Окупація

Володимир Голань
(переклад Світлани Шакули)

Ніщо так швидко не впливає,

як страх, що жадібно сідає,

бо має всюди свої вогнища,

лиш їх цінує, в них заходить,

як звикнуть потім – залишає.

Лиш тільки те, що ще не створено,

з чим небуття солодко змовилось,

там – володіння тільки Бога.

Інакше – в страху все буває,

цинічний світ це добре знає.

Лікує страх, коли він стогне,

чужинців кров – то ліки добрі,

кров мучеників, під мотузками,

кров наджорстокого знущання,

кров, що виходить вже від страху,

кров божевілля, кров бажання.

Це, власне, смерть, що є і в паспорті.

І ось такий кінець стражданням

людина тихо кличе, з вдячністю.

“Немає за що! Приходьте завтра!”

лунає відповідь, така безглузда,

що люди бідні давно розгублені.

Ніхто не знає, де хвиль ріка,

і де той берег, що вже світає.

Візки, старі диліжанси,

перини зі скринь випадають

(як більма велетнів), сухі вінки,

старики та жінки, і все це – тікає

осінніми дорогами людського смутку.

Куди? Звідкіля? – їх запитають.

З країни в країну вони емігрують,

а потім знову назад повертають.

Якась дитина вирвала

молоточок із клавесина

і б’є ним косо у горщик,

немовби кличе в похід,

проявляючи таким чином образу

і направляючи свої юні крила

на беззахисність… Ох, саме так

синички злітаються на сало

і клюють, і клюють його з усіх сторін,

мерехтять своїм тремтячим світлом…

Про щось невисловлене з часом

говорить той стукіт дитячий.

І знову те саме: вузлики, візочки,

малята, що вічно ховаються

за мамину спідницю, і її очі,

і погляд, що горем вмивається –

це є в усіх нас, і є поза нами,

це може бути дуже особисте.

А потім – небо, що замерзає,

і дощ, і буря, і спалене листя,

і тут, і там – злякане оточення,

коли смерч кружляє в череві хмар,

коли всі крики по допомогу,

тонуть в криках зниклих держав.

І знову – тривоги, річки, човни,

втіхою світяться злісні рани,

не здатні навіть найкращі шпильки

закрити втечею всю аморальність

осінніх доріг людського смутку…

В завісах диму свого страждання

з країни в країну вони емігрують,

а потім знову назад повертають.

Така вже історія нашого часу –

Франції бунти зникають в тіні.

Добро чи зло – не знаємо правди,

обман верховодить, правлять чужі.

Така вже історія нашого часу –

як відбирають у нас нашу волю,

Інші те знають, і згодом побачать,

як зміниться потім і їхня доля.

Окупація маленької країни – це завжди велика трагедія, бо маленька країна не здатна протистояти агресії великої країни, і в цьому надзвичайно сумному вірші автор намагається передати всі негативні почуття, котрих зазнають жителі окупованих країн. І хоча цей вірш стосується історії європейських держав 30-40-х років ХХ ст., він є надзвичайно актуальним і в наш час, бо уроки історії, на жаль, не навчили світ протистояти агресії, тому подібна агресія та окупація відбувається і в 21 столітті, зокрема в Україні.