Акт другий

Сидір Воробкевич

Полонина, збоку колиба, де ватажко пробував, ліс і гори.

1 | 2 | 3 | 4

Ява 1

Кифір

(грає на трембіті, а потім співає)

Чабан вівці корняє,

Гей, гей! корняє!

І скалами і верхами

Зі своїми овечками

Кочує, мандрує

І в трембіту грає,

Гей, гей!

Чабан в горах, як той кріль,

Гей, гей, як той кріль!

Куди гляне він очима,

Всюди його полонина,

Піддані ялиці, –

Смереки, клениці,

Гей, гей!

Як приляже го журба,

Гей, гей, та журба!

То потоки, водоспади

Співом смуток весь заладять,

Серце відживає,

Він в трембіту грає,

Гей, гей!

Березова трембіто!

Гей, гей, трембіто!

Заграй, щоби звуки долом

Понеслися, де околом

Звивається миленька

Лялечка файненька!

Гей, гей!

(Кричить)

Гей, хло! Гей, хло! (До себе). Чортзна-де бариться. Я вже все покутав, дріб в кошарі, маржина в околі, а він десь гониться, чортзна-куди. Ет молода кров, і ми колись такі були. Гей, хло!

Андрій

(здалека)

Іду, іду!

Кифір

Що за мара тебе носить?

Ява 2

Андрій

(входить)

Гукаєш на всю долину!

Кифір

Намість кізлята в кошару загнати, худібки доглянути, уганяєшся скалами, не знати за чим.

Андрій

Не гнівайся, дєдю! Хтів тобі кілька пстругів зловити. Нині п’ятничка свята, а по дощеві водиця така мутна, що аж ся просять… Отут, правда, що гарні? Самі самці! (Показує). Лиш у Климовім потоці під лотоками таких знайдеш.

Кифір

Добре, хло! Скоч уділ по воду, а я розкладу ватру. Вже пізня пора, зірниця високо піднялась.

Андрій

Гаразд, дєдику!

(Відходить по воду)

Кифір

(розкладає вогонь)

Добра дитина з него, покірний і доброго серця. А до овець як вродився. Де буйна паша, там він вже із дробом. Увечір такого молока, що і сосуда не стає. А що то за скором! Шукай, питай світами! Тридцять літ уже чабаную у Федора Деркача, його скором весь світ знає. А чому? Тому, бо старий Кифір все гарненько і спрятненько приправляє. Мою бриндзю, мою вурду то клади і цареві на стіл – не сором; мою гуслянку – бач осінню – то не раз вже і світлий владика з Черновець їв.

А що за гріш той Федір Деркач за ту скором збиває! Гм, гм, сам сими очима повніські бербениці карбованців і сороківців бачив. Дай йому, господи, ще більше! Добрий і лепський чоловік, нема що казати… А серце в него! Такого світами шукай. Не таке в його сина Семена. Одну дитину має, як одну душу в тілі, та що з того? Старий – яблуко зі щепи, а син з терпкої дички… Гм, гм, ліпше замовчу, якось аж лячно о нім споминати.

Ява 3

Чути здалека спів, приходить Семен з двома легінями, всі три убрані як гуцули-стрільці. Співають.

Ой, охото ти стрілецька,

Бодай тя не знати!

Ти миліша легіневі,

Як батько і мати!

Як ся гонимо за ланев,

Серденько буяє,

А як гримнемо із кріса,

То аж ліс лунає.

Цюцюбабки ми ся граєм

Із злісним собаков,

А як має смотолоку,

Даємо табаки.

Ой охото ти стрілецька,

Ти, цвіте-калино!

Ой без тебе вільний гуцул

Марне би загинув…

Семен

(свавільно)

Ще живий, старий грибе? Ще не запліснів? Слимаки ще не з’їли?

Кифір

Хвалити господа, ще ні.

Два стрільці

Добрий вечір, Кифоре!

Кифір

Спасибі за добре слово!

Два стрільці

Здоровий, дужий, веселий?

Кифір

Хвалити господа, заки ще укупі кості, то півбіди-лиха.

Семен

Не мотай сеї-тої, старий грибе! Ми зголодніли, давай що-небудь, бо аж тріщить у животі!

Кифір

Кліть повніська скорому, то все твого дєдя, бери собі що воля.

Семен

Бач, який викрутень! А ти до чого, старий? (Витягає плоску з горівкою). На, старий грибе, оковита з самої Вижниці від пейсатого Мордка, від того, що на сімох борухах шабаш відправляє; її аж у п’ятах почуєш.

Кифір

(бере)

Спасибі, сину! (П’є). Бог-да-прости!

Семен

Чом так трохи, ніби крізь цідило? Ликни, щоб аж у вухах зашуміло, а у хребті затріщало!

Кифір

Моя голова не по тому. Пий та ума не пропий! Хто по повній випиває, той в болоті спочиває. Не привик до неї… Тут на полонині хоч турчся, то не дістанеш… В долах поблиз шалашів всего достатком, а тут…

Семен

Ніби з псалтири дяк читає. Гей, товариші, перед їдою не вадить, а по їді погладить (П’ють). Звивайся, грибе!

Кифір

Зараз!

(Кричить)

Гей, хло! Гей, хло! Зварю вам зараз кулешу, накладу скорому і скілька пстружків знайдеться у старого. Лиш пождіть; до потока не топірцем кинути. По нашу воду добра хвиля ходу. Гей, хло!

Семен

Бре, бре, як же він бариться!

Ява 4

Андрій

(задиханий)

Тим грунем і кізлятам з чортівськими ногами тяжко лізти, а не то мені! Аж засапався. Семен. Дивись, і воно писок має!

Кифір

Доглядай ватри, а я до кліти по скором скочу.

(Відходить, а Андрій шукає тим часом дров)

Семен

Нехай вас чортова мати возьме з вашими чабанськими звичаями! Чекай на воду, жди на ватру, а тобі з голоду аж їжаки привиджаються. Бодай вас п’ятниця взяла! Здоров, Микито!

Микита

Здоров, братіку! (П’є, дає далі). Здоров, Власій!

Власій

Дай боже здоровля!

(Бере і п’є)

Семен

Знести не можу сего старого гриба! Чорт його знає, що він за один, чи віщун, чи опир? Він на мене як подивиться, то очима серце, як ножем, коле! Де би той знайшовся, щоб мені правду в очі сказав, а він правду, як топором, тне, в очі каже… Я роз’ярюсь, щось йому скажу, але не так, як другому… Він несамовитий; може, він сам луципір? Щез би від нас!

Власій

(накладає люльку)

І мені здається, що він несамовитий. На зіллях знається, як який лікар. Лазить по Чорній горі і зілля збирає, коріння копає. На рака – преч би ся казав! – на волокно, на болячку, на більмо на гостець – на все свій лік має. До него люди тьмою, як на відпуст, ходять – з далеких сторін, аж від Сучави.

Микита

Пропасницю відмовить, відшепче, як бритвою відітне.

Семен

Кажу вам, що він несамовитий.

Власій

Я чув раз як він шептав: «Бий, дзвоне, бий! Хмару розбий! Нехай хмара на татари, а сонечко на христяни».

Семен

І лиш дивися, а чорна хмара, що насувалася, або розпливлася, або далеко десь там у горах скаженіла.

Микита

Рідкий, секретний чоловік! Кажуть – не знаю, чи правда – що він навіть знає, де Довбушевий скарб лежить, і знається навіть з тими духами, котрі золота і срібла стережуть.

Власій

Се не вірю… Якби правда, то не жив би він тут на полонині, але при своїм обійстю на селищі. Але на се і десять раз присягну, що він, як схоче то корови і каплі молока не припустять, хоч дійки аж улискуються. А як заткне свій ніж чи то у смереку, чи в бревно або сволок, то доїть з него, як з дійки, аж пара іде.

Семен

Ха-ха-ха! Ви з него вже самого чорта робите!

Власій

По полонинах його чабани і ватаги, як якогось кріля величають. Як бракне у кого молока, то вже знають у чию дійницю потекло, а як відьма на Юрія молоко відбере, то вже…

Семен

Твоїм небилицям і кінця нема… Все бабські забобони…

Власій

Якби се неправда, звідки би взялося тілько скорому у твого дєдя? Він як схоче, то бугая, аби який був, чи корову як зашепче, то і з місця не рушиться, стане як з каменя. Так-так, аби-сь знав.

Семен

Ха-ха! Надінь сорочку пазухою назад, бо хтось тебе переполошив, чи урік!

Власій

Смійся, здоров! А що сталось у Польового? Мав він з Кифором суперечку. Нараз лиш дивись, весь його дріб до землі наче хто прикував. Що чабани гукали, батогами пугали, все пусто і дурно; скаменіли та й годі! Не біг сам Польовий до Никифора? Не просив його, не молив його, щоби клятьбу відмовив? Як прийшов він до кошари, як щось промовив, то всі вівці і кізлята, як несамовиті, зірвалися бігцем уділ.

Семен

Ха-ха-ха! Самі брехні!

(Кричить)

А що, старий, вже готов? Пилуй!

(До себе)

Безголов’я буде, як де його надибаю! Заллю за шкіру такого сала, що до смерті тямитиме! Навчу я сего панського посіпаку, як за мною слідити. Забув уже, як розп’ятий на смереці три доби висів. Горе і Гнатові! Відхочеться йому і Катерини і всего! Швидше, старий!

Кифір

(входить)

Тут бриндзя, вурда, гуслянка і пстружки. Не бануй на старого! Сідайте, легіні, живіться!

(Сідають, їдять)

Вибачте, я старий, як дуга, зігнутий; все скостеніло, літа придавили. Вам ще світ розвивається, а мені бігцем до могили.

Семен

А що, Кифоре, як там на вівчаревій полонині? Що робить худібка, знаєш, та з божої кошари?

Кифір

Гм, гм! Зрідла, і сліду далі не стане. Не узриш оленя, хоч три дні ходи. Зникли на ляцький і угорський бік. Там тепер так, як у нас раз було, гей, гей! Цвіло тут колись буйне життя! Полонини, як то море, були широкі, як ті степи на козацькій Україні. Дич ходила собі і серед дня і серед ночі, стріляй, скільки хоч, і все їх було! Оленина у ропі від року до року лежала, про серни і не споминаю. Полонини корчмарі закупили, а ліси, споконвічні ліси пани і підпанки повитинали, попустошили і попалили. Думали, що кождого року ліс наново виросте… Тепер, куди оком кинеш, пустка, гола пустка, що жалься, милий боже!

Семен

Не такий чорт, як його мажуть.

Власій

Де ж там!

Семен

Не одному цапові, не одному волові ми сала під шкіру залили.

Кифір

То все перебігаки з Радівського. Там дич, як маржину кохають. Якби не то, то тут за оленя, за серну і чутки не було би, як за того тура, о котрім хіба лиш у книжках і казках споминають.

Семен

Говори здоров!

Власій

Їх ще доволі. Буде тому дві неділі, іду собі грунем понад вівчареву полонину, дивлюсь, а на прогалині аж семеро жирують. Мені аж у очах потемніло. Хватаю ніби за кріс, зовсім забув, що на плечах лиш топір.

Кифір

Не перечу, де зістало лісу, то там ще їх пробуток, але не тому рівня, як за моїх часів.

Семен

Тоді, як баба дівкою була! Се правда, не від одного старого чув: олені, серни аж у село злазили, гей, гей! Хто ж тут дич знищив? Може, ми, бідні гуцули? Де ж там! Пани та мандатори стріляли доти, поки не стало. Казали, що все, що в лісі, в ріці, то все їх. Мудрагелі, нема що казати. Де ж там! Чи ж бог серну, оленя, пструга, орябку, гоготку лиш для їх черева сотворив? Скот з божої кошари для всего люду, так для багача, як для бідного, для пана і гуцула. Хіба би ми без глузду були і не заходили деколи у божу кошару і не брали, що трафиться. Вони нехай собі здорові лають, нехай злісний на нас чатує, поки йому не скучиться! Знаємо їх ходи і заходи, стежки і плаї, а як лучиться з ними стрітитися, то коротка справа: кріс до твари, око на ціль і олово прямо в серце. Правда, братики, товариші?

Власій

Правда, сей танець нам не першинка. Се правдива гуцульська коломийка.

Семен

Гуцул завзятий, як чорт! У него наймиліша робота та буйна стрілецька охота!

Власій і Микита

Правда!

Власій

Гуцул з крісом родиться.

Микита

А як ступить у ліс, – завзятий, як біс.

Семен

Кріс під пахов,

Вслід за сернов,

Хто навпроти стане,

Як маків цвіт в’яне,

Бо куля летить

І грудь му вертить.

Кифір

Молода кров, нерозумна! І я колись такий був. Тоді був лиш один злісний і два побережники на цілісінькі гори, а тепер їм і рахуби нема. Якийсь фештер, підфештер, а побережників і сам чорт не зчислив би. Очей, як звізд на небі, а дичини чортма!

Семен

Очей много, але всі з більмом.

Кифір

До часу фортуна сприяє. І кулик упаде колись у сіть.

Власій

Хіба сліпий і сіті не бачить.

Микита

Або безглуздий і відгризтися не знає.

Кифір

Говоріть собі! А що сталося зі Смеречуковим Іваном? Висидів у Чернівцях, аж посивів.

Семен

Дурному на печі сидіти або кізлята пасти, а не лазити за серною. Нехай мене хтось зачепить. Двояка справа, або він, або я! Знаю добре, що на мене всі зуби закусили, не раз уже в корчмі хвалилися, що недовго по горах лазитиму. Побачимо, хто. Дураки забули, що куди гвинтівку направлю, там смерть і погибіль… Рад би-м вже раз з ними спіткатися так око до ока, грудь до грудей:

Власій

Не штука! Знаю, чому! Думаєш, що хтось мені на голові кілля тесав?

Микита

Притаївся, як лисиця…

Власій

Та ще як, і я такого мудрагелика удав би, якби…

Семен

Що такого?

Власій

Якби-м то мав, що ти маєш.

Семен

Що такого?

Власій

Я ще не посолудів.

Семен

Здало би ся вам на три пасма воду освятити.

Власій

Говориш, як ігумен з Сучавиці. Таже маєш Довбушеву кулю.

Микита

Маєш, маєш!

Семен

Хрестіться! Хто вам сю тасьму намотав?

Власій

Семене, не удавай такого, що з павутини вуздечку робить. До чого таїти? Стережешся нас, як якихось ворогів, песя мати знає, за що! Ти лицем смієшся, а потилицею нас ненавидиш.

Семен

Правда! Перед вами і у пеклі не притаїшся. Маю Довбушеву кулю! Довго за нею уганявся, аж на третій готар ходив, по ворожках і знахарах як несамовитий шастався, шукав, шукав, поки не знайшов. Много труда і гроша вона мене стоїть і довгогривця додав-єм ще, знаєш, того буланого, за котрого дєдьові сам Джурджован давав двадцять червінців.

Кифір

Чув я за ту кулю. Говорили, – не знаю, чи правда, – що старий Дарійчук з Селятина ту кулю мав… його дід з опришками гайдамакував…

Семен

Славний Довбуш і до сьогоднішньої днини жив би, до него стріла не бралась, шабля, як від кремениці, відлітала… Дав ту кулю неборак Дзвінковій жінці і через то марно загинув… Кажуть, що від Дзвінки та куля Дарійчукам дісталася, а вони опришкували ще, може, гарніше від Довбуша. Аж до Букурешт і Ізмаїлова бродили.

Кифір

Та ще як! Вони все пустошили. А найбільше на багачів зуби закусили. Велось їм до якогось часу, аж Дарієва жінка зрадила, – бач, чорна, вража циганка! Полюбив він її через чорні брови і гаряче серце і відкрив їй тайну о Довбушевій кулі. То стало його зрадою. Коло Сольки при битім шляху ой там кракав ворон над Дарієвою головою.

Власій

Гей, гей! все вже минулося і загуло! По тій буйності ні сліду, ні слуху!

Микита

Покажи-но, братику, ту кулю, рад би-м її побачити.

Семен

(розперізується і виймає з ременя кулю)

Власій

Рад би-м знати, чому в ній така сила; кажуть, що хто її носить, то до того і чорт не діткнеться.

Семен

Сю кулю носив у ременю славний ватажко-гайдамака Довбуш. Він її на Великдень з пасхою святив, у дев’ятьох водах мив, дев’ятьма зіллями курив і самого чорта не боявся. Отсе куля Довбушева!

(Показує)

Власій

Яка ж лискуча, як вечірня зірниця!

Семен

З чистого срібла лита!

Власій

Куле Довбушева, відверни від нас злу годину, і лиху пригоду!

Микита

І гартуй стрілецьке серце!

Власій

Направ нас на свіжий слід!

Микита

Око наше в соколове переміни!

Семен

Ти, куле святая, стань нам у пригоді! В твою силу, в твою поміч, як у бога, віруєм, ти нас гартуєш і сталиш, а гвинтівку гаспидською силою наповняєш. Сюди гвинтівки! (Дають стрільби). Я їх освячу (пускає кулю в цівку і назад), так, так! Тепер і чортова мати від нас утікатиме, так, так! Тепер і сам люципер рогатий знатиме, який гуцул завзятий! Гей же, хлопці-молодці! Братики-товариші, стрібуймо наші гвинтівки, чи добре беруть? (Бере на ціль). От бачиш ген-де на вершку дрібненьку омелу? Крачок з трьома листками? Зараз за кресаню затичу! Отак (стріляє, омела паде). Так гуцул свою кресаню маїть.

Власій

Гарно береш, нема що казати!

Микита

Де ж тому сила, омелу збити, якби не Довбушева куля! Вража сила в ній, і хто не видів, ніколи не вірив би!

Семен

Гей же, хло! на вівчареву полонину! Хід далекий! Коби вже Грабів перехід за нами! Прикро тими скалами лазити, аж у очах темніє, а на самій кладці, як у пропасть глянеш, то від замороки аж у голові шумить.

Микита і Власій

(разом)

Гей же, братики, на вівчареву полонину, там охота нас чекає!

Кифір

Послухайте старого! Залишіть ту вашу охоту, вона до добра не доведе, вона вам загубою стане! Бачив я вже не одно таке!

Семен

Пуста мова! Борше Черемош зіпреш, ніж нас; пазь, що перед носом, дріб і худобу, а до нас зась! Ми не твої кізлята, тільки вірли, що попід хмари літають!

Кифір

Про мене, чиніть, що хочете… Але ще раз вам кажу, яка мара вас туди гонить? Самі в біду лізете, як чорт у болото. Тобі, Семене, лиш би жити; у дєдя один, як одна душа в тілі, а добитку такого, що і онукам стало би. Ні! не слухаєш, все своє пієш. Забануєш ти раз, але вже в пізню пору! Бач, овес коле!..

Семен

Пуста твоя мова! Учи свого Андрія, йому і так одної дошки замало. Гуцул без кріса, як той орел без крил… Гей же, братики, враз на вівчареву полонину!

Власій і Микита

(разом)

Гей же враз!

(Співаючи, відходять)

Ой охото ти стрілецька,

Бодай тя не знати,

Ти миліша легіневі,

Як батько і мати!

Кифір

Про мене і на безголов’я!

Завіса паде.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 402 – 411.