30. Кохання Найди з Дариною

Михайло Старицький

Найда й Дарина на якийсь час лишились самі. Нічна темрява охопила їх ніжною прохолодою; спалахували одна за одною зорі, засіваючи небо блискучими золотими цятками… Здаля долинав гомін гайдамацького табору… Але закоханим здавалося, що життя і всі люди відійшли кудись далеко-далеко і що вони тепер на цілому світі самі… Близько одно від одного… І що в цій близькості – весь світ, все життя, всі радощі, які судилися людині… Вони стояли непорушно, сп’янілі й приголомшені своїм щастям…

Душа Дарини була сповнена екстазом – дівчині хотілося і говорити, і плакати, і сміятися, та Найда мовчав, і це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пітьму й уловити вираз обличчя коханого, але ніч була темна, й до панни долітало лише глибоке, схвильоване дихання могутніх грудей…

Раптом вона відчула, як дужа рука міцно стисла її руку… Серце Дарини завмерло від солодкого болю…

– Чи ти любиш мене, життя моє. зоре моя, світе мій? – прошепотів Найда, стискаючи дужче дівочу руку.

Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в пориві кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотіла:

– Люблю, люблю! Над усе в світі, більше за життя, більше, ніж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст і занімів у блаженному сп’янінні.

Та за мить козак знову оволодів собою і, відірвавшись од дівчини, спитав її з боязкою тривогою:

– Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?

– Ні, ні! – уривчасто прошепотіла Дарина. – Це від радості, од щастя!.. Кохала тебе все життя… і ось мрії… господи! Не пережити такого раю… Серце не витримає…

– То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобі до ніг, а вільна Україна сплете нам щастя вінець!..

– У тобі єдиному все – і життя, і радість, і щастя! – скрикнула дівчина й обвила шию Найди руками.

Він притис її до своїх могутніх грудей і палко прошепотів:

– Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навіки!

У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити від Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.

То був Петро – він приніс килим і двоє козацьких сідел замість стільців.

– Отець диякон питає, – звернувся парубок до отамана, – куди звелиш їхати й коли?

– Скажеш панотцеві, щоб прийшов вечеряти, тут і домовимось, а вирушати треба, як місяць зійде, і їхати швидше до Дніпра, провести ясновельможну панну до Києва.

Як тільки Петро відійшов, Дарина схвильовано запитала:

– Ти це так навмисно сказав їм, Іване, чи справді вирішив одіслати мене назад?

Найда на мить сторопів:

– Як? Хіба ти думаєш залишатися?

– Авжеж, думаю лишитися з тобою! – твердо сказала Дарина. – І ніхто мене звідси не вирве, хіба що ти сам накажеш силоміць одвезти мене!

– Люба моя! Кохана моя! – Найда ніжно поцілував її. – Моя відчайдушна голівко! Але хіба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..

– А хіба на тебе не чигає те саме? Та й що мені всі небезпеки в світі, коли ти будеш разом зі мною? В надійному, безпечному місці я змучусь душею за тебе більше, ніж тут, у самому пеклі бою… Ні, я не залишу тебе ніколи!

– Щастя моє, як мені дякувати тобі за таке кохання! – захоплено промовив Найда, стискаючи руки дівчини. – Але, але… бачиш… – він розгублено затнувся. – Усі знають…

– Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! – скрикнула Дарина й різким рухом вирвала свої руки з Найдиних…

– Я не хочу?! Та якби мені господь дав померти край твоїх ніжок – я б кращої долі не бажав собі. Тільки… ось що… зрозумій мене, моя кохана, моя люба, – усі знають, що ти дівчина, а при війську держати жінок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на слові, возиться з бабою. А коли така розкіш дозволена отаманові, то чому ж її не дозволити й усім? Ніхто навіть не повірить, що ти дочка російського генерального обозного, скажуть – брехня, підуть чвари, розбрат, а разом з ними…

– Ти не любиш мене, коли можеш розлучитися! – з гірким докором мовила панна.

– Я не люблю? Бійся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати ніхто! Люблю тебе над усе в світі, більше, ніж спасіння своєї душі, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславі!

– Як? Там, у Переяславі? – здивовано спитала Дарина. – Чому ж ти не відкрився мені?..

– Тому, що батько твій, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що ніколи не віддасть своєї дочки за гультяя-запорожця і що взагалі просить цих добродіїв обминати його двір. Ой Дарино, коли б не ті слова, то, може, на козацькій голові ніколи б не було чернечого клобука…

– Любий мій! – і Дарина обвила руками шию козака. – О, якби ж я тоді знала!

– Що ж ти могла вдіяти, голубко?

– Ніяка батьківська воля не зв’язала б мене! Пішла б за тобою на край світу… Бо ж і я тебе покохала відразу й навіки!

– Орлице моя! – Найда пристрасно обняв дівчину.

Поблизу почулось шарудіння.

Козак швидко випустив панночку з могутніх обіймів і шанобливо відсторонився. Дарина оглянулась – не було нікого; у темряві бовванів лише силует коня.

– Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нікого на світі дорожчого, ніж я, то не відштовхуй мене од себе! – через якусь мить благально заговорила дівчина. – Якщо ти боїшся злих язиків, я навіть не розмовлятиму з тобою, не підходитиму до тебе – мені тільки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..

– Ох, Дарино. – з жалем перебив її Найда, – ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою розділяла височенна гора – злі язики згладили б її в долину, коли б ріка пролягла між нами – вони перекинули б через неї міст…

– Та люди ж не звірі, врешті! – мовила панна, і в голосі її забриніли сльози. – Вони побачать, повірять… Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки… Ні, ні, йди, лети вперед, у саме пекло, тільки і я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя – разом і смерть!

Дарина стиснула руку Найди і, близько-близько прихилившись до його обличчя, обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнілих од хвилювання очей.

– З тобою життя, з тобою і смерть!.. Ex, і доля ж щаслива! – прошепотів, мов у нестямі, козак, обхопивши руками голову.

Запала мовчанка, сповнена поривів бурхливої пристрасті.

Кругом панувала глибока ніч. Вогкий туман повільно виповзав з байраків і вже коливався вдалині край лісу… Стомлені тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлігшись на траві, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю… Навколо було тихо, тільки десь далеко кричав пугач – то перекликалася сторожа.

Першим опам’ятався Найда.

– Ні, ні… – прошепотів він схвильовано, – не тумань мені голови, кохана, не спокушай мого серця! Ні на що не зважив би я, коли б був простим козаком, а не отаманом. Подумай сама своєю світлою голівкою – адже всі ці чвари похитнуть, а може, й зовсім зруйнують ту владу, котру я маю нині над військом. Усі мене вважають за вождя, мало не за божого посланця, який лише тимчасово, до визволення вітчизни, змінив чорну рясу на меч. Невже ж ти, козачко моя, захочеш, щоб заради нашого щастя я втратив віру людей, їхню повагу до мене і щоб загинула наша свята справа?

Обличчя Дарини смертельно зблідло, але вона випросталась і скрикнула:

– Ні, не хочу я того… твоя правда!.. Тільки… тільки… я помру, я зів’яну в розлуці з тобою! – додала вона ослаблим голосом, ледве чутно.

– Ні! Ти не помреш, ти моя сильна, моя горда козачка, ти зумієш знести розлуку й дочекатися тієї хвилини, коли я віддам тобі все моє життя!

Дарина мовчала, тільки її зблідле обличчя виказувало, яку душевну муку вона переживала.

– Та й час той пролетить швидко, непомітно, я передаватиму вісті про себе… – Переконував Найда дівчину, голублячи її руки. – Не сумуй же, моє серце. Розкажи мені краще, як ти опинилася в Лебединському монастирі, як ти вирвалася звідти?

– Коли ти прислав на хутір гінця з чотками, я зрозуміла, що ждеш мене!..

– Що я жду тебе сюди, у це пекло? – здивовано перепитав отаман. – Я тільки просив тебе чимось допомогти монастиреві, а чотки послав, щоб на всякий випадок – адже під час війни все буває – вони охороняли тебе… Але щоб сюди!.. Хай бог боронить…

– А я зрозуміла, що ти ждеш мене тут, – палко відказала Дарина, – бо мій лицар не міг би кохати полохливої голубки, котра ховається в батьківському гнізді, тоді як орел з відкритими грудьми летить назустріч ворогам!

Найда ніжно пригорнув кохану, а вона почала йому розповідати про всі страхіття, що пережила в Лебединському монастирі.

Спочатку дівчина говорила якось неохоче, здавалось, вона думала про щось інше, та з кожним словом її дедалі більше хвилювали воскреслі в пам’яті події. Кілька разів Дарина мимоволі здригалася, пригадуючи пережитий жах.

Отаман мовчки слухав розповідь панни, стискаючи її руку, і тільки очі його, що похмуро блищали, свідчили про гнів, який кипів у козацькій душі; коли ж Дарина розповіла про те, як вона вбила ненависного ляха, – в очах Найди спалахнуло захоплення.

– Королево моя! Орлице моя! – прошепотів він жагуче. – Корона мусить прикрашати твою голову, і, присягаюся цим небом, коли на те буде божа воля – ти матимеш її!

Дарина щасливо усміхнулася, милуючись прекрасним обличчям коханого, яке сяяло натхненням, та нараз спохмурніла:

– Так, ти маєш рацію! – промовила вона уривчастим голосом. – Мені не можна тут залишатися… Та коли вже так судилося, вези мене куди хочеш, тільки не в Київ, не до батька…

– Чому не до батька?

– Там на мене чекає ще гірша небезпека! Батько хоче мене силоміць віддати за російського полковника… відвезуть у Москву!

– Тебе… силоміць? – обличчя Найди потемніло. – О ні, в такому разі я не відпущу тебе! Я тепер не віддам тебе нікому! Але ж куди, куди?..

– У Мотронинський монастир: там я все-таки буду в центрі боротьби й не сидітиму склавши руки, а доглядатиму поранених, недужих, немічних, там уже ніхто нічого не подумає – і все ж я буду ближче до тебе!

– Чудово! Тобі там ніщо не загрожуватиме, монастир добре укріплений, залишено військо… я присилатиму туди вісті, а коли дозволить час – сам прилітатиму до коханої. Отець Мельхіседек дуже любить тебе і вся братія теж!

Захоплені своєю розмовою, Дарина й Найда не помітили, як підійшов Петро.

– Батьку отамане! – промовив той голосно. – Піймали двох лядських шпигунів, що накажеш робити з ними?

Найда швидко обернувся до Петра, обличчя його відразу стало суворим:

– Вчинили їм допит?

– Хотіли були, та вони просять, благають, щоб привели їх до отамана. Навіть плачуть. Дивне щось… а втім, розмовляють по-нашому.

– Ведіть! – коротко звелів отаман.

За кілька хвилин до того місця, де сиділи Найда й Дарина, підійшли диякон і Неживий, а за ними, оточені козаками, серед котрих був і Петро, якісь два невідомі в мундирах польських жовнірів.

Побачивши Найду, спіймані жовніри впали йому до ніг.

– На бога, пане отамане, зглянься! – зарепетували вони, простягаючи до Найди руки.

– А, свої, запроданці лядські! – з презирством кинув отаман. – Якому палові продали душу?

– Служимо в коменданта Грудського замку.

– Куди прямували?

– У Київ, з паперами від коменданта..

– Певно, просити російських військ для втихомирення гайдамаків? Ах ви, негідники, запроданці підлі! – гнівно вигукнув отаман. – Як тільки земля вас держить на лоні своєму?

– Спалити їхні папери й самих на шибеницю! – порадив Неживий.

– Смерть їм! – гукнули козаки.

– На бога! – закричав старший із жовнірів, кидаючись до Найди. – Хоч вислухай… одну хвилину… Якщо ти присудив нам смерть, то, ради Христа, хоч перешли в Переяслав цидулку! Я заприсягся спасінням своєї душі доставити її туди і, коли не виконаю присяги, господи, що буде зі мною?

У голосі полоненого було стільки щирого розпачу, що Найда мимохіть зацікавився його словами.

– Од кого ж ти віз цидулу в Переяслав? – уже м’якше спитав він.

– Од колишнього ігумена Мотронинського монастиря, отця Мельхіседека.

– Од превелебного владики? – скрикнули всі, вражені цими словами.

– Де ж він? Чому тобі доручив везти цидулку? – У голові Найди нараз ворухнулася підозра. – Ану стривай, давай лишень її сюди! – звелів він жваво.

Жовнір слухняно скинув з голови шапку і, розпоровши підбивку, витяг звідти складений учетверо клаптик паперу й передав його Найді.

Один з козаків кинувся до вогнища, що горіло поблизу, й приніс головешку.

Отаман розгорнув цидулку. Усі завмерли в напруженому чеканні.

На сірому клаптику паперу якоюсь сірою рідиною було написано, а скорше надряпано, кілька слів; незважаючи на перекошені, ледве видні літери, Найда відразу ж упізнав руку Мельхіседека.

– «Владико святий! – прочитав він уголос. – Тяжко страждаю; смертельно хворий, у кайданах жорстоких… віддаю богові дух свій!..»

Крик жаху, обурення й розпачу прокотився у натовпі.

– Владика у кайданах! Святий боже, як же це сталося? – вигукнули разом Найда і Дарина, а за ними й решта.

– О господи праведний, як сталося, – те я сам бачив… Вони, слуги проклятого Мокрицького й митрополита уніатського, привезли його до нас такого, що не можна було дивитися без сліз! На простому возі, на соломі, без шапки, босоніж; дві куці ксьондзівські одежини покривали його тіло, а на ногах і на руках залізні кайдани, такі тісні й важкі, що руки й ноги сердешного владики посиніли, розпухли і вкрилися ранами, груди його теж були всі в ранах, від отрути повипадали зуби.

– Від отрути?! – вжахнулися Найда й Дарина. – Хто ж йому дав її? Де схопили його? Розповідай!

– Отруту ляхи давали – і не раз, та господь усе ще беріг владику, а тепер уже не знаю, що буде з ним!

– Та де ж він, хто схопив його? – перепитав отаман.

– Тепер він у Грудках; схопили його ляхи й челядь Мокрицького та митрополита уніатського. Схопили на дніпровській переправі, пограбували до останньої нитки, одягли в ксьондзівську одежу, закували в кайдани й повезли в Корсунь. Там над ним глумилися всіляко, били його і канчуками, і барбарами, змушуючи пристати на унію, не давали їсти й пити, двічі підносили отруту, та господь врятував владику… Тоді вони перевезли його в Радомишль, а звідти до нас, у Грудки, й задумали тут замучити нещасного на смерть… Перестали давати йому їсти й пити… Був у владики слуга вірний, кудись поділи його, тоді я почав крадькома носити владиці їсти й пити, та оце мене послали в Київ, і він зостався тепер сам… А губернатор та інші ляхи, з нетерпінням чекаючи його смерті, вирішили якнайшвидше згубити владику й звеліли замурувати і двері, і вікна темниці, щоб він задихнувся в ній. Я владиці заприсягся одвезти цю цидулу в Переяслав і в Мотронинський монастир, але що вона поможе?! Уже коли я виїжджав з Грудок, почали замуровувати двері темниці!

Полонений голосно заридав. Усі стояли мовчки, занімівши від жаху та обурення…

– Скільки верстов до Грудок? – перервав моторошну тишу Найда. Обличчя його було смертельно бліде, очі горіли, як дві розпечені жарини, голос дрижав од люті.

– За два дні доскачемо! – відповів жовнір.

– Ти проведеш нас?

– Хоч на край світу!

– Замок укріплений?

– Неприступний!

– А скільки жовнірів?

– Душ із триста.

– Нас вісімдесят, виходить, майже по чотири жовніри на козака. Замок неприступний… Гм… Отже, силою не візьмемо… – Найда нервово прикусив вус…

Усі стояли мовчки, не одриваючи від отамана очей. А він напружено щось обмірковував…

До гурту, що зібрався коло Найди, підходили й підходили гайдамаки; товариші пошепки розказували їм про страшне нещастя, яке спіткало владику. Найда все ще мовчав, насупивши брови й нервово покусуючи вус.

– Пане отамане, а військо наше? Адже ти велів закладати кіш у Круглому лісі… Як же ми відіб’ємося так далеко одні? – почувся з натовпу чийсь несміливий голос.

Від цього запитання Найда здригнувся, наче від удару.

– Одні? – гнівно перепитав він, обертаючись до натовпу. – А як же він один їздив скрізь, не шкодуючи життя свого, щоб захистити нас од ляхів? Сором, ганьба тому, хто промовив ці слова! Коли життя владики, єдиного заступника нашого, в небезпеці – тоді не можна думати ні про що інше, тоді всі повинні жертвувати своїм життям і не зважати на небезпеку!

– Усі, усі! – одностайно закричали гайдамаки. – Веди нас, батьку, життя не пошкодуємо, а визволимо!..

– Вірю, діти! – натхненно відповів отаман. – І якщо господь захоче й ви докладете всіх зусиль, ми визволимо владику!

– Та шкіри здирай з нас, коли на те є потреба! – вигукнув диякон, мало не плачучи й потрясаючи могутніми кулаками.

– Оце діло! – Найда мимоволі усміхнувся й потому заговорив енергійним, діловим тоном: – Панове, хто з вас уміє розмовляти по-лядськи, та тільки не «проше пана», а добре, як природжений поляк?

Обличчя отамана палало, очі іскрилися натхненням.

Усі відчули, що він захопився якоюсь сміливою думкою, і його натхнення відразу передалося всім.

– Я, я… і я… – залунали голоси, і з натовпу вийшло наперед кілька бравих козаків.

– П’ять! – відрахував Найда. – Цілком досить! Одягніть же найкраще польське вбрання і лати, – бач, і згодяться лядські цяцьки, та відберіть кращих коней, і причепуріть їх пишно, по-панськи. А ви, – звернувся він до решти гайдамаків, – одягніться теж у польські жупани, – та тільки в простіші, в такі, як носить їхня челядь.

– Розуміємо, розуміємо! – загомоніли козаки.

– А тепер мова до тебе, пане дияконе! – сказав отаман.

– Тут я! – гаркнув панотець і вийшов наперед.

Найда окинув уважним поглядом могутню, широкоплечу постать диякона й промовив ніби сам до себе:

– Гм… Добре… Зійде! – і вже голосно звернувся до гайдамаки:

– А чи зможеш ти, панотче, пофарбувати свою голову й бороду в чорний колір?

– Хоч у дьоготь, коли треба! – палко вигукнув диякон.

– Чудово, друже, іди ж та приготуйся, а ви, хлопці, пошукайте швидше, чи не знайдеться в нас російської купецької одежини? Ну там зіпунів, чи як вони звуться в них?

Кілька козаків кинулося до нав’ючених коней.

– Ні, батьку, промовив Неживий, – такого краму, либонь, в тороках не знайдеться… усе лядські кунтуші, оксамит…

Козаки незабаром повернулися й підтвердили слова Неживого.

– От халепа! – у розпачі скрикнув отаман. – Що ж тепер робити? Без цього і вся наша справа не вигорить…

– Хіба пошити? – порадив хтось.

– Хто ж його зуміє пошити? Та й часу обмаль! – з досадою відказав Найда. Усі збентежено замовкли.

– Стривай, батьку! – нараз порушив загальну мовчанку радісний вигук Петра. – Через півгодини я тобі добуду і косовороток, і зіпунів скільки завгодно, – ген під тим гайком живуть пилипони – миттю злітаю!

Найда несказанно зрадів.

– Лети ж хутчій! – звелів він. – Добудь дві пари одежі – тільки не грабунком, а за гроші… Одну розміром приблизно на панну, а другу – як на отця диякона… Адже ти не відмовишся допомогти нам, ясновельможна панно? – звернувся отаман до Дарини, яка стояла поруч нього.

– Як може пан питати! – відповіла дівчина.

– Лечу, батьку! Гей, хлопці, хто зі мною? – вигукнув Петро, кидаючись до осідланих коней.

Через кілька хвилин гайдамаки почули кінський тупіт, який швидко віддалявся. Усі гарячково взялися за приготування.

Поки імпровізовані ляхи переодягались і вбирали у розкішнішу збрую коней, Найда встиг відрядити двох козаків у Круглий ліс до коша: вони мали повідомити наказного отамана, щоб він чекав їхній загін не раніше як за чотири дні.

Не встигли ще всі попереодягатися, як здалеку долинув частий кінський тупіт і за кілька хвилин на галяву вилетів Петро в супроводі двох козаків. Поперек його сідла лежав чималий клунок.

– Добули, батьку, купили! – закричав парубок, ще здалеку переможно вимахуючи клунком.

За чверть години весь загін уже був на конях.

Невеликий почет, у розкішному польському вбранні, оточив Найду; а трохи позаду вишикувався загін панських челядників, серед котрих був і диякон, одягнений у російську купецьку одежу; кучеряве волосся його, пофарбоване тепер у чорний колір і густо нашмароване лоєм, вибивалося пасмами з-під шапки, а широка чорна борода робила диякона зовсім схожим на російського купця. Поруч з ним гарцювала на коні й Дарина, одягнена в червону косоворотку, синю піддьовку й такі самі шаровари.

Найда окинув поглядом свій загін і, видно, лишився вдоволений.

– Ну, панове, – промовив він, підіймаючи шапку над головою, – з богом! І не жаліти коней! Гайда!

Подається за виданням: Михайло Старицький Останні орли: історична повість із часів гайдамаччини. – Львів: Каменяр, 1990 р., с. 343 – 350.