Розділ перший

Володимир Самійленко

Автор, марсіанин, прибуває на планету Гею. Які він мав перші вражіння, з ким насамперед він там спізнався і як порозумівся.

І

Я обіцяв, як [лиш] сюди прибуду,

На цю планету, дать правдивий звіт

Про звичаї й порядки цього люду

І як тут дивляться на божий світ,

Що викликає в їх душі осуду,

А що хвалу дає на сотні літ,

Яка їх віра та які ідеї

Клопочуть голови мешканців Геї.

II

З дитинства цей космічний острівець

Приваблював моє цікаве око.

«То інший світ», – казав мій панотець, –

І я, на Марс закинений глибоко,

Журився, чом не маю я крилець,

Щоб підлетіти вгору так високо,

Туди, де та планета гарна йде,

Розглянути лице її бліде.

III

І от я зміг справдити давню мрію.

Нехай живе наука довгий вік!

Тепер я тільки мовити посмію,

Що я не зовсім темний чоловік,

Бо в космосі багато правд одкрию

І з явищ, котрих бачити не звик,

І більш, ніж перш, природи буду паном,

Відколи володію космопланом.

IV

Як космопланом линув я сюди,

Моя душа в непевності тремтіла:

Чи той тут склад повітря та води,

Який у нас, і чи знайду для тіла

Поживу, чи не матиму біди

Замість науки, що душа хотіла.

Та ще боявсь, до всіх отих турбот,

Що не знайду розумних тут істот.

V

Був ранній час, як я спустивсь так низько,

Що міг поверхню Геї озирнуть.

Яке величне пишне видовисько!

Навряд чи те ви можете збагнуть.

Передо мною, наче зовсім близько,

В зелений берег хвилі моря б’ють,

А просто вниз, під самими ногами,

Високі гори, вкритії снігами.

VI

Ще більше я свій знизив апарат

І роздивлявся, що передо мною:

Під самою горою група хат,

Отінених дерев гущавиною.

А далі місто, де ряди палат

Красуються над дужою рікою,

Лани, гаї, залізна колія

І море, котре так сподобав я.

VII

Щасливий той, хто міг спізнати море,

Хто тішив очі в ясній глибині,

Хто бачив, як – то темне, то прозоре –

Воно хвилиться в тихому півсні,

Або реве, коли по йому оре

Рови глибокі буря, і в борні,

Не хотячи коритись грубій силі,

Наїжує сердиті гори-хвилі.

VІІІ

Тут море більш величне, ніж у нас,

І розкішніші всі дари природи.

Таких гаїв, таких скелястих мас

Раніш я бачити не мав нагоди.

Я дивувавсь, і думав я в той час:

Щасливі, мабуть, тут живуть народи.

Щасливі й, певно, добрі без кінця,

Найближчі духом до свого Творця.

IX

Коли б мені скоріше їх спізнати,

Ті образи найкращі чесноти!

Але чи можу я в цей світ багатий

Свою істоту вбогу принести?

І чи захочуть тут мене приняти

Вони, як брата рідного брати,

Чи, може, й розмовлять ніхто не стане,

А скаже: «Геть, нікчемний марсіяне!»

X

І ще я думав: я ж сюди прийшов,

Немов німий, це ж, знов, було клопотом.

Хоч знав я цілих шість марсійських мов,

Тому вважався дома поліглотом,

Але навряд щоб тут я щось найшов

Легке до вимови марсійським ротом,

Тим більше, щоб що-небудь зрозумів

У [з]начінню чужих для мене слів.

XI

Але дарма, якось воно та буде,

Як той казав, і я прогнав свій страх,

Поміркувавши: де існують люде,

Там знайдеться порозуміння шлях,

Адже одважний досі був я всюди,

То буду сміливий і в цих краях.

До мов я маю хист, а ще ж до того

Методи є, щоб вивчити й німого.

XIІ

Осівся я на одному з верхів

Гори високої й одсунув двері.

Я в камері скляній тоді сидів

Зачиненій, як линув ще в етері.

Тепер же барометр мені довів,

Що саме я в найкращій атмосфері:

Тут, на горі, така її вага,

Яка в нас на долину наляга.

XIII

Я вийшов з апарата й став на ноги,

Та не багато зразу бачить міг.

Передо мною не було дороги,

Кругом білівся тільки чистий сніг;

Оддалеки ж високий і розлогий

Виднівся шпиль, неначе круглий стіг,

А на шпилі побачив я будівлю,

Що мала вежу й круглую покрівлю.

XIV

Я не боявсь лишити свій космо,

Бо хоч і є в словниці слово «красти»,

Але в цей вік, коли ми живемо,

Поняття це вже втрачене почасти;

А щоб крадіння сталося само,

Сто літ не знав ніхто тії напасти.

Так, певно, й тут. Я рушив по снігах,

Туди, де бачив той опуклий дах.

XV

Опуклий дах – це річ мені знайома;

Я під таким і сам попрацював,

Бо астрономії я вчився дома,

Відколи так природу покохав.

Тягла мене-бо сила невідома

До справ небес, а не до власних справ.

І зорі стежив я в пітьмі прозорій.

Тому я й вигляд знав обсерваторій.

XVI

Я йшов і ледве-ледве вірив сам,

Що так недавно вилетів із хати,

І ось тут прийдеться моїм очам

Цілком незнану людськість оглядати,

Що це далекий світ новий, і там,

Куди я йду, що маю я сказати?

Який чекає там мене привіт?

І в цих думках дійшов я до воріт.

XVII

Прийшов, постукав, і мене впустили.

Сидів там мій колега за столом.

Хоч нас не на одній планеті вчили,

Але ж і він так саме астроном,

Тому й колега. Тільки ж, боже милий! –

Я знаю, ви бажаєте притьмом,

Щоб я не гаючись прискорив справу

І постать гейця змалював яскраву.

XVIII

Вгамуйтеся, кохані земляки,

Яскравості я більшу б мав охоту,

А може, й хист, завдав би залюбки

Собі я праці більшої й клопоту,

Якби мені прийшлося насправжки

Відмінну більше малювать істоту,

Але ж тутешні постаті людей

Цілком не вразили моїх очей.

XIX

Тут люде вищі, як зрівняти з нами,

Але не більше, як на цалів п’ять,

І ходять теж, як ми, двома ногами,

Орудують руками, як їдять,

А не хапають навпростець зубами,

Сидять на кріслах, і на ліжках сплять,

І мають рот один і теж два уха.

Хоч кожен з їх говорить більш, ніж слуха.

XX

Смуглявіші й кудлаті більш, ніж ми,

Бо тут їх дуже сонце припікає,

І одіж теж для літа й для зими

Вони вживають, хто якую має,

Але ж і в нас назвали б їх людьми.

Різниці ж більшої між нас немає.

Про це дізнався я не в першу мить.

Подав же тут, бо знати вам кортить.

XXI

Але вертаюсь до тії хвилини,

Як я ввійшов. Колега мій устав

Мені назустріч; це був тип людини

Приємної, таких я зустрічав

Раніш чимало дома щогодини.

Ласкавий, простий, він не мав об яв

Бундючності або пихи нудної,

Часом ознаки вченості тупої.

XXII

Я привітавсь одною з наших мов,

Чоло схиливши в чемному уклоні,

Він щось сказав, до мене підійшов,

Простягши на привіт свої долоні,

Та й запросив сідать, і от, немов

Два друзі, ми посіли на ослоні

Прегарному, й розмова почалась,

Та спершу все була чудна якась.

XXIII

Побачивши, що годі зрозуміти

йому мене, як і мені його,

По тому, як ми спробували вжити

По дві-три мови з засобу свого,

Він догадався, як йому зробити,

Щоб знати місце вродження мого.

Він одійшов і знов передо мною

Край столу став із мапою земною.

XXІV

Раніш я з Марса Гею розглядав

І міг пізнати кожну тут країну.

А він ось як тоді мене питав:

На мапі вказував якусь місцину,

Тоді на мене вказував, мов ждав,

Що я себе признаю за людину

З тії країни, тільки ж я довів,

Що родом я зовсім не з тих країв.

XXV

Він дивувавсь, як бачив я, над міру,

Що я ніде не міг свій край пізнать,

Уже, здається, певну недовіру

В очах його було для мене знать,

І я боявсь, чи не було заміру

У його, щоб зовсім мене прогнать.

Але я розв’язав його вагання,

Хоч викликав страшенне здивування.

XXVI

Якось на стіну глянув я в куток

І враз побачив, що мені робити.

Була там мапа: сонячний гурток –

Воно само, планети й сателіти.

Я Марса рідного пізнав кружок,

Бо знав положення його орбіти.

Я ткнув на Марс, тоді на себе ткнув,

А в знак того, що так, іще й кивнув.

XXVII

Мій астроном підскочив аж до стелі,

Немов його сто вольтів припекло.

Геть збив якісь прилади та моделі,

Що аж посипалось побите скло;

А я побачив карту Сквяпареллі,

Де Марса намальовано було,

Підбіг до неї й показав на точку,

Де був мій край, де був я в сповиточку.

XXVIIІ

Він ще не міг повірити мені,

Що міг я тут зненацька опиниться,

В такій далекій живши стороні;

Була для його в цьому таємниця.

«Comment? comment?» – шептав він як у сні.

Я зрозумів те слово як годиться,

Підвів до вікон і вказав між грат

На місце, де стояв мій апарат.

XXIX

Він зрозумів і враз прийшов до тями,

Лице його зробилося ясне.

До мене він схиливсь, обняв руками

І довго, довго цілував мене.

Тоді ми вдвох, озброївшись чарками,

До столу сіли й там вино смачне

Пили, і хоч сиділи ми без мови,

Були тут певні вправи язикові.

XXX

І от я став у його жити й там

Доволі мав і пити й попоїсти.

Господар мій – зовуть його La Flamme –

Просив мене на довший час осісти.

Хоч зіставатись довго так гостям

Не слід, але всі люде егоїсти,

І я зіставсь. Я ж тут чужий усім,

А де знайду такий гостинний дім?

XXXI

На півгорі, як із тії вершини

Зіходити, колега мав шале;

Він там проводив вільнії хвилини,

І примостив мене він там не зле,

І от щодня по дві, по три години

Учив мене, немов дитя мале,

Почавши з А, одної з мов, тієї,

Що легшої нема на цілій Геї.

XXXII

Та мова не народна й не жива,

А може здатися цілком живою.

Її одна створила голова,

Щоб легко розумілись між собою

Народи всі. Вона ще тут нова,

Але пройшла вже з славою гучною

По всіх краях; її приймає всяк,

Як згоди всіх та як братерства знак.

XXXIII

Та мова штучна, та ні в одній мові

Так тісно не сплелися у одно

Слова й думки в гармонії чудовій;

Тут слово кожне чистеє зерно.

Нема в їй місця зайвій тій полові,

Що в наші мови вмішана давно.

Вона гнучка, дзвінка й ортологічна.

Хоч для поетів трохи анемічна.

XXXIV

Але вже про поетів я мовчу,

Поетам-бо не ввесь же світ зажерти,

Хай рідну мову кожний досхочу

Калічить і мордує хоч до смерти;

А зверхпоетів я вже й не лічу,

Бо їх футуристичні крутоверти

Не більше потребують людських слів,

Як соло та дуети для котів.

XXXV

Про футуристів та про їх «поези»

Згадав я, та нехай їм «Музагет»!

Поки росте гнучка лоза й берези,

Не буде без заплати зверхпоет.

Але мене вже кличе дух тверезий,

Щоб розгортав я далі свій сюжет.

Отож, опанував я есперантом,

Цим штучним, трохи блідим, діамантом.

XXXVI

За тиждень я й колега астроном

Про все вже розмовляли між собою

І, посідавши в хаті під вікном

Або в садку під липою рясною,

Вели розмову; а як сонце, сном

Знеможене, сідало за горою,

На вежу йшли і, стежучи зірки,

Ще довго розмовляли залюбки.

XXXVII

Цікавивсь він планетою моєю,

І я йому про все розповідав;

А він мені відомості про Гею

Подав докладні: дещо я списав.

А потім ближче запізнався з нею,

Бо що побачив сам, а що читав,

І в дальшім розвитку мого сюжету

Я вам поняття дам про цю планету.

Примітки

Я обіцяв… правдивий звіт. – В першодруку у перших двох рядках поеми відсутня регулярність віршового розміру: «Я обіцяв, як сюди прибуду, // На цю планету, дати правдивий звіт…» Спроба її відновлення в тексті даного видання належить упорядникові.

Етер (ефір) – за давніми уявленнями, верхній шар повітря або надповітряний простір. В поемі у значенні: космос.

Тут, на горі, така її вага, // Яка в нас на долину наляга. – Мовиться про різницю атмосферного тиску планет: навіть на верхніх точках планети Геї (Землі) він, як гадає герой поеми, переважає тиск, що на поверхні Марса. Насправді різниця їх значно більша.

…лишити свій космо – тобто: космоплан, космічний корабель.

…постать гейця – тобто: мешканця планети Гея.

Цаль – те ж, що й дюйм; міра довжини, в основі якої ширина великого пальця, дорівнює приблизно 2,5 см.

Мапа земна – географічна карта Землі. Сонячний гурток – тобто Сонячна система. Сателіти – тут: супутники планет.

Немов його сто вольтів припекло. – В тексті першодруку: «Немов його сто вольтів приперло».

Сквяпареллі (власне, Скіапареллі) Дж. В. (1835 – 1910) – італійський астроном, відомий своєю теорією метеорів та відкриттям «каналів» на Марсі. Почесний член Петербурзької АН (з 1904 р.).

Шале (від фр. chalet) – невеличкий будинок у сільській місцевості у Швейцарії.

…одної з мов, тієї, / Що легшої нема… – мається на увазі (далі в тексті й прямо називається) мова есперанто, одна з найпоширеніших штучних мов, запропонована у 1887 р. лікарем з Варшави М. Заменгофом. Повсюдне захоплення цією мовою припадало на початок XX ст.

…футуристичні крутоверти. – Для В. Самійленка характерним було нерозуміння й неприйняття багатьох нових стильових течій в українській поезії перших десятиліть XX ст.; особливо різкій критиці він піддавав творчість українського футуриста М. Семенка.

…нехай їм «Музагет»! – очевидно, має значити щось на зразок «нехай їм біс!». «Музагет» – літературне об’єднання поетів-символістів (Музагет – буквально: водій муз, тобто Аполлон). Склалось у Києві на початку 1919 р., видало номер журналу під тією ж назвою. Очевидним є негативне ставлення В. Самійленка до «Музагету», з яким він ототожнював, мабуть, і футуристів.

Ортологічна – тобто здатна чітко передавати думку (основа слова в перекладі з грецької означає «правильно думати»).

Подається за виданням: Самійленко В. Твори. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 207 – 216.