2
Зинаїда Тулуб
На Січі припасу було обмаль. Бородавка наказав збирати харчі по староствах та по приватних маєтках – скрізь, де були на приставстві його козаки, але справа була надзвичайно складна: голота й сама жебрачила, а старости та дідичі виряджали підводи до королівського війська разом з загонами для посполитого рушення. Козаки напосідали на них все настирливіше і вимагали чимало того, про що й не мовилося в універсалі гетьмана Бородавки.
Не обійшлося без пожеж і без стрілянини. І або пани гинули в полум’ї, або призвідники й проводирі гойдалися на шибеницях.
Волало обурене панство. Мчало до каштелянів і воєвод, до гродського суду і до кварцяного війська. Але що можна було тоді вдіяти з буйним свавіллям козацьких ватаг, коли ці ватаги були єдиною надією і порятунком хиткої держави короля Зігмунда!..
– Хай вельможне панство набереться трохи терпіння. Козацьке свавілля – справа дуже неприємна, але все ж таки значно безпечніша, ніж турецька навала. Кожне військо грабує. І наші жовніри, і лісовчики, і ландскнехти, а турки – тим паче… Отже, будьте філософами і з двох лих вибирайте найлегше, – казали вони, вислухавши потерпілих.
І, щоб врятувати панство від розору, спонукали козацтво швидше вирушати в похід і обіцяли надіслати навздогін валки державного припасу.
Деякі загони повірили панським обіцянкам і вирушили до Дністра з тритижневим запасом харчів.
Але рух козацьких загонів був надзвичайно забарний, Бородавка почув, ніби проміж турками і панами розпочалися якісь перемови, і побоювався, щоб в останню хвилину ляхи не замирилися з падишахом ціною знищення козацького війська.
А такі перемови дійсно розпочалися.
Ще в травні з’явився до гетьмана польного Любомирського посланець від молдавського господаря і двох башів з пропозицією, щоб король надіслав серйозну і надійну людину, з якою можна розпочати мирні перемови. Умови башів були, звичайно, некорисні Польщі, але баші сподівалися, що на цей раз пани підуть на поступки за рахунок козаків і в свою чергу обіцяли схилити султана на свій бік, бо наступник допіру померлого Алі-баші, Гусейн-баша, бажав миру, а не війни.
Любомирський арештував посланця Вевеллі і тримав його далеко від свого табору, але в серпні вирядив його назад до турків разом із паном Шенбергом, з відповіддю башам і особистим листом до нового великого візира.
Вевеллі поїхав кружними шляхами і дістався турецького табору мало не через місяць. Візир написав відповідь і усно передав турецькі умови Шенбергові, хоча Осман і чути не бажав про мир.
Шенберг розповів панству, що турецька армія має сто шістдесят тисяч боєздатного війська і тисяч із п’ятдесят допомічної сили і багато інших відомостей про ворога, але більш до турків не їздив і на цьому перемови урвалися.
Командувачем всіх збройних сил Речі Посполитої було призначено великого гетьмана литовського Яна-Карла Ходкевича. Він закликав шляхту до зброї, але військо збиралося з значним запізненням. Дехто з панів сидів дома і зовсім не збирався виступати, а інші боялися вирушати через судові справи, що загрожували їм баніцією за наїзди, насильства, підпали та інші злочини. Тоді уряд оголосив амністію всім засудженим, а тим, хто перебував під судом або слідством, пообіцяв прощення, якщо вони стануть до лав королівського війська.
Ходкевич вагався, не знав, що робити. У нього було лише тридцять дві тисячі війська. З такими силами він не рискував наступати і всі надії покладав на козаків. А про козаків і чуток не було. Сагайдачний чи то сидів у Варшаві на соймі, чи то мчав до свого війська десь по шляхах Речі Посполитої, а загони його вирушали поодннці і вже дорогою зливалися з іншими сотнями і ватагами, як лісові струмки у велику ріку. Мало надії було і на короля. Сидів він у Львові, полював, молився, грав у карти, збирав посполите рушення, але іржавий, иапіввіджилий механізм посполитого рушення ніяк не міг зрушитися. Та й яка могла бути в нього сила, коли лише магнати південних воєводств мали по замках власні загони, а все інше панство озброювало своє хлопство і челядь і, не навчивши його ані військового ладу, ані поводження з зброєю, гнало його на війну, як на панщину.
Проте магнати пишалися один перед одним добре вимуштруваними полками. Князь Домінік на Острозі Заславський привів шість сотень кінноти і стільки ж піхоти. Яків Собеський, Калиновський, Лещинський, Вишневецький, Петро Сталінський, Радзівілли та Стефан Потоцький перевершували один одного. Не поталанило лише Чарторийському, бо на нього напали татари, і він примчав до Ходкевича без єдиного жовніра.
Починалася осінь. Дністер навально мчав свої води, розбухлі від карпатських дощів, а Ян-Карл Ходкевич все стояв на місці і розмірковував, як йому бути.
Король спонукав його наступати. За Дністром позиції були кращі й міцніші, а головне, Ходкевич смертельно боявся опинитися без козацької допомоги. Бородавка наближався до Дністра повільними маршами через Оргіїв та Сороки. Ходкевич наказав йому негайно з’єднатися з королівським військом, але Бородавка відповів, що лише тоді виконає наказ, коли панське військо опиниться по той бік кордону і таким чином доведе, що війна невідхильна.
Почувши таку відповідь, Ходкевич, як скажений, забігав по своєму намету. Козацька тактика переплутувала йому всі карти. Вже двічі спалахували заколоти у польському війську. Жовніри і навіть військові товариші оточували його намет, з лайкою і погрозами вимагали грошей, харчів та фуражу. Безглузде стояння на одному місці, погане постачання, хвороби і тисячі незгод розкладали військо, що виступило з Варшави і Кракова, Гнізна та Львова з такими пишними промовами, під грім барабнів і сурм, з блискучими прапорами і орлами Речі Посполитої.
Ходкевич губився перед розбурханою стихією. В безсилій люті ламав він руки або лаявся, закликав усіх святих врятувати його від загибелі і в розпачі вдавався до королівського комісара Якуба Собєського.
– Рятуйте, вельможний пане! – благав Ходкевич Собєського, і опукле черево його коливалося під кунтушем.
– Врятувати! – саркастично всміхався Собеський. – Як? Чим? Адже ж коні дохнуть з голоду. Люди гниють під дощем, і нема де дістати хоч чарку горілки зогрітися. А пан коронний гетьман: «Рятуйте!»
– Але ж… вони роздеруть пана комісара разом зі мною. Пан чує, як вони там ревуть, наче бики на іспанській арені?!. Пан комісар мусить сплатити їм належну платню. Адже ж починається масове дезертирство, а на десять миль навкруги не залишилося ані ягняти, ані поросяти, ані миршавенької курки.
Собеський замислився. Скарбниця була порожня, як пересохлий колодязь в пустині. Та й самі комісари добре не знали, скільки належить війську, тому що утримання кожній корогві йшло з дня її виступу в похід, а кожен полковник, ротмістр і хорунжий запевняв, що він виступив значно раніше, ніж насправді. Підрахувавши готівку, Собеський зрозумів, що доведеться схитрувати: він оголосив перепис всього війська по регіментах і по корогвах і перевірку терміну виступу кожного з них, а при цьому потай попереджував кожен загін, що йому буде сплачено позачергово.
Хитрість подіяла. Жовніри заспокоїлися, а тимчасом розпочали будувати міст на Дністрі. Бурхлива річка щоразу розбивала збудоване. Але людська упертість і завзяття перемогли течію. За два тижні міст був готовий, і військо почало переправлятися до Молдавії.
Дванадцять днів тривала переправа. Вступаючи в землю християнських васалів Османа, Ходкевич видав суворий наказ, щоб жовніри не грабували тубільців, але ніхто не зважав на наказ. З зойками жаху і розпачу тікали або ховалися по лісах пограбовані молдавани, а найодчайдушніші бралися до зброї. Садівники і хлібороби, рибалки і виноградарі мстилися за свої білі мазанки, витоптані сади і лани, виноградники та плантації запашних тютюнів і, хоч не завдавали армії значних шкод, проте успішно відбивали валки і худобу, ще й забивали жовнірів-чабанів та дроворубів.
Почув і Бородавка про переправу польської армії і собі переправився на турецький бік, а в Молдавії пустив свої загони шарпати молдаван, «аби чортове панство не нажерлося хліба козацького», і ніби забув наказ стати під прапори коронного гетьмана.
Ходкевич розумів, що без козаків військо його загине, як торік під Цоцорою, але як і чим примусити Бородавку до покори, він не знав і тільки сипав на його голову прокльони і лайку.
І саме тоді, коли у війську пішли тривожні чутки, ніби козацтво зовсім не прийде на допомогу державі, – з’явився до коронного гетьмана Петро Конашевич, а згодом і королевич Владислав. Королевич привів десять тисяч свого власного війська, ще й німецьких ландскнехтів під командою Денгофа, але це поповнення не дуже підсилило королівське військо. Виснажені довгим походом, спекою і епідемією різачки, жовніри королевича Владислава більше нагадували тіні в панцирах та шоломах, особливо ландскнехти, не звиклі до нестатків і втоми.