Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Т / Зинаїда Тулуб / Людолови / В аджем-оглани

Людолови

В аджем-оглани

Зинаїда Тулуб

Під Чабан-Ташем наливався виноград. Золотавилися важкі грона, мінилися димчастим топазом, дихали ароматом пекучого літа, наче убрали в еебе вогняний подих розпаленої сонцем землі.

Зайшов серпень. По-літньому мліли гори в опаловій імлі, змережані бузковими розколинами; по-літньому блищали хвилі хризолітом, але з чіткої грані обрію, з сліпучо-ясного світла було помітно, що наближається осінь.

В Чабан-Таші почали збирати виноград. Зранку потяглися у гори чоловіки, жінки та діти з високими вузькими кошами за спиною, і, розсипавшись стрімкими стежками і схилами серед рудих виноградних кущів, узялися до роботи.

Співала Медже, зрізаючи грона, як цикада, пригріта сонцем, і далеко-далеко лунав горами її жагучий голос:

Кажуть добрі люди, ніби ти прекрасна.

Чи то правду кажуть, любонько моя?

Я прийшов до тебе, щоб помилувати

Розцвітом дівочим, любонько моя.

Кажуть добрі люди, ніби поцілунок

Кожен біль зціляє, любонько моя.

Я прийшов до тебе з раною на серці.

Вилікуй ту рану, любонько моя.

Горпина і Шафіге квапилися. Обидві враз уловили ритм роботи, швидко і спритно зрізаючи важкі грона, виповнюючи кошик за кошиком.

Ставало жарко. Боляче було ступати босоніж на розпалену землю; вогке від поту фередже прилипало до скронь. Бачачи, що навколо нема чоловіків, Шафіге скинула його, з насолодою підставляючи обличчя гірському вітрові.

Внизу шуміло море. Цвірчали цвіркуни й цикади, а голос Медже все лився й лився, глибокий і жагучий, як південь в долинах.

Коли раптом далекий гуркіт барабанів спинив жінок.

– Яничари йдуть! – здригнулася Шафіге. – Ой, лихо!

– Нащо? – здивувалася Горпина. – Чого їм тут треба?

– Грабувати! Катувати людей! Пропали наші кури й барани! – крикнула Шафіге і, не чекаючи на відповідь, кинулася до Чабан-Таша.

Медже зібрала коші й ножі і звернулася до Горпини.

– Підемо, Горпіне. Швидше сховай святковий одяг, посуд, іджіари, а вівці зажени десь у гори, щоб вони їх не знайшли. От лихо, що нема Нур’ялі з Ахметом…

Швидко збігли вони стрімкою стежкою і попрощалися біля саклі Нур’ялі. Медже помчала до Чабан-Таша, миготячи серед кущів кермеку своїм ясно-зеленим фередже, а Горпина розгублено спинилася на порозі. В чому річ? Вже понад рік живе вона серед татар, жваво цокотить по-їхньому, але ніколи ніяк не добере, що до чого.

Ось і тепер. Яничари? Султанська гвардія? Передмур’я ісламу? Страшні яничари ворогам, але чому ж їх поява викликає такий жах і таку метушню?!

По той бік затоки розсипався схилом гори Чабан-Таш, наче хтось розкидав по прискалках сліпучо-білі кубики. Стрункими восковими свічками майорять серед них гостроверхі мінарети, опоясані різьбленими розетками балконів. І такими ж стрункими чорними обелісками злітають і встромляються в блакить чорно-зелені кипариси. Але навіть на відстані відчувається, що в Чабан-Таші – лихо. На пласких покрівлях і галерейках миготять чиїсь постаті, кричать, махають руками. Хтось мчить у гори гадючкуватою стежкою, схиляючись під важким клунком і ховаючись за скелі, наче від переслідування. В’ється курява на дорозі. Це чабани женуть отару, підстьобуючи її довгими батогами. Так, в Чабан-Таші скоїлось лихо.

Горпина озирнулася. Що робити? Медже каже, що треба ховати все. Але де? Як? Вона кинула на міндер дитину і почала здирати з полиць і стін мідні глеки і блюда, чепурні іджіари, над якими просиділа вона чимало ночей, щоб трохи прикрасити і зробити затишним своє злиденне кубло. Нашвидку зв’язала вона клунок і кинулася до саду. Там, у глибині під скелею, був їх оруз, велика обмурована каменем яма на збіжжя, з єдиним вузьким отвором зверху. Нашвидку відхилила вона важкий камінь, вкинула до оруза клунок, поклала камінь на місце і закидала його хмизом.

А в Чабан-Таші творилось щось неймовірне. Ввійшовши до аулу, яничарський ага попростував до кет-худи, сивобородого Бекира, що жив поруч мечеті. Бекир вийшов назустріч, вклонився, приклавши руку до лоба, вуст і серця, притримав гостеві стремено і ввів його до оди. Двоє синів Бекирових узяли коня аги, а третій подав до оди запашну каву і наргіле. І став хазяїн біля порога, і мовчки схрестив руки на грудях, тому що не годиться питати гостя, що привело його під гостинний дах хазяїв.

Ага випив кави і, затягуючись наргіле, звернувся до Бекира.

– Скільки дворів у Чабан-Таші?

– Сімдесят чотири, захисниче ісламу, – вклонився Бекир.

– У нас зазначено дев’яносто, – зауважив ага, – але це дрібниця. Ось фірман про рекрутчину, – вів він далі. – Тінь аллахова на землі – наш непереможний падишах – наказав дати з кожних п’яти дворів одного рекрута, сплатити по двадцять аспрів з душі податку на війну з собаками персами – хай спопелить їх аллах ва те, що наважилися вони зняти руку на джерело одвічного світла! Крім того, ви дасте від села одну мажару проса і тридцять хлопчиків в аджем-оглани.

Бекир мовчки схилив голову, схрестивши руки на грудях. Йому було чимало років, і від батька і діда знав, що аемлеробів не беруть до війська тому, що райя повинна орати землю і сплачувати податки. Але з гіркого досвіду знав він і те, що краще не сперечатися з владою, бо немає на світі правди для бідних людей. І ще знав Бекир, що краще відкупитися бакшишем від першого, хто накинеться на аул з будь-якими вимогами, щоб не привабити до себе цілої зграї зверхників, наче вороння на стерв’ятину. І ще нижче схилилася Бекирова голова у зеленому завивалі, і покірливо відповів він:

– Хай буде воля аллахова і тих, кому дав він владу над правовірними. Але злиденний наш аул, не сплатить того, що бажає господар. П’ять років тому померло мало не пів-Чабан-Таша з моровиці – хай упокоїть аллах їх душі в садах райських! А два роки тому налетіла на нас сарана. Зубожів аул. Господар упевниться в цьому своїми очима. Ось чому він, як добрий хазяїн, візьме стільки, щоб не підсікти родючу лозу, а тільки відсвіжити її для кращого зростання і розквіту. І вдячна райя не забуде свого благодійника і підведе йому коня, швидшого від степового вітру і легшого від сандала на хвилях морських.

Очі аги спалахнули вогнем. Старий розумніший, ніж можна було сподіватися. І, ховаючи в вусах задоволену усмішку, відповів він примирливо:

– Зговоримось якось, старий. Отже ж, ти кажеш, що в Чабан-Таші сімдесят осель? Хай буде так. Дай нам п’ятнадцять рекрутів з кіньми і зброєю, півтори тисячі аспрів, мажару проса і сухарів і двадцять хлопчиків в аджем-оглани.

Почався торг. Бекир твердо додержувався свого, хоч низько вклонявся і шанував агу найпишнішими і найпочеснішими титулами. Але ага не поступався, бо за кожну знижку належить добрий бакшиш. Знав він і те, що сільський кет-худа людина неписьменна, тому заправив мало не удвоє проти потрібного. І, передчуваючи добрий зиск, поступався обережно й повільно.

Тим часом яничари розсипалися по Чабан-Ташу. Не чекаючи наказу, вдиралися вони в саклі, ганялися за курми, гусьми і індиками, тягли вівці і кози, лантухи борошна, родзинок і збіжжя, низки сушеної і куреної риби і напівбожевільних від жаху хлопчиків.

Шафіге місила пшеничні коржі. Повернувшись додому, вона нашвидку поховала все найкраще, загнала вівці і кози у кизиловий чагарник між скелями, де міг їх відшукати тільки той, хто знав усі стежки Чабан-Таша, потім розпалила кабицю і взялася варити, щоб не спало яничарам на думку, ніби вона щось ховає від них. Коли раптом знадвору почулося важке гупання чобіт, розпачливе кудкудакання курей і пронизливий дитячий зойк. Шафіге кинулася мити руки, коли вбіг до саклі її єдиний семирічний хлопчик, а за ним виріс на порозі високий на зріст яничар.

Тремтячими руками вхопила Шафіге фередже, плямуючи його тістом, а хлопчик з розпачливим вереском вхопив її за рукав, волаючи крізь сльози:

– Мамо, вижени його геть! Вони схопили Алі і Якуба!.. Я втік, а він за мною!.. Ой мамо, боюся!.. Там ловлять хлопчиків, як курчат!..

Шафіге розгублено натягувала фередже і пошепки заспокоювала дитину, намагаючись непомітно просковзнути у двері, але яничар попередив її рух: одним стрибком опинився він біля неї, вхопив хлопчика за очкур.

Хлопчик заридав, забився в його руках, але яничар уже волік його до порога.

Шафіге забула все. Як кішка, стрибнула вона вслід і вчепилася в яничара.

– Пусти дитину, господарю! – заволала вона. – Куди ти його тягнеш? Бери гроші, гусей, але дитину не руш!

– Іди, іди, навіжена! Нічого йому не станеться. Піде до султанського гарему, в аджем-оглани.

До султанського гарему?.. Та хіба ж беруть мусульманських дітей в яничари?.. Шафіге бігла до воріт, не випускаючи яничара, і повторювала, захлинаючись з розпачу:

– Пусти його, господарю! Він правовірний! Ми ж не гяури! Спитай мулли! Спитай всіх… Віддай мені мого Меметку!!!

Але яничарові обридло її голосіння:

– Іди геть! – відштовхнув він її. – Інша б ще раділа. Беруть її цуценя до Блискучого Порога, а вона виє.

На вулиці була метушня. Яничари зганяли ягнят і кіз, ловили птахів, гнали коні, тягли хлопчиків, що верещали і плакали на всі голоси. А за ними бігли простоволосі матері, виповнюючи вузькі сонячні вулиці зойками й голосінням. Мемекали вівці, репетували діти і жінки, скликаючи чоловіків на допомогу. А по дворах розпачливо кудкудакали кури, ґелґотіли гуси і качки і пронизливо ревли осли, покриваючи всі звуки своїми скрипучими голосами.

– Господарю! Господарю! – ридала одна з матерів, валяючись в ногах аги. – Не відбирай в мене єдину втіху! Я ж удова. Він один у мене на світі.

– Змилосердься! Пожалій! – підхопили жінки, падаючи навколішки.

– Віддай нам наших маляток!

– Ану, подай назад! Ану, геть! – наступали на них яничари.

– Змилосердься!

– Пусти мене, дядечку! Я ніколи не пустува-а-ати-му! – захлинався від сліз Меметка, що по-своєму зрозумів усе. – Я завжди буду слухня-а-а-ний…

– Пусти!!! – волали діти, видираючись з цупких рук яничар.

– Мамо-о-о!.. Мамо!.. Відбери мене, мамо-о-о-о!.. – ридав найменший, розмазуючи по щоках бруд і сльози.

А купка батьків оточила агу, низько вклоняючись:

– Помилуй, господарю. Ми ж дійсно не гяури. Хіба ж беруть в оглани правовірних!

– Досі не брали, а зараз беруть, – урвав ага. – Та цитьте, баби! – гримнув він на матерів. – Хто сперечатиметься, – того закути в кайдани, як бунтівника, і взяти до міської в’язниці.

Жарти були погані, але справа йшла не про худобу і не про гроші, тому батьки не відступали.

– Візьми за них викуп, захисниче ісламу, – говорили вони тремтячими голосами. – Відпусти наших хлопчиків.

– Цить! – оскаженів ага. – Женіть їх геть в три вирви! А хлопчиків замкніть до мечеті.

Яничари кинулися на юрбу. Матері вили, чіплялися за каміння, за пороги і стіни. Яничари шмагали їх нагаями і піхвами від ятаганів.

– Мамо-о-о!.. Мамо-о-о!!! – репетували діти.

Розлючені яничари тягли їх за вуха і очкури. Хлопчики кусалися, дряпалися, хвицалися, як лошата, намагаючись влучити їм під печінки, ревли на всі голоси, але важко їм було подолати дужих вояк. Опинившись за залізними дверима мечеті, діти зрозуміли, що це кінець. Сліпий розпач охопив їх. Довго билися вони у двері ногами і руками, потім замовкли, збилися докупи і сиділи, притулившись один до одного, тихенько схлипуючи, як ягнятка під дощем.

Матерів відігнали подалі, але вони не розходилися. Повні розпачу, ховаючись по завулках, що скидалися на вузенькі щілини, вони ридали, молилися, кляли яничар і ламали собі руки.

Примітки

Аджем-оглани – хлопчики, взяті в батьків і призначені в яничари. Їх виховували в султанському сералі, далеко від батьків і батьківщини.

Гяури – невірні. Так мусульмани називають християн і всіх людей іншої віри.

Блискучий Поріг – султанський палац. Ця назва старовинна; за кочової доби хани і султани не мали будованих палаців, і їхні намети відрізнялися від інших тільки оздобами і, головне, високим і блискучим порогом. Згодом все змінилося, але назва залишилася, втративши свій первісний зміст.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1816

Модифіковано : 9.09.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.