Дія перша

Володимир Самійленко

Садок. З лівого боку будинок. Ганок виходить сходами на авансцену. День.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16

Сцена І

Микита, Оля.

Микита

(сидить під деревом і читає книжку).

Ох, яка страховина!

(Читає далі).

О! невже?..

(Читає).

Ага! молодець!..

Оля

(ввіходить).

Тату, що це ви читаєте?

Микита

Тривай, тривай, не перешкоджай.

Оля

Скажіть-бо, що це за книжка?

Микита

(читає).

Так його, так його!.. Молодець!.. О! от тобі й раз!..

Оля

(над ухом батькові).

От вам і ще раз.

(Цілує його).

Микита

А, це ти, Олю; чого тобі треба?

Оля

Скажіть, що ви читаєте?

Микита

Роман.

Оля

А дуже цікавий?

Микита

Ось іди собі, не кричи.

Оля

Дайте ж мені прочитати, коли воно цікаве.

Микита

Кажу-бо відчепись, тут нема нічого цікавого, це дуже нудна книжка.

Оля

Дайте ж, то й відчеплюсь.

Микита

Не дам. Ти ще молода, тобі рано читати романи.

Оля

Ну, та дайте.

Микита

А я тобі дав кращу книжку. Чом же ти її не читаєш?

Оля

Кого? Фенелона надгробні казання? Я вже прочитала.

Микита

Брешеш, не читала.

Оля

Чого ви думаєте, що я не читала?

Микита

Чого думаю?.. Гм, того, що я сам пробував прочитати.

Оля

От бачите, які ви недобрі, а ще кажете, що то краща книжка. Значить, ви мені так: на тобі, небоже, що мені негоже.

(Пауза).

Бідна я, бідна; рідний батько не хоче, щоб я просвітилася, книжки не дає. Я плакатиму.

(Співає потихеньку).

«Поза гаєм, гаєм, гаєм зелененьким…»

Микита

Тс-с!

(Читає).

Оля

Ох!

(Одвернувшися від батька, починає дзижчати, як оса).

Дз-з-з!

Микита

(озирається).

Ой! Оса?

Оля

Онде, онде, вам на голову сіла.

Микита

Ой!

(Хапається за голову і впускає книжку).

Оля

Ха! ха! ха!

(Хапає книжку).

Микита

Ах ти злодіяко! Верни мені зараз!

Оля

Не можна вам тут у садку читати, а то вас оси покусають.

(Біжить на ганок).

Микита

Тривай же, я тебе піймаю. Віддай мені зараз!

Оля

Віддам, як прочитаю, а ви тим часом почитайте Фенелона.

Микита

Стану я казна-що читати! Вернись!

Сцена II

Митродора, Микита, Оля.

Митродора

Чого се ви завели галас?

Микита

Вона в мене книжку відняла.

Митродора

То що? Нехай дівча почитає. Колись і я малою читала: було покійні панотець мене ставлять на гречку, то я й читаю. А тепер не люблю книжок; от газету, то подивлюсь, як треба. Ну, а коли вона книжки вподобала, то нехай собі тішиться, розуму набирається.

Оля

А тато не дають, кажуть, що мені не можна романи читати.

Митродора

Чому не можна? про всякого чоловіка можна прочитати, і про звіра, про скотинку всяку, про все можна. А от як дрібна печать, то правда, не кожне прочитає.

Микита

Ну, читай, Олю. А от я піду до пана Лобуренка, так у його на горищі цілий віз книжок, то я собі щось добуду. Але ти облизня піймаєш.

Оля

Що ж я маю робити, я звикла, що ви до мене такі недобрі.

Микита

Еге пак, Митродоро, а коли ж ми будемо на ставку острів насипати? Гляди, не забудь.

Митродора

А гроші де?

Микита виходить.

Сцена III

Митродора, Оля.

Митродора

От що, Олю, оце добре, що згадала. Адже сьогодні в нас шосте іюля?

Оля

Шосте, мамо.

Митродора

То пошли Явтуха до волості, нехай візьме в старшини газету та й принесе.

Оля

Зараз пошлю.

Митродора

Або ні, вернись. Що тепер Явтух робить?

Оля

Тин запручує.

Митродора

То не відривай його від роботи, а пошли до волості Стеху, а я вже сама обід доварю. Почекай, Олю, скажи краще Стесі, щоб сюди прийшла, я сама її пошлю.

Оля

Добре, мамо.

(Виходить).

Сцена IV

Митродора.

Митродора

(сідає).

Як тут гарно в садочку. Та й уродило добре цього року. Яблук, мабуть, рублів на п’ятдесят буде, та вишень, та грушок. Ох, будемо грошики вибирати. А от якби ще нам двісті тисяч виграти, то ще було б краще. Ну, двісті не двісті, а хоч би сімдесят п’ять, і то було б добре, підживилися б трохи, а то мій химерний Микита все хазяйство зруйнує… Ні, мабуть, і сімдесят п ять трудно виграти, – ну, то хоч би двадцять п’ять – і то добре, і то на шляху не знайдеш. Якби ж то моє щастя.

Сцена V

Митродора, Стеха.

Стеха

Чого ви мене кликали?

Митродора

От що, Стехо, побіжи до волості і візьми в старшини газету; подивлюся я, чи не виграла я двісті тисяч.

Стеха

Чи це кожний може виграти двісті тисяч, чи тільки пани?

Митродора

Це, бач, така річ, що кожний дурень може виграти, аби пощастило.

Стеха

То побіжу ж я по газету. Може, й вам пощастить.

(Набік).

І чом я собі не купила білета, оце б і я виграла…

(До Митродори).

Еге ж пак, а піч як покинути?

Митродора

Окропи ще не киплять?

Стеха

Ні, ще недавно настановила.

Митродора

То йди, я сама печі догляну. Я не від того, хоч я й пані. Пожди трошки, ти картоплю почистила?

Стеха

Почистила.

Митродора

Принеси мені її сюди й покажи, як ти почистила.

Стеха

Зараз.

(Виходить і хутко вертається).

Митродора

Хоч би десять тисяч.

Стеха

Ось картопля.

Митродора

Гаразд, неси.

(Стеха виходить).

Стехо! вернись.

Стеха

Чого, пані?

Митродора

Ти пшоно змила?

Стеха

Змила.

Митродора

Принеси покажи, як ти змила.

Стеха

Добре.

(Виходить).

Митродора

Хоч би тисяч вісім виграти, і то де взяти… Але нехай уже Стеха швидше йде по газету, а то мені дуже хочеться подивитися.

Стеха

От пшоно принесла.

Митродора

(подивившись).

Нічого, добре буде. Біжи ж швидше по газету, та не барись.

(Стеха виходить).

Господи, і газету треба подивитись і до хазяйства треба кинутись; не знаю, за що и ухопитись. Стехо! Стехо!

Стеха

Та чого-бо?

Митродора

От іще що: ти в чистий горщик воду насипала?

Стеха

У чистий, і випарила добре.

Митродора

Принеси, я подивлюсь.

Стеха

Так він уже гарячий, боюсь нести.

Митродора

Боїшся? ти боїшся й за холодну воду взятись?.. Чи то пак, вона вже гаряча… Ну, гаразд, не неси вже окропу, я сама подивлюсь. Господи, за тими клопотами і піч з огнем скажеш принести.

(Стеха виходить).

Ох коли б виграти, хоч би тисячу виграти… Бач, а прокляті горобці скільки шкоди ягодам наробили.

(Виходить ).

Сцена VI

Оля, потім Петро.

Оля

Петро приїхав. Петро приїхав! Тепер мені не треба ніякої книжки. Побіжу ж та й приведу його просто в садочок.

(Іде в правий од глядачів бік і вертається з Петром).

Петро

Як же тобі живеться, моя пташечко?

Оля

Співаю, світом нуджу, книжки читаю, плачу, сміюся.

Петро

Еге, якого в тебе діла багато. Так тобі весело й без мене?

Оля

Не буде нудніш і від того, що ти приїхав.

Петро

А веселіше буде?

Оля

А як тобі здається?

Петро

Мені здається, що буде веселіше.

Оля

Ох, як ви багато думаєте, добродію.

Петро

Не я думаю, а ти; я тільки сказав твою думку.

Оля

А хто бачив ту думку? Хто доведе?

Петро

Два певні свідки.

Оля

Які свідки? давай їх сюди.

Петро

Ну, давай їх сюди. Оце око один свідок (цілує її в око), а це око – другий (цілує в друге око).

Оля

Годі, годі, який ти безсоромний, та ще й перед вікнами. Ходімо краще по садку.

Петро

Добре, ходімо. Треба тільки свого візничого відправити, нехай не жде.

(Приходить Стеха).

А онде ваша баба йде… Бабусю, скажіть моєму Автомедонові, щоб мене не ждав, я додому й пішки прийду.

Сцена VII

Стеха, потім Гапон.

Стеха

Де ж він дівся?

(Голосно кличе).

Гаптомедоне! Гаптомедоне!

Гапон

Чого ти тут, бабо, репетуєш?

Стеха

Яка я тобі баба?

Гапон

А який я тобі Гаптомидон?

Стеха

Та тебе ж так звуть.

Гапон

Відколи я на світі, всі мене звуть Гапоном. Це вже паничева штука. І що то за такий звичай поганий – зараз приложити людині бусурменське ймення.

Стеха

Ну, вибачай, Гапоне, я ж не знала.

Гапон

Так що там таке?

Стеха

Казав панич, щоб ти його не ждав.

Гапон

Гаразд. Дай же мені ягідок на дорогу.

Стеха

Рви собі на здоров’я.

Гапон

А це що в тебе за газета?

Стеха

А ти письменний?

Гапон

Слебезую потроху.

Стеха

Ану ж, прочитай мені, хто виграв двісті тисяч.

Гапон

А ти хіба сподіваєшся?

Стеха

Мені дуже цікаво знати.

Гапон

Розумію, розумію, чого тобі цікаво. Так ти он яка, молодичко. А хотіла б ти виграти двісті тисяч?

Стеха

Чому не хотіти.

Гапон

Давай же читати, а ти кажи, чи твій номер.

(Читає).

«Зверское преступление. На днях в нашем городе случилось происшествие, наделавшее…» Ні, це не тут… «Покушение на кражу. Вчера на Ивановской улице задержан…» Ні, і це ще не воно… «Заживо сгоревшие…» Ні, не те… Ага, ось воно, мабуть. «По произведенному тиражу…»

З будинку чути голос Митродори: «Стехо, це ти вже вернулась? Іди ж сюди!»

Стеха

Давай газету, пани кличуть. Ти мені вже іншим разом прочитаєш.

(Бере газету).

Гапон

Так я до тебе, молодичко, в гості прийду.

Стеха

Приходь, приходь. От найкраще, як пані підуть у гості, а ти тоді до мене; я тобі й вареничків приховаю…

(Голос: «Стехо!»)

Іду, іду… Так навідуйся ж. І вишнівочки вточу; молода ще, але пити можна.

(Голос: «Стехо!»)

Іду зараз. Так приходь же.

(Виходить).

Сцена VIII

Гапон.

Гапон

А я таки зразу догадався, чого їй цікаво про двісті тисяч. Так от воно де щастя – у цій поганій бабі. А хотів би я знати, чи багато в неї білетів? може, й не один? Ну нехай хоч один, – навряд, щоб у неї більше було, – що ж, і то двісті рублів із чимсь – велика сума! Якби мені таке щастя, не ждав би я двохсот тисячів – то марне сподівання, дурниця одна; ні, я зараз би продав того білета, купив би доброго коня, дрожки справив би і поїхав би в город ізвожчикувати; і розжився б, далебі, розжився б. Отже, я вже чую, що моє серце починає кохати ту гемонську бабу; отже, буду її сватати… Годі тоді служити та чужими кіньми паничів розвозити. Сам собі паном буду.

(Виходить).

Сцена IX

Митродора, Стеха.

Митродора

Так-то, Стехо, нещасні ми з тобою.

Стеха

Не журіться, пані.

Митродора

Як же мені не журитися? Ти сама подумай: знову нічого не виграла. Невже це я така нещасна в світі, що ніколи не виграю двісті тисяч! А близько ж було, близько: сімнадцятий номер, а в мене дев’ятнадцятий! Це ж просто глум. Хоч би вже був виграв якийсь тридцять п’ятий абощо, – все ж не так би серце боліло. І, певно, виграв якийсь дурень, такий, що й не знатиме, що з тими грошима робити, або такий багатир, що й свої в пельку йому не лізуть.

Стеха

Скажіть мені, чи Гапон жонатий, чи ні?

Митродора

Що це ти, здуріла, чи що? А я їй про своє горе, а вона про якогось Гапона. Це вона мене так розважає! Геть відсіля!

(Стеха виходить).

Ох, яка ж я тепер люта. Грошей нема, а Микиті байдужісінько.

Сцена X

Микита, Митродора.

Микита

Нещастя мені, Митродоро, нема дома Лобуренка, то й книжки не приніс. Але зате довго думав, сидячи під вербою, і вже тепер зовсім надумався, як змайструвати щось таке, чого ще ніхто не вигадував.

Митродора

Він там знову з своїми вигадками заходився, коли тут справжнє нещастя в хаті!

Микита

Що таке? чи не Оля занедужала?

Митродора

Олі нічого не сталося, а от я, то незабаром ноги задеру.

Микита

Що ти кажеш! Що тобі таке?

Митродора

Що таке? А те, що знову не виграла ні двісті тисяч, ні двісті рублів.

Микита

Ну, за це вже ніхто не винний.

Митродора

Ніхто? А кому я казала, щоб пішов до ворожки та спитався, який білет купувати?

Микита

Та ти ж сама ходила до ворожки.

Митродора

А правда, що ходила; я й забула.

Микита

То-то ж і є. А тепер я хочу з тобою порадитися от про віщо. Я бажаю обкопати ввесь двір ровом аршинів у чотири завширшки; у рів треба напустити води, а проти того ганку, що на дорогу дивиться, перекинути через рів місточок.

Митродора

Через такі химери нам і землю хутко продадуть.

Микита

Це не химери. Я давно бажав, щоб у мене було так, як у стародавніх лицарів, і от таки зроблю так, як хотів.

Митродора

Уже, бач, і з тебе лицар!

Микита

Знаю, що не лицар, бо й нема їх тепер нігде. А шкода, що нема: якби були, то й я був би лицарем, їздив би на коні, з довгим списом і бився б за найкращу даму.

Митродора

То це вже ти собі й даму знайшов? А я ж яка? Уже непотрібна?

Микита

О, та це ж я так, ік прикладу. Ти ж і єсть моя найкраща дама, хоч і старенька трошки.

Митродора

А ти зовсім дитина з своїми вигадками. Що мені з твого рову? У той рів усі гроші, які ще є, потонуть. Он уже прислали один сполнительний лист. Де я візьму грошей, щоб заплатити? Хіба в нас вони є?

Микита

А, здається, є. Подивись у сірій жилетці в кишені; там щось було – чи п’ять рублів, чи десять.

Митродора

Що це, ти з мене смієшся, чи що?

Микита

Не сердься, голубко моя, це тобі зашкодить; ще, крийбі, захворієш та й умреш, і різдва не діждеш, а там же недалеко й до тиражу – двісті тисяч тобі випаде, а тебе й не буде.

Митродора

Не знущайся наді мною, ти мені краще скажи, де грошей узяти.

Микита

Оцього я вже не знаю, я прийшов радитися зовсім не про те. Хіба от що: продамо оці дві десятини, що над болотом.

Митродора

Оце ж воно саме!.. Горе мені, нещасній, із тобою! Якби була тебе не знала, не сміявся б ти над моїм лихом. Скажи, де ти взявся мені на горе!

Микита

Це вже, мабуть, наша земля спарувала тебе зо мною.

Митродора

Бодай я ніколи не дождала такої долі.

Микита

То це я тобі не потрібний? Кажи.

Митродора

І кому ти потрібний з твоїми химерами?

Микита

Усім буду потрібний, усьому світові, а якщо тобі обрид, то так і кажи.

Митродора

Не то що обрид, а остогид, остобісів із своїми вигадками.

Микита

Остогид? Прощай же.

Митродора

Куди ж?

Микита

Піду від тебе на край світу, оселюся десь на острові серед моря та й житиму сам собі, як той Робінзон.

Митродора

Знов химери погнав? Іди ж не то що на море, а хоч на самісіньке дно, нехай тебе там раки з’їдять.

(Хутко виходить ).

Сцена XI

Микита.

Микита

Оце ж я, мабуть, зовсім посварився. Тепер треба мандрувати в чужі краї. Помандрую ж я далеко, далеко, та й житиму сам собі. Куди ж я піду? Душно так, що й поворухнутися важко… Ет, не піду я далеко, зроблю собі тут на вгороді халабудку та й житиму. Бач, як припікає… Еге, напну халабудку.

(Іде до ганку, бере рядно, три довгих кілки і переходить на другий край сцени).

От тільки рядно прив’язати, то чудова буде хатка.

(Ставить кілки і напинає шатро).

Ну, тепер можна й закурити в своїй хаті.

(Сідає під халабудкою й запалює люльку).

Тепер я сам-один на всьому світі, сирота на землі. Нікого в мене немає. Була жінка, та вона зісталася десь далеко…

(Голос Митродори за сценою: «Що це ти, Стехо, наробила! ти мене до розору доведеш!»)

Бач, як вона там репетує… Була в мене дочка, та де вона тепер, у якому краю?

(Другим тоном).

Зачитується, певно, моїм Кенільвортом, а я тут без книжки сиди.

(На другому плані проходять, обнявшись, Оля й Петро).

І ніякого в мене роду немає – ні родини, ні вірної дружини. Ох, тяжко при старості самотою по світі тинятися! От так, мабуть, і пропаду, як собака, здохну, як той Рябко в своїй халабудці…

(Другим тоном).

Чи бач, а тут у холодочку не так пече і вітерець продихає.

(Смутно).

Пропаду, як цуцик, і ніхто мене не пожалує, ніхто не заплаче по мені, не заголосить; ніхто, може, й не згадає про мене, а як і згадає, то ще й налає, скаже: пішов сякий-такий у Робін-зони, здох, як собака, – туди йому й дорога.

Сцена XII

Микита, Петро, Оля. Петро й Оля переходять сцену збоку. Оля робить знак Петрові, той прислухається до останніх слів монологу, тоді підходять ближче.

Микита

Хто прийшов одвідати Робінзона на його самотньому острові?

Петро

Хто ж, як не його вірний П’ятниця?

Микита

П’ятниця? От добре. Тепер ми будемо порядкувати вдвох. Здрастуйте; вибачайте, що я вам даю ліву руку, це я вчусь обома руками однаково орудувати. Так ви до нас на кораблі, чи як?

Петро

Позавчора залізницею додому приїхав, і вчора цілий день спочивав, бо зовсім у вагоні розтрусився, а оце тепер до вас.

Микита

От бачите, ви й розтрусились, і нездужали, а ще кажуть, ніби чавунка – добра вигадка.

Оля

Авжеж, що гарна, якби не вона, то ми ще не побачили б сьогодні пана Петра.

Петро

І я скажу, що добра вигадка, коли вона так хутко переносить до близьких людей.

Микита

Переносить, переносить, та ще й розтрушує.

Оля

Без того ж не можна, тату.

Микита

Тямиш ти… А я скажу, що можна. Найкраща вигадка й буде саме така, що хутко людину буде переносити і не розтрушуватиме.

Петро

Як же це так?

Микита

А ви подумайте та й догадайтесь як.

Петро

Хіба якби людині крила. Так де ж той чоловік, що їх вигадає?

Микита

Де той чоловік? – такий чоловік буде, він, може, вже й є, та ще не об’явився. Але він об’явиться, незабаром об’явиться. Та не про те в нас річ, треба П’ятниці роботу загадати. Підіть же, П’ятнице, по острову та подивіться, чи нема де людей диких або звіра хижого.

Петро

Зараз увесь острів обійду.

Оля

І я з вами.

Оля й Петро виходять.

Сцена XIII

Микита.

Микита

Ну, годі тобі, Микито, нікчемними жартами бавитись.

(Руйнує халабудку).

Тепер пора взятися за справжнє діло, що найбільш мені дороге.

(Виймає з схованки полотно й починає шити).

Так Петро каже: де той чоловік? А цей чоловік уже й є, уже й кінчає свою роботу… Полотно моє, полотно, тебе вживають люди на свої мізерні потреби, – а я з тебе зроблю дещо краще.

(Починає співати).

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю,

Чому я не сокіл, чому не літаю…

Ні, ця пісня вже спізнилася, бо я ще, може, сьогодні скінчу свої крила і полину, як той орел, аж під хмари… А дива буде, як побачать люди, що я лечу. Зараз закричать: дивись! дивись! хто це летить? А я їм з-під хмар: «Не лякайтеся, добрі люди, це не чорт летить, це я – Микита Романович Гречка».

(Побачивши Митродору, ховає полотно).

Отже, не дадуть мені сьогодні дошити.

Сцена XIV

Митродора, Микита.

Митродора

А я прийшла з тобою порадитися, тільки не про химери, як ти, – а про справжнє діло. Давай міркувати про те, як нам Олю заміж віддавати.

Микита

А от як. Найкраще буде вінчати увечері пізно; тим часом ми засвітимо в садочку червоні, зелені й усякі ліхтарі, музики посідають на ганку, а ганок ми запнемо завісою з червоної китайки, – це дуже гарно проти вогню вдаватиме, – проти ганку поставимо столи й посадовимо гостей, і тільки що молоді вернуться з церкви, як тут і музики вдарять марша.

Митродора

Ну, а більш нічого не вигадаєш?

Микита

Як-то не вигадаю? Я для рідної дочки таке вигадаю, що не побачиш ні на одному весіллі. Бенгальський огонь запалимо…

Митродора

Та не про те, не про те річ. А як тобі здається, ми Олю не саму з собою вінчатимем?

Микита

Оттуди! це я, значить, і забув, що треба спершу порадитись про молодого.

Митродора

Добре, що таки згадав. Так кого ж ми їй висватаємо? На мою думку, треба щоб молодий був чоловік багатенький і хазяйновитий.

Микита

Мені здається, що се повинен бути чоловік зовсім надзвичайний.

Митродора

Треба, щоб у його земелька була, десятин хоч з двісті.

Микита

Найкраще, якби це був який знаменитий учений…

Митродора

Не погано, якби він мав кілька тисяч готівкою.

Микита

Такий учений, наприклад, щоб одкрив нову зорю на небі.

Митродора

Нехай той чоловік буде хоч і не дуже молодий, та дарма.

Микита

Можна й не за вченого віддати; нехай би він писав добрі романи.

Митродора

Ая думаю, що ні за кого, як тільки за Колодку віддати.

Микита

Я не віддав би за Колодку. Чим він надзвичайний чоловік?

Митродора

Наша дочка не буде за ним старчихою.

Микита

Та він же не зуміє й посвататись як-небудь надзвичайно.

Митродора

А ти казна-чого не вигадуй, а кажи про діло.

Микита

Коли я не діло кажу, то ти б краще зо мною зовсім не радилась.

(Виходить).

Сцена XV

Митродора, Оля.

Оля

(набік).

Чи сказати матері про Петра, чи ні?

Митродора

Пора б уже тобі, дочко, до хазяйства привчатись, а не все читати. Ти вже на такій порі…

Оля

Мамо, адже я беруся й до хазяйства.

Митродора

А багато ж ти наробила сьогодні?

Оля

Багато: голубам їсти посипала – раз; курчатам водиці налила – два; повидло зварила – три, чотири, п’ять (це я лічу за три діла, бо воно дуже довге). От бачите, аж п’ять діл зробила.

Митродора

Ще коли б не підірвалася. Ох, ти працьовита… А я ніколи не лічу своєї роботи. От сьогодні ягоди на варення чистила, хіба ж я лічила, скільки їх начистила? може, й сот п’ять або й більше.

Оля

Чом же ви мені не сказали? Я помогла б вам, я не хочу, щоб ви так дуже працювали.

Митродора

Оце вже бачу, що ти недурно до мене підлещуєшся.

Оля

Та не підлещуюсь-бо, я тільки хочу, щоб ви мене любили.

Митродора

Добре, любитиму, але якщо тобі треба купити що-небудь дороге, то краще не проси. Он твій батько й так уже скільки грошей перевів на свої вигадки, а я ж, ти сама знаєш, і тепер нічого не виграла.

Оля

Ох, мамо, боюсь і просити, хоч се й не коштуватиме грошей, але це щось велике, велике…

Митродора

Ну, кажи вже, кажи.

Оля

Мамо!..

(Пауза).

Митродора

Ну, та й що?

Оля

Ви мене дуже любите?

Митродора

Адже сказала вже.

Оля

Ви зробите, що я вас проситиму?

Митродора

Побачимо; кажи, що таке.

Оля

Я хочу… Бачте, я…

Митродора

Ет, ти мене тільки дратуєш.

Оля

Ні, ні, от слухайте. Оце я думаю про вас; ви вже підтоптались трохи, треба б вам і поміч мати. На куплену поміч надія мала; тато мало клопочеться про хазяйство, а я хоч би й дуже клопоталася, так я ж у вас одна дитина. А яка поміч із однієї? Мамо! треба, щоб у вас було двоє дітей.

Митродора

Себто про зятя? заміж іти хочеш? Так ти так і кажи – а то, бач, неначе тільки для мене старається. Тільки ти спізнилася, я вже й сама постаралася про твоє щастя: Іван Іванович Колодка тебе сватає.

Оля

Колодка!

Митродора

Чого ти наче й не рада?

Оля

Ви мене зовсім не любите. Як-таки такого чоловіка мені сватати!

Митродора

Не буду я з тобою довго балакати та доводити, який він чоловік, – сама побачиш. Одно скажу: прахтичний чоловік, а нам такого й треба.

Оля

Мамо!

Митродора

Не кричи, бо в мене й так голова болить від клопоту, а то ще болітиме від твого крику.

Сцена XVI

Оля, Митродора, Колодка.

Колодка

Здрастуйте, любі мої сусіди селяни, йдуть до вас хуторяни. Хе! хе! хе! Отже, мене щось неначе так і пре до вас, так і пре Я таки й думав не їхати, щоб не перешкоджати часом, – думав, може, саме обідаєте або спочиваєте, але не видержав і припхався.

Митродора

Спасибі, сусіде. Сідайте ж у нас, будете гостем.

(Кличе).

Стехо! принеси нам чого під’їсти!

Колодка

Як же ви поживаєте, Ольго Микитівно? скучаєте за городом?

Оля

Ні, мені й на селі добре.

Колодка

Так, так, зелена травиця, пташки, квіточки. Може, й кататься їздите?

Оля

Не часто.

Колодка

А ви приїздіть до мене, я собі добрі дрожки купив на ярмарку, і не дорого дав; будемо разом кататься.

Оля

Спасибі.

Стеха вносить пляшку й закуску і виходить. Митродора розставляє.

Колодка

Я теж, знаєте, не міг би жити в городі, мене б трясця напала.

Оля

Хіба в городі так нездорово?

Колодка

Хе! хе! Це в мене приказка така; от усе одно, як у нас лаються – кажуть: матері твоїй ковінька. А хіба ж річ про справжню ковіньку?

Оля

Дякую, що пояснили.

Колодка

Я тільки хочу сказати, що в городі я не жив би: нема вигоди.

Оля

Справді?

Колодка

Самі подумайте: я тепер держу вісімнадцять свиней, а в городі хіба ж можна? ні випустити нема куди, ні годувати нема чим.

Митродора

Іване Ивановичу, прошу закусити чим-небудь.

Сідають до столу. Колодка п’є й багато їсть.

Митродора

Як же ваше хазяйствечко?

Колодка

Підживляємось потрошку, в колодочки вбиваємось потихеньку. Хе! хе! хе!

Митродора

І врожай добрий буде?

Колодка

Урожай добрий. Хе! хе! хе! От я вам розкажу, яку я штуку придумав з однією нивкою. Єсть у мене смужка землі над шляхом, зовсім нікчемна нивка, ніколи на їй, опріч бур’яну, нічого не родило, та й то було товар витовче, – отже, я за цю нивку взяв уже цього літа п’ятдесят рублів.

Митродора

Що ж на їй так добре вродило?

Колодка

Хе! хе! хе! Нічого не вродило. Я з неї зробив доказательний участок.

Митродора

Як-то?

Колодка

А так: обкопав тую нивку ровом у піваршина завглибшки і тином закрутив, так собі, низенький, отак од землі.

(Показує над столом).

Ну, і засіяв сим та тим, – бур’яну найбільш уродило, а звісно, за товаром люди абияк дивляться, то вже неодмінно корова або коняка вскочить. Ну, а такса за потраву в обкопаному і обгородженому місці немаленька; до осені, може, й усіх сто рублів візьму.

Оля

(набік).

Яка гидота!

Митродора

А воно ж нічого? Можна так?

Колодка

О! Я ж по таксі. Ні копійки зайвої не взяв ні з кого. І мені добре, та й людям наука, вчаться товару краще доглядати.

Митродора

О, ви прахтишна людина, але ж…

Колодка

Невже вам це не подобається? А ви ще те зміркуйте: краще люди скоту доглядатимуть, їм же ліпше: ніхто в їх ні коровки, ні коника не вкраде.

Митродора

То правда.

Колодка

Отже, я тут про всякі справи розбалакався, а я зовсім не за тим до вас причвалав. Є в мене діло, та ще й велике; та не вмію я до пуття соловейком щебетати (це я до вас, Ольго Микитівно), то ось що: є в мене двоє людців дуже мудрих, то вони хутко до вас будуть і всю справу скінчать як годиться, по-старосвітському. Чи присилати?

Митродора

Та сказала ж, то не відкинусь.

Колодка

Так я в неділю пришлю старостів, а поки що бувайте здорові. Прощайте, Ольго Микитівно, кататься будемо на нових дрожках. Хе! хе! хе!

(До Митродори).

Поклоніться Микиті Романовичу.

(Виходить).

Оля

Мамо! Невже ви жалю не маєте?

Митродора

Мовчи, може, він і не такий поганий.

Оля

Бідна я, бідна, продати мене хочуть.

Кінець першій дії.

Примітки

Фенелона надгробні казання – проповідницькі твори Франсуа де Фенелона (1651 – 1715), французького письменника й богослова, найбільш відомого своїми байками і романом «Пригоди Телемака», що справили вплив на становлення просвітительських ідей у Західній Європі й Росії.

Автомедон – один з міфічних героїв Троянської війни, правив кіньми в колісниці Ахілла. Тут виступає в ролі антономазії, означає взагалі: візник.

Робінзон – головний герой роману англійського письменника «Робінзон Крузо» (1719), тривалий час жив сам на безлюдному острові.

Зачитується, певно, моїм Кенільвортом… – мова йде про історично-пригодницький роман англійського письменника Вальтера Скотта «Замок Кенільворт» (1821).

П’ятниця – персонаж із названого вже роману «Робінзон Крузо»; перервав самотність Робінзона, став йому вірним слугою.

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 412 – 426.