Перед нальотом

Володимир Голань
(переклад Світлани Шакули)

Не було їх… То справа волі

внесла сюди колись рівновагу,

і так таємно, що вже доволі

лиш назви, щоб на той самий шлях

легенди рідних земель постали…

Тупіт коней – то чорні дзвони,

і через край, колись королівський,

йдуть тепер вантажівки-вагони,

шнурки від масок нам нагадали,

який материнський наказ ми чекали,

а фари фургонів – світили прямо

і зруйнували солом’яний пагорб,

нафталіном запахло в темряві,

коли діставали із шафи форму,

мундири ті – то якась фатальність,

одинокий голос, що не співає хором,

і та фатальність, що несе лише жах,

про щастя знає краще від нас.

Знає, що сни йдуть раніше від снів,

пробудження – теж настає раніше.

Світло погасло перед нальотом…

Погасли тьмяні безрадісні вікна…

Смертність підходила вже до діток,

не знаючи того. Тряслася потім,

зустрівши в дорозі нічних вартових,

і чутно було, як вона зітхає,

рідною мовою промовляє –

мовчки формує, наповнює тишу.

Смертність, про яку навіть Бог

не міг подумати перед потопом!

Про босі ноги, що шукали тапки,

аби в підвали їм швидше втікати…

Але діти спали… Неначе янголи.

Й здавалося їм, що квітка – згасає,

бо мусимо, навіть у повній темряві

до білих лілей сажотрусів загнати.

Сама назва вірша “Перед нальотом” наводить вже глибокий сум, бо коли летять літаки, щоб скидати бомби на чеські міста в 20 ст. чи коли летять ракети на українські міста в 21 ст. – це завжди трагедія, і ці нальоти лякають навіть самого Бога. Але на жаль, “сажотрусів” війни ще не вдалося вигнати з європейських країн, і трагедії другої світової війни знову повторюються на території сучасної України…