Русалка Черемша
Сидір Воробкевич
Світить місяць, а не гріє, сріблом обсипає
Гори, скали. Ліс столітній тихим сном дрімає.
На траву паде росиця, з долу вітер віє,
Тихо всюди, сон по світі мак дрібненький сіє.
В Черемша глибокім плесі серед блисків ночі
Що то там пливе й весело водами хлюпоче?
То русалка Черемоша танчик свій почала,
Голосочком тонесеньким пісню заспівала.
Всі пструги круг неї збились, чуйно наслухають
На ті звуки чародійні; дебри аж лунають.
Хватнулася, мов серна та, на скалу високу,
Хмаров місяць заслонився, діву карооку
Щоб не бачив; він такій ще красоті дівочій
Не приглянувся, хоть світить міліони ночей.
Рученьками рожевими коси розплітає,
І волоссям лебедеву шию закриває…
Заманчивий стан, а груди… о мій милий боже!
Не дивись на них, хлопчино, пропадеш, небоже!
Бо краса та дивна згубить, мов дуру нап’єшся,
В замороці солоденькій марно ти минешся!
Понад берег той спадистий стежка вужом в’ється,
Там минає втішно легінь, під боки береться
І співає: «У неділю вранці нас звінчають,
Весільної на всі гори цигани заграють.
Я за білу ручку візьму мою Катерину,
Зірку ясну і прекрасну на всю верховину,
Коломийки понесуся соколом легенько
І пригорну мою рибку близько до серденька».
«Не спішися, милий хлопче, світ цілий дрімає,
Гей, сюди, до мене близько, разом погуляєм!
Я до груді пригортати буду й цілувати,
В дворах моїх кришталевих мемо ночувати».
Стрепенувся гарний легінь: «Рибко солоденька,
Рад з тобою погуляти, та дома миленька
Нетерпливо жде на мене, ми в неділю рано
Звінчаємось…» В ялівці там на сосні погано
Застогнав пугач… «Не хочеш зі мною гуляти,
За три добі меш на марах вічним сном дрімати!»
Проминув те плесо скоро гуцул молоденький,
Питаєся дома неня: «Чому ти сумненький
І блідий, як сніг у марті? Хлопче, що з тобою?»
«Ненько рідна, бідне серце начеби скалою
Придавив хтось! Постели ми, най трохи спочину!
Біль незносний мене мучить, без часу загину».
«Ти трудний, лягай спочити, зникнуть твої болі».
«Нене, нене, коло серця як ножами коле…»
«Задрімай лиш, полегшає, серцю легко стане…»
«Мій барвінок на віночок змарніє, зів’яне…»
І заснув він. Вранці ненька сина як будила,
То дрібними і рясними слізьми личко вмила…
Задрімав син, ой, навіки. Домовину збили
І віночок із барвінку в головах зложили,
Обтикали гвоздиками його білі руки.
З ніг валиться стара мати з великої муки;
Розбиваєсь чорноброва, б’єся все об поли
І ридає, як зозулька: «О гірка недоле!
Іванчику, голубчику, ясний ти мій світе!
Сироті, ой, нещасливій де тепер ся діти?
Життя мого сонце згасло, а зоря затьмилась;
Все, що мала в сьому світі, взяла та могила…
Розступися, сира земле! Другий гріб копайте,
Добрі люди, коло нього сироту ховайте!»
Вічну пам’ять заспівали панотці з дяками,
І село все умивалось рясними сльозами.
Як спустили труп в могилу, з Черемша озвалось:
«Наглу смерть на тебе, хлопче, русалка наслала».
Примітки
Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 106 – 108.