3

Зинаїда Тулуб

Осінній степ – пустинний, рудий, непривітний. Запорошений ковиль здалека нагадує отару брудно-сірих баранів. Сухий бур’ян стирчить на курганах рудою щетиною, а холодні буйні краплі роси блищать у павутинні уламками битого скла.

Медже дивиться в далечінь. Над обрієм залягла гірським кряжем смуга хвилястих хмар. І здається Медже, що це кримські гори.

Втекти! Втекти з цього клятого хутора на сонячний південь, де нема жахливої зими, де земля злітає до неба кам’яними бурунами скель, а не розливається плоским зеленим озером, в якому потопають поодинокі загублені по яругах і улоговинах хутори.

Дзвінкий гаркавий поклик долинає з неба, по-осінньому світлого і скляно прозорого. Медже підводити очі. Журавлі. Летять у вирій трикутним ключем. Попереду вожак. Витягнуті довгі шиї з гострими дзьобами. Відхилені ноги. Все тіло – поривання вперед. Дзьоби і груди ріжуть повітря, і швидко й рівно пливе під нимс спорожніла пожовкла земля.

Медже до болю в потилиці відхиляє голову і безпорадно простягає до них руки.

Безкрила. Безпомічна.

Земний хробачок, якому довіку заказано путь у надхмар’я. Тільки уві сні виростають за спиною потужні крила. Тільки уві сні мчить вона в ту прекрасну, недосяжно далеку країну, де опівдні стоїть високо над морем сліпуча жар-квітка і де простягають правовірні до неї долоні під час намазу.

Медже проводить очима журавлиний ключ і коли зникає він за імлистим обрієм, де хвилями коливається розпалене сонцем повітря, ще довго стоїть на кургані, обвита степовим вітром, – струнка, тоненька і тужно-самотня, наче тополя на роздоріжжі, потім хилить голову і тихо-тихо повертає до хутора.

У Харлика Свиридовича – гості. Заїхав мимоїздом Бурдило з Кизимою.

Бурдило розповідає, що поблизу його хутора двічі з’являлися ногайські загони, покрутилися в степу, наробили тривоги і зникли.

– Обдивилися, обнюхали кожен кущик, наче розвідувачі перед війною, – стурбовано каже старий і, за своєю звичкою, застромлює два пальці у мочулясту борідку. – Я звів на ноги сторожу на могилах, підсилив її: де двоє стояло, там зараз’ п’ятеро. І діжки від «фігур» наново осмолив, і паклю перевірив: не дай боже десь підмокне та й не горітиме…

– Ну, а що чути за турків? – питає Свиридович, стурбований і схвильований новиною.

– Та що ж… Чекати треба їх навесні…

– Авжеж, – ніби прокидається Свиридович. – Ну, що ж, дамо Османові понюхати пороху. Але все ж таки, що це зa татари були? Звідки йшли? В якому напрямку? – розпитує він, а сам міркує, що робити з своїми отарами і табунами, коли справді ногайці крутяться в околицях.

В суміжній кімнаті Медже готує вечерю. Вона чує розмоу, не все розуміє, але магічне слово «татари» вражає її. Руки їй тремтять від хвилювання, і вона мали не випускає цілу пірамідку тарілок. Вона підкрадається до дверей і жадібно прислухається. Але тепер розмова точиться про щось інше, і Медже відходить від дверей, так і не довідавшись ні про що.

За вечерею гості оп’яніли. Свиридович посадив Медже за стіл і гучно реготав тому, що Бурдило дививсь на бранку масними очима.

– Ач, як його, старого, розібрало! Зачекай, братику, от потягнуть тебе на тому світі до пана Люціфера та й почнуть підсмажувати на сковороді, як карася. Тільки пробач: сметанки вже не піділлють, бо ж пани дзябли не їстимуть такої старої підошви, як ти. Підсмажать – та й викинуть.

– Ну, ти не дуже той, – індичиться Бурдило, вишкіривши свій єдиний жовтий зуб. – От візьму та й завезу твою татарочку, а влітку ще й у куми покличу.

– О, так-то буде бардзо добже, бо в пана Люціфера стане одним грішником більше.

– Тьху! – плюється Бурдило. – Підеш до мене, татарочко?

– Я не хочу до тебе, Бурдило, – хитає головою Медже і з жахом і огидою відсувається далі.

Свиридович гучно регоче і ляскає старого ласуна.

– Пий краще, чортяко. А ти, Медже, біжи до льоху наточи нам меду холодного, – втручається Кизима, щоб дати їй змогу зникнути.

Медже вдячно зиркає на нього повними сліз очима і вислизає з покою. По мед біжить стара баба Палажка. Медже замикається в своїй хатині і сидить у пітьмі, щоб п’яні гості, бува, не вдерлися до неї без запрошення.

Повний місяць стоїть по-осінньому високо і світить яскраво. Кутки хати втопають у тіні, на долівці чорними хрестами лежить тінь від рами, а над нею срібною муттю парують місячні присмерки, і в них нерухомо вирізьблюється спорожніла колиска. Медже дивиться на неї і гірко, беззвучно ридає.

Пиячать гості. Розбудили діда Ничипора, покликали його грати на дуді. Ничипір грає. Свиридович з Kизимою відбивають на столі чарками такт, а Бурдило плутає ногами і пританцьовує посеред хати. Покрученими ревматизмом ногами намагається він писати якісь мудровані кренделі, але й сам відчуває, що гопак не витанцьовується. Недурно дівчата, що прибирають брудиий посуд, пирскають і закриваються рукавами. Але п’яне самолюбство не дозволяє Бурдилові зупинитися. Раптом зачіпляється він за килимок і важко гупає на долівку.

– Кинь, братику, – підвівся тоді Кизима і простер йому руки. – Краще пограємо в карти. Ти, кажуть, перший картяр на Базавлуку?

Бурдило з зусиллям підводиться, крехкає, перекидає під вуса кухоль житнього квасу і внов сідає за стіл. Свиридович вже тасує бруднуваті карти, а Кизима відсуває порожні келехи.

– На що гратимемо, панове товариство?

– В мм… мене грош… шей з собою н… немає… На совість грат…тиму, – белькоче Бурдило.

Але Свиридович вигадує зовсім інше:

– А я от що, панове, думаю: чим грати на гроші, дак краще я поставлю двох хортів, а ти, Бурдило, став свого золотавого стригунця від карабхської кобили.

– А я кількох кашмірських овечок. Ух, і овечки ж!.. Не вовна, а шовк, – підхоплює Кизима.

Та Бурдило інше мав на меті.

– А я нне згод… дний. Поставлю золотавого стрибунця проти татарочки. Бо інакше й грати не хочч… чу.

Свиридович скипів:

– З глузду з’їхав, старий! Стригунця на татарочку! Та хіба ти знаєш їй ціну?

– А м… мій стригунець з ханської стайні. Та з… за нього трьох баб дадуть, – крутив головою Бурдило.

Свиридович лютував. Він був завзятий картяр, але р’яна упертість Бурдила позбавляла його улюбленої розваги. Дійсно, що Медже дорожча від стригунця, але ж вона йому вже обридла.

– Тисяча дзяблув! Згода! – вдарив він кулаком по $толу. – Здавайте карти!

Грали довго, плутали. Медже кілька разів переходила з рук у руки. Свиридович куняв. А Бурдило вже протверезився і, бачачи, що хазяїн куняє, спритно пересмикнув карти. І Медже знов дісталася йому. Тоді Бурднло кинув гру і, удаючи п’яного, виліз з-за столу.

Вранці Свиридович покликав Медже. Він лютував на себе, на гостей, на весь світ, ледве встиг похмелитися і після безсонної ночі здавався брезклим і старим.

– Поїдеш з паном Бурдилом, – похмуро кинув він. – Житимеш у нього. Будь слухняна, працюй, і взагалі…

І Медже пополотніла. Вона зиркнула на Бурдила, впіймала його огидну всмішку і з жахом і розпачем кинулася до Свиридовича.

– Не продавай мене, пане! Я працювати буду, як два ішак. Я килим вмію ткати. Гарний, як у Харасан. Не продавай!

– Пізно надумалася… Треба було вчора просити. Та пан Бурдило тебе не скривдить, – буркнув він незадоволено.

Медже дивилася на Свиридовича, стискала руки під підборіддям, а губи їй кривилися гіркою всмішкою.

– Така вже тобі, татарочко, доля судилася, – солодко зашепелявив Бурдило. – Не плач. Кохала Свиридовича, покохаєш і мене. А я тобі червоні чобітки справлю. Сап’янчику. Плахту. Запаску. По-нашому причепурю.

– Візьми собі все, що я тобі подарував, – великодушно кинув і Свиридович. – Ну, довгі проводи – зайві сльози. Іди збирай свої речі.

І коли Медже вийшла, самозакохано додав:

– Люблять мене жінки, як мухи – мед. Спочатку рипаються, як дині кицьки, а згодом… Ну, що ж, – чоловік я молодий, здоровий. Чого їм ще треба…

Хоч так помстився він Бурдилові за свій програш, А Медже вийшла на ґанок і знесилено притулилася до стовпа. Ще лихо. Ще неслава і мука… Тут принаймні міг її відшукати Максим, коли б роздумав одружитися з якоюсь там киянкою…

З розпачем кинулася вона до старого Ничипора, до підсусідків і челяді, всіх благала розповісти Максимові або хоча б Терешкові та іншим молодикам, що продав її осавул старому Бурдилові і що Бурдило забирає її до себе на хутір.

Потім побігла на могилку свого немовляти.