Не вмре поезія

Володимир Самійленко

Не вмре поезія, не згине творчість духа,

Поки жива земля, поки на їй живуть,

Поки природи глас людина серцем слуха, –

Клопоти крамарські її ще не заб’ють.

Не вмре поезія, поки душа бажає

Зирнути в ті краї, де око не сягне,

І хоче з меж вузьких порватися в безкрає,

Щоб зрозуміти все небесне і земне.

Не вмре поезія, хоч людськість ціла стане

Про їжу тільки дбать, про дух забувши свій

Потреба вищого бажання в серці встане

І викличе в душі рої забутих мрій.

І віщі голоси творців із-за могили

Промовлять до людей, що серця позбулись;

І наберуть вони від їх нової сили,

І будуть серцем жить, як і жили колись.

І поки на землі ще є одна сльозина,

Поезія її нащадкам передасть;

І поки між людьми ще втіха є невинна,

Поезія в її ще радощів додасть.

А якщо людськості зла доля присудила

Діждатися колись життя свого кінця.

То буде на землі останняя могила –

Останнього співця.

18 січня 1891

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Зоря». – 1891. – Ч. 8. – 15 (27) цвітня. – С. 143. Підпис: В. Самійленко. Вірш входив у збірку «Україні».

Подається за виданням 1918 р. з врахуванням авторської правки на примірнику цього видання («вічні голоси» – «віщі голоси»).

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 78.