5
Зинаїда Тулуб
Через тиждень повернувся Бурдило і одразу пішов до Сагайдачного, а на ранок розбудила куховарка Медже і наказав їй збиратися в дорогу. Не сказала ні куди, ні навіщо, але сама допомогла татарці зв’язати клунок, сама напакувала їй торбу коржів, ковбас та холодних вареників і провела до Сагайдак-бея.
Був імлистий, сивий січневий ранок. Небо тануло в рівній муті, синюватим туманом заступала глибину вулиць імла. Важкі шари снігу лежали на дахах, звисали з них ватяними ковдрами, низько хилили гілля дерев, наче зазирали з них у вікна, де підсліпувато миготіли лойові свічки і каганці. А на дворі, в тьмяних присмерках, перегукувалися люди у кошлатих шубах і шапках, іржали коні, рипіли полоззя – ладналася ціла валка у путь.
– Шубу одягай! Замерзнеш у степу, – рукнув їй якийсь літній, чорномазий, як циган, козак.
І кинув їй важку бараницю.
Медже ступила кілька кроків і заплуталася в шубі, що тяглася за нею. Хотіла її підтримати, та руки тонули в рукавах. Чорномазий засміявся, підхопив татарку на руки і посадив у сани.
Пахолки і джури Сагайдачного ув’язували поклажу, загін вершників шикувався біля воріт. На ґанку з’явився Петро Одинець та кілька його військових товаришів і посідали в теплі криті візки.
– З богом! – лунко вигукнув з ґанку Сагайдачний. Вершники вдарили в бубон і з гиком та свистом виїхали на вулицю.
За ними потяглися візки, сани з челяддю, бранцями, поклажею і другий загін кінноти.
Медже весь час мовчала. З того жахливого дня жила вона, як сновида: десь ходила, щось відповідала, виконувала свою важку роботу і наче спала. Згасла остання іскра, облудний вогник, що так довго вабив її примарою щастя. Вендрівка. Їй здавалося, що це село чи то хутір, де живе її суперниця, Максимова наречена. До Маріам вона більше не заходила, та й навіщо було йти ятрити незагоєну рану!.. А мрія про Каффу здавалася їй маренням: адже ж трьох гасене вона ніколи, ніде не здобуде. А коли так – чи не однаково, куди її повезуть і де зотліє її нікому не потрібне життя!.. З байдужою покорою працювала вона, з байдужою покорою пішла у двір Сагайдачного і сиділа в санях поруч чорного засмаглого козака.
Минали дні за днями в якомусь одноманітному кружлянні. Короткий зимовий день у санях, що швидко мчать низовинами Чернігівщини. Рідкі переліски, сині від снігу. Болота, ліси… Ночівлі в жарко натоплених хатах, просмерділих смушками, брудними онучами, перекислими щами. Довга зупинка в Путивлі, поки путивльський воєвода чекав відповіді з Москви – пускати чи не пускати до Білокам’яної посольство від жахливих «запорог», що два роки тому пройшли цю землю вогнем і мечем.
І знов нудна, одноманітна подорож через заповітні гущавини Брянських лісів, що тягнуться від Дніпра до Дону широкою смугою, в двісті верств завширшки, і захищають Московщину від кочівників.
Столітні лапчасті ялини, завалені пухким снігом, ризько хилили до землі свої мохнаті лапи і щільно перепліталися одна з одною, а під ними, наче в печерах, стояли навіть у сонячний день глибокі присмерки і пахло грибами, мохом і торішньою хвоєю. Тільки вовки, ведмеді та дикі вепри панували в цих нетрях, де не наважувалися ховатися ватаги московської голоти, «удалых станичников-разбойничков», як звали їх руські пісні.
А далі – Московщина. Одноманітні лани і ліси, засипані снігом. Шляхи, обсаджені плакучими березами з білими стовбурами, ніби помащеними крейдою, чорні рублені хати під солом’яними або почорнілими тесовими дахами. Медже входила до курної хати, де людину було видно тільки по пояс, а вище клубочилася чорна хмара диму, виїдаючи очі, і вмить вибігала на двір дихнути чистим морозним повітрям і змахнути сльози з вій. Коли ж нестерпний холод заганяв її знов до хатн, вона довго плакала від болю в горлі і в очах.
Жовтим, тьмяним язичком плавало в диму полум’я скіпки. По закурених стінах шаруділи таргани. Від свині з поросятами нестерпно смерділо. Десь під піччю квоктала квочка, а під лавами чухалися і дряпали підлогу пазурами кошлаті собаки. І, впавши на бараницю, довго кашляла Медже від смороду й диму, чухалася від бліх і блощиць і засипала з байдужим розпачем людини, якій нема чого чекати в житті.
З розмов татар і козаків Медже зрозуміла, що везуть її чи то в данину, чи то в подарунок цареві або якомусь з його вельмож, і з покорою стратенки дивилася на незнайому країну, ще холоднішу від Ляхистану, куди вже не доходять ані турецькі й перські каравани, ані козацькі чумаки.
Москва виринула з-за сизо-чорних лісів якось несподівано. Все здавалося козакам, що здалеку помітять вони на горах високі вежі, мури й дзвіниці, але ж до останньої хвилини стояли навкруги гаї та ліси і поля, запорошені снігом.
До міста їх не пустили, наказали зупинитися на подвір’ї у передмісті, біля Смоленської застави.
Була субота, масниця. І поки подорожні милися в лазні, Петро Одинець з військовими товаришами вирушив пішки до міста. Попереджені гінцем з Путивля, урочисто зустріли їх думні дяки, князь Іван Курбатов син Грамотін і Сава Романчиков. На вулицях виставили урочисту варту стрільців у чистому одязі, але без рушниць, а в Посольському приказі зібралися бояри на бенкет.
Повернулися вони до подвір’я аж у присмерках, і, поки готували вечерю, Петро Одинець витяг із скрині пишні татарські вбрання і покликав жінок.
– Ось вам подарунок, – сказав він. – Вберіться завтра вранці в оці сукні, заплетіть по-вашому коси. Поїдемо разом з вами до Москви.
Наймолодша з татарок, майже дівчинка, заплакала.
– Ну, от!.. – насупився Одинець. – Чого там!.. У бояр добре жити. Витри сльози та ходімо вечеряти.
За вечерею Медже майже нічого не їла, а потім довго зітхала, крутилася з боку на бік і ніяк не могла заснути. За столом курила і гомоніла старшина про свої справи, а вона потай молилася і благала аллаха повернути її хоч до козацької землі.
Вранці Петро Одинець і двоє полковників поїхали до думних дяків з подарунками від запорозького війська.
Був сонячний лютневий день. В садках гірським кришталем блищала ожеледь, бурульки іскрилися і мінилися діамантами. Червоногруді снігурі стрибали по снігу і підбирали зернятка розсипаного вівса. Блакитнуваті замети ховали бруд і покидьки московських вулиць. І під ними все здавалося чистим, м’яким, блискучим. Золотим мереживом блищали в небі церковні хрести. І Медже мимоволі за милувалася новою, не схожою на всі інші картиною. Вражало її тільки те, як низько стоїть над обрієм сонце, наче опівдні був вечір.
Попереду козацьких саней бігли скороходи і кийками розганяли людей. Промайнув повз сани Страсний монастир з прозорою філігранню хрестів і чотирикутною рудою вежею над головним входом. Вулиця круто спускалася до Неглінної, і перед козаками замайоріли мури і вежі Кремля. Праворуч і ліворуч стояли двоповерхові боярські палаци з вибагливим різьбленням, з цибулюватими вежами і дахами наметом або з гребінчастими палубами, як на кораблях; ґанки з грушовидними колонками, а навколо – сади, наче гаї з гірського кришталю, з-за яких визирав Кремль гостроверхими строкатими вежами, де кожна має свій вигляд, але всі схожі одна на одну, наче ланки візерунчастого намиста… Високий зубчастий мур оперізує їх рудим кам’яним поясом, і кожен зубець нагадує хвіст велетенської рибини, а проміж ними де-не-де вилискує на сонці «протазан» чи то самопал вартового.
Сани круто звернули ліворуч, і за мить завирував навколо козаків бучний і галасливий Китайгород.
З ранку до присмерків, коли замикали вулиці рогатками, юрмилися тут збитенники та пиріжечники, хлопи та посадські баби, приїжджі та злодії, міщани і стрільці, яким не дозволялося торгувати, служилі люди та скоморохи. Крамарі закликали прохожих до крамниць, жебраки виставляли на показ відтяті ноги і руки, жахливі рани від білої прокази і червоно-синього вовчого лишаю, Вони хапали прохожих за руки, тремтіли і лебеділи на всі голоси. Тут же каліки перехожі співали духовних кантів. Брязкаючи хрестами й залізками, танцював юродивий, і лаялися п’яниці біля царева кружала, поки баби і міщани, хлопи, а іноді й бояри, виглядали, де що впадає їм в око з заморського або місцевого краму.
Де-не-де з темної крамнички вибігали верткі чорноокі хлопчики закликати покупців. Побачивши Медже та інших татарок, вони на мить остовпіли і раптом, забувши все, кинули їм услід кілька безладних слів горловою південною мовою, не зрозумілою ані московитам, ані козацькій старшині. І здригнулася від цих слів Медже і тремтячими руками натягнула фередже, відкинуте з наказу старшини.
– Та їх тут багато, і турків, і татарчат, – говорив своїм супутникам Петро Одинець, – бо ж московити завжди купували у наших ясир. В Путивлі був у нас справжній ярмарок. От тільки ця клята війна припинила торгівлю.
І Китайгород залишився позаду. Коні мчали пустинною вулицею проміж садів і ланів, що траплялися навіть у центрі Москви, і раптом зупинилися біля різьблених воріт з іконою під дахом. Скороходи закалатали у ворота, їм відповів різноголосий хор собак, і воротар з низьким і поклоном розчинив ворота і знов замкнув їх за гістьми. Тут жив думний дяк, князь Іван Курбатов син Грамотін.
Будинок його стояв в глибині, високий і темний, рублений з товстих ялин, з стрімким тесовим дахом. На першому поверсі містилися куховарні й пекарні, комори й челядні. Криті зовнішні сходи вели на другий поверх. Різьблений ґанок з барвистими грушовидними стовпчиками ніби закликав до покоїв гостей, а різноколірні шибки в свинцевих рамах блищали на сонці, як самоцвіти.
Челядь упадала навколо гостей, сипала співучою улесливою швидкомовкою і здивовано зиркала на татарок.
– Ходімо, – махнув Медже Одинець. – А ви посидьте. Ми не забаримось.
Назустріч гостям ішов уже сходами сам господар. Хлопи підтримували його під лікті, а він здалеку простягав руки до Одинця, наче зустрічав найдорожчу і найближчу в світі людину.
– Здравствуй, гость дорогой, пан старшина! Вот не ждал, не гадал такой радости! Добро пожаловать, голубчик. Сюда, в хоромы.
Одинець і полковники поцілувалися з господарем і піднялися разом з ним до хрестової палати. Пам’ятаючи московський звичай, старшина спочатку перехрестилася на покуття, де мінилися барвисті вогники лампад, потім знов вклонилася господареві.
– Садитесь, пан Одинец, и вы, паны полковники, – чемно запрошував думний дяк, а сам з цікавістю позирав на Медже, що боязко спинилася на порозі.
– Дозволь, пане дяче, по-перше, передати тобі оцю шаблю турецьку від нашого зацного лицаря і гетьмана, Петра Конашевича-Сагайдачного, – заговорив Одинець, перезирнувшись з товаришами, – і оцю бранку-татарку, захоплену в околицях Каффи.
Одинець повільно і урочисто розгорнув зелений шовк, подав дякові шаблю і рухом наказав Медже вклонитися новому господареві.
Боярин узяв шаблю і, як знавець, замилувався чудовим лезом і держаком у самоцвітах, зиркнув і на Медже, потім урочисто і низько вклонився старшині.
– Сердечно благодарю славного гетьмана Петра Конашевича-Саадашного за память дорогую и за подарок. Хоть і не те мои года, но если случится брань с неверными, – стану я с этой саблей плечом к плечу с нашим войском на защиту веры и родины. А за память драгоценную спасибо сердечное и низкий поклон. И за татарку – спасибо. Вишь, какая она раскрасавица, – блимнув очима боярин і, щоб не принизити своєї гідності, провїв долонею по бороді і заговорив про щось інше.
Медже розгублено переступала з ноги на ногу. З страхом і цікавістю озиралася вона навкруги. Після блискучого сонячного і сніжного півдня в покої здавалося темнувато. Барвистими плямами падало світло крізь кольорові шибки на восковану долівку і лави, вкриті вишиваними шовковими покривками з добротного бухарського шовку. А дубові стіни і стеля були суворі й похмурі – тону старого дуба. Бурштинами, сапфірами, смарагдами і рубінами миготіли лампади біля ікон, їх барвисте сяйво грало й мінилося у срібних і золотих риизах, наче все покуття було з самого грезету. Велика кахляна груба з лежанкою займала куток біля дверей. На полицях лежали великі церковні книжки і пергаментні згортки всуміш з якимись незрозумілими речами, серед яких виділялася майстерно зроблена модель корабля з розгорнутими вітрилами.
Примітки
Князь Іван Курбатов син Грамотін – князів Грамотіних, як відомо, нема й ніколи не бувало. Мабуть, письменниця мала на увазі Івана Тарасовича Грамотіна (? – 1638), помиітного дипломата. Його чин був – думний дяк. Це ще раз підтверджує раніше висловлену нами думку, що авторка нічого не тямила у московських справах.
Христова палата – покій, де молилися всією родиною разом з челяддю і де приймали гостей.
Боярин – думний дяк – то, далебі, не боярин. Йому так далеко до боярина, як полковнику до фельдмаршала. Це тільки для українських письменниць кожен житель Москви – боярин.