Акт п’ятий

Сидір Воробкевич

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6

Ява 1

Взаді хата, перед хатою Кифір клепле косу і співає:

Пішли літа з сего світа –

Не знаю, куда.

Перед нами і за нами

Лихо та й біда!

Як миленький сон минули,

Гей літонька, гей!

Мов на світі сім не були, –

Гей, літонька, гей!

(Клепле)

А та доля перецвіла,

Як у полі цвіт;

Куди глянеш, з жалю в’янеш,

Бо гіренький світ!

Де ся діла, полетіла,

Гей, доленько, гей!

Скажи, мила, де ся скрила?

Гей, літонька, гей!

(Клепле)

Я вітрами, соколами

У світ би літав,

Тої долі золотої

Усюди шукав!

Як знайшов би-м, то у гори

Долю би-м приніс,

Верховинов і долинов

Всюди би-м розніс!

(Клепле)

Отаке-то наше! На довгім віку усего трафиться, всякого хліба скоштується, і твердого, і м’якого. Поможи, боже, а ти не лінуйся, небоже! Вже зроду такий, без роботи і день мені не проминув. Довго мотався між худібкою по тих горах, а тепер уже нездужаю і тут зупинився… Не пускає від себе старого чабана-ватагу старий Федір! Подався бідний з журби і лиха… Але ж бо і не дивниця, від жару і каміння трісне, а не чоловік! Остався сам, як той палець!

Ява 2

Федір виходить з кімнати, кашляє й сідає на призьбу.

Федір

Кху, кху! Ослаб я, Кифоре! Старість не радість і світ мені не милий… Ет, дишу на ладан!

(Сідає)

Спочинь вже раз, не досить трудився на сім світі?

Кифір

Без труду мені скучно! Треба прясти, аби руб’ям не трясти! Уже наклепав косу, піду завтра на сіножать і покажу, як то нашими часами косилося. Дивитися не можу, як вони, ніби за напасть, тими тупачами вимахують!

Федір

Вже такі часи… То не твоє діло, маю я тих слуг доволі, тобі вже спочити, а не трудитися! Чи хочеш підтоптатися, як я? Гей, гей, нині рум’яні, а завтра зів’ялі!

Кифір

Та вже ж, таке наше, сегодня чоловік, як той дуб, сильний і здоровий, а завтра вже недужий і від вітру валиться. Такий вже наш вік: ниньки жиєш, а завтра гниєш!

Федір

Правда, старий! І я колись був ціпкий, та журба і горе придавили так, що з днями старіюся і бігцем до могили поспішаю. Всего є, хвала богу, лише втіхи нема! Кху, кху! Караюся, ні жию, ні умираю!

Кифір

Вже така божа воля!

Федір

Гей, гей, милий боже! За що мене так тяжко побито? Волів я скорше загинути, ніж такої старості діждати. Жаль на серці каменем тяжить! Зістався я, як та самітна береза на скалі, самісінький, як той палець: ні родини, ні дружини!

Кифір

Та де ж там! От коло тебе і Катерина, і челядь.

Федір

Вже ж ви мені не заступите тих, що могила взяла.

Кифір

Щоби ти не скучав, то я від тебе ні на хвильку не відходжу, розважую тебе, потішаю тебе… І газдівство ще гарніше розвилося, як бувало. Мій Андрій тобі щиріший від рідного сина; всюди лад і порядок.

Федір

Знаю, старий. Якби не він, все унівець пішло би. Що мені з того, старий? Думаєш, що то мене тішить? Ні, братику, набий мені червінчиками повні скрині і бербениці, мені все на серці однаково було би, журба, як камінь, серце придавила!

Кифір

Залиши ті чорні думки, що було, то ся минуло.

Федір

Годі забути! Рада би душа своє лихо заспати, та годі! Щось чоловіка з того сну будить, йому всю минувшість, як на долоні, показує, а чоловік, коли то все бачить, то з жалю аж розпадається, а серце сохне і в’яне, як на сонці підкошена материнка.

Кифір

Та що ж робити? Так судилось…

Федір

Гей-гей, вся моя надія димом пішла, за хмару сховалася! Куди я не літав думками, а тепер як низько упав! Семене, Семене, сину мій єдиний! Якого ти горя дєдьові наробив.

Кифір

Не споминай тих з гробу, спочинку не муть мати.

Федір

Думав, що над мого Семена нема другого на світі. Пестили ми його, я і стара; якби був курячого молока забаг, то і того стара йому роздобула би. Та пуста любов світа його збавила! Не давали ми віри поголоскам, що він пустими дорогами ходить, – вона нас засліпила. Семене, Семене, для тебе я жив, для тебе розбивався, а ти так негідно віддячився! Своїми поступками стару у гріб загнав і сам марне загинув… Лиш я остався своїм світом нудити…. Я, бігме, сему світові не рад…

Кифір

До чого се доведе? Ти недужий, ще гірше в грудях заколе!

Федір

Мені однаково! Коби бог уже спрятав… Чи ж не тужити, коли твоя однісінька дитина на тебе такого лиха навернула, що крий, господи. Ні, старий Кифоре, побачив би я, якої би-сь завів, якби тобі таке лучилось! Чи се не жаль серцю, як переконаєшся, що твій син, котрого ти як свою душу любив, на ніщо звівся, у беззаконнях утонув? Ні, старий, розпука та й годі. Хто ж догадав би ся, був, що в него душа така чорна, як черця ряса? Подумай, старий, як мені тоді було: я став, як укопаний… знаєш, тоді, як його півмертвого з полонини на марах в хижу принесли… Коли я його зобачив, то думав, що минуся… І то пережив я та зістався каратися…

Кифір

Може, бог тебе лиш тому на світі держить, щоб ти все залагодив, що твій син провинив?

Федір

Відай лиш тому. Як на лаву його положили, то серце луснути хотіло, а як він очі протворив, як шепнув «дєдю», то мене мов на крила взяло. «Ходи, дєдю, най тобі висповідаюся. Чуюся слабим, недовго вже житиму». І почав мені тихим голосом все відкривати. Чому я скорше не загиб, щоб тої сповіді не чув? Волос мені горі ставав, а серце рвалося. «Дєдю», – шепнув він – у мене таких гріхів, як трави та листу. Молися за мене, через мене Параска і Анниця минулися… Бідний Гнат через мене покутує, то я на него напасть навернув… Проклін Катерини, проклін Гната не дасть мені сконати… От як грізно на мене поглядають!.. Прийми, дєдю, їх у свою хату, як рідних діточок, – мені на тім світі легше буде». Се мені сказав, зітхнув і минувся… Чому я тоді з ним не загиб. Кифір. Не гніви бога.

Федір

Остався горе зносити… Узяв я, як здоров знаєш, вдовину Катерину за свою дитину – і стару був би-м узяв, та з горя і сорому хутко минулася. Катерина приросла мені до серця, як би рідна… Що з того? Нидіє, бідна від днини до днини. Сумна, як та береза, що їй вода корінь миє. Від Гната ні чутки, ні звістки, – пропав, як у море потав.

Кифір

Гаразд, що-сь приймив Катерину за свою, а що буде з Гнатом, то вже… справа не твоя. Казали, що його до війська віддали. Рознеслася чутка, що вже наш милостивий цар закінчив війну і бранці вже домів вертають. Може, і він вернеться…

Федір

Гей, гей, думав я на старість радості діждати, а тим часом лихо не минуло. Здиміли всі мої розкоші!

Ява 3

Катерина вертає з поля з граблями і зі збаном у руках.

Федір

От коби вона хоч трохи звеселіла, то і мені би полегшало. Іде, як у воду опущена. Була здорова, як той луг, а тепер змарніла, що жалься, боже. Як не своя стала… Ой смутку ж мій тяжкий… Катерино!

Катерина

Що скажете?

Федір

А що там на сіножаті, дитино?

Катерина

(Сумна)

Гаразд, дєдику. Робітники звиваються, як мурашки: одні косять, другі поліг обертають, а треті стожать. Я вперед прибігла, щоби для челяді вечерю злагодити. Така робота, що і думок не стає!

Федір

(до себе)

Добра дитина, моторна і працьовита, приросла до серця, як рідна…

(До неї)

Не трудися, серце, там до роботи є їх нівроку.

Катерина

Ні, дєдику, нехай пильнують сінокосів. З долу холодком повіяло. Може, на завтра сльота буде… Раз лише літо буває!

(Задумується)

Федір

Знов сумна, – до чого то доведе?

Катерина

Ет, дєдику! Моєму смуткові, відай, кінця не буде. Хто не мав долі змалку, той не матиме до останку!

Федір

Забудь уже то, дитино. Хто би так розбивався! Змарнієш, занедужаєш… Чи так тобі буде ліпше?

Катерина

Що діяти? Така вже моя доля; зносити лихо до гробової дошки.

(Входить у кімнату)

Федір

Не казав я, Кифоре? Сумна, як у воду опущена, бідна сирота.

Кифір

Сумує сердешна.

Федір

Вір мені, старий: коли її сумну бачу, то мені гірко аж до розпуки… Все собі думаю: через твого сина вона така нещасна! Боже мій милий, смутку мій гіркий!

Ява 4

Марійка входить, весела молодиця.

Марійка

Здоров, Федоре!

(До Кифора)

Здоров, дєдю.

Оба

Здорова була! Федір. Все весела, Марійко!

Марійка

Чому ні? Може, свою долю проспівала? Може, сумувати так, як ви тут здорові сумуєте? Не мала би-м роботи! Смуток у закуток, я ще молоденька, весела, раденька… Не вернув ще Андрій з полонини?

Федір

Ще ні.

Марійка

Навчу я його жінки слухати! Цілісінький тиждень коло маржини, а в суботу щоб хоч завчасу прийшов. Ні та й ні! Преці я не була така дівка, що старости на поріг, а вона хату мете… Я була дівка, як маківка… І тепер мене варто послухати, та що! Кажуть у пословиці: чоловік і жінка – то найліпша спілка! Овва! Що мені за спілка: він у полонині коло маржини, а я саміська дома коло дитини…

Кифір

Мовчи, Маріє, він не знає, де йому голова стоїть. Тепер осінні ботеї збивають, тепер вівці з бриндзи вийшли і лиш на гуслянку дояться. Може, сосуду не стало, може, вражий вовк унадився, або що? Він без причини не спізнився, не нарікай на него, бо гріх матимеш.

Марійка

Добре вам, свекре, говорити, а мені без него скучно! Сама, як палець, одні очі плачуть і сміються. Піду в садочок – сама, піду до світлиці – сама… А се що мене найшло? У матері собі жила у милому гурті і в розкошах з посестрицями-дружками, знала заговорити, пожартувати, а тепер сиди собі у світлиці і хіба по стінах бервена рахуй. Казав, що зарання верне, а його і тепер ще нема? Що то за діло? Мені гірше, як сироті!

Федір

Щоб тебе добра година знала, якої завела! Гадав би хто, що справді така нещасна. Чи, може, у вас вже так, що макогін блудить, бо макітра рядить!

Марійка

Ет, я жартую собі. Така вже зроду була шутлива і весела. І умираючи засміюсь. Як Андрій прийде, то побачите, який мені з него козак-муж: плохий, як зайців зять, – чортзна-чому він такого м’якого ангела. Добрий він, нема що казати, але м’який, як тісто, хоч пиріг з него ліпи. А хто стає вівцею, того вовк з’їсть!

Кифір

Може, тобі такого треба було, щоби в очі ліз, як оса, і доброго слова ніколи не сказав, лиш лаяв і гримав, аби аж на десяту вулицю чути?

Марійка

Де ж би ви на вашого синка згірдне слово сказали? Єдиначок! Не мали їх стільки, щоб себе дітьми обложити, як дід онучами, тому і думаєте, що він кріля син, чи що за мара. Де ж там! Ет, дякуйте богу, що удалося вам викохати дитину та у добру годину!

Кифір

Ти на тім так знаєшся, як циган на вівцях: котра сива, то і сита.

Федір

Бодай тебе, молодице! Така з неї, що й кам’яну гору пересіче. Говорить, як сорока, і мертвого розвеселила би. Такої зроду не бачив: щось промовить, щось розкаже, а все такої: бодай так не вадило, як не допоможе!

Марійка

Щоби-сьте знали! Не раз і мені яковось коло серця, але з лиця все весела, з мови все шутлива, цілий світ думав би: ся з лихом ніколи не спіткалася! Я вже така зроду, хіба змінюся, як возьмуть на мари і понесуть до ями… Яка вродилася, така вдалася!

Федір

Вона все знає… Мені не до того, рад би вже умерти, але як тебе чую, то лихо щезає.

Марійка

Знаю, знаю все! Знаю навіть і без попа, що у неділю свято! (Сміх). Ви би тут у сльозах потопилися, якби не прийшла деколи до вас Марійка! Якби вона о своїй біді почала, а ви о своїй, то розпадайся, земле, то утікай у степи і гори! Бог так судив та й кінець, а ви хоч дуба ставайте, то не переіначите. Не мала би-м роботи і надію тратити! Що за діло: на лаві лежати і всю біду забути? Се кождий потрафить. Але так собі жити: з бідою і лихом боротися і в очі сміятися, – ото у мене штука і мудрість, які ні в дяка, ні в паламаря не навчитися, хоч оба величаються, що знають, куди зорі ходять, а під носом не бачать!

(Сміх)

Федір

Молодиця, як мак, а весела, як луг зелений, бита, тільки звізд з неба не здіймає. Що з неї за баба раз буде! І чорт її обминатиме!

Марійка

Буде, чи не буде, а знатиме, де раки зимують.

Ява 5

Катерина виходить із світлиці, а Андрій вертає з полонини, розуміється, замазаний, як чабан.

Марійка

Дивися, як ідуть! Скривилося одно на друге, як середа на п’ятницю.

(До Андрія)

Чому так спізна, мій милий козаче, кралику мій замазаний?

Андрій

Не міг скорше.

Марійка

Що не міг? Не казала я тобі, щоби-сь скорше до мене поспішав? Який же ти замурзаний! Може, у вуглярі наймився? Тьфу! пек мені, що задивилася на таке діло і ще пішла за него. Я хороша, як ягідка, як ластівка, а він щоб не приснився! Твою уроду знайшли, відай, у болоті коло броду; ні з плечей, ні з очей, ще до того скривився і водить очима, як циган на ярмарку… Бодай тебе!

Андрій

Біда з жінкою, у котрої язик, як у лінивого змолотника ціп: раз по снопу, а другий раз по току… Але твого язика не спинити, меле, меле, як пустий млин, лопотиш, як та вода по лотоках!

Марійка

Мовчи, мовчи, знаю я, з якого ти тіста книш, знаю, який тебе піп хрестив і яким миром ти мазаний.

(До Катерини)

А ти, дружечко, чого так скривилася? Може, муха на ніс сіла, чи що таке? Чи, може, тертого хріну понюхала? Вже знов за Гнатом пустила думками, а він, може, й не мислить, може, на руді миші перевівся.

Андрій

Що з тобою, Маріє? Приступило, чи що? Нікому спокою не дасть!

Марійка

Приберися файненько у сорочку біленьку, у червоний черес, у мережаний кіптарець, у крисаню з павами, а потім поговоримо. А доти мовчи і пари з уст не пускай. Подивися у зеркало і побачиш, чи я проти тебе. Цілий світ скаже, що ні. Я краля, а ти чабан-вівчар, на три милі бриндзею чути… Як прибриндишся, тоді аж на тебе подивлюся; і як будеш до вподоби, то, може, з тобою й поговорю.

(До старих)

А що, не казала-м, який з него козак? Від жіночого атаманського слова аж у десятий курінь ховається… Але про то все він добрий. Мій любий, мій добрий Андрійку.

(Зближається до него і гладить кучерики. Потім до Катерини)

А ти, Катерино, знай, що з тобою не говоритиму, поки веселіша на станеш! Що тобі зі смутку, що тобі з жалощів і сліз? Ніщо, хіба ближче до гробу… Смуток тебе зна, що з тобою. Киснеш, як кваша.

Катерина

Добре буяти, коли приступає. Я не рівняюся з тобою, тобі все іде рукою, а мені як з каміння.

Марійка

Ні, сестричко, знаю я твій біль, вір мені! Але чи ліпше було би, щоб я з тобою сумувала, тобі більше горя додавала? Ні, сестричко, ні, дружечко! Я до вас лиш тому приходжу, щоб вас розважила; тому ж не гнівайся, не бануй на мене. Я вже зроду така: щось скажу, щось промовлю, а то все на то, щоб лихо засміялося.

Катерина

Спасибі, дружечко, мене хіба лиш могила розважить.

Марійка

Як там в тій могилі, ще не знаю, але тут на світі лучше веселитись, ніж плакати.

Андрій

Відай у млині не завізно, що тільки мелеш: тири-тири, бабонько, щоб твоє не пропало.

Марійка

Андрійку, може, гніваєшся на мене? (Гладить його). Серце Андрію, таже ти мій, я без тебе марне пропала би, цвітка без роси.

Андрій

Таж ти такої мелеш, що всіх заморока заняла.

Марійка

Та про мене дрімайте, коли воля, я мовчатиму.

Федір

Ні, Марійко, ти ще одна нас розважуєш.

Марійка

(до Андрія)

Чуєш? Тепер мовчи! Потраф ти, коли годен, зі смутку веселість зробити.

(Чути здалека спів, голос Гната, котрий вертає інвалідом з хрестиком на грудях. Всі наслухають на голос)

Гнат

(співає за сценою лише першу строфку)

З далекої чужиноньки

До тебе вертаю,

Ти, зелена Буковино,

Мій солодкий краю!

В чужиноньці сумно жити,

Ах, мій милий боже!

Там тобі в лихій годині

Ніхто не поможе!

Гори мої ліліові,

Моя полонино,

Де звивався я, як пташка,

Малою дитиною, –

Всіх вас, бори і смереки,

Сердечно вітаю,

Буковино золотая,

Мій гаю, розмаю!

Ви, потоки, водоспади,

Кудрява ліщино,

Без вас марне в чужиноньці

Я в’янув і гинув!

До вас, до вас я вертаю,

Сироту прийміте,

І без роду і каліку –

Ах, гіркий мій світе!

Кифір

Ніби знакомий голос, десь його вже чув! Андрій. А як жалібно завів, аж сум долинов постелився!

Марійка

Бігме, се… се…

Катерина

Се його голос, се його вимова!

Федір

Тихо, діти! Він, відай, сюди надходить. Побачимо, хто то, і потому судитимемо!

Ява 6

Входить Гнат на сцену і співає ще другу і третю строфку. Мелодрама.

Андрій

Якийсь жовняр-каліка.

Марійка

Без ноги – се не він!

Андрій

На грудях хрестик має… як же улискується!

Катерина

Се не він… не його твар і око не його… де ж там! Се якийсь чужий заблудив, чи, може, через наші гори домів прямує? Ні, се не мій Гнат, не його гнучкий стан, йому з кожної жилки іскри летіли… Ні, се не він,.. Якийсь убогий чужинець, голоден десь і трудний…

Гнат

Вертаю до тебе, моя карпатська Верховино, бідний каліка-сирота, без роду, без притулку… Далеко в світі міг остатись на студеній чужині, но серце водно казало: вертай туди, у свої гори, де скали високі, потоки глибокі, де сосна і смерека в синє небо зазирають, – туди, де-сь дні молодості прожив! Буковино-ненько, ходив я світом вшир і впоперек, бачив не одну красу, не одно чудо, але пари тобі нігде не знайшов! Ти цвітка з раю, тебе сам бог у світ посадив. Гори ви мої, ліліові гори! Звивався я вами, літав, як той сокіл, наслухав, як ваші ліси дивним шумом мені свої таємниці і чудні казки минувшості повідали, ваші потоки чародійним шепотом мене в милий сон засипляли…

Буковино-ненько, чому ти така серцю дорога? Вертаю до тебе, щоб хоч у рідному краю загинути… Буковино-ненько, жаль згадати: приблудою і заволокою прозвали мене, безчестили і напасть на мене вергнули… на сором і поталу віддали! Терпів я все, хоч у серце кололо то гостре терня гіркої судьби! Буковино-ненько, вертаю до тебе, вертаю туди, де перший раз моє серце чарами любові солодилося, де душа лиш о любій Катерині снила… Чи жива вона, бідна сирота! Може, минулася з сорому і жалю? А може, й о мені забула і подружилася, бо пропав був сирота Гнат без звістки і чутки…

Катерино-серце, чи жива ти, чи весела? Чи, може, горюєш, сльози проливаєш? Промов до мене хоч одно словечко, легше мені стане! А може, вже і не схоче знати жовняра-каліку, без ноги?.. Боже мій милий, як мило в ріднім краю! Буковино-ненько! Катерино-серце!

Катерина

Се він, бігме, він! Гнате мій милий, орле мій сизий, доле моя солоденька, розпадалася я за тобою, як риба в неводі!

Гнат

Катерино-серце, ти ще мене не забула, пташко дорога!

(Обнімаються)

Всі

Здоров, Гнате!

Гнат

Здоров, товаришу-побратиме, здорові, газди і чесні люди!

Федір

Гаразд, що вернув, мій сину. Ми думали, що ти навіки пропав, десь там марне минувся. Я борше смерті сподівався, як тебе.

Марійка

Гаразд, що вернувся. За тобою (показує на Катерину) не сумувала, ні, – як горлиця убивалася! (До Катерини). Що? Може, неправда? Дивись, почервоніла, як мак. Преці сказано: хто любить ревне, жаліє певне. (До Гната). Так, так, розбивалася за тобою і світа не бачила… Боле, що прийшов… по ворожках ходила, і у тої баби була, що аж сім миль за пеклом… Боле, що прийшов! Могла минутися… (До Федора). Се лік на її хоробу; дивись, і з лиця рум’яна і очей з него не зведе… Може, брешу, Катерино?

Катерина

Знов приступило! По тій стежці ходить, де лиш сміх ся родить.

Гнат

Марійко, ти все така весела і жартівлива? Яка ж гарна з тебе молодиця! З ким подружилась?

Марійка

Ждала-м на тебе, моє серденько, і не могла діждатись, як тої гречаної паски. Скортіла біда отсего красивого взяти! (Показує на Андрія). Правда, пане вояк, чепурний, рябенький, гарніший від тих таліянів? Він угадує свята, як уже минули.

Гнат

Бодай здорова була!

Марійка

Говори! Ніби я не знаю, що голубець гукає, собі пари шукає… Незабаром перекопаєшся, що муж та жона – то одна сотона! Чорт аж сім пар постолів стоптав, поки нас докупи зібрав. Завернім на друге… А чи багато там таліянів, пане вояк, забили? Чи, може, лиш п’ятами до них кивали? Коли так, то було мого Андрійка туди взяти. Від него були би втікали ті вражі таліяни, як від кропила луципірські діти… Подивись, як виглядає! Не приснив би ся. Бог святий з нами, як сотона. Бігме, за болотника мали би його, а сей і ладану не боїться!

(Сміх)

Гнат

Бодай ти здорова була! Не думав я нині сміятися. Так мені сумно, дуже сумно було, але від тої мови і мертвий встав би і зареготав би ся!

Марійка

Звернув і ти з дороги! Скажи мені, любчику, а таліянки такі жінки, як і ми, чи іначі? Старий Тома – знай, і він був раз жовняр собі, – десь там розказував, що вони по два роти мають; як зачнуть на чоловіків кричати і гукати, то хорони боже, – думаєш, що два вітрові млини мелють, а їх мова, – преч би казалося! – якась така, якби галушки їли!

(Сміх)

Федір

На жарти найдеться і інший час!

Марійка

Поки є люди, поти і жарту буде! Лучше, може, щоби гріла зуби на сонці?

Федір

Правда, дитино, але нас важніша справа чекає! Ходіть сюди, діти (до Катерини і Гната) і послухайте, що вам старий Федір скаже! (Сідає). Стань тут, Катерино, і ти, Гнате, а ви (до других) будьте свідками, що говоритиму!

Марійка

(до себе)

Се по-моєму! Се весіллям пахне! Чую вже книш з бриндзею і студенець з часничком. Чую вже, як гуцули грають! Виджу вже, як легіні топірчиками мечуть і як я собі гуляю, але з самими молодцями, а не з тим (показує на Андрія), тілько з гарнішими.

Федір

Провинив мій син Семен, насунув на тебе, мій Гнате, сорому і напасті, упхав тебе у біду, так, конаючи, до всего признався.

Гнат

Що? Семен минувся?

Федір

Давно вже, дитино! Марне минувся, бодай не згадувати. Страшний кінець мав. Збавила його з сего світа покритка Анниця, знаєш, та, що з ума зійшла.

Гнат

Знаю, та яким способом?

Федір

Бідко ж моя солона! Чого ж я діждався на старі дні! Звів бідну Анницю, – ти був ще у селі, – а потім не хотів о ній нічого чути і знати; бідна ниділа-сохла, поки з ума не зійшла, нудила своїм світом, поки з ним разом не загибла… Два роки тому – десь перед Покровою було – бачила вона його, як на вівчареву полонину поспішав… Знаєш, він бісився за вражою диччю, і то завзяття довело його до смерті… – Так вона вперед і побігла, роздобула бозна-звідкіля топір, перетяла кладку, знаєш ту, що через ті дві скали веде, але так, що і купи трималася і тонка була, гейби гонта, а сама за смереку сховалася. Семен не знав нічого і ступив на кладку, вона під ним потала, а він полетів, як у пекло, у бездонну пропасть.

Гнат

Боже милостивий!

Федір

За хвилю бовтнулась і вона з дитиною на руках із скали вділ і так з ним звінчалася. Його ще живого додому занесли, а вона і дитина відразу загибли, – порозбивалися так, що і спізнати не мож було. Недовго жив Семен, увечір богу душу дав. Все він мені покаяним серцем відкрив. Лучше було би, щоб я того був не чув. Просив він мене, щоби я тобі і Катерині за все зло, що вам наробив, за всю кривду добром нагородив. Що-м міг, все-м учинив, щоб лише його душі полегшало! Приймив-єм Катерину за свою дитину, та вона, хоч всего мала достатком, за тобою сумувала і ниділа, бо що з тобою сталося, о тім і чутки не було, ти пропав, як у море потав. Слава господеві, що-сь назад вернув! Хочу все залагодити, а то все за провину мого сина! Коли ти Катерину все кохаєш, то поберіться, дітоньки, я вас благословляю, вам рідним батьком буду і все, що маю, передаю.

Гнат

Який ти добрий! І рідний отець сего не зробить! Не знаю, може, Катерина мене не схоче, – я жовняр-каліка, а вона тепер маєтна дівка, найде собі гарнішого.

Федір

Що на се скажеш, Катерино?

Катерина

Нема в світі гарнішого від тебе, мій милий Гнате!

Марійка

Благословіть їх та й гайда під вінець, та й всему кінець! Таже їх аж нетерплячка збирає! Довга говірка, а кінець все один… Чепуряться, ніби молоденькі, як ягнята у Петрівку!

Федір

Ходіть, діти, най вас поблагословлю!

Катерина і Гнат

(ідуть до Федора)

Нехай тебе бог нагородить за доброту здоровлям, довгим віком…

Федір

(кладе руки)

Благослови вас, боже, діточки мої. Весь мій добиток вам передаю. Я знаю, що старого доглянете, а коли старі кості спочинуть, то як рідні діти по обряду спрячете і у головах хрест положите. Жийте, діточки, в згоді і любові…

Марійка

А за три неділі весілля. Отож заведеться! Хата обертнем ходитиме, а я своє співатиму:

Ой гук, мати, гук!

Гуцула кохаю,

Як не бачу вдень хоч раз,

З жалю умираю!

Гуцул, чабан і стрілець,

Має кріс і топорець!

Ой жур, мати, жур!

Хор повторяє:

Ліпший гуцул, ніж мазур!

Гей ти, Катре, під вінець,

Щоби всему був кінець!

Завіса спадає.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 430 – 442.