3
Зинаїда Тулуб
Сагайдачний прибув з невеличким почтом, шабель на п’ятдесят, але після радісної зустрічі розпач охопив королівське військо. Пішли чутки, ніби козаки повернули додому, ніби військо королевича – остання допомога держави своєму гетьманові. Похнюпилися гордовиті голови, замовкли хвалькуваті промови і барвисті оповідання про власні подвиги, ніби пани забули про них. Військові товариші відкрито обвинувачували Ходкевича в тому, що він не вміє братися до справи, а зголоднілі жовніри роззувались біля вогнищ, гріли скривавлені ноги і сумно зітхали:
– Краще було б і не вирушати, тому що хлопові все’дно нема волі на світі.
Не чути було ані пісень, ані танців, ані дзвінких сурм. Голодні коні важко зітхали, ніби розуміли, що сталося. Хворі стогнали на землі біля вогнищ, здорові тинялися, як тіні.
– Де ж військо вельможного пана гетьмана? – питав Ходкевич, частуючи Петра Конашевича смаженою качкою та вином.
– Як бачить пан коронний гетьман, не там, де належало б йому бути, – знизав плечима Сагайдачний. Кажуть, ніби Бородавка стоїть під Степанівцями. Поки був я в Варшаві, мої загони теж стали під його прапори, хоч я й наказував Бурдилу та Свиридовичу приєднатися до вельможного пана. Заварили йолопи кашу… а мені її сьорбати, – додав Петро Конашевич і моргнув на челядь, що прибирала з стола.
Ходкевич вислав челядь, запросив панство припинити балачки і знов звернувся до Сагайдачного:
– Ми з вами, пане гетьмане, свої люди; отже, поговоримо щиро й одверто. Молдавани бунтують. Цілі ватаги їх крутяться навколо нашого табору, наче вовки навколо отари. До них перебігають наші жовніри, челядь і хлопи з загонів вельможного панства… Перехоплено також кілька хлопів з Брацлавщини, що тікають з маєтків від панщини. Вони сподіваються, що таким зрадницьким способом здобудуть волю. І я не певний, що голота цього п’янички і зрадника не прилучилася до них на нашу загибель. Отже, ми сподіваємось, що пан гетьман знайде спосіб якось усунути цього мерзотника… Адже ж я тричі наказував йому з’єднатися з моїм військом, і тричі він знехтував і потоптав волю пана круля й батьківщини, від імені яких я звертався до нього. А це вже державний злочин.
Ходкевич захлинувся від люті і довго не міг відсапатися. Він дихав шумним астматичним подихом, весь напружений і червоний. Петро Конашевич мовчав і зосереджено смоктав люльку.
– А яких заходів вжив вельможний пан гетьман проти повсталих молдаван? – спитав він не одразу.
– Я надіслав проти них загін пана Копачівського, героя останніх московських походів, разом з паном Бичеком, молдавським боярином. Але хіба ж впіймати воду решетом, коли кожен хлопчик, кожна ґава на стріхах шпигує на користь цих лотрів?
– А що чути за турків? – ще раз спитав Сагайдачний, покусуючи чубук.
– Та… насуваються потроху. На жаль, ціла мережа татарських загонів крутиться навколо нас, тому наші розвідувачі не мають змоги намацати їх розташування, але полонені казали на муках, що Осман за сорок миль від нашого табору, і найгірше те, що молдавани з’єдналися з татарами і допомагають їм.
– До речі, – вкинув Якуб Собєський, – час вже припинити це зайве, жорстоке і не гідне Речі Посполитої винищування молдаван. Тому й повстають проти нас всі тубільці. І ми самі в цьому винні, – додав він і кинув на Ходкевича обурений і зневажливий погляд.
– Звичайно, – хитнув головою Сагайдачний. – навіть треба скарати кількох наших бешкетннків, хай будуть вони з найпишнішого панства, бо ж воювати серед повсталого населення – – це принаймні рискувати власним життям.
Ходкевич зафиркав і важко засовався в кріслі.
– Та хіба ж я проти? Хай пан комісар негайно напише такий наказ, ще й якнайсуворіший. Ми оголосимо його навіть сьогодні. Я давно вже збирався, та на всі дрібниці невистачае часу…
В цю мить хтось поквапливо рвонув завісу намету, і без попередження влетів пан Гнівош з заляпаним багнюкою розвідувачем.
– Турецьке військо за двадцять миль від нас! – пролунав у раптовій тиші голос розвідувача. – Татари з черкеським проводирем Гусейн-агою напали на козаків. Бій тривав кілька днів. Напад відбито, але один з козацьких загонів відокремився від війська і під шаленим наступом Кантемира-мурзи кинувся в гори і заховався в печерах. Турки підтягли гармати. Три дні відбивалися козаки, а потім з героїзмом кинулися на ворога і загинули всі, як один.
Мовчали пани і, не змовляючись, вперше за час існування Речі Посполитої, підвелися, шануючи пам’ять невідомих людей, що загинули як герої, і тихо стало в наметі, тільки висвистував і клекотів подих Ходкевича від нового астматичного припадку.
– Дайте мені свіжих коней. Мої знесилені. Я їду до Бородавки, – розрубав тишу голос Сагайдачного.