куняє і ставить питання:

– А скажино, Фока, скільки братів мав Іосиф?

Фока третьогрупник, він учить Катехизис, але отець Клавдій іноді забуває. Фока встає і мовчить. Він-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Міг і забути.

– Ну? Не знаєш? А хто знає? – питає отець цілий клас.

Підносять руки, а між тим один першогрупник. Отець Клавдій зауважує це і каже:

– Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач став і, як сич, надувся.

– Дванадцять! – випалює Володько і дуже вдоволений.

– А може й знаєш як вони звалися? – питає байдуже отець Клавдій.

Володько переказує:…Гад, Асир, Іосиф і Веніямин, – закінчує він.

– Добре. Молодець! А що то сталося з Іосифом? – питає далі.

Володько оповідає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни фараонові, Іосиф відгадав їх, настав голод, прийшли брати по хліб. Отець Клавдій байдуже слухає, не перебиває, Володько оповідає, всі слухають. У класі тиша глибока. І як Володько скінчив, отець запитав його, чи знає він, що то таке Єгипет. Володько знає. А хто то були фараони? І це він знає. А яка то така найбільша там ріка?

– Ніл, Ніл, – каже Володько.

А може він покаже ту ріку отам на карті. Гаразд. Володько йде до карти, спиняється на пальці, находить ріку.

– Оце! – викрикнув він і показує довгу жилку на заяложеній карті «Священної землі», що висить у куті біля шафи.

– Сідай! – каже нарешті, майже суворо, отець Клавдій, що дуже дивує Володька, бо чекав він якоїсь похвали, а тут, диви, навпаки. Отець Клавдій, здається, навіть невдоволений, навіть не глянув на нього, сидить, як і сидів далі, руки в кишенях, ноги під столом, питає далі третьо-групників. Але ціла кляса вивиться на Володька, як на чародія. Навіть третьо-групники. Навіть найстарший і найсильніший Сопрон, і Арйон, і той самий Фока.

Але в неділю, після Служби Божої (Володько, як звичайно співає в крилосі), о. Клавдій, читаючи різні оповісті, між іншим, зазначує:

– Коли тут є Матвій Довбенко з дерманців, хай задержиться. Хочу з ним поговорити.

Матвій є і він задержується. Влоодько й собі задержався з батьком, він, правда, дещо збоку, але все-таки йому цікаво, що то буде, що то скаже батюшка.

А батюшка скинув ризу і виходить. На сходах кілька поважніших дядьків, кілька старших жінок. Дядьки низько вклоняються, жінки цілують батюшці руку, а Матвій іде з батюшкою вниз по сходах повільними кроками. Володько здалека й собі ступає за ними.

– Хотів, знаєте, поговорити з вами нащот вашого малого…

– То, – якось дивно завагався Матвій. Знаєте, батюшко… У мене цей рік така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б… Але..

– Не те, – байдуже каже отець. – Спритний з нього хлопчак. Голову має. Раджу вам віддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього тісновато.

Матвій зовсім зніяковів:

– То знаєте, батюшко, кебто Бог якось поміг дещо з тієї нужди вибитись. Хто своїй дитині ворог… То звісно…

Володько, на жаль, більше не знає, що там казали, бо як тільки почув, що то за нього йде мова, одразу відстав і не знав, чи лишатися, чи тікати. Навколо стільки людей і багато з них напевно щось чули. Земля під ним хитається такий сором великий.

А тут ще батько гукає:

– А ходи-но ти! Поцілуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псікуси строїш, а я кажу, щоб більше ставили тебе на коліна.

Володько зняв шапку, поцілував батюшку в руку і стоїть так без шапки. А батюшка каже поважно:

– Но, но! Він у нас молодець. Це каже і учитель і учителька. Тільки худенький. Більше їсти треба! – і погладив хлопця по голові. На прощання ще раз поцілували обидва батюшку в руку і розійшлися.

Матвій мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони обидва вдоволені.

Через кілька днів Матвій поїхав до Крем’янця. Вернувшись увечері викладає пакунки. Вузлик соли, кусень мила, пачка сірників, ремінь на підмети. А найбільший, у товстому, глиняної барви, папері пакунок, подає несподівано Володькові.

– На. Це тобі.

– А що то є? – питає Володько.

Батько мовчить. Володько швидко біжить до хати, щоб розглянути при світлі. Швидко розгортає.

– О, тату! – тільки й міг проговорити. – Пальто!

І яке гарне! Тепле! На ваті! Підшивка яка! Ах, Боже!

Володькові просто не віриться, невже він має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Ціла родина оточила Володька, всі подивляють «пальтішко», як його одразу назвали, Володько чується найщасливішою людиною в світі. Яка втіха, яка надзвичайна радість!

– Чорне? А цікаво, яким покажеться при денному світлі? А підшивка! Мамо, гляньте! Думаю, що то найліпша фланеля.

– Добра, добра, – стверджує мати і обмацує підшивку.

– І гудзики добрі, дивіться… От тільки б попришивати міцніше.

– То я вже завтра зроблю, дитино.

Володько одягав пальто, оглядав з усіх боків, радісно зітхав, скидав, обережно вішав на ключці, щоб за хвилю знов здійняти, знов одягати, знов оглядати.

Чи часом не задовге? Ні. Акурат. Нижче колін. Може дещо довгі рукави? О, ні, то так тільки здається, якраз, щоб руки не мерзли. Обчищав ще раз пальто щіткою і знов вішав на кілку. О, як добре жити на світі! Тепер йому не треба натягати отого латаного матірного жакета з тими довгими рукавами. Бо хіба ж дійсно личить хлопцеві ходити в такому одязі? І дивно, як він того до цього часу не помічав. От, коли б ще чоботи кращі…

Остання думка якось вирвалась у голос. Батько відповів:

– Учися тільки. Колись і чоботи дістанеш. Не хватило грошей. Пшениця ніяк не дорожчає.

– Думаєте – мені так тяжко вчитися. Чого дивуватися? Бо я читаю книжки, а вони не читають. Вичитав у книжці і все знаю.

Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало і поки той переговорив усі свої вечірні молитви, Володько швидко нагрів його на черені, а потім непомітно положив на місце. Батько уважно, по справжньому відхрещується.

– Ну, дяка Богу, ще один… Усе ближче до смерті… – розважає він, не докінчуючи, як звичайно в таких випадках, речень, шукає під полом роззувака… – І де він у поівтри! – І не встиг докінчити думки, як Володько шмигнув під припічок і:

– Ось він тут, тату! – і витягнув його з-під дров.

Батько вложив чобота між роги роззувака. Володько і тут прислужив, притримав ногою чобота, щоб батько не нагинався. Одного, після другого, після узяв обидва чоботи і поклав їх під комином, щоб сушилися.

– Щоб там часом не попеклися, – зауважує батько.

– О, ні, тату! Тут не так гаряче, – каже швидко син.

Батько поволі кладеться, обгортає теплим ноги:

Так його за той день людина навовтузиться… У хаті бодай… «Анголе Христов хранителю, мій святий покровителю», – проказує батько лежачи і ще раз хреститься.

Володькові дуже хотілося б ще щось батькові приємного зробити.

– Вам там, тату, від стіни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.

Батько, здається, його й не слухає, а може й не чує, має свої думки, що пливуть у його голові.

– І навіщо його ото людина стільки мусить мучитись? – розважає він, натягає на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горі лицем, дивиться в стелю. – Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш і все нипочом. Кажеш, лантуха? Положи його собі під голову. Голова мусить, як полагається, щоб кров не била до мозку. Мені досить.

– І, здається, погода показує на завтра ліпше, – починає Володько, йому хотілося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповісти. Він тепер іноді щось розказує, але зараз батькові, здається, не до того.

– Може й поліпшиться, – каже батько. – Ну, але будемо відпочивати… Треба, щоб і кості відійшли. Так усе щемить, а колись, бувало, і не чув, чи вони в тебе є. Спім!

Після такої радості не легко йому й заснути. На полу сплять: батько, Володько, Хведот і мати. Василинка все ще в колисці, хоча вона й виросла з неї. Василь за столом на лаві, Катерина у запічку. Але цих останніх зараз нема. Вони десь пішли на «потицянки», скоро ось масляна, запусти, качають колодку, гуляють.

Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла і вона втихла. Після мати дмухнула здалека на маленьке світло на коминку і воно погасло. До хатини хильнула і застигла тьма, що видавалась безмежною в усіх своїх вимірах. Невелике в безконечності віконце нагадувало чужосвітню мару, що прийшла сюди на дно мороку нагадати про інший, далекий світ – світ просторого і великого життя.

Ланцюгом довгої черги мрій, туги і бажань вилонюються з Володькової голови і тонуть у мороці думи. Спереду урочисто парадує його нове пальтішко, на ньому самоцвіти, соняшне сяйво, пелюстки пахучих квітів. На ньому золоті галуни, генеральські відзнаки, золоті, мов огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний усім Євгенам, Радіонам, і всім-всім, хто думав, що він от так собі плохенький дерман, що на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусіда.

О, ні! Володько зовсім не з тих. Є різні люди, є дуже багато пород людських і він, Володько, походить від тих, що з самого дна, а найглибшого мороку здіймаються наверх, бадьоро підносять голову, дивляться на всіх горіючими, синіми очима, вдягаються у найкращі одяги і йдуть. Куди ідуть? Уперед! Завжди вперед. У світі ніде немає кінця. У світі є лиш безконечність.

Ніч твердішає, морок глибшає, віконна мара стушовується. За стіною побрязкують ланцюгами коні й корови. У новому одязі Володько побільшав, видавався обновленим і бадьорішим. На обличчю прибуло краски, в очах огню. Усі дивуються і обмацують. Учителька вітає його і радіє, ніби він десь пропадав і знайшовся. І Володько любить ту свою ніжну, з ластовинястим, негарним обличчям учительку у гарному чорному одязі. Її звуть Машою. У неї каштанові очі. У неї гарні руки з довгими, тонкими пальцями.

І вчився шалено. Ні, він не вчився. Він нагинався і брав знання з-під ніг оберемками. І не дивився що. Брав, що попало, що лежало на дорозі. Зараз він пізнає «життя святих», тих он дивних людей, про котрих кажуть, що вони з самим Богом. Ось великомучениця Катерина – висока, струнка красуня з чашою в руках. Ось Варвара – чудові, пишні, розпущені коси. Віра, Надія й Любов і мати їх Софія – юні, рожеві, сяючі діви. Пантелімон-Цілитель – пишний, кучерявий юнак з різбленою скринькою в руці. І старий, бородатий Радонежський Сергій, і згорблений, з клуночком за плечима в постольцях, Серафим, що сидить на пеньку в лісі і кормить з руки ведмедя. Далі Володимир Великий з хрестом, той що шукав і знайшов віру в Христа і всіх похрестив водою Дніпровою.

Росте, розгортається і бушує Володькова уява, далі і далі простує він у далекий світ. Жахи, кров, розлючені звірі, нагі красуні.

Молоденька, свіжа з променистими, небесними очима красуня нагло загорілася і палає вірою до Христа. Її кинули до темного льоху – глибокого і страшного. Зі стін скапує брудна і слизька рідина, під ногами повзають ящірки і жаби.

Над нею у світлиці з мармору і золота красунь-поганин приносить жертву стрункому з мармуру богові. Над ним золотий диск, сонце вдаряється в диск і розсипається тисячами різнобарвних скалок. Перед ним кадильниця з бронзи і з неї підноситься кадило. Кілька нагих одалісок танцюють танець і сиплються рожі, що на них ще живе роса.

Дзвінок. Нечуйно входить чорний раб. На його валькуватих, мов з базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потягається, мов тигр, на своєму пишному, зі шкур, ложі, ніздрі його, подібно, як у розігнаного коня, виграють, очі мліють жагою.

Раб підносить красуню до його стіп, садовить її на золотому троні, а сам нечуйно зникає. Але красуня не сідає. Вона стоїть – струнка, хистка і прозора, довгі, тонкі руки звисають до долу, голова похилена, світлі повіки урочисто криють зір.

Красунь зводить очі на одалісок, ті ловлять його бажання і розчиняються в просторі, мов би хмаринки.

– Панно! – каже красунь, а його лати горять золотом. – Ти найкраща з найкращих, красо, якої не бачило сонце, коли воно зійшло на свій мармуровий шлях! Хоч золота і самоцвітів? Хоч розкошів з неба і богів? Хоч влади наді мною і над царством моїм? Поклонися лиш богові і все то дістанеш. І станеш моєю нареченою.

Красуня поволі зводить на нього свої сині, променисті очі. Коли б сонце зійшло серед ночі, або рожі розцвіли на снігу і то не було б більшою несподіванкою, ніж вони.

Тихий, дзвінкий, прозорий голос:

– Моїм нареченим – Христос! Без золота, без самоцвітів – володар над володарями!

– Ти не знаєш, дівчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто народів, моїй владі слухняні звірі в джунглях, птахи в небі, риби в океані.

– Одначе, володарю, ти не віддаси своїм богам одного волосу з твоєї голови. Я ж готова віддати своєму всю мою молодість.

– У чому ж сила твойого Бога?

– У Його… вічності.

Красунь звіріє. Тупнув ногою, ляснув у долоні, ніби з-під землі з’являються чорні, мов з чавуну, раби.

– Трать її! До смоли! Намотайте на коло і викиньте рештки тиграм присвяченим богам!

Красуня з усмішкою приймає присуд, іде в огонь, їй ввижається її Бог – величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагідно, мов з коханим, їй нічого не болить…

Настя вже давно спить, Матвій обернувся на другий бік, на столі розчинена на хліб, укрита кожушком, діжа, на другому кінці, маленька, третій номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його горять, в очах бренять гарячі вуглики, що час від часу зриваються і падуть униз, ніби ті метеори, що літають у просторах і падають в океани.

Зір упирається в діжу, але бачить далекі, чудесні, могутні, казкові країни, бачить страшних володарів, чує їх мову, їх крок, їх силу.

І робиться Володькові страшно. І тужно. І боляче. Страшно, що десь далеко стільки простору, стільки чудес, стільки дивних барв і гранів життя, а він малий і хисткий з блідими розпаленими щоками, з хворобливим огнем в очах, сидить отут у чотирьох запліснявілих стінах засипаної серед чистого поля снігом хатини і навіть не сміє мріяти про те велике. Боже! Сотвори чудо! Дай змогу пройти снігові засипи, непрозору ніч, мовчазне поле, темне село. Відчини брами далеких овидів, з палацами і людьми, що носять на собі тонкі і чисті тканини і мають сили наказувать вікам.

Далі й далі линуть бажання, далі й далі летять непов’язані, мов дикі, коні, зовсім виразні мрії. Ніч навколо. Сон. За стіною брязкають ланцюгами тварини, уривно, раз по разу викрикує півень і гавкає глухо в безмежний, чорний, проти вітру, простір собака Пундик, що його колись приніс і викормив Василь.

Прокидається мати, вона бачить у хаті світло.

– Боже, Боже! І що ти собі, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю «киросину», чим завтра засвітимо.

Володько прокидається також. Рим, могутні володарі, красуні – зникають. Не відповідає нічого матері, тільки гасить лампу і йде на своє місце біля батька. За вікном кричить з рівномірними перервами, півень.

І так ідуть, і минають, і знов приходять дні, несуть і несуть із собою, ніби птахи, завжди стеблинку нового, будують гніздо життя, щоб у ньому родилось і виросло почуття вічного.

Минув усього один лиш місяць. Ранок. Із з-за жолобецького дубового лісу встає і зводиться велетенське, сліпуче світило. Землю притоптує м’який вітер, що вільними хвильками гуляє по зябльованих полях.

Матвій порається біля плуга, сонце міниться в плиті, ніби кривому дзеркалі, перед хлівом у збруї стоять, і їдять з цебра обрік, коні. Дорогою, один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими, товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвьогає по конях сирицевим батогом з червоною китичкою і пружно натягає віжки, щоб здавалось, ніби ті коні стаєнні, щоб тримали вони, як слід голови. Порівнявшись з Матвієвим подвір’ям, гукає здалека:

– Добре утро! Орати йдете? – голос радісний, як сонце, як жайворон, що б’є крилами прозоре повітря і цвірінчить завзято.

Матвій розгинає спину:

– Дай-бо-здоровля! Іду!

– А вже протрахло?

– Протрахло.

– То Боже поможи!

– Спасибі!

За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета і, ніби нічого не було торік, солодко й уважно вітає Матвія.

Іде Титко, іде Кузьма. Усі радісні, всі бадьоро ступають протрахлою дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають грунт і виважують скибу за скибою.

Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, ніздрі лоскоче сильний запах чорнозему, на чолі сходить піт і скапує по щоках до ріллі. Галки і ворони гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки і викрикують різко й несподівано.

Виступають на кін череваті лантухи, повні зерна, широчезна, шорстка п’ятірня загортає насіння і пружно розбризкує його по готовій, мов свіжо спечений хліб, скибі. Сонце – шалений і дикий огнепад, заливає лани, мужиків, птахів; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої принади, що по них до сходу йдуть коханці і сиплють плодом, потом, молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всіх родів!

Он і Матвій свій чорний лан розорав, – широка довжінь! Іде розмашно туди й назад і сипле зерном. За ним ступає і заволочує посіяне Василь. Лан! Чотирнадцять десятин! М’язи, нерви, кров. Ні. Його нічого не болить. Це лиш проходить хребтом ціна землі – своєї, лудяної сонцем, литої потом і болючої, як і той хребет.Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тільки набубнявіла в лісі перша брость, як тільки ряст зійшов, як тільки зазеленіла перша лука – кінець школі. Діти знов розсипались по своїх місцях і скрізь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов дзвінки. Навіщо їм школа? «Усе одно не дасть хліба» – ішло з покоління в покоління.

А Володько вертається самітньо зі школи, іде поза селом, городами, зрубами, лісом. Мліє земля, витикаються перші медяники, літають перші джмелі, липові галузки дають перші липкі листочки, осика пускає перші пушинки. Тільки дуб завзято і вперто хоронить спокій, повагу, непоспіх. А над усім небо прозоре, глибоке зі світлими хмаринами.

На Володька налягає шал і він верещить без потреби:

– Га-га-гаааа!

Луна підхоплює його крик і тікає в глибінь лісу, жбурляючи ним довкруги, мов розбещений хлопчисько, мячем.

Перед ним зелена долина з озером, біля нього здоровенний, трохи похилий за грань лісу, дуб, над ним два велетенські шуліки, що кружляють високо в поівтрі. Володько задирає голову і в ньому негайно прокидаються хижі бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього під пахвою у торбині книга «Сєятєль», а на другому, угорському схилі долини поле засипане людьми і звідти чути спів. Володько прикладає до чола долоню, прижмурює очі і дивиться на той другий бік. Його завжди манить кожний другий берег.

Додому приходить Володько знеможений весною і приносить велику китицю різнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води і поставив ряст на вікні. У хаті нікого нема, хто б тепер та сидів у хаті. Батько й Василь у полі, мати й Катерина на городі, Хведот стереже від вороння коноплі, – ходить біля грядок і чи треба, чи не треба, грюкотить поржавілою бляхою. Одна Василинкй має ще вільне право дибати де попало, набивати рота всім, що трапиться, на що, звичайно, відзивається Настя:

– Не руш то! Чуєш? То бека! Покинь!

Але Василинка їй не вірить, їй так чудесно смакує ота звичайна грудочка землі і при тому вона щось завзято розважає.

На городі безліч праці: розробляється місце на грядки, Матвій садить нові щепи, що біжать он довгими рядочками від подвір’я до долинки, копається в долині сажавка, обтикається вербовим кіллям, засаджується грабовий живопліт, будується огорожа.

І все то хворобливо й жадобо чіпляється смашної, розкішної, п’янючої землі. Земля для всіх і всього. Земля найбільше щастя – більша за любов, за життя. Земля найбільший скарб – більший за золото і коштовні речі. Земля – сон міліонів поколінь, казкове привабливе єство, містична сила космосу, наснага слабих і дужих. Золото, краса, любов, молодість і вічний учитель мудрості! От що земля.

Бадьорого недільного ранку, коли сонця, що в океані води, коли полями по вусах жита качаються ледачі хвилі, коли собаки вилазять зі своїх буд, лягають у тіні розставивши широко лапи і висолопивши далеко язика, коли на порогах сіней сидять і заплітаються дівчата, такого недільного ранку Матвій і його син Володько повільно, поважно ступають вузькою дорожиною в напрямку півночі, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шість одиниць Матвієвого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби. Без худоби господар – не господар.

Дорожина біжить серединою, вкритого житом і пшеницею, поля, що тікає від зору і десь там на обрію западає в долину. Направо – моє, наліво – моє! Один лише вітер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до сусідньої межі і тікати злякано далі.

Навколо соняшна тиша, бренять у збіжжю сині голівки моторних волошок, десь-не-десь заборсалось стебло кукілю, з усіх напрямків – звідти і звідти, справа й ліва, підпідьомкають перепилиці і стрикочуть без перерви коники-стрибунці. У далечі, на сході, півночі і заході, сталевою масою застигли ліси.

Матвій зупиняється. Володько прикладає до чола долоню і вдивляється в угорські чагарники, що над ними велетенською сірою баштою зводиться і в’яжеться з небом, дим. Лиш відгуки дзвінкого підголосника кажуть, що там мужицький молодняк пасе коні і заливається співом таким же великим та просторим, як і сама земля.

– Земля! – виривається у Матвія. – Ех, коли б отак років ще п’ятнадцять назад… Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала… Інакше й не можна. Колись бувало, чагарі, ліси. Пішов, піймав звіря, роздер його і маєш. Тепер інакше. Сам знаєш… Не малий.

Радісно чути оте «не малий», Володько підносить голову, випростує постать із завдатками широких барок. Батько мову веде – просту, вузловату – тверді слова з твердих уст, оповідається про рід, про минуле, любить він те минуле і встають в яві діти-велетні. Ідуть пралісами, рвуть столітні дуби, розчищають галявини, предають огневі хмиз і хащу: дикий звір чує запах поту людини за плугом і з диким жахом тікає у безвісті.

Ішов плуг, ішов страшний мужик за плугом, розривав цілину, визволяв сковану силу землі, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось, побіч, людину. Те вічно зі зморшками, високе чоло, ті ясні, чисті, поважні очі, той владний, горбатий ніс. Рука його тяжка і тверда, долоня широка, кулак вузловатий з чіткими пругами набряклих жил. Лиш мала тінь від сонця падає на землю від його велетенської постаті.

Ніколи та рука не обняла його – сина, не була щедрою на пестощі, та все-таки кожного року, коли «Христос воскрес», коли всі віталися, син з величною втіхою брав ту руку і припадав устами до її шорстокої, темної твердості. І чоло його ясне і горде, ніби він син великого царя.

Завжди і завжди гордий він своїм батьком. Он над шляхом за шором розбілились хати. Нове селище. Там святочно одягнені люди, там біжать з галасом діти, там ідуть і гуторять до церкви жінки. Батько! Це все батько. Хіба ж син не знає? Він тільки вдоволено посміхається. У нього ще й досі босі ноги і порватіна колінах штани та не в тім справа. Он поле ожило і живе великим життям і обіцяє щедро воздати за тверді дні довгих років, переборені залізною волею залізних людей.

– Ну, – каже батько, – підемо…

Рушають і йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться димова башта і звідки виривається та розгортається в просторах, владна пісня міцногрудих дітей майбутнього.


Сахалін віддали – в липні 1905 р. в ході японо-російської війни Японія окупували південну половину острова Сахалін, що було закріплено Портсмутським мирним договором.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1965 р.,] т. 1, с. 308 – 323.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 716

Модифіковано : 10.11.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.